3.1.3. П р и н ц и п п о в а ж е н н я п р а в л ю д и н и в д і я л ь ­н о с т і о р г а н і в т а у с т а н о в в и к о н а н н я п о к а р а н ь.

Регулюючи екзекутивну діяльність ОУВП, КВК повинен буде гарантувати засудженим дотримання при здійсненні процесів виконання-відбування покарань міжнародно визнаних прав людини, що інкорпоровані в Конституцію України.

"Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність поводженню чи покаранню".

Стосовно до засуджених це означає, що в основі втілення принципу поважання прав людини знаходяться правові гарантії захисту їхньої гідності. “Як форма прояву соціальної і моральної свободи поняття гідність включає в себе право людини на повагу, визнання її прав і одночасно передбачає усвідомлення нею свого обов'язку і відповідальності перед суспільством” [130. - С. 82]. Засуджені мають право на ввічливе поводження з боку адміністрації і персоналу ОУВП. Про це, зокрема, сказано в статті 10 Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права: "Всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і поважання гідності, властивої людській особі". Гідність засудженого виражається у визнанні його суб'єктом екзекутивної діяльності, наділеним відповідним правовим статусом. При цьому права людини відрізняються від основних прав засуджених своєю фундаментальністю, вони мають зверхність над правами засудженого.

Права людини відносяться винятково до сфери взаємин людини з державою, між якими існує споконвічне протистояння, обумовлене нерівним положенням сторін. Для соціального регулювання і керування державна влада через свої органи й установи, тобто через апарат насильства, застосовує примус як один з методів впливу на свідомість і поведінку громадян, підкоряючи їх своїй волі.

Узаконення прав людини, їхня легалізація в національному законодавстві, припускає деяке обмеження повноважень у першу чергу правоохоронних органів, що виступають знаряддям насильства держави.

В екзекутивній діяльності поважання прав людини самим безпосереднім чином зв'язано з можливістю засудженого відстоювати свої права, звертаючись з пропозиціями, заявами і скаргами в суд, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, у відповідні міжнародні судові установи, чи ж у відповідні органи міжнародних організацій, членом чи учасником яких є Україна, що передбачено статтею 55 Конституції України.

Права людини в діяльності ОУВП виявляються в активному обов'язку адміністрації їх дотримуватись стосовно кожного із засуджених. У зв'язку з цим в екзекутивній діяльності адміністрації ОУВП дозволено тільки те, що буде передбачено кримінально-виконавчим законодавством, а засуджені, відбуваючи покарання зможуть усе те, що не заборонено за законом. Однак, при цьому більшість матеріальних прав людини, усе-таки може бути обмежено законом чи вироком суду. Цей висновок можна зробити, вивчивши зміст Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, де сказано, що обмеження не можуть застосовуватися тільки у відношенні права кожної людини на те, що вона не може бути піддана катуванням, нелюдському або принижуючому її гідність поводженню чи покаранню, а також триматися в рабстві чи підневільному стані. Всі інші права можна обмежувати у випадку, якщо їхнє здійснення суперечить правам і свободам інших людей або іншим охоронюваним інтересам (наприклад, національній чи громадській безпеці, економічному добробуту країни, здійсненню правосуддя) [56.- С.

Таким чином, національне кримінально-виконавче законодавство, регулюючи діяльність ОУВП, повинне також відображати міжнародні стандарти виконання покарань і поводження з засудженими. Отже, майбутній КВК України повинен враховувати прийняті на міжнародному рівні норми, принципи і рекомендації для діяльності ОУВП, що відображають тенденцію лібералізації поводження з засудженими і поліпшення умов їхнього тримання. Треба сказати, що приклад законодавчого закріплення цього принципу вже є. Так, відповідно до Закону Російської Федерації від 21 липня 1993 р. Про установи й органи, що виконують кримінальні покарання у виді позбавлення волі, принцип поважання прав людини є принципом діяльності кримінально-виконавчої системи, а в частині 1 статті 10 КВК РФ сказано, що Російська Федерація поважає й охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених.

У зв'язку з викладеним, особливо варто зупинитися на тім, що дійовим інструментом захисту від насильства і сваволі можновладців є вироблені світовим співтовариством як стандарти поведінки цивільні, політичні і соціальні права і свободи людини, викладені в Загальній декларації прав людини. Загальна декларація прав людини, що виражає в концентрованому виді вимоги принципів формальної рівності, свободи і справедливості, визначила багато загальноправових принципів регулювання відносин між людьми, між особистістю і державою, обумовила становлення національних правових систем на основі загальновизнаних світовим співтовариством загальнолюдських цінностей, на базі ліберально-юридичного праворозуміння, що виходить із принципів верховенства права, панування закону, визнання і поважання прав і свобод людини.

Відображаючи спільну домовленість народів щодо невід'ємних і непорушних прав кожної людини, Загальна декларація прав людини з часу свого прийняття в 1948 році обумовила напрямки міжнародної і національної діяльності в сфері прав людини, набуваючи властивості критерію для визначення ступеня дотримання міжнародних норм, що відносяться до прав людини²⁾. Викладаючи права і свободи людини і відрізняючись диспозитивністю, Загальна декларація прав людини не регулює безпосередньо правила діяльності яких-небудь органів і установ, не встановлює конкретних правил поведінки, не містить нормативно-правових розпоряджень, проте, багато міжнародних документів і національне законодавство прийняті в розвиток принципів, закладених у Загальній декларації прав людини. Так, Конституція України містить положення, сформульовані в Загальній декларації прав людини. Зокрема, стаття 3 Конституції України говорить: "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

Установлюючи права людини в цілому, Загальна декларація прав людини в окремих своїх статтях служить також і основою визначення правового положення засуджених. В обґрунтування цього в КВП існує думка, що, хоча Загальна декларація прав людини і не призначена спеціально для регламентації поводження з засудженими, проте - це міжнародний акт загального характеру, що містить окремі універсальні стандарти такого поводження [15. - С. 406] і знаходиться в основі спеціальних міжнародних норм, принципів і рекомендацій в галузі виконання покарань.

Принципи, закладені в Загальній декларації прав людини, розвиваються в таких актах спеціалізованого характеру, що мають своєю метою виклад стандартів поводження з засудженими, як Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими (1955 р.), Декларація про захист всіх осіб від катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих гідність видів поводження і покарання (1975 р.), Конвенція проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих гідність видів поводження і покарання (1984 р.), Кодекс поводження посадових осіб із підтримання правопорядку (1979 р.), Принципи медичної етики, що відносяться до ролі працівників охорони здоров'я, особливо лікарів, у захисті ув’язнених чи затриманих осіб від катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих гідність видів поводження і покарання (1982 р.), Заходи, що гарантують захист прав тих, хто присуджений до страти (1984 р.), Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя у відношенні неповнолітніх (Пекінські правила) (1985 р.), Звід принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню і ув’язненню в якій би то не було формі (1989 р.), Мінімальні стандартні правила ООН у відношенні заходів, не зв'язаних із тюремним ув'язненням (Токійські правила) (1990 р.), Правила ООН, що стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених волі (1990 р.).

Як Загальна декларація прав людини, так і велика частина актів спеціалізованого характеру, що викладають стандарти поводження з засудженими, не мають обов'язкової юридичної чинності в рамках міжнародного права.

Оскільки діяльність з виконання покарань, міжнародні стандарти поводження з засудженими і Загальна декларація прав людини мають лише певні точки дотику, то не приходиться говорити про абсолютний збіг їхніх принципів. Деякі принципи, що містяться в міжнародних актах загального і спеціалізованого характеру можуть виступати як загальні принципи діяльності ОУВП. Інші ж, незважаючи на те, що вони спочатку були закріплені в міжнародних актах, можуть служити вихідними засадами лише для окремих інститутів кримінально-виконавчого законодавства.

Видається, що при вирішенні питання про систему принципів діяльності ОУВП не має значення в якому нормативному акті спочатку було закріплено відповідне положення, оскільки так чи інакше деякі норми, що містяться в міжнародних актах, у Конституції України, у Кримінальному кодексі, в остаточному підсумку можуть одержати свій розвиток і конкретизацію й у кримінально-виконавчому законодавстві.

Ідеї, сформульовані в Загальній декларації прав людини, міжнародні стандарти поводження з засудженими, принципи КВП - це, насамперед, елементи правосвідомості, що можуть бути виділені в чистому виді лише в абстракції. І як абстрактні поняття вони будуть існувати доти, поки не будуть втілені у відповідних правових системах, метою яких буде реалізація принципів, що відповідають загальнолюдським цінностям. Примітно, що в преамбулі Загальної декларації прав людини сформульована пропозиція розуміти цей міжнародний документ як завдання, виконати яке повинні прагнути всі народи і держави. Отже, Декларація містить не тільки всеосяжні ідеї, але і ставить завдання, що повинні бути досягнуті при реалізації цих ідей. Звичайно ж, стверджувати, що Загальна декларація прав людини визначає правове положення особи в системі виконання кримінальних покарань можна, лише певним чином інтерпретувавши ті загальнолюдські ідеали, що сформульовані в даному універсальному документі. Тому, аналізуючи міжнародні акти спеціалізованого характеру, можна сказати, що Загальна декларація прав людини надалі надихнула держави-члени ООН на об'єднання зусиль для розробки міжнародних стандартів поводження з засудженими, які б відображали необхідність захисту їхніх прав. Про це, наприклад, чітко сказано в преамбулах Стандартних мінімальних правил ООН у відношенні мір, не зв'язаних з тюремним ув'язненням і Правил ООН, що стосується захисту неповнолітніх, позбавлених волі.

Правові ідеї, що одержали своє відображення в Загальній декларації прав людини, до їхнього втілення в правову дійсність проходять кілька етапів свого розвитку. Перш ніж стати принципами діяльності ОУВП, основні засади, закріплені в Декларації, зазнають певної метаморфози. Спочатку ці загальнолюдські ідеали існували лише як суб'єктивні категорії, як заява від імені ООН, як урочисте проголошення основних ідей у сфері прав людини. Одержавши свій розвиток у міжнародних документах спеціалізованого характеру, що відображають стандарти поводження з засудженими, вони здобувають суб'єктивно-об'єктивні ознаки в силу свого, як правило, рекомендаційного характеру. Наступною стадією їхньої об'єктивізації є закріплення вимог міжнародних актів у національному законодавстві - у цьому випадку вони здобувають обов'язкову силу й об'єктивно-суб'єктивні характеристики, такі як нормативність, стабільність, незаперечність і неприпустимість відступу від них навіть у порядку винятку. При цьому суб'єктивний елемент виявляється в можливості вибору законодавцем тих чи інших принципів, що будуть покладені в основу організації національної КВС. Від волі законодавця залежить, закріпити або не закріпити той чи інший принцип у законі, але вже коли він закріплений - законодавець зв'язаний ним. Він не може прийняти норму права, що суперечить цьому принципу [218. - С. 35]. Потім у практичній діяльності ОУВП принципи здобувають переважно об'єктивні властивості, що обумовлюють функціонування і гуманістичні тенденції розвитку КВС. Як видається, об'єктивні властивості принципів діяльності ОУВП полягають у тому, що, по-перше, КВС будь-якої держави характеризуються принципами, які у більшому чи меншому ступені відображають істотні закономірності виконання покарання; а, по-друге, усі принципи діяльності ОУВП знаходяться в тісному зв'язку між собою і відступ хоча б від одного з них веде до порушення функціонування КВС у цілому.

У діяльності ОУВП необхідно створити такі умови, при яких вимоги принципів кримінально-виконавчого законодавства не зможуть бути тільки декларацією, формальною можливістю. На цій стадії свого розвитку принципи об'єктивно стають реальними засадами практичної діяльності адміністрації ОУВП.

Діяльність ОУВП є одним із видів державної діяльності. Головним напрямком діяльності ОУВП є реалізація правообмежень, властивих покаранням. Однак загальні принципові підвалини діяльності ОУВП ґрунтуються на вимогах, засадах, характерних практично для усіх видів державної діяльності.

Звертання до Загальної декларації прав людини і до міжнародних стандартів поводження з засудженими дає можливість побачити перспективні напрямки становлення й удосконалювання кримінально-виконавчого законодавства. Можна стверджувати, що вже зараз принцип поважання прав людини одержав своє втілення в нормативному регулюванні діяльності Державного департаменту України з питань виконання покарань, оскільки одним з повноважень Департаменту є визначення основних напрямків діяльності ОУВП по захисту прав і свобод людини в умовах відбування кримінального покарання [168].

Очевидно, є необхідність розглянути, як можуть бути втілені ідеї Загальної декларації прав людини в реалії виконання покарань, що з усеосяжного спектра прав людини може бути відбите в національному кримінально-виконавчому законодавстві, тобто які з уявлень про права людини можуть бути сформульовані і як принципи діяльності ОУВП. Чи можна їх розглядати як основні вимоги, без дотримання яких реалізація правообмежень, властивих покаранням узагалі неможлива?

Для того, щоб визнати ті чи інші положення як принципи кримінально-виконавчого законодавства, необхідно виходити з того, що принципи, по-перше, визначають побудову і зміст Особливої частини кодексу, де регулюється виконання конкретних видів кримінальних покарань. По-друге, вони впливають на зміст інститутів і норм КВК, а також створюють орієнтири для інших законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють виконання різних видів покарання. По-третє, принципи кримінально-виконавчого законодавства через систему норм і шляхом безпосередньої дії впливають на практику виконання кримінальних покарань, коректуючи її на користь реалізації прогресивних ідей законності, гуманізму, рівності громадян перед законом і ін. [205. - С. 71].