2. Релігійнатермінологія.

Цікаво тут підкреслити, що головні релігійні терміни в нас були ще задовго до Християн­ства, і нова Грецька Віра не змогла їх вигнати з все- народнього вжитку й замінити новими грецькими.

Таким чином найважніше релігійне слово бог формою позосталося в нас незмінним, і не було заступлене новим грецьким іЬеоз. Слово бог було в нашій мові з дуже давнього часу, а дісталося до нас десь із південного Сходу, із персько-іранського світу, пор. санскритське ЬЬа§о, зендське Ьа§Ьа, пер­ське bagha — багач, багатство, добро, податель доб­ра. Наші слова: багач, багатий, багатир, багатство (давніші: богач, богатий, богатир, богатство), збож- жя — збіжжя й т ін. одного спільного пня зо сло­вом бог.

Взагалі слово „бог” сильно розгалужене в нас, а це вказівка, що воно старе й дуже поширене з гли­бокої давнини. Слово „збіжжя” (збожжя, корінь „бог”) — це те, що подають боги; позбавитися заступництва богів — „зубожіти”*. А „небога” це та, від кого відступ ається опіка Божа, сирота, безпо­мічна; звідси й „небіжчик” людина без земного опі­куна бога..

З дуже давнього часу в нашій мові склалося багато виразів зо словом бог, які дійшли й до нашого часу: бозна — бог знає, помагайбі — по­магай Боже, спасибі — спаси Боже, Бог вість, бо- ронь Боже й т. ін. Цікаво, що в нас слово бог де-не-де змінилося на біг, а це вказує на його глибоку давність та засвоєність, бо, скажемо, Гос­подь не змінилося в нас ніде на Госпідь.

Головна основа нашої християнської релігійної термінології позосталася дуже давня, часто дохрис­тиянська, напр.: Молитва, молитися, гріх, грішити, грішник, жертва, жертвувати (пор.

¹ Про походження окремих релігійних термінів ЛИВ. у моїй праці „Життя слів”, шо друкувалася в „Рідній Мові” за 1935— 1937 роки, де розповідаю про них докладніше. Це етимологіч­но-семантичний словник української мови, який друкується те­пер (з 1963 р.) в „Вірі й Культурі".

У наших народніх приповідках часом полиши­лися відгуки про колишніх богів, напр.: Пощо чу­жого бога взивати, коли свій біля хати. Може й ці приповідки теж старі: Нам Бога не вчити, як хліб родити, або: Пошли, Боже з Неба усього, що нам треба.

3. Стародавні назви богів.

Для більшости на з о в богів були в нас свої імена, але старші й головніші боги мають на­зви стародавні, тепер для нас не завжди ясні, напр. Сварог, Хоре і ін. А що божі назви добре ввійшли в людську свідомість, на це вказує нам те, що в нас не мало топографічних імен мають своє походження від назви старих богів, напр. Турів, і такі інші, див. далі.

Для етимологічного вияснення значення божих імен виставлено багато найрізніших теорій, — май­же кожен учений давав свої пояснення, та задовіль­них і сталих пояснень іще й досі нема. Це могло б указувати на глибоку старовину цих пазов, таку, яку маємо в назвах наших річок, напр. Дніпро, Дністро й ін. а це вказувало б також і на глибоку старови­ну постання в нас цих богів. Кидається ще в вічі, що в наших народніх піснях зовсім нема згадок про дохристиянських богів, — підо впливом Церкви імена ці в піснях протягом віків зовсім таки позви­кали, бо були в явній разячій суперечності з но­вою дійсністю.

4. Володимирові боги.

У всій розлогій старій Руській Державі за іс­торичного часу головні боги були однакові як у Києві, так і по всіх більших інших містах: у Ро­стові, Новгороді, Володимирі й ін. Боги ці ввійшли і в правнодержавне життя, і, напр., у разі потреби в Києві присягали Перунові.

Проф. Е. Аничков у своїй цінній праці 1914 р.: „Язычество и древняя Русь” твердить, ніби в давній Україні-Русі було три релігії: 1. Князь і дружина головним своїм богом мали Перуна, 2. Купці міща­ни признавали свого бога торгівлі, Велеса, „скотья бога”, цебто бога маєтку, і 3. Простий народ цих богів не визнавав, але мав своїх божків. Коли Ки­ївський князь підбивав собі якого Іншого народа, — то боги підбитого народу ставали в підлегле стано­вище до головного бога князя.

„Володимирові боги”, на думку Е. Аничкова, мали ціль політичного об’єднання племен Русі. Це були виключно княжо-дружини і військові боги, а на чолі їх стояв божок Перун. Перше Перун не був богом повселюдним, але, ставши самовладцем, кн. Володимир вивів своїх богів з укриття, і поставив їх у Києві на холмі, „вні Двора Теремного”. На чолі цих богів був Перун, як головний Володими­рів бог, і його він оточив іншими, богами підбитих народів: як князь стоїть на чолі всіх племен, так і його бог має бути головним богом для всіх під­владних племен.

Опираючись на тому, що вже В. Ягіч твердив, що бог південний не конче почитався на півночі, і, навпаки, Аничков рішуче твердить, що „Володи­мирові боги не тільки не боги всього слов’янства, але навіть і не всіх північносхідніх слов’янських племен” (ст. 345). Яку будь зв’язь цих богів з бога­ми германськими чи грекоіталійськими Аничков відкидає (ст. 344)^[27]. Усі Володимирові боги, як тіль­ки він прийняв Християнство, з часом позникали цілком (ст. 268, 269).

З цими теоретичними припущеннями Е. Анич­кова трудно погодитися вже хоча б тому, що, ска- • жемо, слово Перун — перун було поширене в ни­зах, і ще й сьогодні воно загально відоме по всій Західній Україні, де визначає грім та блискавку. Суспільні класи України могли мати якогось бога за більшого свого покровителя, але в загальному Релігія була одна для корінного українського на­роду, — фактів проти цього з давнини не знаємо.

Для вияснення української мітології дуже важ­ливе „Слово о полку Ігореві” 1178-го року. У ньому згадуються чотири головні боги: Дажьбог, Хоре, Волос і Стрибог, а також кілька малих божків: Див, Обида, Желя й ін. Перун, як бачимо, не зга­дується зовсім, а мав би бути згаданий, за теорією Аничкова, як головний княжо-дружинний військо­вий бог. А головне в „Слові” — спокійний дохрис­тиянський фон і тон, помішаний з християнським, свідчить про ще не заснулу міцну поганську ідео­логію.

5. Дуалізм у дохристиянському віруванні.

Уже первісна людина добре бачила боротьбу Добра й Зла в світі, сприймала її до свого світогля­ду й достосовувалася до неї в своєму житті. Люди­на бачила в житті і в довкільній природі зміну дня ніччю, літа зимою, тепла холодом, світла темрявою, а звідси виникала й думка взагалі про боротьбу Зла з Добром; пізніше постали оповідання про бо­ротьбу Св. Іллі зо зміями й дияволами, Юрія з драч конами й т. ін.

Густинський Літопис XVII в. пише: „Два суть бози: Єдин Небесний, другий во аді" (ПСРЛ 11. 273). Старші наші вчені знаходили дуалізм у на­шій мітології, але новіша наука його відкидає^[28]. Так, якогось спеціального бога Зла в нас удавнину не було, але були небезпечні людині менші злі сили. Перетворення цих сил на бісів чи дияволів стало­ся вже за християнського часу, але головний поміж ними чорт був іще задовго до Християнства, а саме воно принесло до готового тільки нові гебрейсько- грецькі назви: диявол, демон, сатана. Дуалістична наука заносилася до нас дуже рано, ще за часу, коли ми жили при Дунаї разом з тими слов’янами, що пізніше подалися на південний захід. Візантія висилала сюди всяких єретиків, — маніхеїв, павлі- кіян і т. ін., які й сіяли скрізь свій філософський дуалізм. Маніхейська наука про дуалізм відроди­лася в болгарському богомильстві.

Вплив болгарського богомйльства на нас роз­почався дуже рано, і далі йшов без перерви.

Оповідання про створення Сатанаїла попало на­віть до нашого Початкового Літопису (986 рік, Іпат. Літ. ст. 58—59), який подає, що той був створе­ний четвертого дня творення світу; „Видів же пер- вий от Ангел, старійшина Чину ангельську, помис­ли в собі, рек: Сниду на землю, і приіму землю, і поставлю престол свой на облаціх сіверських, і бу­ду подобен Богу. І ту абье сверже и (його) с Не- беси, а по нем спадоша, іже биша под ним Чин де­сятий. Б і же ім’я противнику Сатанаїл, в неже (на його місце) місто постави старійшину Михаїла. Со- тона же, грішив помисли своего і отпад Слави пер­вин, наречеся противник Богу”.

У Літопису ж волхв розповідає про дуалістич­не створення людини таке передання (під 1071 р., Іпат. Літ. ст. 124): „Мився Бог в мовьници (лазні) і, воспотився, отерься віхтем, і свсрже с Небеси на землю. І распреся (посварився) Сетона с Богоь кому в нем створити человіка. І створи дьявол че ловіка, а Бог душю в онь (в нього) вложи, тим же аще умреть человік, в землю і деть, а душа к Богу’

Дуже давня і українська легенда-апокриф пр< дуалістичне створення людини. Ось вона: Бог на лежно виліпив людину з глини, та й поставив су шитися, але наказав собаці стерегти її. Собака дов го стеріг, а вкінці заснув. Диявол підгледів, і колі побачив, що собака заснув, то підійшов до люди ни, розірвав у неї груди й наплював туди. Запри мітивши таке, Бог удихнув у людину душу живу Але все ж таки в людину було заложено Боже й ди

яволове, і людина ще й тепер, кашлявши, харкає⁴.

У творах Панаса Мирного подається багато пер­вісних вірувань, у тому й дуалістичні. Напр.: „Як побачить Бог, що сатана вмішається в його Святе діло, почне світом каламутити, то й шле Святого Ілію на вогненній колесниці вбити сатану. Ото як Ілля котить, то грім гремить, а як стрельне вогня­ною стрілою, то блискавка заблисне"⁵.

Про сотворения людини за апокрифами богу- милів див. у М. Возняка „Історія укр. літератури” т. І ст. 109.

Кидається в вічі, що серед Вищих Сил у нас вдавнину було сотворено багато персоніфікованих шкідливих осіб, як Біда, Голод, Мара, Мороз, По­суха й т. ін. Вони скрізь підстерігали людину й шко­дили їй.

6. Згадки про божків по давніх пам’ятках.

Деякі давні пам’ятки, а їх немало, згаду­ють різних наших стародавніх богів. Так, у дого­ворі кн. Олега з греками 907-го року згаданий Перун і Вёлес; у договорі 944 р. Ігоря з греками згаданий Перун, а в договорі з ними ж кн. Святослава 971 р. знову Перун і Волос. Під 980 р. Початковий Літо­пис розповідає, що князь Київський Володимир, почавши княжити, поставив у Києві на холмі поза своєю палатою ідоли богів: „Перуна і Хорса, Даждь- бога і Стрйбога, і Симарегла, і Мокошь”, — це вже Київський Олімп.

В „Слові о полку Ігоревім”, пам’ятці певне 1187 року, згадані боги: Стрибог, Даждьбог, Велес, Хоре,

* М. Драгоманов: Дуалістичне сотворения світу, 1893 р., „Розвідки”, т. НІ. — Мочульскій В.: Апокри­фическое сказаніе о созданій міра, 1896 р.

5 П. Мирний: „Хіба ревуть воли як ясла повні". Львів, ст. 25.

Див, Обида, Желя, Троян. В апокрифі XII віку „Хож- деніє Богородиці по мукам” читаємо, що люди „че- ловіческіє Імена Трояна, Хорса, Велеса, Перуна на боги обратиша” (видання Срезневського в „Изв. Акад. Н.” т. 10).

У „Слові нікоего Христолюбця” XI віку найпов­ніше подано списка слов’янського Олімпу: „Віру­ють в Перуна, і в Хорса, і в Мокошь, і в Сйма, і в Рёгла, і в Вили, їх же числом тридевять сестриниць глаголять (кажуть) невігласи, і мнять богинями..., І огневі моляться, зовуще єго Сварожичем... і Ви­лам, і Мокоші, і Сйму, і Рёглу, і Перуну, і Роду, і Рожаниці, і всім тим, іже суть тим подобні”·.

Пам’ятка десь чи не XII віку, але відома нам у спискові XVI віку: „Слово і откровеніє Св. Апос­тол” твердить, що люди звуть „боги многи: Перу­на і Хорса, Дія і Трояна, і інії многі... То человіци били суть старійшиі... Хоре в Кипрі”. В Густин- ському Літопису XVII віку згадуються ще Купай­ло, Ладо, Коляда, Позвизд⁷.

Є багато ще й дрібніших згадок про слов’ян­ських богів по різних давніх пам’ятках. У Житті князя Володимира: „А Волоса, его же іменоваху яко скотіа бога, повелі в Почайну ріку воврещи”. Проложне життя його ж: „Ізбі вся ідоли: Перуна, Хорса”. У Житті Авраамія, Ростовського Чудотвор­ця, читаємо, що при ньому „чюдський конец (при­город) поклоняшеся ідолу каменному Велесу”. Па- ісіїв Збірник XIV в. ганьбить тих, хто вірує „в Пе­руна, і в Хорса” (Пам. Учит. лит. III. 224). „Бесіда трьох Святителів” подає, що „два ангела тройная єсть: елленьский старец Перун і Хоре жидовин”⁸.

^в Тихонравов: Літописи русской литературы. IV. 3. ст. 89. Б у с л а е в. Христоматія, ст. 552.

⁷ Літописи рус. лит., т. V. 2, ст. 5.

⁸ „Рус. Фил. В”, т. 35. ст. 234.

В Уставі Св. Сави ставиться питання: „Ли (чи) мо­лилася єси Вилам, ли Роду й Роженницам, і Перуну, і Хурьсу”. Слово Св. О. нашого Івана Златоустого: „А друзі віруюють в Стрибога, Даждьбога і Пере­плата” (Памятники учит. лит. Ш. 238). Слово Св. Григорія Богослова: „І нині по українам (по окра­їнах) моляться ему, проклятому богу Перуну, Хор- су, Мокоші” (Памятники, Ш. 235).

Оце головні найдавніші джерела, в яких згаду­ється про наших стародавніх богів. Джерела ці не все певні, але їх не мало. Наукова література про них не мала®, але все таки вони ще чекають глибшого вивчення, головно всі разом, цебто мітологія в ці­лості.

Богів було в нас багато, на що не раз натяка­ють пам’ятки, — це все були малі боги, може й міс-

⁹ Літературу див. нижче, в XII розділі. Крім того: Г. М. Б а р а ц: Библейско-агадическія параллели. 1908 р.; О составителях Повъсти временных літ и ея источниках, преи­мущественно еврейских, Берлін, 1924 р. — Карцев Н.: Главные ангропоморфическіе боги славянскаго язычества, „Фи­лолог. Записки”, Вороніж, 1872 р. кн. 5. — Е. Ф. К а р с к і Я : Бцлоруссы, т. Ш ч. I. ст. 33—37. — А. Кирпичников: Что мы знаем достоит, рнаго о личных божествах славян, „Жури. Мии. Нар. Проев". 1885 р. кн. IX. ч. 241. — В. Корш: Вла- диміровн боги, „Пошана”, „Собрн. Харьк. Ист. — фил. Общ." т. 18, 1909 р. — Л. Леже: Славянская мифологїя, 1908 р.. переклад, редакція й додатки проф. Шляпкина, — В. П е­р е т ц : Поганські боги в „Слові”, див. його працю „Слово о полку Ігоревім” 1926 р. ст. 69—80. — Сребряискій: Мифологїя Слова о полку ИгоревФ, „Изв. Ист. — Фил. Иист. кн. Безбородко” т. XV, 1895 р. — Ш е п т и н г Д. О.: На­ши письменные источники о языческих богах русской мифо- логіи, „Фил. Зап”. 1886 р. кн. 6. — Іван Левїцький: Світогляд українського народа, ескіз української міфології, Львів, 1878 р. — М. Костомаров: Славянская мифоло- гія, 1847 р. — Я. Головацкій: Очерк мифологіи. 1860 р. — Кагаров: Замітки по русской мифологіи, „Изв. отд.” 1919 р. кн. 1.

цевого почитания. „БозІ ваші — древо суть”, го­ворить князю Володимирові папський посланець, натякаючи цим на численність цих богів. Як твер­дить проф. Е. Аничков (ст. 352), біля Києва, неда­лечко села Берестова, був священний гай, а на схи­лах під цим гаєм знаходилися печери, в яких бе­реглися Київські боги. Пізніше на цьому місці роз­будувалася Печерська Лавра.

Тепер коротко розповім про всіх наших дохрис­тиянських богів, про кожного з них зокрема.