Екологізація науки, техніки, виробництва

Хоча ставлення людини до природи принципово не змінилось, екологічна криза досить істотно протверезила частину людства. Велика планета Земля в свідомості людей раптом стала на диво малою і слабкою.

В сучасних умовах екологізації зростає роль науки. Уже з XVII ст. почав бурхливо розвиватися комплекс фундаментальних наук — фізика, механіка, хімія, біологія, геологія, що й забезпе­чило могутнє піднесення виробництва. Вибух наукової творчості, на думку Володимира Вернадського, став грандіозним явищем. Наукова діяльність в період переломних епох має творчий, а не руйнівний характер. Люди в минулому нерідко помилялися в оцінках важливості відкриттів і прогнозів учених, і це з певністю стримувало прогрес у науці, культурі, економіці. Проте рано чи пізно істина торжествувала, а втрати від несвоєчасного освоєння того або іншого наукового передбачення, відкриття хоч і були, але мали тимчасовий, локальний характер. У результаті ігнору­вання гуманістичних тверджень і пророцтв багато народів і дер­жав зазнавали відчутних втрат. Зазнавала втрат і природа. Але життя тривало, а наука, техніка і виробництво так або інакше прогресували. Разом з тим посилювалася відповідальність учених за негативні (в тому числі й екологічні) наслідки реалізації їх до­сягнень.

На жаль, багато передбачень Володимира Вернадського або встигли забути, або не зуміли оцінити. Насамперед це стосується фізиків-ядерників, які влаштували змагання за створення атомної бомби. Знали, що творили, якого лиха це завдасть людству. А коли знали — зобов’язані були передбачити наслідки. Наука спрямову­валася на руйнування. Спершу влаштували трагедію Хіросіми та Нагасакі. Потім похапцем, не озираючись на минуле і не вдивляю­чись у згубні перспективи майбутнього, догоджаючи своїм прави­телям, створили наукові проекти і практичне масове виробництво нових серій атомних, водневих, нейтронних, бактеріологічних бомб та іншої страшної зброї. Пролунали по світу сотні ядерних вибухів. Тільки на Семипалатинському дослідному полігоні про­ведено 98 повітряних і 25 наземних атомних вибухів. Тут же ви­пробувана найпотужніша за всю історію полігона бомба — близь­ко 500 кілотонн — воднева бомба, творець якої академік Андрій Сахаров.

Хіба це не кричуща безвідповідальність і вина вчених- атомників, які не передбачили лиха, що звалилося на людей та природу внаслідок жахливих дослідів. Десятки регіонів, мільйо- ни невиліковно хворих людей стали жертвами безвідповідально­сті вчених. Нині людство стає заручником створеного ним же монстра — атомної зброї. Багато творців зброї величезної руйні­вної сили з часом усвідомлювали свою помилку і розкаювалися. Проте громадянська мораль не може прийняти ніяких пояснень учених щодо їх виправдання. Робота всіх керівників держав і вчених, які планували, створювали, випробовували і накопичува­ли атомні, водневі й нейтронні бомби, мала одержати відповідну оцінку світової громадськості. Надто багато є підстав сказати, що вони мали передбачити наслідок застосування своїх проектів та відкриттів і зобов’язані були не допустити використання атома як знаряддя руйнування. А взагалі питання екологічних наслідків розвитку науки та техніки досить непросте, оскільки мета ґрун­тується на благих намірах, а результати завдають шкоди. Нерідко технічні нововведення, що базуються на досягненнях науки, по­гіршують екологічне становище. Це підтверджує приклад з ДДТ, за винахід якого було присуджено Нобелівську премію, і тільки згодом з’ясувалося, що використання препарату згубне для всьо­го живого, а не тільки для шкідників сільського господарства. Чи відповідальні вчені за ці екологічно негативні наслідки?

Отже, виникає проблема синтезу знань і етичних цінностей. Людина за рівнем знань досягла статусу негативного екологічно­го фактора і вже не може керуватися ціннісно нейтральними нау­ковими знаннями, що можуть привести людство до загибелі. Мо­ральність науки, незалежно від національного, державного, релігійного або філософського прояву, стає для вченого важли­вим критериєм. I з цим не можна не рахуватися. Добро і зло є та­кож творінням ноосфери, як і все інше. «Не зашкодь!» — цей ім­ператив справедливо має не тільки ектико-медичний, але й глибокий життєво-моральний сенс, втрата якого в науково- технічній або іншій практичній діяльності загрожує загибеллю не лише так званому навколишньому середовищу, а й людині.

Виснаження озонового шару Землі, парниковий ефект перед­бачалися шведським ученим, лауреатом Нобелівської премії з хі­мії Самуелем Арренусом ще наприкінці XIX ст. Проте тривалий період це ігнорувалося. Між іншим, фактор інтересів свідчить, що найбільше слід зважати на негативні, а не позитивні прогнози. Проте варто мати на увазі, що може виникнути зацікавленість у песимізмі і навіть страхах. Життя триватиме так, ніби нічого не сталося і якийсь період можна укладати ще вигідніші угоди (не­зважаючи на негативні наслідки). Сучасна економіка, власне, і живе за такий рахунок. Науково необгрунтованими і марнотрат­ними виявилося і багато народногосподарських проектів. Ніхто не підраховував, у що обходилися народу і державі видобуток нафти в Сибіру, доставка її, скажімо, в Кременчук, скільки вилу­чено чорноземів України й Росії під нафтопроводи, станції пере­качування. А яких витрат потребувала виплавка металу на труби, скільки валюти одержали Крупп та інші фірми Німеччини, які постачали труби? I це тоді, коли на десятках мільйонів гектарів в обезлюднених селах корми не збирали, солома гнила, невкрите сіно псувалося, втрачало свої поживні якості.

У застійний період екологічна боротьба мала характер однобіч­ної дії і відбувалася в кабінетах і аудиторіях за закритими дверима. Там гіганти думки, народні академіки і професори мужньо боро­лися з відомчими вченими, з міністрами и іншими посадовцями, з усякими екологічними екстремістами і анантюристами, які мали реальні важелі впливу на владу. В суперечках нерідко гинула істи­на. Задушена бюрократами, безправна провінція в кабінетному протиборстві участі майже не брала. Цей своєрідний монолог сто­сується не науки, а тих учених, які, прикриваючись своїм високим становищем, впроваджували далеко не кращі технології.

Досить поширеною є хибна думка, ніби «будь-яке справді на­укове дослідження екологічних проблем обов’язково поліпшує процес прийняття рішень у межах природоохоронної політики, допомагаючи знімати невизначеність наслідків реалізації науко- вотехнічних проектів і вибирати екологічно бездоганні їх варіан­ти». Ілюзії підтримують виробничники, які прагнуть одержати екологічну індульгенцію на впроваджувані науково-технічні но­вовведення, і спеціалісти з охорони навколишнього середовища. Досягнута поки що гарантована точність екологічних прогнозів

не дуже висока. Як показують оцінки спеціалістів Міжнародного інституту прикладного системного аналізу (Відень), «інтереси вчених зазвичай надто вузькі і визначаються історією конкретної науки. Через те нема гарантії, що в ході наукового дослідження визначатимуться відповідні процеси і зміни, або інформація буде зібрана в просторових і часових масштабах, необхідних для ви­рішення питань управління».

Наука і техніка — інструмент, який багато в чому залежить від людських цінностей і потреб, інструмент, далеко не доскона­лий, але вкрай необхідний. У цьому поєднанні наука не тільки ві­дображає світ, а й за допомогою техніки творить його, розкрива­ючи водночас духовні потенції людини. Орієнтація на їх розкриття і одухотворення природи має стати головною в науці. Для того, щоб наука стала здатною до вирішення екологічних проблем, вона повинна бути не лише виробничою силою, а й чи­мось більшим. Звичайно, необхідно, щоб наука виконувала і свою функцію — забезпечення матеріального добробуту насе­лення, але не зводилася тільки до добробуту. Синтез античної ціннісної теорії науки (знання заради знання) з тією утилітарною концепцією науки, яка формувалася пізніше, повинен, так би мо­вити, зняти і об’єктивістський, і утилітарний підхід у більш зага­льній системі цінностей, основою якої є людина і природа в їх ці­лісності і взаємозв’язку. Ціннісна переорієнтація науки потребує не розриву теорії з практикою і науки з виробництвом, а більшої зваженості науки чистої і прикладної, оскільки між ідеальним світом науки і реальністю технічного втілення є, крім подібності, глибокі відмінності.