2.2.1. Д е я к і о с о б л и в о с т і к р и м і н а л ь н о – в и к о н а в ч и х п р а в о в і д н о с и н.

Правовідносини, що виникають у сфері виконання покарань, у даний час урегульовані ВТК України і Положенням про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених.

З моменту кодификації кримінального та виправно-трудового законодавства, здійсненої в 60-70-і роки, погляди на те, до якого різновиду правовідносин належать відносини, що складаються з приводу виконання і відбування покарань, не пов'язаних із виправно-трудовим впливом на засуджених, зазнали значної трансформації. Так, у 60-і роки їх відносили до кримінально-правових відносин [156.

З урахуванням викладеного вважаємо за необхідне звернути увагу на те, що в залежності від упорядкованості нормами права тих чи інших суспільних відносин у теорії держави і права розрізняють правовідносини в широкому і вузькому значенні слова. Це означає, що сьогодні, коли ще немає кримінально-виконавчого законодавства, кримінально-виконавчі правовідносини у певному сенсі існують у широкому розумінні правовідносини як такої, що об'єктивно виникає до прийняття закону особливої форми соціальної взаємодії, суб'єкти якої мають взаємні, кореспондуючі права й обов'язки, реалізуючи їх в особливому порядку, не забороненому державою [157]¹⁾. Після упорядкування діяльності органів і установ виконання покарань Кримінально-виконавчим кодексом, кримінально-виконавчі правовідносини, що виникають при виконанні всіх покарань як існуючий зв'язок між суб'єктом виконання і суб'єктом відбування покарання, можна вже буде розглядати як правовідносини у вузькому значені слова, під якими розуміється різновид соціального відношення, урегульованого юридичною нормою, учасники якого мають взаємні, кореспондуючі права й обов'язки і реалізують їх з метою задоволення своїх потреб і інтересів в особливому порядку, який гарантується й охороняється державою в особі його органів [157. - С. 225 ].

Можна сказати, що стартовим майданчиком для створення власне кримінально-виконавчих правовідносин буде законодавче врегулювання кримінально-виконавчої діяльності органів і установ виконання покарань.

Формування КВП повинне бути зведене насамперед до розгорнутого відображення в юридичних нормах фактичних кримінально-виконавчих правовідносин. Таким чином, ця галузь права буде обумовлена правовою дійсністю виконання покарань.

КВП буде вносити в практику виконання покарань додаткові (у порівнянні з ВТП) нормативні начала. У свою чергу, кримінально-виконавчі правовідносини додадуть моделі правового регулювання предметності, матеріальності, реальності, наповнюючи її через суб'єктивні права та обов'язки сторін виконання і відбування покарання юридичним змістом.

Відмінність кримінально-виконавчого права від виправно-трудового повинна проявитися у специфіці предмета їхнього правового регулювання. Якщо у ВТП в предмет правового регулювання поряд з відносинами, що складаються в процесі і щодо виконання (відбування) покарань, включаються і відносини з приводу реалізації заходів виправно-трудового впливу, то предмет правового регулювання у КВП - це винятково кримінально-виконавча діяльність адміністрації ОУВП. Недарма у пункті 14 статті 92 Конституції України сказано, що винятково законами України визначається діяльність органів і установ виконання покарань.

Об'єктивно вимагаючи правового упорядкування, діяльність органів і установ виконання покарань виступає, таким чином, предметом правового регулювання. Предмет правового регулювання відповідає на запитання: "що регулюється правом?" До нього відносять ті різновиди суспільних відносин, дій індивідів, колективів людей, що: а) об'єктивно можуть бути урегульовані правом і б) у даних умовах вимагають юридичного впливу.

Чи відповідає цим умовам характерна для ВТП правова організація процесу виправлення і перевиховання засуджених, тобто зміна їхньої свідомості? Зовсім очевидно, що відповідь буде негативною по всіх пунктах, оскільки зміна поглядів, переконань, звичок, навичок, переробка особистості засуджених, зміна антигромадської позиції серед них скоріше виключення, ніж правило. Тому виправлення і перевиховання засуджених не є типовим і масовим явищем. Виявилися марними спроби, започатковані представниками науки ВТП, виправно-трудової психології та виправно-трудової педагогіки, розробити і впровадити в практику застосування примусових заходів методи, що дозволяють визначити і проконтролювати ступінь зміни свідомості засуджених у результаті виправно-трудового впливу, так само як і марними виявилися зусилля формалізувати процес виправлення і перевиховання шляхом упровадження 1000-бальної шкали оцінок їхньої поведінки. У зв'язку з цим видається, що результативність правового налагодження кримінально-виконавчих правовідносин, які виникають при виконанні покарань у перспективі повинна бути вище ефективності правового упорядкування відповідних відносин нормами виправно-трудового законодавства. Цей висновок напрошується через низьку дієвість досягнення цілей, поставлених законодавцем при затвердженні в 1970 р. ВТК. Адже в ст. 1 ВТК передбачалося, що завдання виправлення та перевиховання засуджених повинно бути зведено до того, щоб у процесі виконання покарань було досягнуто моральне виправлення, усунуті антигромадські погляди і звички, а нові погляди, переконання і звички укоренилися в їхній свідомості [132.

Як уявляється, кримінально-виконавче право, на відміну від виправно-трудового, не може визначати ступінь зміни свідомості засуджених. Регулюючий вплив права на суспільні відносини полягає насамперед у встановленні прав і обов'язків, що охороняються, підтримуються можливістю застосування державного примусу [158]¹⁾.

Кримінально-виконавчі правовідносини повинні являти собою наперед задану кримінально-виконавчим законодавством програму діяльності адміністрації органів і установ виконання покарань і модель поведінки засуджених. Можна сказати, що кримінально-виконавча діяльність спрямована на досягнення результату у виді кримінально-виконавчих правовідносин, як різновиду соціальної взаємодії суб'єктів процесу виконання-відбування покарань. Будь-яка юридично значима діяльність ніколи не здійснюється винятково заради самої себе, навпаки, тільки для досягнення того чи іншого результату. Результат, передбачуваний нормою, і є її об'єкт [159]²⁾.

Ефективність правового регулювання відносин, що виникають у сфері виконання покарань, можна з'ясувати за ступенем перетворення об'єкта кримінально-виконавчої діяльності, яким є двоєдиний процес виконання-відбування покарання. Діяльність адміністрації органів і установ виконання покарань і відбування покарання засудженими виступають об'єктом кримінально-виконавчих правовідносин, оскільки об'єкт правовідносини - те, із приводу чого існують правовідносини, те, на що спрямовані суб'єктивні права і юридичні обов'язки сторін [157. – С. 239]. Однак кримінально-виконавчі правовідносини не можна розглядати як застиглий перелік прав і обов'язків суб'єкта виконання і суб'єкта відбування покарання, оскільки правовідносини - це насамперед зв'язок між суб'єктами, що мають відповідні суб'єктивні права і юридичні обов'язки [160]¹⁾.

B правовідносинах суб'єкт виконання і суб'єкт відбування покарання повинні мати права й обов'язки, що відповідають їх компетенції і правовому статусу. Не виключаючи наявності відповідних прав і обов'язків в адміністрації органів і установ виконання покарань і засуджених, кримінально-виконавчі правовідносини проте будуть існувати між нерівноправними суб'єктами як владні відносини, у яких суб'єкт виконання покарання має у своєму розпорядженні право владного веління, а суб'єкт відбування покарання зобов'язаний підкорятися цим вимогам. Кримінально-виконавчі правовідносини повинні являти собою реальне втілення норм, що визначають правовий статус суб'єктів цих правовідносин у кримінально-виконавчій діяльності, урегульованої нормами кримінально-виконавчого законодавства.

При цьому варто звернути увагу на те, що норми, які визначають власне правове положення засуджених, прямо, безпосередньо в кримінально-виконавчих правовідносинах не реалізуються. Це значить, що правовий статус засуджених не тотожній змісту кримінально-виконавчих правовідносин. Норми, що визначають правове положення засуджених, здатні створювати передумови реалізації інших норм кримінально-виконавчого права в кримінально-виконавчих правовідносинах. Самі ж норми, що встановлюють компетенцію адміністрації органів і установ виконання покарань і закріплюють правовий статус засуджених, можуть бути реалізовані за допомогою норм, які регулюють кримінально-виконавчу діяльність. Таким чином, кримінально-виконавчі правовідносини дозволять співвіднести правові норми з їхнім реальним втіленням у дійсності. Вони нададуть можливість установити наскільки точно й адекватно будуть відбиті в нормах кримінально-виконавчого права об'єктивні закономірності реалізації кари в діяльності органів і установ виконання покарань. Кримінально-виконавчі правовідносини будуть являти собою ту форму, у якій тільки і може здійснюватися взаємодія суб'єкта виконання і суб'єкта відбування покарання; поза правовою формою кримінально-виконавчі правовідносини у вузькому значенні їхнього розуміння існувати не можуть.

Між нормами кримінально-виконавчого права і кримінально-виконавчих правовідносин може існувати зв'язок, що повинний привести до реалізації норм, до перетворення можливості в дійсність. І поки норми кримінально-виконавчого права не будуть втілені в реальній кримінально-виконавчій діяльності, вони будуть існувати як абстрактна можливість, що ґрунтується на відображенні виділених законодавцем окремих моментів процесу виконання-відбування покарання. Реалізацію норм кримінально-виконавчого права, їхнє втілення в кримінально-виконавчих правовідносинах можна характеризувати як сходження від абстрактного до конкретного, оскільки у конкретному правовідношенні реалізується абстрактна норма. Співвідношення абстрактного і конкретного дає можливість розкрити реальні процеси перетворення норми з належного в дійсне [161]¹⁾.

Норми кримінально-виконавчого права повинні являти собою розпорядження адміністрації органів і установ виконання покарань і зразки поведінки засуджених, що ґрунтуються на глибокому узагальненому пізнанні сутності виконання покарань, а кримінально-виконавчі правовідносини - це конкретний прояв застосування державного примусу, що виражає зміст покарання. Ці норми, регулюючи діяльність адміністрації органів і установ виконання покарань і ставлячи у визначені рамки поведінку засуджених, повинні наділяти суб'єктів виконання і відбування покарання визначеними правами і покладати на них визначені обов'язки, установлюючи тим самим коло суб'єктів кримінально-виконавчих правовідносин. Визнання засуджених і адміністрації органів і установ виконання покарань суб'єктом права і суб'єктом кримінально-виконавчих правовідносин нерозривно зв'язано з визнанням у теорії кримінально-виконавчого права відповідно кримінально-виконавчій діяльності адміністрації органів і установ виконання покарань і поведінки засуджених, що характеризується як відбування покарання, об'єктом кримінально-виконавчих правовідносин. Суб'єкт і об'єкт завжди знаходяться в такім співвідношенні, де на одному полюсі виступає суб'єкт, а на іншому - об'єкт. Основою і змістом цього співвідношення є дія, доцільна, усвідомлена й активна предметно-практична і пізнавальна діяльність суб'єкта - умова, завдяки якій ті чи інші конкретні явища, факти, предмети об'єктивної реальності виступають стосовно суб'єкта як об'єкт, даний суб'єкту в різних формах його діяльності [162]¹⁾. Безпосереднім предметом правового регулювання в кримінально-виконавчому праві повинна виступати кримінально-виконавча діяльність адміністрації органів і установ виконання покарань і поведінка засуджених, із чого випливає, що зміст правового регулювання залежить від положення взаємодіючих у відношенні сторін і об'єктів, із приводу яких виникає ця взаємодія [157. - С. 148]. Зміст кримінально-виконавчих правовідносин обумовлений застосуванням до засуджених примусових заходів, кримінально-правових санкцій, що породжує нерозривно зв'язані юридичні права й обов'язки суб'єкта виконання і суб'єкта відбування покарання.

Як об'єкт кримінально-виконавчих правовідносин, з одного боку, слід розглядати кримінально-виконавчу діяльність адміністрації органів і установ виконання покарань, а з іншого боку - поведінку засуджених у рамках установлених для них правообмежень, тобто відбування покарання. В основі такого підходу лежить ідея про «роздвоєний» об'єкт, висунута ще в 1965 р. В.Г. Смирновим, який вважав, що об'єкт кримінально-правового відношення складається з дій засудженого і дій державних органів [163]¹⁾. Необхідно сказати, що цей погляд на об'єкт правовідносини на сьогодні має своїх прихильників, незважаючи на те, що позиція автора цієї ідеї зазнавала критики. Зокрема, Н.А. Огурцов вважав, що в цьому випадку суб'єкти правовідносини протиставляються своїм же діям, своїй же поведінці, самі собі, що така конструкція означає на ділі ліквідацію складу кримінальних правовідносин, оскільки в кожній з них, як і в будь-якому іншому правовідношенні, може існувати завжди тільки один, єдиний і неподільний об'єкт правовідносин [162. - С. 62]. Неважко помітити, що така критика страждає деякою однобічністю, оскільки Н.А. Огурцов не побачив, що дії одного суб'єкта в кримінально-правовому відношенні протиставляються діям іншого. Це особливо очевидно у двоєдиному процесі виконання-відбування покарання, що являє собою нерозривну єдність, де немає виконання покарання без його відбування і навпаки.

Виконання покарання - це регламентована кримінально-виконавчим законодавством і убрана у форму кримінально-виконавчих правовідносин екзекутивна діяльність адміністрації органів і установ виконання покарань за участі їхнього персоналу, а також інших державних органів, громадських організацій, посадових осіб і громадян, змістом якої є реалізація кари. Кримінально-виконавчі правовідносини виникають у рамках кримінальної відповідальності винятково між посадовими особами органів і установ виконання покарань, у компетенції яких знаходиться реалізація державного примусу, і особами, що відбувають покарання. Інакше кажучи, кримінально-виконавчими правовідносинами є тільки правовідносини між адміністрацією органів і установ виконання покарань і засудженими. Які-небудь інші посадові особи, громадяни, органи, чи організації установи, не уповноважені виконувати покарання, а також особи, не зобов'язані його відбувати (наприклад, ті, за ким після звільнення з місць позбавлення волі встановлений адміністративний нагляд), не можуть бути суб'єктами кримінально-виконавчих правовідносин.

Дана умова не дозволяє довільно визначати коло суб'єктів кримінально-виконавчих правовідносин. У зв'язку з цим, на мою думку, не може бути прийнятна позиція В.М. Трубникова, В.П. Филонова й А.І. Фролова, які вважають, що суб'єктами кримінально-виконавчих правовідносин можуть бути суд, прокуратура, місцеві органи державної влади, громадські організації, колективи трудящих і т. ін. [120. - С. 161]. Оскільки суб'єктами кримінально-виконавчих правовідносин не можуть бути ті органи, організації або колективи, у чиї функції не входить виконання покарання, то дану обставину необхідно врахувати при розробці кримінально-виконавчого законодавства. Права й обов'язки суб'єктів кримінально-виконавчих правовідносин будуть установлені нормами кримінально-виконавчого права, що і врегулюють процедуру обмежень прав і свобод засуджених, яка є вираженням функції обмеження правового статусу громадян при реалізації державного примусу до осіб, що відбувають покарання.