Проблеми державності в творчості Івана Франка

Проблеми виникнення держави, її розвитку, функцій, соціальної суті займають значне місце в творчості Івана Франка (1856—1916 рр.) — українського письменника, громадсько- політичного діяча.

Розкриваючи в 70-х роках XIX ст. революційний перехід від капіталістичних відносин до соціалістичних, Іван Франко відмі­чає, що «велика, всесвітня революція поволі рознесе теперішній порядок, а постановить новий». Під «всесвітньою революцією» Іван Франко розумів «не всесвітній бунт бідних проти багатих, не всесвітню різанину», а «великий ряд таких культурних, наукових і політичних факторів, будь вони криваві або й зовсім ні, які змі­нюють всі тогочасні поняття і основу і цілий розвиток у якогось народу, повертають на зовсім іншу дорогу». Вбачаючи в соціаль­ній революції докорінне перетворення всієї системи соціально- економічних і політичних відносин, Іван Франко підкреслював і те, що соціальна революція не має обов’язково приводити до «всесвітньої різні», що є результатом тиранії та жорстокості па­нівних сил, низького рівня матеріального та духовного розвитку суспільства.

В умовах же соціалізму держава зникає. На думку Івана Фран­ка, державу та політику замінить діяльність самих громад, спіль­ностей. І знову об’єднані великі народності або зв’язки зможуть за власною згодою улагоджувати можливі міжнародні суперечки, вести через обраних справи міжнародного обміну та ін. На тому і завершиться вся влада в суспільному устрої. Кожна громада в краю, як і кожна особа в громаді, є вільною, порядкує у себе вдома зовсім по-своєму, і ніхто не має права накидати їй згори які-небудь правила. Кожна громада спілкується з іншими заради спільної праці і здійснення спільних будов, що їх не в силі здійс­нити одна громада. Це є правдиве братерство (федерація), і тіль­ки така спільність може забезпечити лад і добру злагоду між громадами. Громадсько-державний принцип, що лежить в основі федерації осіб і громад, що створюється винятково заради інтере­сів і потреб, захищає і гарантує свободу особи і громади, громад­сько-федеративний принцип визначає відносини між особою і общиною, їх права та обов’язки, залишаючи кожному необмеже­ну свободу слова, освіти, способу життя, сусідства, встановлення рівності, праці, справедливості. Спільно вирішуються і спірні пи­тання, незгоди та ін., захист від зовнішніх ворогів, і, нарешті, громадівсько-федеративний принцип визначає відносини між общинами, об’єднаннями та народами. Федерація зберігає і за­хищає найширшу і найповнішу автономію особи, общини, наро­ду.

В контексті виникнення людського суспільства Іван Франко розглядає природне право і суспільний договір. Поняття право, писав Іван Франко, використовується найрізноманітніше: для ви­значення не лише права, а й релігійних догматів, правил моралі, законів природи тощо. Відрізняється і розмежовується етика (сфера оцінок, суджень про добро і зло та ін.), науки про законо­творчість (уявлення про те, яким має бути право, суспільство) і власне наука про право та ін. Необхідність держави обумовлю­ється об’єднанням окремих сил для спільної мети, уряд підтри­мує громадську солідарність, перешкоджаючи окремим силам розірвати суспільну цілісність. Значне місце приділяється конце­пції держави, аналізується і саме виникнення, і розвиток держа­ви, простежуються ступені її становлення від утворення общин, формування суспільних відносин до утворення самої держави.

В контексті філософської концепції культури Іван Франко розглядає проблему соціокультурного розвитку, простежує сам культурно-історичний процес. Поступ у культурі — це єдність надбань і втрат, піднесення і занепад, творення і знищення, при­скорений рух вперед і блудні шляхи-дороги, застій. Але все ж іс­торія «не знає стрибків, оскільки в ній має місце безперервність і наступність людського буття». Культури народів розвиваються нерівномірно у своїх складових частках: одні з них забігають да­леко вперед по лінії прогресу, другі тримаються середини, треті дуже відстають, четверті заходять в глухий кут. Звертається увага на драматичний характер соціокультурного розвитку України (постійна боротьба з сусідніми народами і державами за незале­жність), складність у вирішенні питань розвитку культури украї­нської нації. Її «окультурення» відбувається на розмежуванні ре­гіонів: Схід — Захід, Північ — Південь. Геополітичний фактор відіграє подвійну роль для України, створює об’єктивні можли­вості для інтенсивного культурного обміну і, разом з тим, визна­чає безперервні безперечні геополітичні акти у відносинах з Україною. Важливим стратегічним завданням, що стоїть перед українською громадою, є відтворення з величезної української етнічної маси «суцільного культурного організму». Саме така со- ціокультурна національна структура має стати здатною до успад­кування «загальнолюдських культурних здобутків, без яких жод­на нація і жодна, хоч і як сильна, держава не може відбутися». «Окультурення» української нації має відбуватися у двох основ­них напрямках: окультурення зсередини, тобто залучення нових поколінь до кращих надбань народу — розвиток етносу за раху­нок акумуляції власної національної спадщини і оволодіння нею; окультурення ззовні, тобто асиміляція культурних цінностей іно- культур за рахунок максимально широких зв’язків українського народу з іншими народами.