Створення сприятливих технологій

Відомо, криза навколишнього середовища зумовлена не лише зростанням масштабів сучасного виробництва, а й по­явою нових екологічно небезпечних технологій, підвищенням енергоємності виробничих процесів, витісненням натуральних матеріалів штучними, синтетичними, що не вписуються в приро­дний кругообіг речовин у біосфері.

Людина звинувачується (нерідко справедливо) в злочинах проти природи. Її екологічна некомпетентність часто приводить до спрощених інженерно-технократичних рішень, природопере- робних господарських заходів. Міністерства, відомства, фірми заради вигідних, іноді сумнівних, виробничо-економічних показ­ників уперто нехтують природоохоронними заходами, покладаю- чись на довільну саморегуляцію біосферних процесів. Людина, визначаючи себе злочинцем щодо природи, мабуть, єдина з усіх живих істот усвідомлює свою вину. Тут значна роль належить формуванню й розподілу екологічно прийнятних технологій, що сприяють стійкому економічному прогресу, і заміні теперішніх, економічно недоцільних і екологічно шкідливих.

Доки людство не прийде до повного розуміння тих надбань і небезпек, що несе з собою технологія, посилення технологічної могутності зумовить лише подальшу деградацію навколишнього середовища, неважливо, які нові технології створимо, наскільки розумно й ефективно зуміємо передати їх у руки людей у всьому світі, — криза лише поглибиться, якщо тільки одночасно не зу­міємо по-новому взаємодіяти з навколишнім середовищем, не стабілізуємо народонаселення і не використаємо все можливе для відновлення рівноваги на Землі.

Вибір технологічного майбутнього — проблема багатоаспект- на, формування перспективних моделей технологій, здатних зме­ншити технологічну напругу, належить не тільки до загальнотео­ретичних проблем, а й до спеціальних. Враховуючи це, спробуємо розібратися у деяких питаннях і методологічних підходах до еко- логізації технологій виробничих процесів, визначити їх зміст, мо­жливості і межі, з’ясувати, наскільки вони прагматичні, тобто до- слідноспроможні. Вибір технологічного майбутнього спеціалісти бачать по-різному. Хоча багаторічні дискусії в кінцевому підсумку звелися практично до визнання двох основних напрямків. Це — так званні малі («м’які», «ненасильницькі») технології і великі, структуроперетворюючі науково-технологічні рішення («великі технологічні системи»). Відомий англійський економіст Ернст Шумахер обґрунтовує відмову науково-технологічної політики від великомасштабних заходів. Замість трати зусиль на фундамента­льні зрушення в науковому знанні і на практичну реалізацію принципово нових, складних і часто дорогих науково- технологічних рішень пропонується спрямувати розвиток техно­логії на новий шлях: потрібні методи і обладнання, які були б до­сить дешевими, а, отже, і доступними фактично кожному.

Проте, враховуючи збільшення розриву між розвинутими і від­сталими країнами, неготовність до впровадження екологічно при­йнятних технологій, маємо підстави стверджувати, що малі техно­логії і є ті самі проміжні технології, що відповідатимуть умовам і потребам слаборозвинутих країн.

Отже, вибір технологій має орієнтуватися на технічну просто­ту, низьку вартість заміни, повільне старіння, високу надійність, велику ємність і низьку ціну. Безперечно, в умовах небаченого марнотратства ресурсів проблема вибору технологій заслуговує найпильнішої уваги учених, інженерів і керівників, відповідаль­них за науково-технологічну й екологічну політику. В сучасних умовах в Україні одержано чимало досить обнадійливих практи­чних результатів: впровадження конверторного та електродуго­вого способів виплавки сталі знижує витрати енергії на 27 % і підвищує продуктивність виробництва порівняно з мартенівсь­ким у 2-3 рази; установки для безперервного розливу сталі еко­номлять до 15—20 % металу (якби повністю перейшли на метод безперервного розливу сталі, то могли б скоротити видобування залізної руди, коксу та виплавку сталі на десятки мільйонів тонн); спосіб покриття металорізальних інструментів за допомо­гою іонного бомбардування титаном, винайдений ученими Хар­ківського фізико-технічного інституту, дав змогу збільшити стій­кість інструментів у 10 разів, продовжити термін їх дії, знизити споживання енергії на 30 %, підвищити якість обробки; ультра­звуковий портативний прилад «Зонд-3», створений ученими Івано-Франківського інституту нафти й газу, значно заощадив кошти, час, енергію і дав можливість прохідникам вирішувати важливі питання в процесі свердлування гірських порід; викорис­тання електрошлакової технології лиття сталі, що розроблена українським вченим і одержала світове визнання, забезпечує ви­пуск продукції найвищої якості.

Ідею екологізації виробництва як процесу заміни відкритої си­стеми існуючих технологій замкнутим циклом природокористу­вання, хоч і з деяким запізненням, сприйнято позитивно. Але від­тоді минуло понад 30 років, а ідея великої технології так і не знайшла реалізації. Великомасштабний науково-технічний бага­тотомний проект залишився незатребуваним. І нема нічого див­ного. Адже навіть коли позитивного результату буде досягнуто (тобто реактор даватиме не відходи, що забруднюють навколиш­нє середовище, а екологічно чисті продукти або напівфабрикати для різних виробництв), це поєднуватиметься з великим ризиком: де гарантія стабільності дії при високих температурах, тиску і ві­браціях? Чи не потребуватиме реактор ремонту? Що робити, ко­ли реактор вибухне? Чи будуть нейтралізовані в котлі радіоакти­вні відходи, що супроводжують, зокрема, металургійне виробництво? Нарешті, де взяти кошти на будівництво таких гі­гантів? Таких запитань виникає чимало. Сприйняття того, що та­ке велика і мала технології, завжди має відносність. Їх слід роз­глядати в системній єдності, відповідності перспективним соціальним, економічним і природоохоронним потребам людст­ва. Практика показує, що конкретну технологію природокористу­вання необхідно не тільки застосовувати, а й враховувати, як во­на вписується в кругообіг речовин у системі природа — суспіль­ство — природа. Виробнича інфраструктура більшості країн сві­ту не є природоохоронною. Майже повсюдно діють стереотипи підкорювача природи: «природа з усім упорається сама», «на наш вік вистачить», «апокаліпсис все одно неминучий — тому бери все, що можна взяти» та ін.

Починаючи з 60-х років ХХ ст., за зразок маловідходних тех­нологій брали, як приклад, виробництва, яким за допомогою пи- логазовловлюючих установок або водоочисних споруд (або їх комбінацій) вдавалось зменшити валові викиди забруднювачів. Звичайно, спроби створити досконаліші установки не дали потрі­бних результатів. Експлуатація їх фактично перетворювалася на додаткове, надто матеріаломістке і енергоємне виробництво, що істотно позначалося на собівартості продукції.

Ідея безвідходності в технології й у виробництві чимось нага­дує лисенківську псевдоідею виховання рослин у сільському гос­подарстві. Не випадково у вітчизняних публікаціях, у назві яких є термін «безвідходна технологія» або «безвідходне виробництво», йдеться, звичайно, про інженерні розв’язання, що надто віддале­но нагадують суть заявленої теми, і наводяться лише елементи «безвідходності» в якихось технологічних ланцюжках.

Концепція створення виробничим шляхом штучних середовищ від малих до надвеликих космічних масштабів найповніше сфор­мульована в працях Євгена Фадєєва. Однак концепція не тільки не одержала істотної підтримки вчених і управлінців, а, навпаки, про­ти неї висунуто ряд заперечень. Але й відкидати згаданий підхід неправильно. Шлях екорозвитку не може бути єдиним. У зв’язку з цим Арсен Урсул висловлює ряд істотних заперечень. По-перше, виробниче створення екологічних умов економічно менш ефекти­вне, аніж традиційний шлях — пошук уже готових, створених природою умов. Звичайно, це справедливо в основному для плане­ти, її поверхні. Що ж стосується космосу, то там з самого початку такі умови створюються техногенно-виробничим шляхом.

Отже, теоретична і практична розробка проблеми біосумісних технологій просувається в напрямку від створення біоощадних (модель маловідходних технологій) і біовідновних (модель «еко- логізованого виробництва») технологій до біоавтономних і, на­решті, біовідтворюючих технологій (моделі, в яких втілиться ідея «автотрофного виробництва»).

Відомо, що енергія — кров економіки. Але, на жаль, більшість поширених енергетичних технологій породжує інтенсивне забру­днення, зокрема зростаючу в атмосфері Землі концентрацію вуг­лекислого газу. Тому потрібно зосередитися на технологіях, які не лише поліпшують використання енергії, економію (що дуже важливо), а й одночасно не викидають такої кількості вуглекис­лого газу. Це стосується всіх видів електростанцій, промислових підприємств (особливо машинобудівних), автотранспорту та ін. Відомо, які нарікання повсюдно викликає розвиток ядерної енер­гетики, особливо після аварії на атомних електростанціях у Трі- майл-Айленді (США) і Чорнобилі. Світова громадськість стурбо­вана неспроможністю людства забезпечити безаварійність дії ядерних блоків і надійність захоронення ядерних відходів із три­валим періодом розщеплення. Сучасне покоління ядерних енер­гетичних технологій у вигляді воднево-водяних реакторів опини­лося в глухому технологічному куті. Але це навряд чи дає підстави прогнозувати занепад ядерної енергетики. Тим більше, що достеменно відомо: за належного рівня дії АЕС значно менше впливають на глобальне потепління і завдають шкоди навколиш­ньому середовищу, ніж, скажімо, теплові електростанції. З огля­ду на це слід продовжувати вдосконалення технологій ядерного синтезу, що в перспективі дасть можливість безпечно й ефектив­но виробляти електроенергію. Доцільно сконцентрувати увагу на створені системи пасивної безпеки (тобто коли вона не залежить прямо від персоналу, який може втратити пильність в період екс­плуатації станції) і взагалі з’ясувати, чи існують науково- політично допустимі засоби захоронення ядерних відходів. Голо­вне ж — зробити наголос на ресурсозбереженні; потрібно, зокре­ма, вивчити можливості переходу на інші види палива, що істот­но знизять викиди вуглекислого газу та інших забруднювачів. Вугілля і нафту, де тільки можливо, замінити природним газом, який має таку ж енерговіддачу, але значно чистіший екологічно; докорінно поліпшити дію газопроводів, які нині випускають в атмосферу величезні об’єми природного газу; вдосконалювати утилізацію метану, що виникає в сміттєвих відвалах і перетворю­ється в додатковий парниковий газ; регенерацію тепла, що побіч­но виробляється іншими підприємствами та ін.

Невизначеність екологічних наслідків проектів негативно по­значається на системі управління, знижує компетентність рішень, які приймаються, і може привести (і вже приводить) до неперед- бачуваних наслідків. Разом з тим слід підкреслити, що напрямки розвитку науки залежать від характеру замовлення, соціальних процесів розвитку суспільства. Це підвищує вимоги до політики і управлінців, але не знімає відповідальності з учених за соціаліза­цію технологій. А поки що можна констатувати, що, незважаючи на розвиток науки і техніки, потенційні можливості процвітання цивілізації, на початку XXI ст. людство прийшло до кризового стану: гине природа, нависла смертельна загроза життю на пла­неті. Рятувальні проекти, на жаль, висуваються і реалізуються повільніше, аніж насувається екологічна небезпека. I безперечно, має рацію соціолог Федір Моргун, який стверджує: «Якби росли­ни, тварини і птахи могли говорити, то ми почули б багатоголо­сий стогін живих істот, знищуваних людьми. З морів і гір, з рік, озер і лісів полинула б жалобна лебедина пісня знівеченої приро­ди». Жодне з поколінь не було таким відповідальним за майбут­нє, як сучасне, яке вже встигло завдати величезної шкоди природі і здатне повністю підірвати основи основ земного буття. Ство­рення і застосування екологічно прийнятних технологій, насам­перед, і стане вирішальним фактором врятування навколишнього середовища. Але не слід надто захоплюватися новими технологі­ями, бо сліпе покладання надій на техніку, стихійне і бездумне її використання в розрахунку на негайну вигоду вже поставило циві­лізацію на край загибелі. Тому необхідно дуже ретельно вивчати екологічний вплив нових технологій, враховуючи і перспективу.