Регулювання державою ринкових відносин

Економічні функції держави в ринковому господарстві визначаються неспроможністю ринку в реалізації суспільно зна­чущих проблем. Функції держави у регулюванні ринку поляга­ють у підтримці конкурентного середовища, забезпеченні умов функціонування ринкового механізму; розробці й організації, ре­алізації, дотриманні господарського законодавства; у визначенні пріоритетів макроекономічного розвитку економічної системи; в стабілізації економіки через фіскальну та грошово-кредитну по­літику; у здійсненні протекціоністських заходів забезпечення стратегічних проривів і освоєння нових напрямків науково- технічного прогресу.

Історія розвитку ринкового господарства показала, що вільна, сучасна конкуренція, коли жоден товаровиробник не має можли­вості впливати на ринкові ціни, не відтворюється автоматично. З прискоренням технічного прогресу народжується велике виро­бництво, а з ним — і могутні підприємства: трести, концерни, кон­гломерати, що контролюються фінансово-промисловими об’єднан­нями.

Функція держави у розробці та організації здійснення та до­тримання господарського законодавства важлива для країн, що здійснюють перехід від командної економіки до ринкової. У центрально керованій системі, що мала директивний характер, основні питання господарського розвитку зважувалися не на ос­нові права, а відповідно до рішень чиновників партійно-держав­ного апарату. Панувало телефонне право. Система розподілу ре­сурсів здійснювалася на вольовій основі. Командна економіка — дистрибутивна. Ринок — система договірна. Однак навіть в умо­вах укладання угоди договірна система може торкатися інтересів третіх осіб. Умови укладання контрактів, права власності, відпо­відальності сторін та інше — усе суворо регламентується право­вими законами. Відомий філософ і економіст Карл Поппер писав: «Суспільство, що засноване на ринкових відносинах і передбачає значну свободу вибору, — немислиме без правової системи, без влади закону».

Створення ринкового середовища в Україні, конкурентного клімату вимагає розробки відповідного законодавства. Необхідно визнати, що основи такого законодавства вже створені. Можна назвати ряд законів, що регулюють господарську діяльність в Україні. Це закони про власність, про підприємство, про госпо­дарські товариства, про цінні папери та фондову біржу.

Визначення мети — початок державної економічної політики, а здійснення — її продовження. З цим пов’язана функція визна­чення пріоритетів макроекономічного розвитку. Уряд має у своєму арсеналі заходи, здатні згладжувати виникаючі періодич­но, циклічні коливання економічної кон’юнктури, впливати на темпи розвитку економіки. Пріоритетні заходи сприяють підтри­мці макроекономічної збалансованості, встановленню стабільно­сті розвитку різних галузей економіки, рівноваги між сукупним попитом та сукупною пропозицією. Адже суть економічної полі­тики держави і полягає в тому, щоб постійно задовольняти по­треби населення в товарах і послугах, а це можливо при рівновазі попиту та пропозиції.

У ситуації, коли держава виступає як ринковий суб’єкт, вона не має ніяких переваг у порівнянні з іншими учасниками ринко­вих відносин. У здійсненні макроекономічної політики роль дер­жави є провідною. Тут дуже тонка грань, яка відокремлює опти­мальні рішення від неадекватних. Американський економіст Джордж Стіглер пише, що ступінь недосконалості ринку в аме­риканській економіці, відомий як фіаско ринку, набагато менший за фіаско політики, до якого приводять прорахунки в економіч­ній політиці.

Держава відіграє важливу роль у стабілізації економіки через фіскальну і грошово-кредитну політику.

Проведення фіскальної політики включає оподаткування та державні витрати, за допомогою яких уряд впливає на рівень економічної активності, темпи зростання випуску продукції, під­вищення продуктивності праці, економії сировини та трудових ресурсів. Нерідко прагнення уряду сформувати бюджет, здатний максимально забезпечити державні витрати на соціальні, культу­рні та освітні потреби населення, провокує його на збільшення податкових ставок не тільки на підприємницьку діяльність, але й на підвищені доходи фізичних осіб.

Рис. 3

По осі ординат відкладається розмір податкової ставки (N), по осі абсцис — податкові надходження в бюджет (Y). Точка t — оптимальна ставка, при якій максимізуються податкові надхо­дження. Подальше збільшення податкової ставки веде до змен­шення доходів бюджету з Yi до Y₂. Вважається оптимальною 30 % податкова ставка з прибутку підприємств. Але уряд може використовувати різні варіанти нижньої межі. Для стимулювання малих форм підприємництва, фермерства, особливо в період їх становлення, податки можуть бути більш помірні або навіть на якийсь термін скасовані.

У 80-х роках ХХ ст. у США при здійсненні економічної полі­тики, що одержала назву рейганоміка (по імені президента Рона­льда Рейгана), одним з найважливіших факторів стало скорочен­ня з 50 % до 28 % ставок прибуткового податку і податку на прибуток підприємств. Це дало можливість забезпечити зростан­ня виробництва і зайнятості, істотно знизити інфляцію та дефіцит державного бюджету. Для підприємств такий захід став засобом зростання інвестиційної активності і прибутків для працівни­ків — підвищення доходів. Фіскальні доходи можуть поповнюва­тися за рахунок державної монополії на вино, горілчані і тютю­нові вироби. Це особливо важливо для таких країн, як Україна, яка зазнає значних труднощів при формуванні прибуткової час­тини державного бюджету.

Використання інструментів грошово-кредитної політики мож­на проілюструвати на прикладі концепції дешевих і дорогих гро­шей.

Стабільне економічне зростання забезпечує та економіка, що здатна освоювати новітні досягнення науково-технічного прогресу. Командна система програла економічне змагання ринковій насамперед тому, що виявилася несприйнятливою до інновацій. У певній мірі вони використовувались у галузях військово-промислового комплексу, не виходячи за його межі. Прогресуюче відставання в цій сфері від розвинутих країн За­ходу призвело до деградації економіки, а потім — і до краху економіки. Але й у ринковій економіці забезпечення стратегі­чних проривів і освоєння нових проявів науково-технічного про­гресу вимагає протекціоністських заходів з боку уряду.

Коли мова йде про розвиток освіти, то передбачається полі­тика уряду із стимулювання виробництва суспільних благ. І функція фінансування суспільних благ і послуг, гасіння негати­вних зовнішніх ефектів — одна з важливих. На відміну від приватного блага, що є винятково об’єктом суперництва, сус­пільне благо доступне усім без будь-якої плати. Використання суспільних благ теоретично розглядається як ефект безбілет­ника, коли людина вигадує користь із користування благом, щоб одержати його безкоштовно. Його не можна обмежити або виключити з числа людей, які користуються суспільними бла­гами. Національна оборона, певний стандарт безкоштовної освіти й охорони здоров’я, світло маяка і святковий феєр- верк — це тільки окремі приклади суспільного блага. А нада­ючи їх безкоштовно, держава несе чималі витрати. Тому ви­значаючи ті або інші види суспільного блага, їх обсяг, урядові структури аналізують їх з погляду витрати— вигоди. Такий аналіз менш точний, аніж при виробництві приватного блага, тому торкається інтересів величезного числа людей. Так, буді­вництво швидкісної залізниці Харків — Київ бажане для одних людей і завдає шкоди інтересам інших.

Приклад будівництва швидкісної залізниці виводить на про­блему, що виступає об’єктом економічної політики, — проблему зовнішніх ефектів або екстерналій. Екстерналії займають інтере­си третіх осіб (не покупців і не продавців), можуть бути вигідні третім особам, і такі екстерналії називають позитивними, а мо­жуть завдавати їм шкоди. Це негативні екстерналії.

Загальна середня або вища освіта, крім збільшення вартості людського капіталу, підвищує загальний культурний рівень на­селення, сприяє зменшенню злочинності в країні. Це приклад по­зитивних екстерналій.

Ілюстрацією негативних зовнішніх ефектів може стати забру­днення навколишнього середовища. Теплова електростанція, яка до того ж працює на низькосортному вугіллі, інтенсивно забруд­нює довколишню територію. У ціні її кВт/години зовнішні витра­ти не відображені, тому що побічний негативний ефект — збід­ніння природи, хвороби людей — економісти електростанції не враховують. Отже, ціна електроенергії для суспільства несе спо­творену інформацію і без виваженої економічної політики уряду тут не обійтись. Якими можуть бути заходи, що запобігають еко­номічним збиткам? Адміністративні — аж до закриття підприєм­ства, і непрямі — формування ринку прав на скидання відходів, сплата податків, що компенсують шкоду, завдану брудним виро­бництвом, та ін.

Відчутна недосконалість ринку виявляється в соціальній сфе­рі. Реалізація соціальних цінностей — найважливіша економічна функція держави, пов’язана з функцією фінансування суспільних благ і послуг, гасіння негативних зовнішніх факторів, але вона має і самостійне значення. Ринок — найдосконаліший механізм формування прибутків, у тому числі і заробітної плати, що скла­дає в розвинутих країнах три чверті і більше сукупних доходів. Але оскільки якість праці різна (вартість людського капіталу — рівень освіти, професійна підготовка — не однакові), зарплата когось робить заможним, когось забезпеченим, когось бідним, а інших відкидає за межу бідності, приречуючи людей на напівго-

лодне існування. Така сувора реальність ринку. Нерівність при­бутків у теорії описана кривою Лоренца (рис. 4).

Рис. 4

Ідеальний розподіл представлено бісектрисою, рух по якій по­казує абсолютну рівність в розподілі прибутків: 20 % сімей оде­ржують 20 % прибутку, 40 %—40 %, 100 %—100 %. Ступінь від­хилення кривої Лоренца від бісектриси показує нерівномірність розподілу прибутку: 20 % сімей одержують 2,0 % прибутку, 40 % сімей — 5 % прибутку, 60 % сімей — 20 % прибутку тощо. Не­обхідність корегування механізму цього розподілу очевидна. Але участь держави в процесі розподілу прибутку породжує супереч­ності. З одного боку, реалізація головного принципу сучасної ри­нкової економіки — свобода вибору — обумовлює значну дифе­ренціацію доходів, з іншого боку — втручання держави в постійний процес розподілу прибутків деформує найглибшу суть сучасного ринкового механізму, поводження ринкових суб 'єктів, знижує ефективність використання ринкових ресурсів. Ця супе­речність переборюється в залежності від економічних можливос­тей країни. У середині 90-х років ХХ ст. у США при середньому прибутку на душу населення в 10 тисяч доларів межа бідності проходила для однієї людини на рівні 7700 доларів, на сім’ю з чотирьох людей — 15 350 доларів. Виробництво внутрішнього національного продукту на душу населення в США складає 29 тисяч доларів. В Україні такий показник у 40—50 разів ниж­чий, а рівень малозабезпеченості в залежності від валютного кур­су — 200—240 доларів у рік на душу. Незрівнянні можливості, незрівнянні величини і форми державної допомоги (пільги, суб­сидії, трансферти в натуральній формі).

Держава проводить динамічну політику регулювання зовніш­ньоекономічної діяльності. Ця політика включає широкий спектр заходів, спрямованих на активну участь національного капіталу в міжнародному поділі праці, формуванні та розширенні зовніш­ньоекономічних зв’язків, які зміцнюють зовнішньоекономічний потенціал країни. Складовими зовнішньоекономічної політики виступають: по-перше, торгова політика, що включає експортну й імпортну політику; по-друге, валютна політика; по-третє, інве­стиційна політика, яка відображає рух капіталу; по-четверте, ми­тна політика — протекціонізм та фритредерство (вільна торгів­ля). Показниками включення країни до системи світових господар­ських зв’язків слугують експортний потенціал, що відображає взаємодію експорту і обсягу внутрішнього валового продукту, а також зовнішньоторгівельний оборот, експорт на душу населен­ня. Заходами державної політики регулюється зовнішньоторгіве- льний і платіжний баланс.

Теоретично вільна торгівля (фритредерство) вигідна всім, але практично не завжди так. З давніх-давен держава здійснювала протекціоністські заходи з приводу національного капіталу, ви­користовуючи митно-тарифне і нетарифне регулювання. Зовніш­ня торгівля, безперечно, сприяє економічному прогресу країни, але пріоритетним повинен бути розвиток внутрішнього ринку і споживання за рахунок розширення внутрішнього виробництва. Винятково важливий об’єкт державної політики — валютне ре­гулювання. Валютне регулювання включає встановлення валют­ного курсу (грошова вартість національної валюти у валюті іншої країни), умови обігу національної валюти у своїй країні, систему міжнародних валютних розрахунків і платежів.