Ментальні засади участі громадян у реалізації влади (О. П. Патинок)

Реалізація державності і громадянської активності того чи іншого народу тісно пов’язана з його ментальністю, є похідною від неї.

Феномен ментальності у сучасній вітчизняній й зарубіжній соціально-філософській думці посідає особливе місце — бо виступає “тлом” багатьох процесів та явищ у життєдіяльності людини і суспільства.

Менталітет як специфіка психологічного життя людей розкривається через систему поглядів, оцінок, норм, умонастроїв, які опираються на існуючі в суспільстві знання та вірування, створюючи разом з домінуючими потребами і архетипами колективного несвідомого ієрархію цінностей, а значить, і характерні для представників певної спільноти переконань, ідеалів, схильностей, інтересів та інші соціальні установки, які відрізняють одну спільність від іншої.

Для з’ясування змісту і специфіки впливу менталітету на участь громадян у реалізації влади необхідно розглянути в загальних рисах те, як саме репрезентований цей феномен в працях науковців, з якими найбільш поширеними уявленнями він асоціюється. При цьому, як і більшість дослідників—філософів, ми будемо користуватись термінами “менталітет” і “ментальність” як рівнозначними.

Ментальність (або менталітет) — від лат. mens (розум, мислення, спосіб мислення, душевний склад) — важливий аспект філософського осягнення суспільної реальності. В контексті філософії проблеми менталітету розробляли І. Кант, Д. Юм, Г.—В. Гегель, І.—Г. Фіхте, К. А. Гельвецій, І. Г. Гердер та інші мислителі другої половини XVIII—XIX ст., твори яких становлять гностично—когнітивні моделі ментальних характеристик суспільства, основних архетипічних

конструктів культури.

На сучасному етапі М. Попович, розробляючи цю проблематику у філософії, вважає категорію менталітету відображенням психологічного рівня духовності людини. “Менталітет — традиційний вияв світосприймання людиною, нацією, народом, зумовлений історичним досвідом та національною культурою” [330, с. 139].

Культурологи розглядають ментальність нації, менталітет як специфічний спосіб сприйняття і роз’яснення нацією свого внутрішнього світу й зовнішніх обставин; вироблення під впливом багатовікових культурно—історичних, геополітичних, природно—кліматичних та інших чинників. Ментальність нації виступає як цілісне духовне утворення, як “дух народу”, що пронизує всі сфери життєдіяльності людей і зберігає код нації. Ментальність нації проявляється в національному характері, самосвідомості етносу, різних компонентах його культури [84, с. 189]. Цей своєрідний генетичний код народу допомагає зрозуміти закономірності розвитку культури, суспільної моралі. На основі ментальності виникає відчуття ідентичності, що визначає політичну, правову, побутову поведінку.

Ментальність — це ставлення, яке особа діяльнісно проявляє, спосіб поведінки, що від неї очікують. Тож, загалом ментальність — це призма, крізь яку людина дивитися на світ і себе в ньому. Ментальність притаманна кожній людині незалежно від етнічної належності, соціального стану, мови тощо. Ми ще в дитинстві засвоюємо ментальність народу, коли слухаємо колискові пісні, пізнаємо побут, опановуємо мову, тоді ж і закорінюємо в себе загальні настанови національної культури і її варіації, що виникають під впливом особливостей культурного середовища.

Психологи розуміють менталітет як напрям думок, сукупність розумових навиків і духовних настанов, які притаманні окремому індивіду або суспільній групі. Ментальність — поняття для визначення рівнів мислення, що не обмежується сферою усвідомленого. Це властивий певній епосі, культурі, цивілізації, спільності загальний розумовий інструмент, яким індивіди володіють, користуються у неусвідомленій формі [468, c. 99].

Ментальність формується та функціонує відносно повільно і на рівні підсвідомості. Вона є надбанням не тільки інтелектуальної еліти зокрема, а й суспільства загалом, виступаючи при цьому масово—індивідуалістичною

характеристикою свідомості соціуму.

З позиції соціологічного підходу, менталітет сформована система світосприйняття, яка поведінки, діяльності,

елементів

зумовлює способи

це духовного життя і відповідні стереотипи життя різноманітних

соціальних спільнот (групи, індивідів), що включає сукупність ціннісних, символічних, свідомих чи підсвідомих відчуттів, уявлень, настроїв, поглядів, світобачення, які визначають здатність спільнот та індивідів сприймати чи діяти відповідним чином [306, c. 340].

Менталітет — соціокультурний феномен, пов’язаний з історією розвитку соціальних спільнот різних типів, у тому числі етнічних. До менталітету належать звички, традиції, інтуїтивне, підсвідоме, що існують на рівні несвідомих психологічних процесів. Менталітет зумовлений соціологічними, історичними, географічними, ідеологічними та іншими чинниками, що впливають на формування культури та соціальної психології спільноти, її взаємовідносинами з іншими групами, культурами. Дослідник М. Юрій визначає менталітет не як особливий національний логос і не апріорну систему цінностей, а певний соціально— психічний стан суб’єкта етносу, нації, народності, громадян, що втілив у собі (не в пам’яті народу, а в його підсвідомості) результати тривалого й детального впливу етнічних, природно—географічних і соціально—економічних умов проживання суб’єкта менталітету.

Отже, кожен народ у процесі свого історичного буття виробив особливий менталітет, тобто своєрідний спосіб усвідомлення й ставлення до світу, який задається мовою, традиціями, вихованням, релігійними уявленнями тощо, тобто усією суспільною практикою людей. Менталітет народу формується історично, однак сам процес його творення має неусвідомлений характер: при цьому саме менталітет детермінує цінності певної людської спільноти та визначає поведінку, почуття, думки її окремих представників.

Інколи в літературі зустрічається спроби розвести поняття “менталітет” і “ментальність”. При цьому менталітет визначається як інтеґральна ціннісномотивована

характеристика соціальної спільності; сформована система елементів духовного життя і світосприймання, яка зумовлює відповідні стереотипи поведінки, діяльності, способи життя різноманітних соціальних груп та індивідів; включає сукупність ціннісних, символічних, свідомих чи підсвідомих відчуттів, уявлень, настроїв, поглядів, світобачення. До менталітету належать звички, прагнення, символіка, традиції, інтуїтивне несвідоме, що існують на рівні несвідомих психічних процесів. Натомість, на відміну від менталітету, під ментальністю розуміють частковий аспектний прояв менталітету не тільки в умонастрої суб’єкта, а й у його діяльності. Проте, як ми вже зазначали вище, в контексті нашого дослідження немає сенсу в пошуку тонких відмінностей цих термінів і ми вживаємо їх як синоніми.

Ментальність як явище розумового порядку зовсім не тотожна суспільній свідомості [15, с. 128]. Ментальність належить до найбільш ґрунтовних основоутворюючих та фундаментальних культурних традицій. Спільним у поглядах вчених на це явище є акцентування зв’язків цього поняття з поняттям душі народу та її складовими: психічними характеристиками, волею, розумом. Ментальність має здатність виявлятись безпосередньо у матеріалізованих формах, характерних для певної людності: актах, вчинках, формах діяльності, реакціях і т.п. Етнічна ментальність проявляється в домінуючих життєвих настроях людей, у характерних особливостях світовідчуття, світосприймання, у системі моральних вимог, норм, цінностей та принципів виховання, у співвідношенні магічних і технологічних методів впливу на дійсність, у формах взаємин між людьми, у сімейних засадах, у ставленні до природи та праці, в організації побуту, свят, у конкретних актах самоорганізації етносу тощо.

У структурі ментальності розрізняють готовності, установки, налаштування індивіда чи групи людей діяти, мислити, відчувати, сприймати й розуміти навколишній світ певним чином [482]. Аналіз феномену ментальності та його особистісних проявів дає право стверджувати, що в структурі ментальності доцільно розрізняти такі компоненти:

— емоційний (емотивний) компонент ментальності складається з емоційних станів і переживань, що надає енергетичний заряд ментальності, стимулює пізнавальну та поведінкову діяльність, мотивує її певним чином;

— пізнавальний (когнітивний) компонент ментальності складається зі знання про об’єкти і ситуації життєдіяльності, які є результатом набуття індивідуального життєвого досвіду (навчання);

— поведінковий (конативний) компонент, що є імпульсом актуалізації елементарних фіксованих установок, етнічних цінностей.

Ментальність глибинно зумовлює вироблення, трансляцію і відтворення біопсихічних програм поведінки, прийнятих проектів діяльності, ситуативних моделей спілкування, канонічних взірців вчинків, а відтак стимулює або гальмує своєчасну появу нових смислів, значень, соціальних кодів та вітальних цінностей, за допомогою яких передається від покоління до покоління зростаюча лавина соціального досвіду; пов’язана з духовністю, культурою і буттям (предметною реальністю), а тому визначає глибинний смисл вчинків людей, історичних подій, епосу.

Ментальні засади існують у трьох визначально важливих вимірах, які треба враховувати у світлі формування особистості як громадянина, що бере участь у реалізації влади.

По-перше, менталітет репрезентований у вимірі наукової картини світу, тому треба розробляти моделі змісту і структури менталітету сучасної особистості, робити ці моделі надбанням освітян, виробляти відповідні технології практичного впровадження тих чи інших проективних інновацій у формування особистості.

По-друге, менталітет існує у вимірі ідеології, де він став ідеологічним знаряддям. У цьому сенсі категорія “менталітет” повинна досить активно використовуватися для обґрунтування завдань громадянської консолідації, доведення того, що народ має глибокі і поважні традиції терпимості й працьовитості, зваженості й поваги до приватної власності, індивідуалістичні риси й естетичну витонченість тощо. Тим самим ідеологія може стати в пригоді у справі спрямування ментальних потоків у бажане русло розвитку.

По-третє, - у вимірі свідомості, у вигляді уявлення українців про самих себе. Тому вплив українського менталітету на формування особистості треба розглядати у ракурсі ідеологічного тиску і засвоювання масових уявлень індивідом протягом процесу соціалізації [217].

У цілому, аналізуючи взаємозв’язок і взаємодію ментальності та участі громадян у реалізації влади, слід мати на увазі такі особливості ментальних засад розгортання громадянської активності.

1. Ментальність нації є специфічний спосіб сприйняття і розуміння етносом свого внутрішнього світу та зовнішніх обставин, виробляється під впливом багатовікових культурно- історичних, геополітичних, природно-кліматичних чинників. Їх зміна детермінує і певну еволюцію ментальних властивостей. Однак саме ментальність долає історичні епохи, зберігає код нації. Вона не може змінитися протягом життя одного або кількох поколінь. Соціальні катаклізми можуть істотно впливати на форми вияву і навіть деформувати окремі ментальні риси.

2. Як феномен, ментальність має практичне спрямування: перевірений поколіннями досвід орієнтує людей на те, що треба використовувати й розвивати, а чого уникати, як вижити й утвердити себе в довколишньому світі. У цивілізованому суспільстві існує особливо тісний взаємозв’язок ментальності з політичною сферою, яка несе відповідальність за організацію та цілеспрямований розвиток народу.

3. Ментальність не має внутрішньої диференціації на моральну, політичну та інші складові частини, виступає як цілісне духовне утворення. Тому її часто визначають як “душу народу”, те, що пронизує всі сфери життєдіяльності людей.

4. Ментальність нації виявляється в домінуючих життєвих настроях, у характерних особливостях світосприйняття, у системі моральних вимог, норм, цінностей і принципів виховання; у формах взаємин між людьми та родинних засадах; у ставленні до природи і праці; в національному характері та темпераменті; в різних компонентах культури етносу, в тому числі й політичної.

Ментальний феномен постає як тлом соціальних реалій суспільства, так і чинником політичної свідомості та громадянської активності суспільного суб’єкта.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що складність проблеми полягає у труднощах визначення і виділення тих явищ і типових рис суспільного життя, що виражають неповторні і невіддільні від народу якості. Вирішення цієї проблеми лежить на шляху аналізу національного характеру народу як державотворчої нації, що виявляється в тих національних традиціях, які безпосередньо впливають на ефективність влади — як державної, так і недержавної.

Дослідження у соціально—філософському, етнопсихологіч­ному аспектах національної ментальності, зокрема, її соціально—громадянських вимірів та контекстів, є важливою, та на сьогодні мало дослідженою темою, цікавою теоретичною й практичною проблемою. Залишається ще багато нез’ясованого та недослідженого як у визначенні власне сутності української ментальності, так й щодо конкретних проявів її у різноманітних сферах суспільного життя. Тим не менш, в наступному підрозділі спробуємо в ескізному вигляді окреслити особливості саморозгортання громадянської активності в середовищі української ментальності.