Загальні контури держави

У сучасному світі налічується близько двох сотень держав, серед яких і територіальні велетні (Російська Федерація, Канада, Китай, Бразилія, Сполучені Штати Америки), і карлики (площа розміщеної у Римі держави Ватикан — 0,44 кв.

Незважаючи на розміри території та населення, місцезнахо­дження та особливості історичного розвитку, усі держави мають низку спільних рис, які відрізняють їх від інших суспільнио- політичних утворень та організацій. Такими рисами є:

• наявність особливого апарату управління (публічної влади);

• суверенітет як незалежність і самостійність держави в здійс­ненні внутрішньої та зовнішньої політики;

• виключне право на прийняття законів та інших нормативних актів, обов’язкових для всього суспільства або його частини;

• наявність апарату примусу;

• виключне право визначати грошову систему, установлювати й стягувати податки та інші примусові збори з населення для су­спільних потреб та утримання апарату управління тощо.

Одне з найбільш вживаних означень держави звучить так: держава — це організація політичної влади, головний інсти­тут політичної системи суспільства, який за допомогою пра­вових норм спрямовує й організовує спільну діяльність лю­дей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян. Акумулюючи у своїх руках владні повноваження, держава полі­тично інтегрує суспільство та представляє його у внутрішніх і зов­нішніх відносинах. У більш широкому розумінні держава — це сукупність людей, території, на якій вони проживають, а також суверенної в межах цієї території влади. У такому разі термін «держава» є тотожним поняттю «країна».

Класичне означення держави дав німецький учений М. Вебер (1864—1920): «Сучасна держава є організованим на кшталт установи союзом панування, який досяг успіху в монополізації ле­гітимного фізичного насильства».

Виникнення держави тісно пов’язується з розпадом родопле­мінного ладу та утворенням суспільства як сукупності людей, об’єднаних спільними інтересами. Функції управління таким су­спільством, які раніше виконували вожді та племінна знать, де­далі більше зосереджувались у спеціальному державному апара­ті. Історичний рубіж виникнення перших держав — приблизно V тисячоліття до н. е. Починаючи з III тисячоліття до P. X., держави стали набувати звичних для сучасної людини інституційних і но­рмативних форм.

Сам термін «держава», незважаючи на його широке засто­сування, виник порівняно недавно. До XVI ст. поняття «держа­ва» й «громадянське суспільство» були змістовно тотожними. Для їх історичної конкретизації використовувалися терміни князівство, королівство, герцогство, ханство, каганат, дещо пізніше — республіка та ін. Спеціальний термін «stato» (від лат. status — статус, становище, положення) для позначення держави як особливої форми політичної організації суспільст­ва було введено в науковий обіг італійцем Н. Макіавеллі, який першим указав на принципову різницю між управлінням неве­ликими містами-державами (полісами) за допомогою безпосе­редньої участі всіх громадян та управлінням великими націо­нальними співтовариствами, де ефективний менеджмент з боку політичної еліти стає можливим лише з використанням ін­струментів державної влади.

Виникнення державності на різних етапах розвитку політич­ної думки пов’язувалося з впливом цілої сукупності факторів.

КЛАСИЧНІ ТЕОРІЇ ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ

Найбільш суттєвими ознаками держави є:

Територія як фізичний простір організації держави. Територі­єю держави є частина суші, надр, повітряного простору та тери­торіальних вод, на які поширюється її суверенітет.

Населення — спільність людей, які постійно проживають на території певної держави та визнають її владу. Населення пов’язане з державою не лише фактом постійного проживання, а й особливим характером політико-правової належності — фак­том громадянства.

Громадянство — правова належність особи до держави; по­стійний правовий зв’язок особи з державою, що виявляється у їх взаємних правах і обов’язках.

Державна мова — мова офіційного спілкування громадян пев­ної держави; офіційна мова діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування; мова, обов’язкова для вивчення в за­кладах освіти, що існують на території певної держави; мова державних ЗМІ тощо.

Монополія на легальне застосування сили у вигляді мораль­но-психологічного та фізичного примусу. Діапазон державного примусу охоплює всі аспекти життя громадянина — від обме­ження його свободи (позбавлення волі) до фізичного знищення.

Виняткове право на встановлення законів і правових норм, обов’язкових для всього населення. Завдяки цьому дер­жава закріплює певні суспільні відносини, а також установлює структуру державного апарату та порядок його діяльності.

Право на стягнення податків та інших зборів (обов’язкових платежів) з громадян і комерційних організацій, що спрямову­ються на покриття державних витрат під час здійснення нею своїх функцій.

Проте головною ознакою держави є суверенна верховна влада (державний апарат) — особлива система органів та уста­нов, що реалізують функції державної влади.

Апарат сучасної держави включає в себе такі органи:

• орган (органи) законодавчої влади, головною функцією яко­го є розробка та прийняття законів як нормативних актів вищої юридичної сили, спрямованих на регулювання найбільш важли­вих суспільних відносин;

• органи виконавчої влади, прерогативою яких є виконавчо- розпорядчі функції у державі. Вищим колегіальним органом ви­конавчої влади є уряд;

• судові органи влади, що здійснюють у державі функції пра­восуддя;

• органи контролю та нагляду, які сприяють діяльності судо­вої влади (прокуратура, адвокатура, різноцільові контрольно- ревізійні органи);

• глава держави — конституційний орган або вища посадова особа (монарх, президент), який здійснює верховне представниц­тво держави у внутрішньополітичному житті країни та у відно­синах з іншими державами.

Кожна держава має свої державні символи (прапор, герб, гімн, іноді девіз), власну грошову одиницю, державну мову (законодав­чо закріплену мову офіційного спілкування, обов’язкову для ви­користання в державному апараті, системі освіти, діловодстві, судочинстві, державних засобах масової інформації), а також столицю.

Попри різне трактування походження та еволюції державнос­ті, більшість політологів переконані: тривалий процес перетво­рення публічної влади на владу політичну та конституювання на­ведених вище сталих політико-владних органів був стимульо­ваний важливими соціально-економічними факторами— суспі­льним розподілом праці, виникненням приватної власності, соціаль­ною диференціацією членів суспільства та утворенням класів, ускладненням механізмів реалізації влади, необхідністю захисту суспільства від зовнішньої небезпеки чи, навпаки, підкорення інших народів і завоювання їхніх територій тощо.

Названі чинники дають змогу здійснити одну з найбільш вжи­ваних історичну (формаційну) типологізацію держав: держави рабовласницькі, феодальні, капіталістичні (імперіалістичні). До останніх у XX ст. доєдналися комуністичні (соціалістичні) дер­жави, а також їх різновиди та перехідні форми.

Історичні дослідження підтверджують те, що створення централізованих держав не лише в Європі, айв інших регіонах світу пов’язане з монополізацією права на насильство з боку пев­ної особи чи соціальної групи, їхнім намаганням посилити війсь­кові (силові) параметри контрольованих інститутів і збільшити обсяг оподаткування. Деякі дослідники вважають процес установ­лення територіальної монополії сили (тобто, формування держа­ви) законом історії, а появу сучасних держав відносять до часів пізнього феодалізму (XV ст.). У такому розумінні монополія сили означає надійний захист території від зовнішніх деструктивних впливів, а також розв’язання насильницькими методами внутріш­ніх конфліктів.

В історії політичної думки широко представлені інші підходи до виникнення держави та її легітимації.

Як видно, неоінституціалісти розглядають дві протилежні мо­делі походження держави — експлуататорську та контрактну.

Експлуататорська держава використовує монополію на насиль­ство насамперед у власних цілях. Інтереси правителя вивищу­ються над суспільними інтересами, а державний апарат намага­ється поставити під свій контроль всі наявні соціальні сфери. Пе­рерозподіл власності та суспільних ресурсів на користь держави набуває систематичного характеру.

З погляду контрактної моделі держава використовує делего­ване йому громадянами право на застосування насильства в інте­ресах самих же громадян. Метою контрактної держави стає такий перерозподіл власності та ресурсів, за якого зростають і держав­ні, і суспільні, і приватні доходи. Задля цього власність переда­ється в руки тих економічних суб’єктів, які здатні використати її більш ефективно. Контрактна держава діє в рамках конституцій­ного поля та ринкової економіки.

Призначення держави реалізується через її основні функ­ції. У найбільш загальному вигляді вони діляться на внутрішні та зовнішні.

До внутрішніх функцій належать:

політична — забезпечення політичної стабільності, здійснен­ня владних повноважень, вироблення політичного курсу, що від­повідає потребам і сподіванням більшості населення чи спрямо­ваний на підтримку політичного панування певного класу (соціальної групи);

економічна — координація та регулювання економічних про­цесів за допомогою податкової, грошової, кредитної та іншої по­літики, створення стимулів економічного зростання;

організаторська — мобілізація суспільства з питань реалізації виробленої політики; контроль виконання прийнятих рішень; ін­формаційне забезпечення політики; координація діяльності різ­них політичних суб’єктів;

правова — установлення правових норм, що регулюють су­спільні відносини та поведінку громадян; забезпечення правопо­рядку й стійкості суспільного устрою від деструктивних внутріш­ніх і зовнішніх впливів;

соціальна — задоволення життєво важливих потреб людей у роботі, житлі, охороні здоров’я, наданні соціальних гарантій лю­дям похилого віку, інвалідам, безробітним, молоді;

освітня — визначення змістовних орієнтирів та організацій­них форм розвитку освітньої системи країни; фінансове, матеріа­льне, інформаційне, кадрове забезпечення освітньої сфери; упро­вадження принципів демократизації, безперервності, доступності освіти для наявних категорій населення;

культурно-виховна — задоволення культурних потреб людей, залучення їх до джерел вітчизняної та світової культури; сприян­ня культурній самореалізації громадян; виховання моральності й патріотизму.

До зовнішніх функцій держави належать:

оборонна — забезпечення цілісності, суверенітету й безпеки держави; підтримання обороноздатності на достатньому рівні; мінімізація загроз і викликів воєнного характеру;

дипломатична — підтримання та розвиток міждержавних від­носин, налагодження співпраці з іншими державами та наддер­жавними об’єднаннями;

зовнішньоекономічна — участь у міжнародному розподілі праці; розвиток взаємовигідної економічної співпраці з іншими державами та недержавними економічними структурами (зокре­ма, THK);

миротворча — участь збройних сил держави в здійсненні міжнародних миротворчих операцій відповідно до легітимних рішень світових і регіональних безпекових інституцій (ООН, ОБОЄ);

антитерористична — участь держави в міжнародній антите- рористичниій діяльності.

Існують підходи, відповідно до яких кілька найбільш важли­вих аспектів забезпечення організованої життєдіяльності соціаль­ної спільноти були, є і будуть «виключно державними». Це: 1) забезпечення правопорядку; 2) регулювання соціальних відно­син і вирішення макросоціальних конфліктів; 3) розподіл ціннос­тей між усіма членами суспільства; 4) захист національних інте­ресів і забезпечення національної безпеки.

Визнається, що ефективна реалізація таких функцій локаль­ними соціальними інститутами або окремими соціальними гру­пами (тим більше індивідами) у сучасних умовах неможлива. Ін­ші ж функції «поділяться» між державою та громадянським су­спільством. Наприклад, економічну функцію держава здійснює насамперед через визначення економічної політики (установлен­ня зрозумілих «правил гри» в економічній сфері) та розподіл влас­ності. Значну кількість інших економічних завдань вирішують недержавні економічні агенти, що діють в ринкових умовах.

2.