3.1.4. П о є д н а н н я к а р и й г у м а н і з м у 1) в е к з е к у т и в н і й д і я л ь н о с т і.

У радянському ВТП теоретичні конструкти щодо прояву принципу гуманізму ґрунтувалися на обумовленості застосування покарання інтересами суспільства, коли гуманізму виконання покарання надавались риси, подібні, як видається, з інститутом необхідної оборони.

Треба сказати, що прихильники подібних поглядів на сутність принципу гуманізму ігнорують ту обставину, що під час виконання покарання як реакції держави на вчинений злочин уже давно немає в наявності злочинного зазіхання, від якого нібито треба захищати суспільство і громадян, унаслідок чого дане гасло для ОУВП стає не актуальним. От чому варто погодитися з думкою В.О. Уткіна, що така "двостороння" концепція гуманізму, вироблена в кримінальному праві і така, що має надзвичайно важливе значення для застосування кримінальної репресії, не має самостійного значення в КВП і до принципу гуманізму виконання покарання відноситься дуже віддалено [68. - С. 63].

На завершальній стадії кримінальної відповідальності ОУВП мають справу безпосередньо з засудженими, а заклик захищати інтереси потерпілих для цих правоохоронних органів стає не істотним, оскільки вже відходить як би на другий план (точніше, на третій, а то і на п'ятий, якщо судити з черговості утримань за виконавчими листами із заробітку позбавлених волі в Україні (ст.

У зв'язку з цим видаються небезпідставними сумніви І.Л. Близнюка в правомірності твердження, що реалізація принципу гуманізму в сфері виконання покарання в першу чергу враховує інтереси суспільства, а не окремої особистості засудженого [227]¹⁾. Адже, саме ставлення до особи, що вчинила злочин, як стверджує В.Н. Кудрявцев, у світовій практиці є загальновизнаним показником реалізації в кримінальному праві гуманістичних принципів [228]²⁾.

Для діяльності ОУВП, основним напрямком якої є реалізація кари, неминуще значення має принцип гуманізму, відбитий ж статті 5 Загальної декларації прав людини формулою заборони: "Ніхто не повинний піддаватися катуванням чи жорстокому, нелюдському або ж принижуючому його гідність поводженню і покаранню". Треба віддати належне тому, що даний принцип декларується й у частині 2 статті 1 чинного ВТК України, де сказано, що виконання покарання не має на меті заподіяння фізичних страждань чи приниження людської гідності. З цього в літературі вже був зроблений висновок, що виправно-трудове законодавство і практика його застосування відповідають міжнародним стандартам. Однак видається, що лише більш повне втілення принципу гуманізму в кримінально-виконавчому законодавстві з закріпленням у нормах КВК гарантій захисту засуджених від катувань, насильства й іншого жорстокого чи принижуючого людську гідність поводження з ними дозволить привести нормативну базу виконання покарань до світових стандартів, зробити загальновизнані принципи і норми міжнародного права складовою частиною КВС України. Дотримання принципу гуманізму в діяльності ОУВП необхідно і тому, що усяка діяльність, несумісна з гуманністю, вважається аморальною [29.

Гуманізм при здійсненні правообмежень, властивих покаранням, виявляється у ставленні адміністрації ОУВП до засуджених¹⁾. Саме з цих розумінь КВП повинне виходити з того, що гуманізм екзекутивної діяльності насамперед означає людське ставлення держави, суспільства до злочинця, який зазнає кримінальної репресії [68. - С. 63].

Принцип гуманізму у відношенні засуджених, що відбувають покарання, ґрунтується на положенні статті 3 Конституції України, яка декларує, що в Україні людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Свою інфраструктуру принцип гуманізму одержує в першу чергу в нормах кримінально-виконавчого законодавства, що визначають правове положення засуджених. Норми кримінально-виконавчого законодавства покликані інкорпорувати уявлення про гуманізм як про людинолюбство, милосердя, любов до ближнього в правову систему, у діяльність ОУВП. У результаті такої інкорпорації розуміння гуманізму виконання покарання як екзекутивної діяльності, не позбавленої людяного ставлення до засудженого, здобуває вищу юридичну чинність, спираючись на авторитет закону. Утілення принципу гуманізму як вимоги застосовувати покарання на основі поваги до людської гідності засуджених сприяє пропагуванню серед населення відповідних поглядів на покарання і методи впливу на засуджених. У зв'язку з цим видаються сумнівними твердження, що страждання - моральні, фізичні, будь-які - цілком необхідні для виправлення злочинців, набуття ними зовсім іншого духовного рівня" [229]¹⁾. Видається, що обґрунтовувати необхідність заподіяння засудженим позбавлень і страждань таким розумінням гуманізму якщо й не є блюзнірством, то щонайменше є некоректним, хоча, може бути, з позицій виправно-трудової педагогіки це і припустимо. Однак у кримінальному і кримінально-виконавчому праві немає ніяких підстав при характеристиці застосування покарань "обігрувати" тему страждань засуджених, оскільки "страждання" не входять у зміст поняття покарання.

Приблизно таке ж відношення до проблеми страждань засуджених висловлює і Д.А. Шестаков, звертаючи увагу на те, що позбавлення і страждання не усіма сприймаються як такі, деякі засуджені вважають, що це благо, що кара сприяє самоочищенню від мук совісті, приводить до морально-психологічного очищення, а рецидивісти адаптуються до місць позбавлення волі і їм там краще чим на волі [27. - С. 472].

Таким чином, ні зміст поняття покарання, ні емоційне його сприйняття особами, що відбувають покарання, не дає підстав прирікати засуджених на муки "в ім'я інтересів інших громадян".

У ВТП "двосторонній" прояв гуманізму також зв'язували з цілями покарання і завданнями виправно-трудового законодавства, які, з одного боку, спрямовані на захист суспільства від злочинних зазіхань, а з іншого боку - покликані виправляти і перевиховувати злочинця [203. - С. 12].

Варто сказати, що в КВП Росії в даний час гуманізм кримінально-виконавчої діяльності вже не обумовлюється необхідністю захисту суспільства від злочинних зазіхань. Проте, відмовлення від цієї сторони пояснення принципу гуманізму не виключає його "прив'язування" до цілей кримінально-виконавчого законодавства. Так, А.С. Міхлін, В.І. Селіверстов та І.В. Шмаров прийшли до висновку, що принцип гуманізму виражається насамперед у тих цілях, які ставить перед собою держава при виконанні покарання - виправлення засудженого, формування в нього правослухняної поведінки, ставлення з повагою до особистості людини, до праці і її результатів, правил і традицій людського поводження й інших соціальних цінностей [205.

Вище вже зверталася увага на співвідношення принципів і цілей. Тому, визнаючи вірність даної посилки, варто, проте, задатися питанням, чи повинне виправлення засуджених бути метою кримінально-виконавчого законодавства, що регулює виконання покарань? Мета кримінально-виконавчого законодавства полягає в тім, щоб забезпечити регулювання діяльності ОУВП по здійсненню правообмежень, властивих покаранням.

Прив'язування принципу гуманізму до мети виправлення й ігнорування при цьому такого завдання кримінально-виконавчого законодавства, як регулювання порядку й умов виконання і відбування покарання, відображає протиріччя, що існує, наприклад, між позбавленням волі, яке полягає в ізоляції засудженого від суспільства і метою виправлення, що повинне бути зведене до того, щоб зробити мінімальним негативний вплив позбавлення волі на поведінку засуджених шляхом розширення контактів засуджених з їх родичами і громадськістю [56. - С. 258].

Доктринальне тлумачення принципу гуманізму, обмежене цілями і завданнями кримінально-виконавчого законодавства, що, як це не парадоксально, з одного боку, відображає зрослий рівень і роль російської правової науки, а з іншого, оголює і її недоліки, оскільки принцип гуманізму співвідноситься з метою виправлення засуджених, тобто метою соціально-педагогічної діяльності, що є периферійним напрямком діяльності ОУВП, але аж ніяк не до кари як мети кримінально-виконавчої діяльності. Але ж саме кара є вторгненням у правове положення засуджених, саме в екзекутивній діяльності особливо нетерпимий відступ від принципу гуманізму. Тому, на мій погляд, у КВП гуманізм необхідно розглядати в першу чергу як вихідну засаду екзекутивної діяльності, з'єднаною з метою кари.

Як відомо, у діалектичній єдності з метою знаходяться засоби її досягнення. Однак, засіб саме по собі, узятий безвідносно до мети, не володіє абсолютною гуманність чи антигуманністю, не будучи безумовно гарним чи безумовно поганим. Відповідні якості засобу виявляються лише при його співвідношенні з конкретною метою [230]¹⁾. Тому цілком природно, що в літературі з ВТП вказувалось, що принцип гуманізму виявляється у відповідних меті виправлення засобах виправно-трудового впливу, що гуманність завдань визначає і гуманність засобів їхнього досягнення [110. - С. 60]. Подібним же чином вирішується зараз питання й у КВП Росії, де принцип гуманізму реалізується також у системі засобів виправного впливу: у суспільно корисній праці, професійній підготовці і загальноосвітнім навчанні, а також режимних вимогах, що забезпечують дисципліну і порядок відбування покарання, повагу до гідності особистості засудженого, його прав і законних інтересів [205. - С. 71]. На мій погляд, таке розуміння принципу гуманізму можливо застосовувати лише до соціально-педагогічної діяльності, здійснюваної в місцях позбавлення волі, але аж ніяк не до екзекутивної діяльності, що й є сутністю діяльності ОУВП.

Знаходячись у діалектичній єдності, принципи, цілі, завдання і засоби діяльності ОУВП взаємообумовлені. З позицій педагогіки покарання - це засіб виправлення [68. - С. 49]. Ця посилка дає привід деяким ученим прийти до умовиводу, що покарання повинне застосовуватися в межах, достатніх для виправлення засуджених [208. - С. 56]. Однак, якщо виходити з того, що виправлення - це стохастичний процес, а кара (з позицій педагогіки) - це засіб виправлення, то знаходило б своє пояснення твердження, щоб кара застосовувалася доти, поки буде тривати процес виправлення, інакше мета без засобу буде недосяжна. Отже, як би продовжуючи цю думку і, звичайно, небагато перебільшуючи, можна прийти до висновку, що для виправлення засуджених оптимальним було б винесення невизначених вироків, у результаті чого персонал ОУВП одержав би достатній час і можливості для виправлення засуджених. Однак при такому підході, що ґрунтується на відмінності розуміння призначення покарання в праві і педагогіці, стає очевидним, що процес виправлення не вписується у вимоги законності і гуманізму.

Універсалізм і загальність принципів кримінально-виконавчого законодавства повинні виражатися в тім, що вони визначені поширювати свою дію на усі форми виконання покарань як зв'язаних з позбавленням волі, так і без позбавлення волі. Однак, якщо поставити знак рівності між реалізацією принципу гуманізму і застосуванням засобів виправного впливу на засуджених, то поза змістом принципу гуманізму виявляється виконання довічного позбавлення волі (сам факт застосування якого не вписується в концепцію виправлення засуджених), а також покарань, що виконуються одномоментно: штрафу, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину чи кваліфікаційного класу, конфіскації майна.

Сподіватись на те, що засоби виправно-трудового впливу знаходяться в повній гармонії з гуманною метою виправлення - значить ігнорувати той факт, що заходи виправно-трудового впливу носять, як вказує В.І. Селіверстов, державно-примусовий характер [135. - С. 8], а отже, застосування цих засобів породжує додаткові правообмеження в правовому статусі засуджених, що не повинно входити в зміст позбавлення волі. Особливо наочно це видно на прикладі законодавчого закріплення, усупереч Конституції, обов'язку позбавлених воліпрацювати (ст. 49 ВТК України, ст. 103 КВК РФ). У зв'язку з цим може виникнути питання, наскільки відповідає розумінню гуманізму як необхідності врахування інтересів вільних громадян, що не можуть знайти роботу, вимога в обов'язковому порядку залучати позбавлених волі до праці? Видається, що з погляду безробітних такий "гуманізм" може бути зрозумілий неоднозначно.

Навряд чи знаходиться цілком у згоді з принципом гуманізму і прирівнювання відмови позбавлених волі від роботи до злісного порушення режиму (частина 2 статті 47 ВТК України, частина 6 статті 103 КВК РФ), що не виключає і можливість зміни умов тримання засуджених шляхом переведення їх в інші установи виконання покарань з більш суворим режимом.

До речі, про режим. Як уже було показано, той чи інший засіб може бути таким стосовно до різних цілей. Видимо, з огляду на цю обставину, режиму, що є засобом виконання і відбування покарання, намагаються надати різні, часом суперечні його сутності, функції. Так, теорія ВТП і КВП, що прийшло їй на заміну в Росії , виходять з того, що режим є основним засобом виправного впливу на засуджених. У відповідності ж із Європейськими тюремними правилами мета режиму поводження з ув'язненими полягає в підтримці їхнього здоров'я і почуття особистої гідності [56.- С. 230], що відповідає вимогам гуманізму. Однак на практиці режим не "спрацьовує" ні як засіб виправлення, ні як гарант збереження здоров'я засуджених, про що, наприклад, свідчать і дані по Російській Федерації, де захворюваність туберкульозом у колоніях перевищує зараз аналогічний показник на волі в 42 рази, а смертність у 17 разів. З 1995 року до епідемії туберкульозу додалася "епідемія" дистрофії [231]¹⁾.

Гуманізм покладає на адміністрацію ОУВП обов'язок не тільки піклуватися про здоров'я засуджених, але і враховувати їхню поведінку в період відбування покарання, прагнення загладити заподіяний злочином збиток, вікові, фізичні, психічні особливості, наслідки відбування покарання, що позначаються на членах родини засудженого і т. ін. Разом з тим, було б невірним, як вважає В.О. Уткін, зводити гуманізм до лібералізму в кримінально-виконавчій діяльності, до всіляких послаблень для засуджених при виконанні (відбуванні) покарання [68. - С. 63]. Очевидно, адміністрації ОУВП необхідно враховувати, що в екзекутивній діяльності принцип гуманізму здобуває об'єктивні характеристики, тому зовсім неприйнятно ставити його втілення в підпорядкованість від капризів і примх засуджених, як це, по суті, пропонує робити О.І. Зубков, який вважає, що реалізація принципу гуманізму поставлена в пряму залежність від поведінки, бажання і настрою (?!) засуджених [8. - С. 15].

Утілення принципу гуманізму в екзекутивній діяльності залежить у першу чергу від правового положення засуджених. Правовий статус засуджених відрізняється від правового статусу вільних громадян, тому що покарання припускає обмеження прав і свобод засудженого. У цьому плані варто врахувати, що стаття 29 Загальної декларації прав людини містить положення, відповідно до якого при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна бути піддана тільки таким обмеженням, що встановлені законом винятково з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших і забезпеченню справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального благоденства в демократичному суспільстві. Гуманізм виконання покарання виявляється в тім, що, здійснюючи екзекутивну діяльність, адміністрація ОУВП не може застосовувати обмеження прав чи свобод особи, підданої покаранню, в обсязі більшому, ніж це передбачено кримінальним законодавством. Так, у відповідності зі статтею 63 КК України (ст. 56 КК РФ) позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого від суспільства, отже, крім ізоляції від суспільства КК не передбачає інших правообмежень для осіб, позбавлених волі. Проте, теорія ВТП, а слідом за нею і практика виходили і виходять з іншого розуміння гуманізму. Наприклад, М.О. Стручков вважав, що не можна вважати покарання гуманним актом лише в тому випадку, якщо воно вичерпується одним фактом ізоляції. Помістити засудженого в місце ув’язнення ще не означає забезпечити кару. Позбавлення волі є покаранням тоді, коли воно виражається в належній ізоляції злочинця і зв'язано з позбавленнями й обмеженнями ряду особистих прав, і побутових зручностей [97. - С. 83]. Треба сказати, що такий підхід явно суперечить Мінімальним стандартним правилам поводження з ув'язненими і Європейським тюремним правилам, де сказано, що режим, прийнятий у закладі, повинний прагнути зводити до мінімуму різницю між життям у в'язниці і життям на волі і що умови позбавлення волі і тюремна система не повинні збільшувати страждання, що випливають з ув’язнення [55. - С. 46; 56. - С. 237.].

Таким чином, гуманізм кримінально-виконавчої діяльності повинний виявлятися в мінімумі кримінально-правової репресії. Причому, це стосується як позбавлення волі, так і покарань, не зв'язаних з позбавленням волі, оскільки в Стандартних мінімальних правилах ООН у відношенні заходів, не зв'язаних з тюремним ув'язненням (Токійських правилах), зовсім чітко викладена вимога, щоб у ході застосування не зв'язаних з тюремним ув'язненням заходів права правопорушника не обмежувалися в більшому ступені, чим це санкціоновано компетентним органом, що виніс первісне рішення.

Отже, як у відношенні позбавлення волі, так і стосовно до покарань, не зв'язаних з позбавленням волі, гуманізм, що сполучається з принципом законності, вимагає, щоб правообмеження, застосовувані до засуджених, не виходили за межі кримінально-правових санкцій, щоб кара не перевищувала той обсяг, який вказаний у вироку суду. У зв'язку з викладеним видається сумнівним рішення питання про застосування позбавлення волі в КК (2001 р.) і Проекті КВК (1997 р.) України, які припускають, що суд буде призначати термін позбавлення волі, а вид установи виконання покарань буде визначати адміністрація місць позбавлення волі. Видимо, мав цілковиту рацію І.І. Карпець, який вказав на те, що там де починається розсуд адміністрації, закінчується законність і що гуманізм покарання виражається у визначенні судом виду колонії [232]¹⁾. Спираючись на цю авторитетну думку маститого вченого, можна прийти до висновку, що запроваджене за ініціативою Державного департаменту України з питань виконання покарань визначення виду установи виконання покарань адміністрацією місць позбавлення волі здатне привести до відступу від вимог законності і гуманізму.

Лише реалізація правообмежень, властивих покаранням і тільки передбачених кримінальним законодавством, може бути гарантією реалізації в кримінально-виконавчій діяльності принципів гуманізму. Стосовно, наприклад, до позбавлення волі реалізувати принцип гуманізму як принцип застосування покарання можна, по-перше, надійною ізоляцією й охороною засуджених, а по-друге, законодавчим забезпеченням засуджених від сваволі адміністрації. От чому в майбутньому КВК України обов'язково повинне бути закріплене наступне положення: "Відповідно до міжнародних принципів і Конституції України кримінально-виконавче законодавство і діяльність органів і установ виконання покарань ґрунтується на суворому дотриманні гарантій захисту засуджених від катувань, насильства й іншого жорстокого чи принижуючого людську гідність поводження".¹⁾

Таким чином, зв'язок кримінально-виконавчої діяльності з гуманізмом здатен надати вигляд людяності каральному впливу, застосовуваній кримінально-правової репресії. Кримінально-виконавча діяльність характеризується як система, як щось ціле і якісно визначене, де кара і гуманізм на перший погляд виглядають як взаємовиключні, протилежні моменти. Тому не дивно, що в юридичній літературі були висловлені сумніви з приводу можливості здійснення вимог гуманізму в покаранні. Так, І.І. Карпець, вважаючи, що не варто зводити гуманізм у покаранні до всякого роду поступок злочинцю і ліберальному підходу до нього, прийшов до висновку, що застосування примусових заходів є змушеним, в інтересах суспільства, відступом від послідовного проведення в життя принципу гуманізму [232. - С. 87]. Цю позицію розділяє і В.В. Похмєлкін, який також вважає, що кримінально-правова репресія - змушена і негуманна міра, що кримінально-правовий примус є відступом від гуманістичних ідеалів [234]¹⁾.

Як видається, проблема співвідносності чи несумісності кари і гуманізму, репресії і милосердя при застосуванні покарань може бути вирішена на основі з'ясування специфіки дії в екзекутивній діяльності закону єдності і боротьби протилежностей. І отут можуть бути виділені наступні особливості:

I. В екзекутивній діяльності реалізація кари і гуманізм є взаємно зв'язаними між собою протилежностями. Ці протилежності знаходяться в діалектичній єдності - кара, реалізована на засадах справедливості і законності, немислима без сполучення її з гуманізмом і, навпаки, гуманізм екзекутивної діяльності припускає реалізацію кари, що є її сутністю. Отже, гуманізм екзекутивної діяльності і кара, здійснювана в рамках кримінально-виконавчого законодавства, не можуть існувати одне без одного, хоча внаслідок поляризації цих протилежностей їхня єдність уловлюється не відразу.

2. Взаємодіючи в екзекутивній діяльності гуманізм і репресія прагнуть звести нанівець свою протилежність: чим більше кари, тим менше благодушності і, навпаки, гуманізм виконання покарання покликаний зм'якшувати репресію, служити своєрідним бар'єром тому, щоб застосовуване покарання не перетворилося в розправу, у насильство над засудженим з метою помститися.

3. З'єднання кари з гуманізмом є особливим діалектичним принципом, застосовуваним до керування процесом виконання-відбування покарання. Досягнення гармонії кари і гуманізму здатне виступити одним зі способів вирішення основного протиріччя в екзекутивній діяльності між виконанням і відбуванням покарання шляхом згладжування суперечливих інтересів адміністрації і засуджених.

4. З'єднання кари і гуманізму, що виступає як один з фундаментальних принципів екзекутивної діяльності, повинне відображатися в науці КВП і здійснюватися в діяльності ОУВП як складова частина об'єктивного процесу виконання-відбування покарання.

5. Сполучення кари і гуманізму в рамках КВП дає бачення перспективи розвитку кримінально-виконавчої діяльності як у позитивному, так і можливому негативному плані, припускаючи необхідність розробки кримінально-виконавчого законодавства, норми якого повинні відображати взаємопередбачення цих протилежностей.

6. Як різнобіжні тенденції кара і гуманізм зливаються в екзекутивній діяльності як діалектичне протиріччя, не тільки заперечуючи, але і передбачаючи один одного. Однак у кримінально-виконавчій діяльності практичне з'єднання кари і гуманізму не повинне відбуватися стихійно. Механізм свідомого з'єднання кари і гуманізму - це система кримінально-виконавчої діяльності, урегульована нормами і принципами кримінально-виконавчого законодавства. Момент гуманізму виступає в екзекутивній діяльності як свого роду противага односторонньо реалізованим правообмеженням і навпаки. Перевага однієї з протилежностей може привести до порушення каральної діяльності, здійснюваної на засадах поважання прав людини, справедливості і законності.