Українська ментальність як фактор формування громадянського суспільства

(О. П. Патинок, Л. М. Семененко)

Формування громадянського суспільства передбачає відповідні ментальні складники, світоглядні орієнтації та риси самосвідомості народу, які формуються серед іншого і в історичному процесі.

Наша держава пройшла складний шлях історичного розвитку. Тривала провінційна роль України, відсутність розвитку її державності стали причиною слабкого розвитку громадянського суспільства та його теорії, тому проблема становлення громадянського суспільства безпосередньо пов’язана з необхідністю розбудови державності, оскільки вдосконалення суспільства і держави є необхідною умовою демократичного розвитку країни.

Важливим фактором формування громадянського суспільства є ментальність народу. Ефективність і наукова плідність ідеї ментальності зумовлена тим, що ментальний вимір суспільного життя “показує” досліднику форми, зміст, спрямованість життєдіяльності пересічної людини за конкретних умов. Адже багато в чому щоденна поведінка людини обумовлюється простими шаблонами. Людина чинить дії, не звертаючи особливої уваги на те, як вона це робить. Багато речей вона робить, бо її привчили робити їх з дитинства, інші — тому що саме так роблять решта людей. Вона набуває звичок, виробляє автоматичні реакції; закріплює ці звички й реакції, бо вони призводять до отримання результатів, що подобаються людині. Коли звичні дії не призводять до досягнення бажаних цілей, людина змінює спосіб своїх дій. Людина не сама створює свої ідеї й стандарти цінностей, вона користується наявними разом з іншими людьми. Пересічна людина не розмірковує над великими проблемами й питаннями, але тим не менш вона робить свій вибір, діє. Вона приймає певні способи дії, тому що впевнена, що вони краще наближають її до досягнення добробуту. І людина готова змінити характер дій, якщо переконується, що це повністю відповідає її інтересам. Українська національна ментальність як фактор формування громадянського суспільства, як суб’єкт і результат суспільно—історичної діяльності, “є системою, в якій фізичне й психічне, генетично зумовлене й прижиттєво сформоване, природне й соціальне, матеріальне й духовне утворюють нерозривну єдність” [38, c.

Методологічні, світоглядні основи дослідження української ментальності розкриті у працях В. Вернадського, Б. Грінченка, М. Грушевського, М. Драгоманова, Д. Донцова, О. Духновича, М. Костомарова, П. Куліша, В. Липинського, Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка. Сутність поняття ментальності нації (етносу) на теренах сучасної української філософської науки проаналізовано у роботах Г. Гетало, О. Красовської, Є. Макаренко, Н. Михайловської, М. Чепи, А. Шведової та інших.

Психолого—педагогічний аналіз феномену української ментальності та практики його розвитку і використання у процесі становлення особистості сучасного українця здійснили М. Боришевський, Г. Ващенко, О. Кульчицький, І. Огієнко, с. Русова, М. Стельмахович, В. Сухомлинський, В. Янів, Я. Ярема, М. Шлямкевич та інші.

Майже всі класики української культури у своїх працях торкалися проблем ментальності під різними кутами зору: М. Грушевський, М. Костомаров (проблема генези української ментальності); Д. Чижевський (теоретико—методологічні засади функціонування ментальності); П. Куліш, Т. Шевченко (осмислення національної ментальності засобами художньої творчості); Г. Сковорода, П. Юркевич (ментальність як прояв “божественної” сутності людини); В. Липинський, І. Франко (вплив ментальності на політичне життя суспільства).

Менталітет українського етносу сформований історично, не на деструктивних, а на конструктивних духовнотворчих джерелах, на силі гуманізму, життєлюбства, життєпримирення з представниками інших етносів у межах своєї території. Хоча українська ментальність складалася й розвивалася у взаємодії з ментальностями народів Росії, Литви, Польщі та інших етносів, для українців пріоритетними залишаються ставлення до землі як до Батьківщини—матері, до своїх культурно— історичних цінностей; толерантність до інших культур і релігій; волелюбність; прагнення до “чистої крові”; перевага емоційності над раціональністю (філософія “серця”); орієнтування на горизонтальне нівелювання; господарність і працьовитість; характерний індивідуалізм, поєднаний з ідеєю рівності, поваги до окремого індивіда та його свободи, гостре неприйняття деспотизму й абсолютної монархічної влади.

Основні риси української ментальності, на думку академіка О. Киричука, характеризуються властивими українському народу системотворчими ознаками:

— інтроверсивність вищих психічних функцій у сприйнятті навколишньої дійсності, що виявляється в зосередженості особи на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно— індивідуального світу;

— кордоцентричність, що проявляється в сентименталізмі, чутливості, емпатії, любові до природи, в пісенному фольклорі, яскравій обрядовості, естетизмі народного життя, культуротворчості;

— анархічний індивідуалізм, що виявляється в різних формах відцентрового, партикулярного прагнення до особистої свободи, без належного прагнення до державності, коли бракує ясних цілей, достатньої стійкості, дисципліни й організованості;

— перевага емоційного, почуттєвого над волею та інтелектом, перевага морального буття над інтелектуальним у відношенні до екзистенціального значення [21, c. 52].

Історія засвідчує, що ментальність українців має визначальний вплив на такі основні суспільні риси: волелюбність, демократизм, миролюбність, толерантність, а також зверхність особистих інтересів над загальнонародними, політичний конформізм, схильність до анархізму, міжусобної боротьби.

Відомий український вчений Володимир Янів у своїх дослідженнях зробив висновок, що українці за своїм психологічним складом є народом західного, європейського типу, тоді як росіяни — східного, азійського. Для європейських народів, стверджує він, характерний гармонійний розвиток усіх основних духовних функцій людини: розуму, почуттів і волі. Вони перебувають у постійному напруженні, активному впливові один на другий, у динаміці, але й одночасно в рівновазі. Це породжує постійну активність, рухливість і динамізм європейця.

Для пояснення особливостей українського індивідуалізму, його “вибуялого характеру”, В.

Причину українських невдач, як зазначає вчений, можна сформулювати парадоксом: “в неволі ми опинилися тому, що надто любили волю. Ми боялися свого власного тирана і послаблювали себе внутрішньою боротьбою, не виявляючи одночасно досить активності назовні, так довго, аж запанували над нами чужинці” [487, c. 91].

Цікавим є ще один підхід до розкриття суті і особливостей української психіки та пояснення її впливу на різні сфери суспільного життя. О. Кульчицький підкреслював, що в історії українського народу привертають особливу увагу “межові ситуації” — “загрози смерті”, “випадковості”, “терпіння”, що витворила геополітична ситуація України, як багатої межової смуги поміж Заходом і Сходом. У цій екзистенціально- межовій ситуації можливі були два види реакції: “авантюрно- козацький”, героїчний стиль і стиль “притаєного існування”, який вів до пристосовницького і пасивного ставлення до довколишнього світу. За такого підходу до пояснення сутності української ментальності формується своєрідна біполярна модель, яка поєднує лицарсько-козацький і пасивно- споглядальний типи ставлення до довкілля. У політичній сфері ці ментальні настанови матеріалізуються в бунтарстві, героїчній боротьбі за національні цінності та державну самостійність України, і разом з тим - в егоцентризмі, байдужості до долі власного народу і власної держави.

Цю ідею О. Кульчицького розвиває А. Бичко, показуючи, як межовість, що тривалий час була пов’язана з відсутністю власної держави, породжує комплекс національної “меншовартості” українця, а останній продукує комплекс “кривди”, образи.

Ряд характерних рис української душі зумовлює соціопсихічний фактор. Суть його в тому, що для українців, які споконвіку були хліборобською нацією, властива селянська психологічна настанова, яка проявляється, зокрема, в схильності до творення малих інтимних груп—спільнот, що характеризуються почуттєвою близькістю, симпатіями, співчуттями, а не національне обґрунтованими прагненнями до спільної мети. “Групи типу спільнот, — пише О. Кульчицький, — не вимагали і не розвивали активних настанов, навпаки, давали радше почин настановам рефлексивним, зверненим у власне нутро...” У політичному житті цей соціопсихічний селянський фактор, підсилений крайнім індивідуалізмом, проявлявся в схильності українців до малих форм організації і самоуправління, в розколах і доробленні політичних партій та інших масових об’єднань, у невмінні і небажанні виробляти і реалізувати загально­національні політичні програми [33, с. 60].

З оригінальним підходом до пояснення специфіки української ментальності та її впливу на політичний процес виступив В. Кизима [480]. Поділяючи нації та їх ментальності на класичні та некласичні, вчений доходить висновку, що Україну слід віднести до некласичних, маргінальних суспільств. Для останніх характерним є те, що соціально— економічні та інші процеси розвиваються в них під дією не внутрішніх, а зовнішніх чинників. “Некласичність української ментальності, — пише В. Кизима, — випливає з історичної маргінальності українського суспільства”. Особливість України полягає в тому, що вона, як правило, не була ні центром, ні периферією і майже постійно знаходилась між різними державно—політичними полюсами, на лінії їх протистояння, в центрі їх боротьби, будучи у складі то однієї, то іншої держави. Тому для України характерний нестійкий стан, постійне маневрування і балансування на межі ризику.

Концепція ця пояснює також існування феномену так званих “двох орієнтацій”. Це — “боротьба двох позицій, представники яких у складних суспільно-політичних ситуаціях схильні надавати вирішального значення або власному народу, його енергії, здібностям, або зовнішнім силам” [177, c. 35].

Маргінальний стан України позначився і на змісті національної ідеї. Українці впродовж віків мріяли про те, як би вирватися з обіймів своїх доброзичливих сусідів. Тому, як резонно зауважує В. Кизима, специфіка національної ідеї українського народу полягає в тому, що це ідея не творчості, а свободи, яка досить часто розуміється як стихія вільності і руйнування. Орієнтація на “незалежність від” є стійкою ментальною настановою, яка спрямовує активність українців головним чином у напрямку долання, руйнації існуючого стану речей і значно менше стимулює державотворення.

Отже, як бачимо, українська історія репрезентує тривало сформовані передумови для маргіналізації політичної свідомості, а тому і для приховування громадянської активності.

Нація, яка довго перебувала під іноземним гнітом і культура якої піддавалась тотальному нищенню, починає набувати нових ментальних рис. У неї розвивається мімікрія, тобто здатність пристосуватись до чужих порядків, формальне сприйняття суспільних ідеалів і норм, консерватизм як спосіб захисту й збереження власних етнічних рис, комплекс “меншовартості”. Громадянська свідомість поневоленої нації дедалі більше характеризується конформізмом, забуттям власних традицій і символів, насиченням суспільної свідомості та суспільних відносин чужоземними цінностями і нормами, посиленням аморальних проявів та рабської психології. У цілому можна зробити такий висновок: ментальність нації, яка тривалий час не мала власної державності і перебувала в неволі, серйозно деформується. На глибинному рівні психіки продовжують функціонувати власні ментальні риси, але на них починають нашаровуватись набуті в умовах неволі ментальні настанови. Останні все більше блокують, деформують і витісняють компоненти національної ментальності [480].

Якщо поневолена нація стає об’єктом тривалого політичного панування кількох держав або під іноземний вплив потрапляє певна її територія, то різні частини одного етносу виробляють особливі риси ментальності. На цій основі формується і специфіка політичної культури різних національних регіонів, що стає серйозною перепоною на шляху побудови соборної держави.

Класифікація ментальних настанов за їх позитивним чи негативним характером є складною і неоднозначною проблемою. По-перше, і дослідникам, і практикам слід усвідомити, що всі ментальні настанови, які сформувались у народі, відігравали певну позитивну роль у його житті. Так, інтроверсивність, “відступ у себе”, стиль прихованості сприяли фізичному і духовному виживанню українців у складних геополітичних обставинах. Інша річ, що ці та низка інших світоглядних настанов не посилювали консолідації української нації, її цілеспрямованої боротьби за суверенну державу.

Друга обставина, над якою варто замислитись, - це та, що кращі риси духовного складу та культури українців - демократизм, миролюбність, доброзичливість та інші - в конкретних обставинах історичного розвитку України часто були для неї несприятливими чинниками. Можна згадати, наприклад, яку злобу та агресивність з боку російського імперського чиновництва викликав демократизм державного та військового устрою Гетьманської держави та Запорозької Січі.

Українська ментальність та українська національна свідомість у цілому мають суперечливий характер, що зумовлено як межовістю існування, так і багатовіковим підневільним станом України. Це означає, що в культурі нації одночасно проявляються різні й навіть протилежні якості: героїзм і пасивність, волелюбність, індивідуалізм і конформізм, довірливість і підозрілість і т.д. Кожна з них має свої причини та умови виникнення та свою роль в історичному процесі.

Виявляючи ментальні настанови, які мали негативний вплив на формування національної єдності та державницьких якостей українського народу, спочатку слід визначити природні і споконвічні, а потім — набуті в умовах політичного поневолення. До перших можна віднести крайній індивідуалізм, перевагу емоційного, почуттєвого над інтелектом і волею та певні компоненти селянської психологічної настанови. Ці якості української ментальності в політичному житті нації проявилися в зверхності особистих інтересів над загальнонародними і державними, небажанні підкорятися органам державної влади, підозрілості до їх зміцнення, схильності до малих форм організації, анархізмі, критиканстві, міжусобній боротьбі, політичній фракційності, хворобі отаманства, бунтарстві, проявах зрівнялівки, перевазі емоцій над розумом і волею під час вирішення політичних проблем, недостатньому розвитку вольових якостей та цілеспрямованості, недисциплінованості, неорганізованості, притупленні почуття громадянського обов’язку.

В другу групу ментальних настанов, що їх спричинили століття підневільного стану України, входять формалізм, рецидиви рабської психології, комплекси “меншовартості” та “кривди”. У політичній культурі, — як зазначає М. Юрій, — ці психічні якості проявилися в поверховому, формальному сприйнятті політичних явиш і процесів, недооцінці їх як вирішальних факторів національного життя, недостатньому усвідомленні корінних потреб та інтересів народу, особливо потреби у власній державі, некритичному сприйнятті чужоземних політичних цінностей і норм, невірі в сили власного народу і покладанні надто великих надій на безкорисливу допомогу інших держав, рабському служінні іноземним правителям, приниженому почутті національної гідності, кар’єризмі ціною зради національних інтересів, проросійських та інших чужинських політичних орієнтаціях. До цієї групи психологічних чинників належить також ментальна фрагментарність суспільства, породжену тривалою насильницькою розірваністю українського народу, його території між різними державами та цілеспрямованою асиміляцією. Різні ментальні настанови формували і різні типи політичних цінностей та ідеалів, віддаляли українство від власного культурного коріння.

Можна погодитись із тим, що проголошення державного суверенітету України в 1991 р. припинило певною мірою дію негативних чинників на свідомість і політичну поведінку українського народу. Але набуті в минулому риси ментальності й культури ще довго будуть продукувати відповідні суспільні відносини, ідеали та орієнтації [480].

Реалізація громадянської активності, визрівання громадянського суспільства може стати водночас і головним засобом подолання негативних рис та деформацій української ментальності. Крайній індивідуалізм таким чином може бути подоланий формуванням демократичних суспільних відносин та правової держави, в якій індивідуальна свобода буде органічно поєднана з громадянськими обов’язками і відповідальністю. Відродження української нації і державності подолає комплекси “меншовартості”, “кривди”, очистить

українську душу від рабської психології, зміцнить моральність суспільства. Включення України в світове співтовариство, активна міжнародна співпраця та конкурентні відносини зроблять українців більш цілеспрямованими, монолітними і прагматичними. Усі ці об’єктивні чинники повинні бути підсилені і доповнені повсякденною освітньо—виховною роботою серед усіх верств населення державними інституціями, політичними партіями, церквами, навчальними закладами, засобами масової інформації, всією свідомою українською громадськістю.

Проблема полягає в тому, що для становлення сильного громадянського суспільства необхідні і відповідні ментальні передумови — а ефективне зняття слабких (не сприяюючих громадянській активності) рис української ментальності потребує спочатку становлення відносно самостійної недержавної сфери.

Ознаками українського менталітету, рисами, йому притаманними, на думку Р. Додонова є, по-перше, пантеїзм як духовний зв’язок українців з середовищем їх мешкання; по­друге, примат індивідуалізму над колективізмом, що ближче до європейського, ніж до азіатського, світосприйняття; по-третє, кордоцентризм, тобто примат емоційності над раціональністю, почуттів над розумом; по-четверте, соціальний фаталізм, віру в “автоматичність” історичного процесу, уникання соціальної активності; по-п’яте, амбівалентність внутрішнього світу, у якому поєднуються авантюрно-козацький (активний) психічний тип і тип “потаємного існування” (пасивний тип); по-шосте, егалітаризм [114, c. 28-29].

На думку М. Слюсаревського, український менталітет має такі риси: працьовитість, хазяйновитість, глибокий емоційний зв’язок з краєм, миролюбна вдача, гостинність, турбота про родину, рішучість, хоробрість у справі захисту Батьківщини, індивідуалізм, інтроверсивність, спрямованість на

самовдосконалення, демократизм, толерантність,

гіпертрофоване волелюбство, що межує з анархічністю, глибинна емоційність, стриманість, поєднання елегійних настроїв з нездоланним оптимізмом, розвинута уява, яка знайшла свій вияв у народному мистецтві [381, c. 209-211].

Для більш адекватного розуміння сутності та характеру впливу менталітету на становлення особистості слід особливу увагу звернути на історичну зумовленість менталітету, вбачати в останньому своєрідний канал культурної спадкоємності. Не без підстав Р. Додонов стверджує, що етнічна ментальність “закріплюється досвідом багатьох поколінь і передається у спадщину” [114, c. 86].

Якщо ж відмовитися від перебільшень, то пояснити історичну обумовленість менталітету можна тільки історичною пам’яттю народу. Можна припустити, що ця пам’ять дуже коротка, і сягає вона зазвичай неглибоко. Враховуючи це, слід приділяти особливу увагу формуванню “історичного іміджу” України. Тільки так, через усвідомлення свого історичного коріння, може формуватися особистість, її громадянськість. Особистість має усвідомити, що держава створює для неї всі умови для неутисненого і вільного розвитку незалежно від її етнічної приналежності або місця мешкання (“Україна - наш спільний затишний дім”) [413, c. 63].

Саме регіональні та стратифікаційні (субкультурні) форми ментальності є найважливішими і визначальними у поведінці особистості, тому що остання у своєму повсякденному житті спочатку сприймає себе як члена певної частини соціальної структури (верства, професійна група), потім — як мешканця конкретного регіону і тільки після цього — як представника українського народу. Якщо перші щаблі ментальної ієрархії так чи інакше наявні в усіх українських громадян (менталітет львів’янина, одесита, донбасівця, харків’янина тощо), то формування загальноукраїнської ідентичності (з відповідними ментальними характеристиками) — завдання на перспективу. Можна припустити, що загальноукраїнського менталітету як сталого явища в соціально—історичній реальності ще не існує або ж він існує на сторінках наукових часописів і досліджень, у промовах державних діячів, і це, очевидно, теж крок до становлення менталітету, до громадянської консолідації. Характерна риса менталітету — його темпоральність, ситуативність, зумовленість соціальним середовищем, субкультурною і територіальною специфікою. Саме у цьому сенсі можна вести розмову про стійкість, усталеність ментальних структур. Вони виникають, породжені конкретним збігом соціальних факторів. Причому ментальні феномени мають багато спільного у подібній обстановці незалежно від етнічної приналежності — взяти хоча б ідентичні риси менталітету представників тих чи інших професій, вікових груп, мешканців регіону.

У визначенні сутності української національної ментальності залишається багато нез’ясованого,

недослідженого. Так само нез’ясованими постають механізми взаємовпливу сутнісних рис національної ментальності на особливості мислення й поведінки мешканця сучасної України у тих чи інших сферах суспільної життєдіяльності. Важливо дослідити й розуміти закономірності розгортання цього взаємовпливу на перспективу.

Розглянувши існуючі погляди на походження і сутність менталітету, репрезентовані підходи до української ментальності, можна зробити висновки:

— український менталітет, виступаючи фактором формування громадянського суспільства, є складним духовним феноменом природи, у якому водночас репрезентовані інтелектуальні, усвідомлювані, а також емоційні, мало— чи зовсім не усвідомлювані аспекти;

— освітній вплив на формування українського менталітету обов’язково мусить враховувати важливі особливості українського минулого, зокрема, колишню роз’єднаність українського народу, його перебування у різних державних утвореннях, регіональні та місцеві особливості тощо, і бути спрямованою на суспільну консолідацію, формування громадянської гідності та патріотичних чеснот;

— для виконання завдань творення ментального середовища новітньої української державності в особистісному вихованні слід велику увагу приділити відновленню історичної пам’яті, використанню доробку історичної персоналістики, широкій популяризації імен славетних українців;

— в українській національній свідомості відображено ментальну культуру, що реалізується у пошуку універсальних засад людського буття, у вільному творчому підході до життя, — такі ментальні властивості знаходять своє віддзеркалення у формуванні та розвитку освітнього середовища сучасного українського суспільства.

Як було сказано, в цьому підрозділі представлено лише ескізний виклад впливу української ментальності на розгортання громадянської активності нашого суспільства. Перспективами подальших досліджень у цьому руслі є аналіз розмаїття форм та проявів української національної ментальності, законів та принципів внутрішньої логіки її розвитку та виявлення безпосередніх чи опосередкованих механізмів втілення їх у громадянську сферу суспільного життя.