Українська ідея Михайла Грушевського

В історії науки та культури України кінця ХІХ — пер­шої половини ХХ ст. у вивченні проблем державності і демокра­тії в Україні визначне місце належить Михайлу Сергійовичу Гру- шевському (1866—1934 рр.) — відомому вченому, історику, полі­тичному діячу, засновнику національно-демократичної партії Га­личини і товариства українських поступовців в Києві.

Концепція Михайла Грушевського полягає в тому, що суспі­льно-політичний прогрес однаково визначався біологічними, економічними та психологічними факторами. Суспільний розви­ток полягав у певному чергуванні двох протилежних інстинк­тів — колективістського (солідарності) та індивідуалістського. Політичну владу, джерела, що її визначають (релігійні культи, матеріальний добробут та ін.), розуміє як природне, соціальне явище. Характеризує різні типи і форми влади, механізм завою­вання влади та її утримання панівною елітою, пропонує схему іс­торичного процесу в Східній Європі, що розробляв, насамперед, під кутом розвитку історії української державницької ідеї. На по­чатку 1918 р. Михайло Грушевський перейшов до ідеї національ­ної незалежності та суверенітету України, її самостійності.

Величезна ерудиція в сфері історії, літератури, мистецтва дала можливість Михайлу Грушевському виробити своє розуміння су­спільного процесу і політичного розвитку. Суть історіософської концепції полягає в трьох основних поняттях: народ, держава і герой в історії.

Вся історія українського народу — це розбуджена енергія на­ціонального самозбереження перед небезпекою видимої націона­льної загибелі. На такому історичному ґрунті виростають ідеали українського народу: свобода, рівність і народний ідеал справед­ливості або автономії. Розглядаючи еволюцію так званої класової держави, Михайло Грушевський робить висновок, що такий процес характеризується значним загостренням конкурентної бо­ротьби в самій панівній верхівці за владу, відмічає суперечності, що виникають між верствами та ін. I тут звертає увагу на таку могутню силу, якою виступає національне почуття.

В історичних працях Михайло Грушевський досить послідов­но проводить думку про те, що не Україна вийшла з Київської Русі, а навпаки, Київська Русь стала першою і стародавньою фо­рмою українського життя. З особливою чіткістю визначались в історії дві народності — великоруська і українська, дві найбільші різновидності серед слов’янських племен. Історична доля не раз зводила їх разом, причому в перших віках їх історичного життя роль творця, культурно і політично переважаючого у Східній Єв­ропі елементу відіграла народність українська, а потім — народ­ність великоруська. Історичне життя тієї та іншої народності роз­вивалось самостійно і своєрідно, дедалі збільшуючи кількість відмінностей укладу життя і відокремлюючи їх національні типи дедалі різкішою рискою. Безперечно, дві народності, дві історії. Адже рубежем історичної долі українського народу стало IV ст. н. е., коли є певні відомості про українців. Розселення українсь­ких племен на їх теперішній території збігається з початком їх іс­торичного життя. Століття, що безпосередньо йдуть за розселен­ням, готують державну організацію, історія якої становить головний зміст першого періоду історичного життя українського народу.

Починаючи з 1906 р. Михайло Грушевський дедалі більше звертається до подій в Україні. Сам же підтримував ідею україн­ської автономії в Російській федеративній республіці. Та в кон­цепції суверенності Україна — держава, що будує відносини з іншими державами на рівноправній, взаємовигідній основі. Ми­хайлом Грушевським внесено і багато творчого. Автономно- федералістські погляди Михайла Грушевського ґрунтувались на твердому переконанні, що автономія України базується на чес­ній, справедливій федерації з Росією. Пізніше під натиском подій Михайло Грушевський обґрунтовує проголошення України суве­ренною державою.