Поняття про діяльність та її' структура

У психологічній науці вчення про діяльність, її розвиток і форми є одним із головних. Діяльність людини становить основу життя людини. В діяльності людина створює пред­мети матеріальної і духовної культури, творить саму себе.

Значний внесок у розуміння психофізіологічної сутності діяльності зробили вчені:

І. М. Сєченов, І. П. Павлов, О. О. Ухтомський, М. О. Бернштейн, П. К. Анохін, В. Б. Шви- рков. Суто психологічний аспект проблеми діяльності досліджували Л. С. Виготський, С. Л. Рубінштейн, О. Р Лурія, Г С. Костюк, О. М. Лєонтьєв, К. К. Платонов. На сучасному етапі цю проблему вивчають В. А. Козаков, В. А. Семиченко, С. Д. Максименко, Г. О. Балл, В. В. Рибалка, В. Д. Шадріков та ін.

Аналіз діяльності, з одного боку, сприяв виявленню її ролі у формуванні і розвитку психіки, а з іншого - розв’язанню фундаментальної практичної проблеми підвищення ефек­тивності трудової діяльності.

Особливої уваги заслуговує концепція діяльності, яку дослідив О. М. Лєонтьєв у праці «Діяльність. Свідомість. Особистість» (1975) [61]. Вчений доводив, що вирішальний вплив на становлення особистості здійснює саме соціальна діяльність. Акцентуючи увагу на значенні соціальної діяльності у формуванні поведінки людини, О. М. Лєонтьєв водночас заперечував «вродженість особистості». Коли дитина народжується на світ, вона є «інди­відом», а не «особистістю».

Отже, діяльність людини - це свідома активність, що виявляється в системі дій, спрямованих на досягнення поставленої мети.

Вважаємо, що студентові було б доречно здійснити порівняльний аналіз концепції О. М. Лєонтьєва з теоретичними положеннями біхевіоризму, які критикував учений. Водно­раз йому цікаво було б познайомитися з поглядами Б. М. Теплова і В. Д. Нєбиліцина, які заперечували думку О. М. Лєонтьєва щодо неможливості вроджених типів особистості, а також вроджених здібностей людини.

У сучасній психологічній науці найстійкішими є два підходи щодо виокремлення струк­тури діяльності. К. К. Платонов будь-яку соціальну діяльність людини розглядає на верти­кальному й горизонтальному рівнях [98, с. 80-85].

Вертикальний зріз включає: мету-потреби-мотив-засоби-результат.

Діяльність людини розпочинається з усвідомлення мети, яка не є абсолютно чистим віддзеркаленням, а особистісно перероблена. Вона визначається потребами особи, це об’єк­тивна мета, яка набула суб’єктивного характеру. У відомій таксономії Б. Блума у пізнаваль­ній сфері цілі розташовуються у такому порядку:

1. Знання фактів, термінології, способів добору фактів, тенденцій розвитку, класифікації, критеріїв перевірки ефективності, методів дослідження, що застосовуються в цій галузі. До того ж, знання загальних понять, структур, теорій, принципів і законів, необхідних для пояснення і тлумачення явищ і їх передбачування, теорій і структур.

2. Розуміння трансфер змісту із однієї мови в іншу, інтерпретація, екстраполяція, засто­сування методів, правил, загальних понять.

3. Аналіз поділу цілого на елементи, установлення взаємозв’язків між елементами, ана­ліз елементів, аналіз взаємин між елементами, аналіз принципів організації цілого.

4. Синтез цілого із елементів для отримання нової структури.

5. Створення власного твору.

6. Розробка плану діяльності.

7. Створення образу і цілого на основі часткових даних.

8. Оцінювання матеріалу і методів з урахуванням критеріїв.

9. Оцінювання на основі внутрішніх і зовнішніх критеріїв.

Отже, сама мета є системоутворювальним фактором у вертикальній структурі діяль­ності. Ті види активності людини, які не мають усвідомлення мети, називаються імпуль­сивними.

У навчальному процесі важливим є співвідношення цілей викладача й студента, співвід­ношення цілей за змістом і видами діяльності. Рівень сконцентрованості цілей у навчальній діяльності свідчить про сформованість загальної структури цілеутворення.

Потреба - це психічний стан індивіда, який зумовлюється нестачею в об’єктах, необ­хідних для існування й розвитку, і виступає джерелом його активності. Потреба - це і пе­редумова, і результат не лише трудової діяльності людини, а й пізнавальних процесів. Саме тому потреби виступають як такі стани особистості, завдяки яким здійснюється регуляція поведінки, визначається спрямованість мислення, почуттів і волі людини. Потреби людини зумовлені процесом її виховання у широкому сенсі, тобто прилученням до світу людської культури, представленої як предметно (матеріальні потреби), так і функціонально (духовні потреби). Задоволення потреб людиною, за своєю сутністю, є процесом присвоєння нею певної форми діяльності, зумовленої суспільним та індивідуальним розвитком [101, с. 287].

Згідно з концепцією американського психолога А. Маслоу, ієрархія потреб виглядає так: фізіологічні потреби; потреби безпеки і захисту; потреба приналежності любові; потреба самоповаги; потреба самоактуалізації [71, с. 108-112].

Мотиви - це внутрішня рушійна сила, що спонукає людину до діяльності. Мотиви діяльності та поведінки людини генетично пов’язані з її органічними та соціально-куль­турними потребами.

Мотивація діяльності буває близька (здійснити бажане і найближчим часом) та відда­лена (здійснення бажаного планується на тривалий час). Розрізняють мотиви і за рівнем усвідомлення.

Мотив може реалізуватися у низці психологічних змінних: інтересах, прагненнях, пе­реконаннях та установках. Під інтересами розуміють мотиви, у яких втілюються емоційно забарвлені пізнавальні потреби особистості. Інтерес - це емоційно забарвлена інтелек­туальна вибірковість. Інтерес виникає тоді, коли його об’єкт викликає емоційний відгук. В інтересі поєднується емоційне та раціональне.

Розрізняють безпосередні та опосередковані інтереси. Безпосередні інтереси пов’яза­ні передусім з емоційною привабливістю діяльності, спрямованої на відповідний об’єкт. Опосередковані інтереси стосуються результату діяльності. В них переважає компонент розуму. Безпосередні та опосередковані інтереси тісно пов’язані між собою.

Кількісними характеристиками інтересів є їхня широта, глибина та стійкість.

Широта інтересів визначається кількістю об’єктів, сфер діяльності, які мають для особистості стійку значущість. Невпорядкованість інтересів у поєднанні з поверховістю виступає як негативна риса особистості.

Глибина інтересів засвідчує ступінь проникнення особистості у зміст пізнавального об’єкта. Іноді глибина інтересів негативно корелює з їх широтою, і тоді про людину кажуть, що вона має уявлення про все потрошки. Поверхові знання з багатьох галузей діяльності призводять до дилетантства.

Стійкість інтересів виражається у тривалості збереження відносно інтенсивного ін­тересу. Стійкими є інтереси, які найповніше відповідають основним потребам особистості й тому стають сутнісними рисами її психологічного складу.

Прагнення - це мотиви, в яких виявляються потреби особистості в умовах спеціально організованої її діяльності.

Чинником, що має мотиваційне значення та ставить перед людиною цілі, є рівень до­магань особистості - прагнення досягти цілей того ступеня складності, на який людина вважає себе здатною. В основі рівня домагань лежить самооцінка, підтримання якої стало для людини потребою. За даними американських психологів, рівень домагань залежить від співвідношення двох протилежних мотиваційних тенденцій - прагнення до успіху та уникнення невдачі, які входять до структури мотивації досягнення.

Переконання становлять основу соціогенних мотивів і втілюють усвідомлені потреби особистості діяти відповідно до своєї внутрішньої позиції, поглядів, теоретичних прин­ципів. Основою таких потреб виступає сукупність знань про природу, суспільство і люди­ну, тобто світогляд. Світогляд і пов’язані з ним переконання мають складну психологічну структуру, які містять три головні компоненти: когнітивний (знання); емоційний (оцінка, ставлення); поведінковий (воля).

Установка - це стійка схильність індивіда до конкретної форми реагування, за допомо­гою якої може бути задоволена та чи інша потреба. Установка спонукає людину орієнтувати свою діяльність у певному напрямі і діяти послідовно щодо всіх об’єктів і ситуацій, з якими вона пов’язана [104, с. 390-398]. Поняття «установка» спочатку ввели в експерименталь­ну психологію німецькі психологи (Л. Ланге, Г. Мюллер, Т. Шуман). Проте, як психічний процес і явище, установку найґрунтовніше досліджував Д. М. Узнадзе. Студентові цікаво буде дізнатися з його праці «Експериментальні основи психології установки», як нефік- сована установка може перетворюватися на фіксовану [142]; у чому полягає механізм дії неусвідомлюваних факторів на процеси свідомості; у якому пункті критика психоаналізу Д. М. Узнадзе була найрадикальнішою, які ідеї З. Фрейда вчений сприймав позитивно. Одні­єю із підструктур діяльності є спосіб її виконання. Його визначають три попередні підструк- тури (мета, потреба, мотив), але, сприйнятий як ціле, має свою психологічну структуру.

Дія - це складова процесу діяльності, спрямований від суб’єкта до предмета зв’язок. Зазвичай дія становить систему рухів. Рух є природною фізіологічною функцією живого організму (рух плоду в організмі матері). Найбільшу кількість рухів доросла людина набу­ває з життєвим досвідом. Рушійні здібності у людей різні.

Дії людини можуть спрямовуватися не лише на матеріальні об’єкти, а й на людей; тоді вони стають компонентом поведінки (вчинком, якщо не порушують норм поведінки, і про­виною, якщо суперечать їм).

Окрім фізичних (зовнішніх, моторних), виокремлюють розумові (внутрішні, психічні) дії. Безпосередні предметні дії переважають над сутнісними властивостями цих об’єктів. Подібний процес переходу від зовнішньої дії до внутрішньої називається інтерпретацією («перетворенням на внутрішнє»). Головним засобом, здійсненням цього переходу є сло­во. Зворотний процес переходу внутрішньої, психічної діяльності у зовнішню, предметну форму, називається екстеріоризацією.

Коли людина добре опанувала конкретну дію і може виконувати її за будь-яких умов, то кажуть, що у неї сформувалося вміння.

Уміння - це здатність людини результативно, якісно і вчасно (ефективно) виконувати роботу (реалізовувати процес, дії щодо перетворення предмета на продукт) у нових умо­вах. Будь-яке вміння включає уявлення, знання, а також навички концентрації, розподілу і переключення уваги, навички сприйняття, мислення, самоконтролю і регулювання процесу діяльності.

Уміння-майстерність - якісно новий рівень діяльності. Воно формується, з одного боку, на основі інтеграції первинних, елементарних умінь, а з іншого - із набуттям особливих компонентів діяльності, так званих навичок.

Навички - це здатність людини виконувати цілеспрямовані дії автоматизовано, без спе­ціально спрямованої уваги на предмет дій. Навички можуть бути розумові (мислення та пам’ять), сенсорні (сприйняття), рухові (психомоторні) і вольові. Коли людина набуває навичок, різко змінюється характер її діяльності: зменшується час виконання дії, кількість здійснених помилок, втомлюваність від праці. Це зумовлено тим, що зникають зайві рухи і зменшується напруга під час виконання дії. Оволодіння навичками є обов’язковою умо­вою професійної діяльності. Навички стимулюють вияв творчості в діяльності людини, за допомогою них можна передбачувати системи прийомів (способів виконання, контролю й регулювання дій), що характеризується поняттям антиципації. Успіхи у будь-якому виді діяльності визначаються оволодінням певною сумою навичок. Виокремлюють такі види навичок: рухові, мисленнєві, сенсорні і поведінкові.

Елементарні уміння і навички можуть набувати характеру так званих операцій. Під операціями розуміють відносно завершені і, здебільшого, автоматизовані перцептивні, мне­монічні, інтелектуальні й моторні акти, що входять до складу тієї чи іншої дії. Їх відмінність від діяльності і дії полягає в тому, що вони визначаються не цілями і мотивами, а умовами конкретної ситуації.

Особливе місце в житті людини посідають звички. Звичка - це потреба здійснювати певні дії. Силу звички відчувають практично всі люди. Проте вони мають позитивний і негативний характер.

Звичка - це автоматизований значною мірою спосіб здійснення дій, навичка, яка на­стільки закарбувалася, що стала особливою потребою. Якщо з якихось причин навичка не задоволена, то у людини виникають неприємні переживання, внутрішня тривога.

Обов’язковим складовим елементом умінь, навичок і звичок є знання. Знання відобра­жають зв’язок між пізнавальною і практичною діяльністю людини. Знання виявляється у поняттях, судженнях, узагальненнях. Словом, знання - це система понять, властивостей, відносин, концепцій, теорій, законів щодо предметів і явищ у їх взаємозв’язку.

У навчальному процесі орієнтуються на чотири рівні передачі й засвоєння знань: зна­йомство; відтворення; уміння й навички; творчість.

Результат діяльності характеризується двома компонентами: продуктом і психічним результатом.

Продукт - це те, що отримано після реалізації дій над предметом діяльності відповідно до мети.

Психічний результат діяльності - це новоутворення в структурі психічних властивостей особистості, особливо в її досвіді, тобто у знаннях, навичках, уміннях. Отже, психічний результат діяльності - це нові вміння, навички, знання, навчальна компонента будь-якої діяльності людини. Позитивний психічний результат визначається відсутністю помилкових дій. Зрештою, психічний результат - це додаток до засобів суб’єкта.

Засоби суб 'єкта - це його підготовленість до діяльності, до дій, що визначаються: осо­бистим досвідом у конкретній сфері діяльності; засвоєними знаннями, нормами поведінки, морально-естетичними цінностями; сформованими уміннями, навичками та звичками [56; 125; 126].

У сучасній психологічній науці розрізняють види і типи діяльності.

6.2.