2. Кволе поширення Християнства в північній Русі.

Ось через усе це хоч стародавні боги потроху й заникали, але не зникали безслідно: народ їхні

якості помалу переносив на нові Божества. Не зни­кали, як ми бачили, й старі Свята: їх поєднано з но­вими.

Історичні пам’ятки показують, що Християнство легше защіплювалося на півдні Русі, але на півночі її, в землях Новгородській, Ростовській й ін., воно сприймалося дуже неохоче й дуже поволі, і народ часом І збройно боронив свою стару віру. Волхви тут сильно бунтували народ проти Нової Віри. В Ро­стові та в його околицях стояли ідолц, і народ їм молився ще дуже довго, і тільки аж четвертий Єпис­коп Ростовський Ісайя (1077—1089) відважився по­скидати їх по головніших містах. В’половині XII віку в’ятичі вбили свого хрестителя, Києво-Печерського ченця Кукшу (11113 р.), що проповідував їм на р. Оці. ⁴

Про кволе поширення Християнства в деяких сторонах давньої Московії російський -письменник І. Наживин у своєму романі „Кремль” 1932 р. ст. 4 пише таке: „Наши историки знают, но не дЪлают из этого выводов, что Мценск, находившійся от Москвы всего в 300 версъах, был обращен в „Хри­стиянство” только в XV вбкЪ, при чем для этой цЪ- ли были развернуты крупный воинскія силы. Толь­ко в серединъ XVII въка было запрещено прави­тельством праздновать Ярилъ в богоспасаемом гра­ди Воронеж Ъ”.

Дохристіянські вірування обняли міцно ввесь світ, і глибоко ввійшли в нього, і ще й сьогодні дер­жаться міцно.

Разячі приклади двоєвірства знаємо вже з дав­ніх часів. Був у нас (і в південних слов'ян) звичай під час празників добре пити, а до чарки виголошу­вати церковні Тропарі. Цих Тропарів виголошувано аж надто багато, до кожної чарки окремий, І такий празник уважався належним. Тому й появилося „Слово про тропарні чарки” десь ХП віку⁵.

Це Слово дозволяє тільки три Тропарі: „В часі бенкету говорити тільки три Тропарі чаркам. Перед початком обіду славиться Христос, Бог наш, перед закінченням прославляється Діва Марія, що поро­дила Христа Бога, третя чарка князя. А більше не велимо. Коли й співані в Церкві при тверезому ро­зумі не родять плачу, то Тропарі, виголошувані в часі пиття, родять не плач, а гріх і муку. Говорити в час бенкету багато Тропарів установили не робіт­ники Бога, а черева, що бажають багато пити”⁵.

При хворобах хво'рого треба окропити Святою водою, але неодмірно з вуглинки.

⁴ У цій праці подана й рясна європейська література.

⁸ Слово перше приписувалось Преп. Федосію. Лив. М. В о з и я к ; Історія української літератури, Львів 1920 р., ст. 147.

⁸ М. Возняк, там само, 147.

Ключевський свідчить, що „Єзуїт Аврїль, коли року ¹680-го їхав з м. Саратова, то бачив, як по­ганська Мордва пиячила в день Св. Миколи, наслі­дуючи руських”’.

На Сході часто Ікони звуть богами (Вовк 107), -стіна з Іконами — „божник”. При в’їзді до села конче стояли фігури, як охоронники від чуми та холери (там само 118).

Як дзвін задзвонить, усі хрестяться: в хаті до Образів, а надворі — на Схід або до Церкви.

Народні маси взагалі не скоро міняють свої по­передні вірування, бо вони — їхній багатовіковий світогляд. Інтелігент, людина освічена має свій фі- лософский світогляд, набутий по книжках, простий же народ добуває його із реальних вірувань своїх предків, що старанно передаються з покоління в по­коління. Ось чому пильний дослідник народи їх ві­рувань ще й сьогодні бачить серед них немало за­лишків віри стародавньої, що зрослася з Християн­ством. У народі іце й сьогодні поз остається старо­давній ляк перед богом, коли богові до годжу вано, щоб допоміг у якій справі. Те саме часте й тепер: Богу моляться й постять часом не з потреби живої душі, але щоб досягти свого бажаного, навіть із заздрощів.

3.