Допит підсудного.

При підготовці до процесу захисник, як правило, знає чи буде підзахисний давати в судовому засіданні показання. Зрозуміло, що таке рішення приймає сам підсудний, але обов'язок захисника роз'яснити йому, що судова практика визначається щодо випадків, коли під судний відмовляється давати в судовому засіданні показання: показання підсудного, які він давав на досудовому слідстві, оголошуються й досліджуються судом та кладуться в обґрунтування вироку.

Інше питання, коли в конкретній справі тактично виправдано обрати лінію поведінки мовчання. Але це - виняткові ситуації.

Подекуди складно підзахисному сформулювати відповіді на запитання, суті яких він не розуміє, що може ви кликати розгубленість, а це, у свою чергу, прокурор відразу ж витлумачить таким чином, що підсудний намагається викрутитися, що він дає неправдиві показання. Проаналізувавши з підзахисним імовірні запитання, захисник може розраховувати на адекватні відповіді й поведінку в судовому засіданні підсудного, що є складовою успішного захисту.

Щоправда, це не означає, що підсудний повинен вивчити напам'ять усі запитання і в судовому засіданні, мов робот, стереотипно відповідати. Такий хід допиту наштовхне суд на думку, що відповіді підсудним завчені напередодні судового засідання, що може також негативно відбитися на завданнях захисту.

Запитання підсудному слід ставити у формі, яка б не до пускала двозначності. Кожне запитання має бути сформульоване якомога більш просто, ясно і коротко. Отримавши відповідь, захисник не повинен поспішати з наступним питанням, він має переконатися, що відповідь записано до протоколу судового засідання. Для цього захисникові достатньо подивитись в бік секретаря судового засідання, який має вже очікувати на наступні запитання. Недопустимою є постановка декількох запитань одночасно. Наприклад: «Поясніть, коли ви прийшли на місце події, хто там був і що ви побачили?».

Неприпустимо розпочинати захиснику допит підзахисного із запитання, чи він добре пам'ятає свої показання, які пін давав на досудовому слідстві Підсудний відразу після такого запитання насторожується, в нього виникає занепокоєння, що на запитання прокурора він давав не ті показання, які були потрібні. Увага його розсіюється і, ймовірно, що в подальшому йому складно буде сконцентруватися. Якщо захисник виявляє, що показання підсудного, які він дав у судовому засіданні, дещо відрізняються від показань у якості обвинуваченого, то необхідно дуже поступово й методично правильно підводити підсудного до цих суперечностей. І тільки коли захисник побачить, що підсудний беззаперечно усвідомив неточність чи суперечність у показаннях, можна поставити запитання про причину таких суперечностей.

Важливо пам'ятати, що з позицій вимог закону - адвокатові не випадає нагадувати підсудному про будь-які компрометуючі його дані: про попередню судимість, про аморальні вчинки тощо. Окремі адвокати, маючи намір показати ніби свою об'єктивність у справі, відсутність бажання вигороджувати підзахисного, серед іншого, нагадують і про аморальні факти з його життя. Вони помилково гадають, що порівняно із злочином такі факти не мають вирішального значення для долі підзахисного. Але це далеко не так. Інколи фатальною для підсудного може бути навіть, на перший погляд, незначна обставина, яка пов'яже ланцюг висновків, невигідних для нього.

Непривабливою виглядає ситуація, коли захисник, нібито намагаючись переконати суд, що хоче допомогти йому у встановленні істини, вимагає від підсудного говорити у суді лише правду.

Заборонено також захисникові висловлювати своє негативне ставлення до іншого підсудного. Коли є колізія інтересів підсудних, завдання захисника полягає в тому, щоб за допомогою лише доказів спростовувати невигідні для клієнта твердження інших підсудних, ведучи дискусію в рамках морально-етичних норм.

У криміналістичній літературі подаються різні прийоми і способи, які рекомендується використовувати слідчим при допиті підозрюваних, обвинувачених. Одним із таких є прийом форсування темпу допиту. Рекомендуючи цей спосіб, Г. Г. Доскулов зауважує: «Нав'язуючи допитуваному активність, слідчий бере ініціативу у свої руки, випереджує хід його думок, не даючи можливості для роздумів і викрутів. Надходження активної інформації від слідчого виключає сповільнення відповідей і використання видуманої брехні. Збудження, напруження примушують допитуваного відступати від наперед продуманих відповідей і виключає можливість пауз для обмірковування нової неправдивої інформації» [26, с. 68].

Але автор залишає поза увагою, як правильно зазначає Т. В. Варфоломеєва, що особи з різними типами нервових систем (холерики, сангвініки, флегматики, меланхоліки) по-різному за темпом можуть обдумувати й висловлювати свої думки, в кожного з них за своїм темпом неоднаково відбувається процес мислення [27, с. 56]. Ось чому у своїй основі такий прийом є не чим іншим, як психічним тиском на допитуваного, оскільки він позбавляє можливості особу певною мірою використати своє право дати показання на свій захист.

Наведений прийом не узгоджується з психофізіологічними аспектами відтворення у пам'яті подій, явищ, певної інформації. Адже швидкість відповіді обвинуваченого також може залежати, і значною мірою, від часу, який пройшов із моменту події злочину і допиту.

Слідчі органи застосовують й інші «прийоми»: «розпалювання конфлікту», «дезінформація», «раптовість» тощо.

Усі ці «наукові» прийоми є нічим іншим, як психічним насильством над особою. Адже, приміром, що собою являє, по суті, такий прийом, як дезінформація. Остання є не чим іншим, як малою чи великою брехнею. Слідчий інформує обвинуваченого, що його співучасник уже затриманий і дає поширені показання на нього, заявляє, що саме він був ініціатором та організатором цього злочину. Для переконливості слідчий навіть дістає будь-який списаний аркуш і «цитує» показання співучасника. У такій ситуації залежно від інтелекту, типу нервової системи, рівня культури обвинувачений може вдатися до обмовляння, до помсти за «зраду», хоча слідчий буде задоволеним від отриманих показань. Можливий варіант, коли такий обвинувачений сам обмовить себе. Як справедливо пише О. Я. Баєв, самообмова може стати наслідком відчаю у зв'язку з інформацією, що стала йому відома. Внаслідок таких «прийомів» слідчого особі допитуваного може бути заподіяна тяжка психічна травма [28, с. 33].