Еволюція економічної політики

На різних етапах розвитку світової цивілізації зміню­валися уявлення про суть мети і завдань економічної політики, тому що змінювалася сама економіка, а з нею і держава. Вже у вченнях мислителів Стародавнього Сходу — Конфуція, Сюнь Цзи, в індійських «Законах Ману» висловлювалися ідеї про ме­тоди управління господарством і роль імперської влади в підтри­мці стабільності в державі, регулюванні господарського життя.

Уявлення про економіку мали об’єктивну основу, хоча Адам Сміт називав меркантилізм марновірством середньовіччя. Попе­редники класичної школи — фізіократи вустами Франсуа Кене проголошували принцип вільної економіки, обмеженої ролі уряду в господарському житті. Класики (Адам Сміт, Девід Рікардо) найкращим регулятором вважали невидиму руку ринку, яка най­краще справляється із завданням підтримки ринкової рівноваги. Державі відводилася роль нічного сторожа — захист прав влас­ності, підтримка принципу вільної конкуренції.

Важливим періодом у розвитку економічної думки про роль уряду в регулюванні господарського життя стала історична шко­ла, що виступала з позицій заохочення державної участі в еконо­міці, критикувала підхід класиків як відірвану від життя теорію. Історичну школу іноді називають теорією національної економі­ки. Державному управлінню економікою її представники відво­дили роль фундаменту національного господарства. Далі сфор­мувалася неокласична школа, представники якої Альфред Мар­шалл, Клод Менгер, Вільям Джевонс відстоювали ідеї волі вибо­ру і негативно ставилися до ідеї активної ролі держави в регулю­ванні економічних процесів.

Сучасні економічні теорії досить глибоко розходяться в по­глядах на економічну роль держави. Протилежні судження хара­ктерні кейнсіанству і монетаризму. Економічні школи в основ­ному працювали над вирішенням мікроекономічної проблеми. Однак реальне економічне життя показало обмеженість мікро- економічного підходу. Економічні кризи ринкової системи, що почастішали, поставили перед наукою і господарською практи­кою нові завдання. Вимагалися нові підходи в осмисленні ролі держави у підтримці макроекономічних пропорцій. Наступив час теорії Джона Мейнарда Кейнса. У праці «Загальна теорія зайня­тості, відсотка і грошей» здійснено справжню революцію в по­глядах на економічну роль держави, присутня різка критика цен­трального положення класичної школи про здатність ринкового механізму підтримувати економічну систему в стані рівноваги, забезпечувати економічне зростання і повну зайнятість. Звичай­но, кейнсіанство трактується як теорія, що вперше обґрунтувала необхідність систематичної і глибокої участі держави в регулю­ванні економічного життя. Однак з’явилися нові положення, що перевернули звичне уявлення, — ідеї про ефективний попит і роль держави в забезпеченні обсягу. Саме недостатність такого попиту — основа криз і безробіття. Необхідність активного сти­мулювання попиту, в тому числі збільшення державних витрат, пов’язана з тим, що в людей превалює психологія заощадження прибутків. Споживання зростає менше, аніж ростуть прибутки. Це наслідок відкритого психологічного закону. Оскільки частина, що зберігається, вилучається з обігу, Джон Кейнс сформулював концепцію мультиплікатора — коефіцієнта, що відбиває залеж­ність приросту національного прибутку від приросту інвестицій, тобто приріст прибутку дорівнює приросту інвестицій, помноже­ному на мультиплікатор. Це означало, що 100 од. інвестицій, вкладених у виробництво через систему міжгалузевих зв’язків, дають багаторазовий приріст національного прибутку. Вихідні категорії кейнсіанства — споживчі, інвестиційні та державні ви­трати — визначають обсяг сукупного попиту, стимулюють виро­бництво і зайнятість.

Будь-яка економічна теорія, кейнсіанство тощо в умовах, що динамічно змінюються, уже не може пояснити нові реалії госпо­дарського життя, поступаючись місцем новим теоретичним по­ложенням. Так, на зміну кейнсіанству знову, хоча і на більш ви­сокому витку спіралі, приходить економічна школа неокласич­ного, ліберального напрямку — монетаризм. Батьком сучасного монетаризму вважається Мілтон Фрідмен — глава Чиказької економічної школи. За теорією Чиказької економічної школи, ринок сам впорається з проблемою нерівноваги, що час від часу виникає в економіці. Втручання держави у відтворювальний про­цес лише підсилює нестабільність. Монетаризм змінює вектор стимулювання з попиту на пропозицію. В основу теорії покладе­на концепція про тісний зв’язок обсягу грошової маси і швидко­сті їх обігу — з одного боку, і обсягу внутрішнього національно­го продукту і рівня цін, — з іншого. Мова йде про рівняння Фімера MV = PQ; M = PQ/V; де M — обсяг грошової маси; V — швидкість обігу грошових одиниць; Q — обсяг валового націона­льного продукту; P — загальний рівень цін. Державі монетаризм призначає скромну роль — регулювання грошового обігу і ство­рення умов для розвитку приватного підприємництва. Практиці прискорення процесу нагромадження капіталу, зростання вироб­ництва і зайнятості перешкоджають необгрунтовано високі пода­тки і помилки уряду в економічній політиці. Зростання необґрун- тованих державних витрат веде до розкручування інфляційної спіралі, зростання процентних ставок, подорожчання кредиту, обмеження інвестиційного процесу, скорочення виробництва, зростання безробіття.

Які ж рецепти пропонує монетаризм? Передбачається через скорочення бюджетного дефіциту і подорожчання кредиту досяг­ти зменшення попиту. Це веде до банкрутства нерентабельних підприємств і тимчасового спаду виробництва. На ринку збере­жуться лише сильні товаровиробники, яким необхідно створити сприятливий інвестиційний клімат: зменшити податки на бізнес і здешевити кредити. Внаслідок стає відсутнім зростання інвести­цій, виробництва і зайнятості.

В другій половині 70-х і на початку 80-х років ХХ ст. концеп­ція монетаризму вплинула на розвиток економіки в західних країнах. Проте спроби використати цю теорію для реформування економіки країн пострадянського простору, де не було навіть віддалено подібних із західними країнами умов, привели до сер­йозних помилок і поглиблення економічної кризи. Уже в 90-х ро­ках широку популярність мала економічна школа — інституціо­налізм. Її відомі представники — Томас Веблен, Джон Гел­брейт — виходять із тісного взаємозв’язку динамічно мінливих у процесі еволюції економічних та неекономічних факторів. Осно­вна увага приділяється ролі, що виконують різні інститути в при­йнятті економічних рішень. Суспільні інститути — найрізномані­тніші за структурою і відносинами — від власності і ринку до сім’ї та профспілки. Особливе місце займають елементи соціаль­ної структури, форми організації регулювання економічної дія­льності. Без соціального контролю з боку суспільства за діяльніс­тю всієї сукупності інститутів, і насамперед економічних, не можна досягти ефективного функціонування системи. Особливо важливо це в тих сферах, де найвиразніше виявляється фіаско ринку — економічні, соціально-культурні, регіональні проблеми. Вітчизняна економічна думка в сучасних умовах дедалі більше схиляється до того, щоб методологічною основою проведених економічних реформ ставали ідеї не однієї якоїсь економічної школи — монетаризму чи кейнсіанства, а відповідні специфіч­ним умовам національної економіки та духовно-моральних цін­ностей народу найцінніші наукові розробки вітчизняних та зако­рдонних вчених.

Марксизм — практично єдина теорія, що заперечує роль рин­кового механізму як найефективнішого інструменту економічної системи. Марксизм споконвічно виходив із провідної ролі держа­ви у системі, що прийде на зміну капіталізму. Це суспільство — комунізм, з першою нижчою стадією, іменованою соціалізмом. Інтерпретація марксизму послідовниками школи розділилася на два напрямки — реформаторський (сучасна соціалістична думка на Заході) і радикальний, що одержав розвиток у працях Володи­мира Леніна і став теоретичною базою проведених після жовтня 1917 року перетворень у Росії.

У таблиці (с. 525) відображено основні концепції державного регулювання економіки, включаючи марксизм, який нещодавно за­ймав центральне місце у вітчизняній економічній думці як справді наукова теорія. Але марксизм не можна поставити в один ряд із за­хідними теоріями навіть регульованої економіки. Економічний ме­ханізм царської Росії хоча й ринковий, але значно деформований всевладдям бюрократичного апарату, який розкладав політичний режим. Відомий економіст Іван Чупров гірко жартував: «У світі є чотири види правопорядку. Один — в Англії, де все дозволено, крім того, що заборонено. Інший — у Німеччині, де все забороне­но, крім того, що дозволено. Третій — у Франції, де все дозволено, навіть те, що заборонено. І четвертий — у Росії, де все заборонено, навіть те, що дозволено». Естафету командної економіки прийняли в 1917 році більшовики, які в умовах громадянської війни і викли­каної війнами розрухи здійснювали жорстко централізовану еко­номічну політику, що одержала назву політики воєнного комунізму. Великий і середній приватний капітал був націоналізований. На се­лі вводилася продрозкладка, що вилучала в селян практично весь хліб. Вільна торгівля заборонена. Карткова система розподілу то­варів першої необхідності введена в місті. Стихійно виникнув спе­кулятивний тіньовий ринок. Нестримна грошова емісія, яку прово­дила нова влада, ще більше поглибила економічну кризу в країні: інфляція знецінила грошові знаки до мінімуму, обмін прийняв на­туральні форми. Економічні важелі впливу на економіку замінені позаекономічним примусом. Насильство в господарській частині тільки продиктоване реальністю. Більшовики, за свідченням Стіве- на Коена, англійського економіста, не мали хоча б частково значу­щої економічної програми, тому схопилися за першу-ліпшу, що по- трапилася. Здається, значну роль відіграли полегшені, романтичні уявлення керівництва щодо створення комуністичного суспільст­ва. Нова економічна політика (НЕП) почала здійснюватися з весни 1921 року. Вільний місцевий оборот переріс у вільну торгівлю, продрозкладку замінено продовольчим податком, суттєво полег­шено тягар селянського господарства.

Таблиця

КОНЦЕПЦІЇ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

В ПРОЦЕСІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ

Здійснення нової економічної політики хоча й обумовило зро­стання виробництва, підвищення життєвого рівня людей, однак країна залишалася переважно аграрною з перевагою ручної праці. Неминуче постало питання про проведення індустріалізації. Але багаторічних нагромаджень від розвитку легкої промисловості, як при здійсненні індустріалізації в західних країнах, не було. Зо­внішні джерела фінансування були відсутні. Зустрілися дві точки зору. Одна бачила джерело нагромадження в мобілізації додатко­вого продукту, створеного селянським господарством. Це нази­валося перекачуванням коштів за рахунок так званих ножиць цін — високі ціни на товари для села, низькі ціни на сільськогос­подарські товари. Це загрожувало руйнуванням селянського гос­подарства, що склалося за століття. Інша точка зору не заперечу­вала необхідності залучення для індустріалізації засобів села, але вважала, що робити це треба обережно, створивши насамперед умови для зародження середняцького господарства, не захоплю­ватися понадіндустріалізацією. Перемогла перша точка зору ви­користовувати джерела нагромадження за рахунок мобілізації додаткового продукту, створеного селянським господарством. Однак вилучення додаткового продукту (насправді, більшої час­тини необхідного продукту) можна було здійснити тільки засто­сувавши насильство.

Почалось здійснюватися насильницьке усуспільнення, що оде­ржало назву колективізації. Багато політиків і вчених — Микола Кондратьєв, Олександр Чаянов та ін. — виступили проти згубного для селянського господарства та й, як показала вся дальша історія, для всієї країни, помилкового курсу. Однак Йосифу Сталіну і його оточенню вже вдалося створити основи тоталітарного режиму. Точка зору опонентів його політики відкинута, а самі вони потім репресовані. Форсування строків індустріалізації перетворилося на важку трагедію для народу. Вилучення в селян хліба як експортно­го товару для одержання валюти і закупівель за кордоном техніки призвело насамперед ті райони, що були житницею країни, — Україна, Дон, Кубань, Поволжя, Чорнозем’я Росії — до тяжкого становища. Поступово, але наполегливо формувалася казарменно- кріпосницька форма господарювання на селі.

До сфери загального одержавлення залучена і промисловість. Створено центральнокеровану економіку. Протягом 50—80-х ро­ків ХХ ст. боязкі спроби послабити адміністративні пута так і не увінчалися успіхом, і до початку 90-х років ХХ ст. система при­йшла до занепаду. У сучасних умовах знову, як і багато років то­му, країни пострадянського простору перебувають на зламному етапі. Україна, що стала суверенною державою, ось уже десяти­ліття шукає шлях реформування економіки. Взаємодія економіки і політики залишається винятково актуальним, торкається про­блеми економічної безпеки країни.

4.