2. Коляда.

Святковий календар у всіх народів, у тому і в нас, розпочинався зимовим поворотом сонця на лі­то, коли день починає прибувати. Це було Свято народження сонця (Dies natalis solis), що святкува- лося наприкінці грудня й на початку січня, зустріч нового сонатного року.

З цим Святом ми вперше познайомились ще за глибокої давнини від римлян. За Чорноморсько-Ду­найської доби, коли ми жили при Дунаї, десь ще перед IX віком, ми й перейняли це римське Свято при допомозі слов’ян, що стали пізніше балканськи- ми. У римлян були веселі зимові Свята, т. зв. С а- турналії, що справлялися цілий тиждень, від 17 по 23 грудня. Цього Свята готувалося жертовне по­рося, робилася врочиста святкова трапеза, скрізь були гри та забави, давалися взаємно дарунки. Вро­чисто святкувалися бог Сатурн та жінка його Опс, як покровителі врожаю на полі та городі, та- багат­ства вазагалі.

Перед Сатурналіями в римлян були т. зв. Б р у- малії, Свято бруми, зими, Свято вина. Тягнулися вони 24 дні, з 24 листопада по 17 грудня, по числу буков грецько-латинського алфавиту. І з цими Бру- маліями ми так само добре були знайомі ще за Чор­номорсько-Дунайської доби.

Ось оці римські Брумалії та Сатурналії сильно вплинули й на наш святковий календар. У нас так само перед Колядою, від Введення починаючи, йде ряд малих, але виразних Свят: Катерини, Андрія, Варвари.

Римські Сатурналії святкувалися довго й пиш­но, і поширилися по всій Европі, а з тим осілися і в нас. Саме слово „коляда” безумовно латинське, від слова calendae, — так звався перший день кожного місяця, а особливо місяця января, коли він гучно святкувався. Це ж слово зайшло й до інших наро­дів, пор. новогрецьке колянта, болгарське коленде чи коледа й т.ін.⁴ Наша Коляда святкується два тижні, від 25 грудня по 6 січня ст.

На передодні Різдва, що заступило Коляду, вся­ка робота спиняється, і тільки готовиться Свята Ве-

’ Див. мою статтю „Походження Різдвяних виразів”, „Рід­на Мова” 1934 р. ч. І ст. 7—12. чёря. Скрізь мусить бути повний порядок, — іде Свят Вёч1р і Різдво, коли господар грає в своєму до­мі виразну ролю стародавнього жерця. Він тепер накликує своєму домові й своїй родині щастя й уро­жаю на новий хліборобський рік.

День напередодні Різдва проводиться в спокої й мирі. По полудні добувається новий вогонь і ним розпалюються в печі 12 полін, що готувалися 12 день, і на них починають готувати 12 ритуальних страв; коли ж не 12, то хоч 9. Уся родина і вся ху­доба на Свят Вечір мусить бути вдома, а хто не бу­де, той засуджений блукати цілий рік. За Вечерею, що зветься Святою чи Багатою Кутёю, сідає вро­чисто вся родина зо слугами, а також запрошуються ті, хто не готовить своєї Вечері.

Різдвяна кутя й узвар мають ритуальний харак­тер, і надзвичайно давні. Хв. Вовк твердить (Студії 183), що „одварені в воді зерна пшениці або ячме­ню, з медом, та зварені в воді сушені овочі нага­дують ще неолітичну добу”. А під вечір до хати вноситься й кладеться на покуті дід чи д і д у х ри­туального значення, вноситься сіно, а під стіл обжин­ковий чи звичайний сніп. На покуті ставляться ку­тя, узвар і бохонець хліба.

Христос родився на сіні, — і цим ушанував йо­го, тому воно на Різдво так шанується всіма. У ніч під Різдво воно стелиться на покуті, а в нього ста­виться кутя й узвар.

Про Святу Вечерю повно різних повір’їв. На Святій Вечері не вільно ані розмовляти, ані встава­ти води напитись, — а інакше будеш усі жнива хо­тіти пити. Як чхнеш за Вечерею, то на щастя.

На чотирьох вуглах столу на Свят Вечір госпо­диня кладе часник під скатерку, — щоб злу силу відганяти.

Діти залазять під стіл і квокчуть по-курячому, — щоб кури добре неслися.

Перед Св. Вечерею закликають до столу нищів­ні стихійні сили — звірів, бурі, метелицю, мороза й т. ін. Хтось із молодших, а то й сам господар, кричить у двері чи в вікно: „Морозе, морозе, — хо­ди до нас куті їсти! Коли не йдеш, то не йди й на жито, пшеницю й усяку пашницю*'.

У святкуванні Свят-Вечора чи куті під Різдво в теперішній час поміщалося дохристиянське з хрис­тиянським. Звичайно в цей день постять, а за стіл сідають тільки тоді, коли появиться на Небі Різд­вяна зірка. Хто в родині перший завважить Різдвя­ну зірку, той буде щасливіший. Перед вечерею гос­подар дому обкаджуе з Молитвою ввесь дім, усе обійстя й худобу ладаном. За цю Святу Вечерю кон­че ставлять порожні миски й кладуть до них ложки для своїх померлих, або й для відсутніх живих.

Сідаючи за вечерю, господар, набравши куті в ложку, вітає всю свою родину, бажаючи всім щас­тя й здоров’я, щоб Народжене Дитятко благослов­ляло нас і худобу цілий рік і відвертало зле від до­му, і на знак великого будучого врожаю тричі ки­дає кутю аж під стелю, — це й на розплід худоби та бджіл.

Удавнину на Коляду був звичай, щоб господар ховався під час вечері за сніп чи за хліб. Звичай цей відомий у слов’ян Аркони, і його описав Саксон Граматик XII віку: „Жрець під час вселюдно? служ­би ставив снопа між собою й народом, і питався в руян, чи бачать вони його. Коли вони відповіда­ли, що не бачать, то він їм бажав, щоб наступного року його за пирогами зовсім не видно було”. Те са­ме позосталося й досі в деяких місцях України. Гос­подар ніби ховається за снопа чи за пироги, й пита­ється сім'ю: „Чи бачите мене, діти?” Ті відповіла-

ють: „Не бачимо!” На це господар: „Дай, Боже, щоб і другого року не бачили!” Або: „Щоб і дру­гого року не видно було світу за стіжками, за ко­пами, за возами та за снопами!” Такий самий обряд відомий і в сербів Герцеговини⁵.

На Свят-Вечір господар особливо не забуває за свою худобу, і дає їй дещо з ритуальних страв, а то благословляє її хлібом та обкурює ладаном.

По Вечері виряджують дітей рознести трохи куті й інші дарунки до своїх родичів та близьких, — за душі померлих предків. Увечері приходять ко­лядники й колядують надворі під вікнами, а в хаті віншують, цебто промовляють святкові побажання: щастя й здоров’я, „повні кошари й великі отари, те­лички й овечки, зеленого винця й красного молод­ця’’.

Цього вечора багато ворожать, а то й за­клинають. Господиня, варячи кутю, квокче, щоб ку­ри неслися. Господар, стелючи сіно чи солому, ри­чить коровою, бекає вівцею й ірже конем, щоб ве­лася худоба. Затикають усі дірки в лавах, — щоб так роти позатикало ворогам. Від Св. Вечері не годиться вставати води напитися, бо так буде і в жнива на полі.

Проти різних стародавніх різдвяних звичаїв ви­ступала і Церква, і уряд. Так, у Збірці російських

• И. Срезневскій: Святилища и обряды язычсс- каго богослуженія древних славян. 1846 р. ст. 97—98. — П. Владичірон: Введеніе, 1896 р., ст. 72, 83 і 105.

Законів том XIV ч. 4, 33-34 уміщено таку заборону: „У Навечір’я Рідзва Христового і протягом Свят за­водити, за стародавніми ідолопоклонними звичая­ми, грища, і наряджаючись в кумирську (ідольську) одіж, танцювати по вулицях і співати соромицькі пісні, — забороняється”.

Починаючи від Свят-Вечора аж до Водохреща колядують, цебто співають ритуальні пісні, так звані колядки. Колядки — це часто величання з ві­рою, що те, що говориться про господаря та його родину, конче сповниться, і цим колядки наближа­ються до заклять. Господарю й господині в коляд­ках бажається щастя й здоров’я, врожай та багат­ство⁸. Серед колядок є немало дуже стародавніх змістом. Колядують або окремі особи одинцем, або групи парубків та дівчат, тоді їхній голова зветься „березою” (румунське бреза — замаскований, бол­гарське брезая — маска).

Багато колядок і щедрівок на честь Коляди або з побажаннями врожаю. Уже пізніш, за Християн­ського часу, поставали нові колядки й щедрівки, в яких почали згадуватися Особи християнського світу. Творенням цих нових колядок і щедрівок всла­вилася Київська Могилянська Академія в ХУП-ХУПІ віках, та її вихованці, а в Західній Україні ченці По- чаївської Лаври в XVIII столітті.

Ще не так давно на Різдво звичайно ходили пе­ребрані та замасковані хлопці чи чоловіки й води­ли козу; це, певне, запозичений від римських Сатурналій звичай, а коза віщувала врожай. Ці пе­ребрані звалися в стародавніх слов’ян с к о м о р 6­х и (пор. франц. зсагатоиеЪе, готське зсагп — сміх,

⁰ Потебня: Обзор поэтических мотивов колядок и шелривок. searmaeh — сміхотворець), слово тепер уже майже не знане⁷.

Пізніше Християнство заступило перше Свято народження сонця (Dies natalis solis) Святом Наро­дження Христа, але обряди старого Свята скрізь по- зосталися мало змінні. Християнська Церква на по­чатку святкувала Різдво або 25 грудня (відповідно до 25 березня до Благовіщення, як було на Заході), або 6-го січня (на Сході), і тільки пізніше, з IV ві­ку по всій Церкві стали святкувати Різдво одного дня, 25 грудня, а на 6-го січня було встановлене саме Богоявления.

Церква сильно боролася зо старим Святом на­родження сонця, але була невсилі зовсім його ви­вести. Знаємо, що вже в V віці пала Лев І Великий (440-461) сильно скаржиться, що римський народ святкує не Різдво Христа, але схід нового сонця, йо­го народження, Сатурналії.

Так само й наша Церква завжди виступала про­ти Коляди, але не могла вивести старих обрядів. У „Синопсисі” 1674-го року Інокентія ГІзеля, Києво- Печерського Архимандрита, читаємо: „Ніції пам’я- ти того біса Коляди й доселі не престають обнов­ляти, наченше от самого Рождества Христова, по вся Святия дні собирающеся на богомерзкія ігра- лища, пісні поють, і в них аще і о Рождестві Хрис­товом поминають, но зде же беззаконно і Коляду, ветхую прелесть діаволскую, много повторяюще, присовокупляють”.

З довгими Святками Коляди поєднані були різ­ні інші Свята, що вже або забулися, або позоста- лися в неясних уривках, про які згадують обрядові пісні. Так, у Галичині святкували Свято Туриці, на честь бога Тура, і про це Свято є згадка й у Львів­

’ Фаминцын: Скоморохи на Руси, 1889 р. ському Номоканоні XVII віку, про що я розповідав вище (див. про Тура, ст. 113).

З Колядою зв’язано й Свято Корочуна. Що це за Свято, наука вияснила мало^[95]. Дослідники твер­дять, що Корочун — це назва Коляди, і таке розу­міння заховалося в Україні, у волохів і болгар. В Іпатієвому Літопису під 1202 роком згадується уг- рин Корочун: Оставил бо бі у него Корочюна. В XII віці про Корочуна згадує Новгородський Літопис, як назву загальну. Є вістка, що на Закарпатті кра- чун — великий білий коровай, різдвяна паляниця. Саме слово „корочун" пояснюють або що це найко- ротщий день 12 грудня, або що це день „покрочу- вав”, почав здовжуватися; а то виводять від румун­ського craciun — Різдво.

3.