Побільшена пошана Святині.

Ознак двоєвір'я серед українського народу, як і серед інших слов’янських і неслов’янських народів, надзвичайно багато, — я їх вище вже подавав у всій цій праці. Серед народу російського ознак цих значно більше, як серед нашого; дослідники знахо­дять у віруваннях московитів навіть у XVII віці дуже багато живого поганства²-.

Наприклад, у Московії ще в XVI—XVII віках сильно була поширена віра тільки в свої Ікони; па­рафіяни приносили й ставили в Церкві свої Ікони, і молилися тільки їм^{[124] [125].}

Про це саме пише й І. Ф. Наживин: Московські селяни,,одобрял и больше старинный, черны я, до- машнія, и даже на далекій погост в Церковь носили они из дому этих своих собственных богов и им там и молились. Другіс же пред такими богами и шапок не снимали: то боги не наши и не приходскіе, — пре­небрежительно говорили они, — а не то Микулины, не то Яфимовы^[126].

Додамо тут, що назва Ікон „богами” дуже по­ширена по всьому Сходові, почасти і серед українців. І, справді, до своїх Ікон сильно звикають, особливо до тих, що переходять по на слідству від дідів-праді­дів, і вони стають домовою Святинею. Але це не обо- ження, а тільки пошана.

Ілля КирІяк у своїй повісті „Сини землі” про іко­ни пише таке: „Образами Святих Угодників стіни Церкви (в Канаді, наслідуючи Галичину) вкриті були. Кожнісінька родина в Громаді мала там свого Свято­го, як защитника від лежі довгої й від смерті наглої та несподіваної”²⁸.

В Росії сильно був поширений і тепер ще не ви­вівся звичай давати й брати Молитву в шап­ку, коли Священик не може прибути до хати. Той.же І. Наживин розповідає, як „Батюшка смиловался, и Молитву в шапку наговорил” для хворої жінки, за чим здалека прийшов її чоловік. Вернувшися до­дому, де лежала хвора, чоловік цей „снова истово помолился на закоптЪлыя доски Богов и, подойдя мягкими, скорыми шагами к больной, опрокинул над ней рваную шапку свою, и как бы вытряс на нее (хво­ру) из шапки ту Молитву, которую наговорил туда Поп”²’.

Деякі дослідники з цього власне звичаю виво­дять спосіб приймати єпископське Благословення в зложені жменею руки, приймати його конче окремо, особисто для себе, а не задовольнитися Благослов­лениям загальним. Сюди належить і загальна віра, що перше Благословення Єпископа, зараз по його Висвяченні, особливо благодійне, тому треба конче г·’ Том ПІ, ст. 57. 1945 р.

²⁸ „Кремль" 1932 р. ст. 243. Але треба зазначити, шо На­живин взагалі висміює російське Православіє, часто неправиль- його -взяти, і Єпископ мусить його давати, хоч би це продовжувалося й п’ять годин підряд...

Серед російського народу склалося дуже багато поговірок про двоєвір’я, як про лицемір'я, що пере­ходило й до України. Так, письменник Г. Данилев- ський подає такі приказки: Всяк крестится, да не всяк молится. Иной двЪ Обідни слушает, да и по двъ души кушает. Спереди блажен муж, а сзади — векую шаташася языцы. Читают: да будет Воля Твоя, а ду­мают: кабы то моя! Смирны духом, та горды брю­хом-⁷. Сюди треба віднести й: Не став здорової го-

Таких’ приповідок про двоєвір’я повно й серед нашого народу. Так, у збірнику В. Плавюка знахо­димо: Як прийде біда, не поможе й свячена вода 18. Має Бога на язиці, а дідька в зубах 22.1 Богові свіч­ка, й чортові огарок 22. Богом свідчиться, а чорта за хвіст держиться 95. І з Попом добра мова, але й з чортом можна прийти до слона 135. Святим ноги ці-_ лує, а людей мордує 144. Бога молить, а хлопа нево­лить 205. В середу постила, а кобилу вкрала 297, і т. ін. Звичайно, це свідчить тільки про двоєвір’я й фарисейство окремих осіб, а не всього народу і не Церкви.

Стародавні-вірування, оповідання й перекази по­міщалися з Християнством, і склали т. зв. а п о к р и- ф и. У нас апокрифічна література дуже багата,- а ще ба гаті ш а.ця література на родня не писана, пор. видання Ів. Франка та Вол. Гнатюка, і ін. Власне в апокрифах за християнського часу продовжувались дохристиянські вірування, що бачимо на кожному кроці, пор. хоча б подвійних Святих: Іллю, Юрія, Власія канонічних і неканонічних.

²⁷ Сочннеігія, т. V ст. 123:.Девятый вал". ЛО8И під Євангелію.