Висновки по розділу

Кодекс законів про працю встановлює лише загальні положення про право працівників, яким доручене виконання трудових обов'язків в іншій місцевості, на компенсації і про види витрат, що підлягають відшкодуванню.

Разом з тим, видані нормативно-правові акти фінансового права, в яких формулюються розгорнені правові приписи, що визначають зміст фінансово-правових відносин, що виникають з факту реалізації працівниками права на компенсації. Внаслідок прямого зазначення на їх відповідність Закону «Про оподаткування прибутку підприємств», актами фінансового права повинні визнаватися постанова Кабінету Міністрів «Про норми відшкодування витрат при службових відрядженнях в межах України і за кордон» і Інструкція про службові відрядження в межах України і за кордон. За відсутності нормативно-правових актів про працю згаданими актами здійснюється упорядкування відносин щодо компенсацій. Однак застосування норм фінансового права до трудових відносин, взагалі можливо тільки за аналогією. Воно є зайво складним, передусім, в зв'язку з відмінністю методів, властивих трудовому і фінансовому праву.

Недостатньо обгрунтовані правові норми, що формулюють підставу права відповідних працівників на компенсації. Так, є труднощі в кваліфікації правовідносин, в межах яких конкретному працівнику може бути доручене виконання роботи в іншій місцевості.

При правозастосуванні, на нашу думку, треба врахувати основні пропозиції, обгрунтовані в даному розділі.

1. Оскільки поняття іншої місцевості не визначається в Кодексі законів про працю, треба використати визначення іншої місцевості як іншого населеного пункту, що дається в п. 1 постанови Кабінету Міністрів «Про гарантії і компенсації при переїзді на роботу в іншу місцевість», при цьому під іншою місцевістю необхідно розуміти всі населені пункти, в тому числі і такі, що входять до складу міста або територіальної громади.

2. Доручення виконання трудових обов'язків в іншій місцевості можливе лише в межах спеціальних правових конструкцій, таких як службові відрядження, переведення на роботу в іншу місцевість, роз'їзний (пересувний) характер робіт, роботи, що постійно проводяться в дорозі, вахтовий метод організації робіт, роботи, що виконується в польових умовах. Направлення працівників для виконання роботи в іншу місцевість поза переліченими спеціальними правовими конструкціями є недопустимим. Праву роботодавців направляти працівників для виконання робіт в іншу місцевість кореспондує право працівників на компенсації, в зв'язку з чим неможливим є направлення в іншу місцевість без надання працівникам компенсацій, хоч би це і було встановлено угодою, колективним або трудовим договорами.

3. Правові норми законодавства про працю вичерпуються включеними до ст.

4. Відсильна норма п. 1 постанови Кабінету Міністрів «Про гарантії і компенсації при переїзді на роботу в іншу місцевість», приписує визначати розміри компенсацій відповідно до законодавства про відрядження. Це означає, що норми постанови «Про норми відшкодування витрат при службових відрядженнях в межах України і за кордон» з метою регулювання відносин щодо компенсацій при переїзді в іншу місцевість визнані трудово-правовими. Ці норми потрібно кваліфікувати як такі, що встановлюють мінімальні розміри компенсацій. Зазначення на те, що розмір відшкодування витрат з перевезення майна переїжджаючих працівників і членів їх сімей не може перевищувати вартість перевезення 500 кг майна працівників і 150 кг майна кожного з членів сімей, з урахуванням методу трудового права треба кваліфікувати як встановлений мінімальний розмір таких компенсацій.

5. Хоч п. 1 постанови «Про надбавки (польове забезпечення) до тарифних ставок і посадових окладів працівників, направлених для виконання монтажних, налагоджувальних, ремонтних і будівельних робіт, та працівників, робота яких виконується вахтовим методом, постійно проводиться в дорозі або має роз'їзний (пересувний) характер» допускає визначення розмірів компенсацій працівникам за згодою із замовником, не слід використати такий спосіб визначення розмірів компенсацій. Визначення розмірів трудово-правової виплати в цивільно-правовому договорі суперечило б законодавству про працю, яке визнає такими, що мають право на здійснення таких дій як договірне визначення розмірів компенсацій лише сторони колективного договору.