ПІСЛЯМОВА

Теоретико-експериментальне дослідження психологічних закономірностей становлення та розвитку духовності особистості переконливо засвідчило не лише доцільність, а й реальну можливість проникнення у соціально-психологічну сутність цього феномену і отримання принципово нових наукових даних про нього за умов розгляду його у контексті психології особистості.

Як показав теоретичний аналіз сутності духовності, одиницею її аналізу доцільно обрати ціннісні орієнтації особистості, що безпосередньо чи опосередковано пов’язані з її моральністю, оскільки моральнорелевантні ціннісні орієнтації є тими внутрішньоособистісними інстанціями, які найбільше спричиняють наявність і міру розвиненості духовності людини.

Розвиток духовності – процес, що зумовлюється багатьма чинниками різного походження. Наші дослідження засвідчили, що вирішальну роль у цьому процесі відіграють соціальні впливи на особистість, яка завдяки притаманній їй здатності до самоактивності спроможна трансформувати ці впливи, виходячи із властивих їй внутрішніх потенцій. Це дає змогу особистості конструювати своє концептуальне розуміння й ставлення до сутності життєдіяльності і на цій основі визначати власний життєвий шлях, напрям і зміст якого забезпечують можливість реалізувати значущі цінності.

Зрозуміло, що процес духовного розвитку істотно залежить також від вроджених особливостей індивіда, що, взаємодіючи з соціальними чинниками, так чи інакше детермінують процес самореалізації особистості. Отже, у духовності органічно поєднуються соціальне і природне.

Виходячи з цього, при розгляді духовності в плані ґенези, її слід інтерпретувати як іманентну властивість людини, яку вона здобуває завдяки певним природженим психо-фізіологічним здатностям (можливостям), що у процесі оволодіння життєвим індивідуальним досвідом конструктивно взаємодіють з соціальними впливами, які в їх системному поєднанні сприяють формуванню індивіда як самоактивного суб’єкта, здатного до здійснення життєвого вибору, вчинку, відповідальність за який людина покладає на себе.

Як доведено нашими дослідженнями, духовність не слід розглядати немов щось вторинне стосовно до матеріального, оскільки духовне переживається людиною безпосередньо у кожний конкретний момент її життя. З цієї причини зведення духовного до власне когнітивного або дискурсивного рівня спричиняє відрив духовного від тілесного. Тілесне не є антиподом духовного – воно, навпаки, дає ключ до розуміння духовного певні тілесні вияви ( «порухи»).

Можуть бути одним із показників єдності духовного і тілесного. Однак єдність духовного і тілесного не означає їхньої тотожності. Тому в цьому випадку, очевидно, доцільноіше говорити не про єдність, а поєднаність.

Суттєвою ознакою духовності є її всезагальний, універсальний характер, що виявляється у її зв’язках з будь-якими виявами активності людини: все, що робить людина, як поводиться, якими цінностями, потребами мотивується її активність, можна оцінити з позицій духовності. Очевидно, тому визначальною характеристикою духовності людини є дієвість, конструктивно-перетворювана сила ціннісних орієнтацій, якими особистість оволоділа.

Духовність – це здатність бачити надзвичайне у буденному, що зумовлює піднесеність, оптимістичну налаштованість життєсприймання духовно довершеної людини. Духовність – це спрямованість у майбутнє, шлях до якого прилягає через подолання буденності та нікчемності – насамперед у своїх власних думках, почуттях, намірах, реальних вчинках.

Важлива роль у виникненні та розвитку духовності належить емоційній сфері людини, її почуттям. Духовно розвиненій людині притаманна багатобарвна палітра емоцій, почуттів, розмаїття форм і способів їх вияву: від зворушливих, бурхливих емоційних реакцій на певні події, явища, вчинки, що стосуються доленосних людських цінностей, до їх стриманого, зовнішньо майже непомітного, однак тим не менш сильного, внутрішньо напруженого переживання.

Розвиток духовності особистості відбувається у процесі нескінченного трансцендентного пошуку. Тому, коли йдеться про саморозвиток, про самотворення особистості, то духовний поступ людини є найпереконливішою ілюстрацією реального виявлення суб’єктності індивіда у вибудовуванні власного способу життя і створення алгоритмів самореалізації. Успіх такого пошуку великою мірою детермінується тим, наскільки людині притаманні такі риси, як співчутливість, турбота про інших, схильність до діалогічних настановлень, здатність усвідомлювати себе часткою інших, тобто домінанта на особу іншої людини, здатність до самодисципліни, іноді навіть мужність, готовність до самопожертви.

Слід також наголосити на тому, що, завдяки безперервному пошуку, людина відкриває для себе нові життєві ціннісні простори, або ж починає усвідомлювати нові сенси в уже відомих їй цінностях. Важливо, що такий пошук допомагає особистості поступово розширювати свій ментальний світ, поступово звільнюватись від хибного уявлення про людину як суто матеріальну істоту.

Духовні потреби розвиваються завдяки збагаченню зв’язків індивідуального та суспільного, завдяки примноженню ціннісних контактів особистості з суспільством, суспільною культурою. При цьому духовна потреба виконує не егоцентричну компенсаторну функцію саморегуляції ціннісносмислової сфери особистості, а слугує потужним енергетичним джерелом конструктивного розвитку особистості загалом та її духовності зокрема.

Надзвичайно важлива, конструктивна роль у виникненні, становленні та розвитку духовності належить вірі у безсмертя душі людської, у незнищенність творінь людського духу, у безмежні можливості збагачення духовного життя, у вищу сину, в Бога. Однак віра може бути справжнім

духовним надбанням лише за умови, якщо вона допомагає людині виховувати в собі духовні чесноти з метою примноження своїх потенційних можливостей задля творення добра. Враховуючи сказане, слід вважати, що релігійність не є тотожною духовності.

У дослідженнях з’ясовано взаємозв’язок розвитку духовності особистості та пошуком сенсу життя, що асоціюється з постулатами певної системи світоглядних орієнтацій. Суперечності в сенсожиттєвих орієнтаціях спричиняють когнітивний дисонанс, що стає серйозною перешкодою на шляху розвитку духовності особистості.

Як показали дослідження, важлива роль у розвитку духовності особистості належить гуманізації міжособистісних взаємин, що сприяють становленню діалогічних тенденцій. Окрім того, гуманні, доброзичливі взаємини допомагають людині самовизначитись, завдяки чому вона стає суб’єктом власної життєдіяльності, що є неодмінною умовою саморозвитку, перебудови, вдосконалення свого внутрішнього світу, у тому числі вибудовування індивідуального світу духовності.

Під час дослідження отримані нові дані щодо взаємозалежності між естетичними ціннісними орієнтаціями та духовним розвитком особистості. Найперше, виявлено тісний зв’язок між творчою діяльністю особистості та розвитком її духовності. Саме у творчій діяльності розкриваються можливості людини постати перед світом у безмежності, нескінченності свого Я. Естетичне ставлення людини до дійсності – один із найважливіших вимірів свободи людини як суб’єкта творчої діяльності, Мистецтво ж – як складова частина культури – є дієвим засобом формування духовного світу людини. Особливо слід наголосити на тому, що естетичний ідеал виступає важливим критерієм прогресивних особистісних змін у різних сферах духовної і предметнопрактичної діяльності людини.

Встановлено статистично переконливі залежності між індивідуальнопсихологічними особливостями особистості та її духовним розвитком. Зокрема, розкрито значний вплив на становлення духовності людини її здатностей до процесі самоідентифікації.

Дослідження підтвердило основоположну, вирішальну роль у розвитку духовності особистості системи сімейних та родинних ціннісних орієнтацій. Особливо переконливо підтвердилось значення гармонії, органічного взаємозв’язку між змістом родинних ціннісних орієнтацій та реальним, фактичним станом сімейних і родинних взаємин.

Проведене дослідження дає підстави вважати, що духовність як феномен, що відзначається своєю універсальністю у розумінні його зв’язку з багатьма характеристиками людини як соціального феномена, а також з огляду на її складність, багатогранність, багатовимірність мають бути прерогативою наукових досліджень представниками різни наук. Останнє – абсолютно необхідна умова отримання нових, поглиблених знань про при-

роду феномена духовності.