Основи національної державності України

Визначення політики національних відносин безпосе­редньо зв’язане з розкриттям суті нації як спільності людей. У ви­значенні нації є різноманітні точки зору. Марксизм вважає, що нація — спільність людей, об’єднаних спільністю території, спі­льністю мови, спільністю економічного укладу і спільністю пси­хічного складу людей, що виявляється в культурі і звичаях.

Характерною рисою політичного підходу в визначенні нації виступає прагнення розглядати її здебільшого в державно­правовому аспекті, тобто без урахування складної палітри суспі­льних відносин.

Основоположним політико-правовим принципом, необхідним для демократичного врегулювання національних відносин, є принцип національного самовизначення (право народу на вільний вибір державного ладу, аж до державного відокремлення та утворення самостійної держави, і самостійний вибір державної символіки, право кожного народу самостійно вирішувати пи­тання економічного, політичного, соціокультурного розвитку тощо). Адже головним фактором, сприятливим консолідації на­цій, стало народження стабільних економічних, торгових зв’язків в умовах капіталістичного господарства, а розвиток товарного виробництва викликав до життя глибокі зміни в економічному, соціально-політичному і духовному житті. Прогресивна демокра­тична думка Росії та України дотримувалась історичного погляду на походження нації, стверджувала, що національне почуття — відображення об 'єктивних умов національного життя. Відомий російський революційний демократ Микола Чернишевський стверджував, що не існує чистих національних культурно- психологічних типів людей. Турбота про таку національну чис­тоту означає відсутність самостійності. Саме з позицій єдності території, економічного, культурного життя українського народу революційні демократи оцінювали проблему вічної роздрібнено­сті українських земель. Розчленування українських земель, віді­рваність українців Галичини від величезної маси братів за кордо­ном стало найбільшою раною, що послаблювала західноукраїн­ських трудящих, а возз’єднання українських земель розглядаєть­ся важливою умовою національного розвитку українського народу.

Історично свідомість і повсякденна дійсність, що змінюються на тривалому відрізку часу, можуть з метою уникнення непоро­зуміння викликати потребу зміни орієнтації того чи іншого по­няття. В межах функціонуючої знакової системи мови має стати­ся урахування нового варіанту ознак, зв’язків і відносин, властивих об’єктивним явищам і тенденціям, а саме поняття — здобуде новий зміст. В разі ж станеться згубний для науки відрив пізнавальних засобів від суті злободенності, водночас, не може не впливати негативно і на практиці національних і міжнаціона­льних відносин. Щось подібне нині відбувається з деякими ще недавно загальноприйнятими вживаними поняттями: нація, наці­оналізм, інтернаціоналізм та ін. Національні та міжнаціональні проблеми невіддільні від суспільних відносин і вирішуються, ре­алізуються не без впливу політичного фактора. Загальним, спіль­ним є поняття етнос, що бере початок ще з Стародавньої Греції (буквально — плем’я) і означає історичний вид стійкої соціальної спільності людей, представлений плем’ям, народністю, нацією. Сформований на певній території етнос виступає стабільною су­купністю людей, які мають спільні риси і особливості психічного складу, спільну культуру (включаючи і мову), а також свідомістю своєї єдності і спільності, походження, відрізняється і спільністю господарської діяльності своїх членів. Ці критерії етнічної єднос­ті з розвитком племені в народність, а далі в націю змінюються, удосконалюються і збагачуються, ускладнюється їх зміст.

Поняттям етнос об’єднуються народи, які відрізняються чисе­льністю, найзначніші: китайці, бенгальці, американці, бразильці, росіяни, українці та ін. співіснують з самобутніми спільностями, чисельність яких незначна. Традиційно вважається, що плем’я з властивими йому шлюбно-родинними зв’язками виникає на ранніх стадіях розвитку людства шляхом злиття родинних об’єднань. На завершальному етапі розвитку плем’я формує зародкову систему управління і перетворюється на етносоціальний організм. В епоху розкладу первіснообщинного ладу народжуються союзи племен, трансформуються далі в народності, в межах яких, по-перше, роз­виток продуктивних сил супроводжується появою кланів і потрео- ою обміну зайвими результатами господарської діяльності; по­друге, міжплемінні, земляцькі господарські зв’язки охоплюють весь регіон, що займає народність і виникає потреба виходу еко­номічних відносин за межі території народності; по-третє, на ос­нові злиття племінних мов і діалектів формується і збагачується мова народності, появляється писемність, а з нею і історія етносів в локальних формах, скорочуються побутові відмінності.

Не всі народності формувалися історично стійкими. Деякі з них пішли в небуття, загинули під натиском сильних противників або злились з іншими етнічними спільностями. Частина народно­стей (монголи та ін.) на багато століть ніби затихають у своєму становищі, на колись досягнутому рівні. Та багато з етнічних спі­льностей існують тисячоліття і проходять декілька стадіально- етапних перетворень (рабовласницьке суспільство, феодалізм, капіталізм та ін.), а деякі досягаючи найвищого рівня, трансфор­муються в нації. Завершується єдиний історичний ряд відомих у сучасності типів етносів. Формуються і ознаки, риси нації, що виникає в зародку на донаціональних етапах етнічного розвитку. Саме ж нації спочатку виникають спільно з перемогою капіталіс­тичних суспільних відносин і в залежності від суспільного уст­рою і відрізняються одна від одної специфікою, соціальною стру­ктурою, етнічною специфікою, стійкими традиціями, цінностями та ін.

Прогресивна демократична думка України визнавала необхід­ність існування національної ідеї в процесі створення держави. Але для українців власна державність протягом століття зали­шалася нездійсненною мрією і втілити ідею в реальність було неможливо, бо заважали окупації, закабалення більш сильними і войовничими сусідами. Українці належать до тих народів світу, що ніколи не гнобили, не завойовували чужих земель, а, навпаки, боролись самі та допомагали іншим народам у визвольній боро­тьбі. Уявлення про рух українців до національної самостійності різні. Відомий прогресивний мислитель Михайло Драгоманов, наприклад, не бачив необхідності у боротьбі українців за власну державну самостійність, тому що суспільство у вищій формі роз­витку неодмінно прагне до федеративного співжиття в межах Єв­ропи або всього світу. Федерація, за Драгомановим, базувалася або будувалася не за національним принципом, а за принципом так званих областей.

В сучасних умовах концепція націоналізму — одна з приваб­ливих, особливо у молодих, ще не цілком самостверджених і са- мовизначених націй. Націоналізм в соціально-політичному аспе­кті — це ідеологія, політика і психологія проповіді національної відособленості та винятковості, недовір 'я до інших націй і між­національної ворожнечі, несумісне з ідеями суспільного прогресу, ідеями гуманізму, свободи та братерства всіх народів. Націона­лізм особливо небезпечний в багатонаціональних суспільствах, де вирішуються проблеми національного, державного суверенітету і державного будівництва. Націоналізм — ідеологія, політика і психологія в розумінні національного питання. Але іноді під конкретні види, форми прояву націоналізму підводять далеко не однорідні явища: місництво і звеличення архаїчних побутових, родових звичаїв і обрядів, національне марнославство і відмова від принципу загальнолюдських цінностей у освіті, культурі, іде­алізація історичного минулого та ототожнення національного з релігійним.

Національна обмеженість — це ще не націоналізм. Настільки ж далеким є від націоналізму і етнічне упередження. Етнічне упере­дження — не більш як мимовільна соціально-психологічна наста­нова. На жаль, і досі дехто продовжує стращати жупелом націона­лізму кожного разу, коли зустрічається з такого роду явищами. Не рідкі випадки змішування з націоналізмом спроб заборони націо­нальної гідності особистості або навіть самоствердження націона­льної мови, не говорячи вже про відстоювання національних інте­ресів і про вимогу національної справедливості. Національна рівність в її справжньому розумінні, окрім соціально-економіч­ного, має й інші, не менш важливі аспекти — політичний, право­вий, культурний і етнічний, що тісно взаємозв’язані. Між форма­льно проголошеною рівністю та рівністю фактичною лежить вели­чезна дистанція. Звідси важливе законодавче закріплення політич­них прав, особливо прав національних меншостей.

В різноманітних доктринах під націоналізмом розуміється тлумачення нації як вищої позаісторичної та надкласової форми суспільної єдності, як гармонійна цілісність з тотожними основ­ними інтересами всіх соціальних верств, що складають її. В краї­нах, де історично зародились капіталістичні відносини (так зва­них країнах першого ешелону розвитку капіталізму), передовий клас — буржуазія — успішно використав ідею національної кон­солідації для ліквідації феодальної роздрібненості, вигнання іно­земних загарбників, створення національних держав. Все це ста­ло могутнім фактором розвитку економіки, в тому числі й з використанням зовнішньої експансії, політичного, економічного і духовного закабалення інших народів, — об’єктивною основою для виникнення націоналізму пригноблених народів. Володимир Ілліч Ленін звертав особливу увагу на необхідність розрізняння націоналізму націй і націоналізму націй, що гноблять пригнобле­них. Націоналізм націй пригноблених, що відіграв велику роль в антиколоніальному русі як ідеологія широких мас, далеко не ви­черпав прогресивного антиімперіалістичного змісту. Національна ідея відіграє досить важливу роль в об ’єднанні країни, ліквідації роздрібненості і роз ’єднаності.

Звичайно ж, націоналізм пригноблених націй має історичне виправдання і виконує не тільки руйнівну роль (розвал колоніа­льних імперій), але й творчу місію — утворення молодих націо­нальних держав. Творча місія націоналізму в багатонаціональній державі успішна тоді, коли націоналізм, по-перше, не ідеалізує національну винятковість, а сприймає історичні реальності та ра­хується з інтересами та національними цінностями народів, що складають суспільство; по-друге, національні інтереси «титуль­ної» нації зрозумілі, близькі всім народам суспільства; по-третє, коли не тільки інтереси всього суспільства близькі та співпада­ють, але й практична діяльність держави спрямована на реаліза­цію загальнонаціональних інтересів, суть яких — загальне про­цвітання суспільства, культур його народів, зміцнення могутності і авторитету держави.

Під ідеєю націоналізму, національного відродження і само­визначення згуртовуються не тільки представники докорінної нації, але й усі етносоціальні спільності, групи суспільства. Ця ідея особливо актуальна в Україні, коли національні концепції чекають свого правильного вирішення на основі демократії, рі­вності, поваги прав і гідності всіх національних меншостей. На­ціоналізм, як стверджують Володимир Ленін, Отто Бауер та ін­ші теоретики національного питання, прогресивний до певного рубежу в політичному житті суспільства і утвердження націона­льної державності. Як тільки мета національного самовизначен­ня і державного суверенітету в основному досягнуті, націона­лізм перетворюється на свою протилежність, в небезпечне для всього суспільства і корінної нації явище. В певних умовах на­ціоналізм може перерости в шовінізм. Шовінізм — реакційна ідеологія та практика, спрямовані на розпалювання національ­ної ворожнечі та ненависті між народами, підпорядкування та гноблення інших народів. Для шовінізму характерні войовнича проповідь національної винятковості, розповсюдження націона­льного чванства, національного егоїзму, протиставлення інтере­сів однієї нації інтересам всіх інших націй. Шовінізм яскраво проявляється в явищах національного екстремізму. Ідеї націо­налізму і шовінізму можуть бути використані з певних соціаль­них позицій різноманітними масовими та політичними силами, що аж в ніякій мірі не може сприяти досягненню міжнаціональ­ної згоди в суспільстві. Така небезпека погрожує сучасному українському суспільству з боку націоналістичних партій та їх екстремістських угруповувань.