Політичне буття особи

Стаючи дорослим, кожний переконується, що в суспі­льстві діють механізми, які регулюють помисли та вчинки людей в політичній сфері. Механізмами регулювання поведінки особис­тості виступають державні та громадські інститути, ідеології та релігії, традиції та звичаї, нарешті, соціальне середовище та економічні умови, де протікає все життя людини.

Політику творять люди, її суб’єкти. Це різноманітні соціальні спільності та сфери, суспільно-політичні об’єднання та організа­ції, індивіди — первинні, вихідні політичні суб’єкти. Саме інди­віди утворюють соціальні спільності, верстви, групи, політичні партії та політичні рухи, різноманітні політичні інститути. Ще в Давній Греції філософ Платон вважав, що теорія політики по­винна базуватися на вивченні людини, тому що здорове суспільс­тво не може складатися з людей, яких переслідують страх та не­впевненість. Адже увесь розвиток суспільства, починаючи з економіки і закінчуючи духовною сферою, спрямований на задо­волення потреб людин, на її всебічний розвиток. Чи залежить економіка від людини? Звичайно. Від того, яке місце займає лю­дина у виробництві, від того, як поведеться людина на виробниц­тві, від її трудової діяльності, сумлінності, добросовісності, заці­кавленості у праці тощо.

Що ж таке людина? У чому суть людини? Людина є істота біо- соціальна. Маркс говорив, що «суть людини... є сукупність усіх суспільних відносин». Людина — істота суспільна, політична і розвивається як особа тільки у суспільстві. Кожна людина — інди­від — є особою. Проте людина, особа, індивід — поняття не тото­жні. В різних філософських системах проблема людини розгляда­лася по-різному. Французький філософ Жюльєн Леметрі визначав, що людина — машина. Людина настільки складна машина, що по­вністю неможливо скласти про неї яскраве уявлення, а після —да­ти точне визначення. Філософ Поль Анрі Гольбах писав, що лю­дина — матеріальна істота, яка організована так, щоб відчувати, мислити та зазнавати видозмінення. Філософ Клод Адріан Гельве- цій говорив: людина, витвір природи, існує в природі, підпорядко­вана її законам. Філософ Іммануїл Кант писав: «Найголовніший предмет у світі, до якого можуть бути застосовані пізнання, це лю­дина, тому що вона для себе своя остання мета». Люди, які насе­ляють планету, складають єдиний біологічний тип homo sapiens — людина розумна. Людина — гранично загальне поняття для визна­чення суб’єкта історичної діяльності та пізнання.

Індивід як особа — це не просто біологічна, але й соціальна істота.

Особа відображає, по-перше, соціальну суть людини, її конк­ретно-історичну характеристику. Карл Маркс говорив, що «суть окремої особи складають не її борода, не її кров, не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість; людську суть не можна виявити ані через самосвідомість, ані через біологічні характери­стики. Особа має суспільно-історичну суть». Особа, природно, втілює зміст тих суспільних відносин, з якими пов’язане життя людини і які людина підтримує та стверджує усією своєю життє­діяльністю. В сучасних умовах створюється нове соціальне сере­довище, формується зовсім інший тип особи, відмінний від попе­редніх суспільно-політичних систем. По-друге, поняття особи слід відрізняти від поняття людина. Якщо поняття людина — це сукупність вироблених у процесі розвитку особливостей, що ус­падкувалися, які відрізняють її від усіх інших тварин, а людей один від одного і не включають конкретно-історичних соціаль­них характеристик, то особа — це втілення конкретно- історичних суспільних відносин. Притаманні кожній людині інди­відуальні особливості характеру, емоційної сфери, темпераменту, здібностей роблять її неповторною серед інших людей. Отже, важливо не обмежуватися лише соціальним тлумаченням сутнос­ті особи, а підходити до аналізу сутності особи конкретно- історично. Людина належить до тих чи інших соціальних, націо­нальних, професійних спільностей, виступає носієм певних інте­ресів.

Виділяють декілька великих соціальних типів особи, які про­стежуються на всьому історичному шляху розвитку людства. Пе­рший тип — діячі — мисливці та риболови, воїни і ремісники, землероби і робітники, інженери і геологи, медики і педагоги, менеджери і бізнесмени та ін. Для таких осіб головне — активні дії, зміни світу та інших людей, включаючи самого себе. Такі особи горять на роботі, знаходячи вище задоволення, навіть якщо її плоди і не стільки помітні. Бурхливий розвиток капіталізму привів до культивування саме такої особи — активної, яка має собі ціну, яка володіє почуттям власної гідності та визначає міру своєї відповідальності за себе, сім’ю, народ.

Соціальна діяльність людини — головний рушій суспільного розвитку. В характері її діяльності, спрямованості, активності, змістовності та результативності відбивається суть того чи іншо­го суспільного ладу, його недоліки, достоїнства й, відповідно, іс­торичні перспективи.

Держава, влада покликані забезпечити стан, зовсім відповідний природі людини, а звідси вимагається удосконалення політичної структури суспільства, а не людини. Цінність держави, говорив англійський філософ Джон Стюарт Мілль, визначається цінністю її громадян. Доброчесність держави полягає в намаганні зробити своїх підданих добрими та освіченими. Держава повинна, з одного боку, сприяти загальному духовному розвитку суспільства, а з ін­шого, — організувати вже існуюче моральне та інтелектуальне ба­гатство. Єдине правління, що може повністю задовольнити всі го­стрі потреби соціальної держави, — це те правління, в якому беруть участь усі люди, будь-яка участь яких, навіть найменша су­спільна функція, корисна; така участь має збільшуватися настіль­ки, наскільки дозволяє суспільство. Саме така філософія грома­дянського суспільства та політичної свободи виходить з того, що підпорядкованість індивідів державі, владі є засобом обмеження негативної свободи і всілякого розвитку свободи політичної.

Політична свобода, самовизначення особи стосовно держави та влади, її законів, зумовлюють раціоналізм політичного життя, забезпечують громадянський правопорядок. Але особисту свободу в тій чи іншій формі обмежують властиві державі порядок та орга­нізація. Філософ Карл Ясперс відзначав, що абсолютної політич­ної, як і будь-якої іншої соціальної, свободи бути не може. Полі­тична свобода людини починається відтоді, коли вступають у дію прийняті в державі закони. Зрозуміло, що той чи інший закон означає відмову або примушення до відмови особи від деякої час­тини її прав. Особиста свобода є тканина, з якої шиється будь-який соціальний одяг. Запас такої тканини не може бути невичерпним: вона витрачається і не оновлюється. Виходячи із самоцінності особистості, представницька демократія і політичний плюралізм, поділ влади, взагалі все те, що характеризує ліберально- демократичні режими, покликане забезпечити оптимальне стано­вище між межами суспільства. Є й доктрини, що проголошують свободу особи. Особа і держава несумісні тому, що держава зі всі­ма її інститутами та владними структурами є зло. I тому-то держа­ва має бути знищена відразу ж після звершення соціальної рево­люції, говорив Михайло Бакунін, інакше революція загине. Небезпечна і влада одних тільки представників народу, тому що, ставши правителями, вони перестають бути робітниками і почи­нають дивитися на весь чорноробочий люд з висоти державності і представлятимуть уже не народ, а себе і свої прагнення до управ­ління народом. З таких позицій представницька система та інші основи ліберальної демократії вважаються антидемократичними.