3.1. Компенсації при поїздках в межах місцевості

Законодавство про працю надає досить широкі повноваження роботодавцям. Зокрема, їм надається право доручати працівникам виконання роботи і за межами визначеного при укладанні трудового договору робочого місця.

Таким чином, треба зробити висновок про те, що право доручати виконання трудових обов'язків в межах місцевості (тобто в межах населеного пункту, в якому знаходиться роботодавець), у роботодавців є. Воно обмежується лише випадками, коли інше передбачене угодою між працівниками і роботодавцями. За загальним правилом, обмеження щодо цього відсутні.

Тим часом, законодавство про працю лише в низці випадків встановлює право працівників на відшкодування витрат, що пов'язані з виконанням трудових обов'язків за межами території, що займає підприємство. Так, закони «Про державну виконавчу службу», «Про ветеринарну медицину», «Про захист рослин» допускають відшкодування витрат відповідних працівників з використання особистого автотранспорту в службових цілях. Постановою Кабінету Міністрів України затверджене Положення про відшкодування окремим категоріям працівників бюджетних установ та організацій витрат на проїзд у пасажирському транспорті у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків, яке надає право на отримання відшкодування витрат по проїзду в маршрутному транспорті в зв'язку з виконанням працівниками бюджетних установ і організацій службових обов'язків. При цьому формулюється оригінальна правова конструкція, яка передбачає, що відшкодування таких витрат проводиться шляхом придбання проїзних квитків тривалого користування за безготівковим розрахунком (п.

Розвиток техніки привів до появи розвинених комунікацій (наприклад, газо-, водо-, енергопостачання, зв'язку). Їх обслуговування зумовлює необхідність здійснення відповідними працівниками пересування за межами підприємства. Створюються підприємства, діяльність яких полягає в обслуговуванні інших юридичних і фізичних осіб (зокрема, доставка пошти, ремонтно-будівельні роботи). Працівники таких підприємств приймаються для виконання трудових обов'язків, щодо яких відомо, що вони будуть виконуватися поза межами території підприємства.

Нарешті, існує досить широка категорія працівників, зміст трудової функції яких, в принципі, і не передбачає пересування поза межами території підприємства, однак така необхідність зумовлюється численними публічно-правовими нормами. Так, головні бухгалтери на виконання таких приписів відвідують органи державної податкової служби для здачі звітності, виконання обов'язків юрисконсульту в ряді випадків зумовлює необхідність відвідування судів, інших державних органів, тобто пересування по населеному пункту.

Природним є виникнення з боку працівників витрат, що пов'язані з таким пересуванням. Оскільки ж ці витрати викликані виконанням трудових обов'язків, необхідним є закріплення в законодавстві про працю правил, що встановлюють право працівників на відшкодування таких витрат, і включення відповідних правових норм до інституту компенсацій.

Питання про склад витрат, що підлягають відшкодуванню, повинне вирішуватися з урахуванням наступного. Беззастережно треба визнати, що підлягають відшкодуванню транспортні витрати працівників, понесені в зв'язку з пересуванням по населеному пункту.

У той же час, на нашу думку, було б неприпустимим встановлення в колективному і трудовому договорах умови про те, що працівники, основним змістом трудових обов'язків яких не є пересування поза межами території підприємства, зобов'язані пересуватися пішки або не дістають права на відшкодування відповідних транспортних витрат, якщо вони періодично зобов'язані виконувати трудові обов'язки поза межами підприємств. Другою підставою звільнення роботодавця від обов'язку відшкодування транспортних витрат відповідних працівників є наданням їм службового транспорту.

На відміну від випадків направлення працівників у відрядження або доручення виконання трудових обов'язків поза межами населеного пункту, доручення виконання роботи поза межами території підприємства (але в межах населеного пункту) не спричиняє неможливості щоденного повернення працівників до місця постійного проживання. Само собою зрозуміло, що за таких умов немає підстав для встановлення правила про відшкодування витрат з наймання житлового приміщення. Це, а також байдужість, за загальним правилом, законодавця до витрат працівників на харчування, виключає постановку питання про закріплення права працівників на отримання добових. За загальним правилом на роботодавця покладається обов'язок лише надавати працівникам перерву для відпочинку і харчування (ст. 66 КЗпП), тобто надавати фактичну можливість для прийому їжі. Відповідні ж витрати працівників законодавець, очевидно, визнає такими, що враховуються в заробітній платі.

Питання про встановлення розміру транспортних витрат відповідних працівників, що підлягають відшкодуванню, повинне вирішуватися так само, як і в нормативно-правових актах про компенсації при відрядженнях і переїзді в іншу місцевість. Такі витрати повинні відшкодовуватися в фактичних розмірах. Підкреслимо, що це в рівній мірі відноситься і до витрат на транспорт загального користування, і до витрат з використання особистого автотранспорту в службових цілях. При цьому треба передбачити, що з метою визначення розмірів витрат, що підлягають відшкодуванню, можуть бути затверджені типові маршрути пересування працівників. Такі правила можуть бути встановлені при укладенні колективного договору (відповідні маршрути можуть бути додатком до колективного договору). У разі направлення працівника в іншому, ніж заздалегідь затверджені, напрями, такий маршрут може бути визначений наказом (розпорядженням) роботодавця. Однак і у разі відсутності відповідного додатку до колективного договору або відповідного розпорядчого акту роботодавця, неприпустимою була б відмова у відшкодуванні фактично понесених витрат працівників. За відсутності інших вказівок щодо цього, працівник самостійно визначає для себе маршрут пересування і понесе витрати, які повинні бути відшкодовані в повному обсязі. Мова, природно, не йде про відшкодування витрат, викликаних необгрунтованим відхиленням по шляху пересування від кінцевої точки, в яку працівник прямував.

Необхідність встановлення трудово-правової норми, що прямо закріплює право працівника на відшкодування витрат з використання особистого автотранспорту в службових цілях в розмірі фактично понесених витрат, викликана наступним. Частково зберігає юридичну силу наказ Міністерства фінансів України, що встановлює Норми відшкодування витрат з використання особистих автомобілів. Цей нормативно-правовий акт формулює фінансово-правові норми, оскільки виданий відповідно до п. 6 постанови Кабінету Міністрів «Про затвердження Основних положень про склад витрат виробництва (обороту) і формування фінансових результатів на підприємствах і в організаціях України». Це відповідно до прийнятого уявлення про метод і призначення фінансового права, дає підстави для кваліфікації встановлених норм як максимальних. Вплив фінансово-правових норм на трудові відносини, як на це зазначалося вище, є більш сильним, ніж це досягається шляхом регулювання таких відносин нормами трудового права. Крім того, навряд чи є обгрунтованим відшкодування працівникові фактично лише частини понесених ним витрат.

На сьогоднішній день ситуація дещо полегшується, оскільки дія згаданого наказу Міністерства фінансів не поширюється на «госпрозрахункові» підприємства і організації (див. наказ Мінфіну «Про внесення змін до наказу від 12 листопада 1993 р. № 88»). Таким чином, на сьогодні дія правових приписів, що включені до наказу, поширюється лише на юридичні особи, що фінансуються з бюджетів. Однак і з такими юридичними особами знаходиться у трудових відносинах широке коло працівників. Встановлення трудово-правової норми запропонованого змісту дозволить встановити соціально-економічне обгрунтоване правове регулювання відносин щодо виду компенсацій, що розглядається.

Викладене може бути реалізоване шляхом включення до глави VII КЗпП «Гарантії і компенсації» нової статті наступного змісту: «Компенсації при направленні працівників для виконання роботи поза межами території підприємства. 1. При направленні для виконання роботи поза межами території підприємства, працівники мають право на відшкодування фактично понесених витрат з проїзду до місця виконання роботи і назад маршрутними транспортними засобами (крім таксі). 2. У випадках, передбачених законодавством або колективним договором, працівники мають право на відшкодування фактично понесених витрат з використання особистих транспортних засобів в службових цілях».

Встановлення такої підстави виникнення права на компенсацію, на нашу думку, дозволить законодавству про працю в більшій мірі задовольняти потреби практики правозастосування, в більшій мірі реалізовувати свою охоронну функцію.