Перехід до моделі сталого розвитку, як напрям вирішення глобальних екологічних проблем

Глобальний характер розвитку екологічної кризи потребує об'єднаних зусиль усіх держав, світу з метою усунення загальнопланетарної ресурсно-екологічної катастрофи. Глобалізація та інтернаціоналізація господарських зв'язків, зростання економічної та екологічної взаємозалежності держав, світові технологічні еколого- безпечні досягнення зумовлюють перспективність міжнародного економічного та науково-технічного співробітництва у сфері охорони навколишнього середовиша і природокористування.

Отже, перед кожною країною нині стоїть надзвичайно важливе завдання — розроблення й поступова реалізація концепції переходу до моделі сталого екологобезпечного функціонування національної економіки. Цього, зокрема, вимагають рішення Міжнародної конференції ООН з питань навколишнього середовища і розвитку, яка відбулась у 1992 р. в Ріо-де-Жанейро, виголосивши нову концепцію розвитку людства («Декларація Ріо»). Концепція виходила з визнання неприйнятності подальшого збереження трьох основних практичних варіантів використання природно-ресурсового потенціалу планети, що існували на той час: західної моделі, моделі країн із так званою плановою економікою та моделі країн, що розвиваються, оскільки кожна з них зумовлює (відповідно): невиправдані з огляду на природно-ресурсовий потенціал планети масштаби експлуатації природних ресурсів; неефективні та незбалансовані за еколого- економіко-соціальними параметрами варіанти використання зазначених ресур­сів; нееквівалентний обмін ресурсами, що призводить до бідності й стагнації регіонів.

Сталий розвиток ґрунтується на узгодженні інтересів соціально-економіч­ного прогресу та збереження природно-ресурсового потенціалу і сприятливих екологічних умов на планеті з метою забезпечення життєвих потреб нинішнього і майбутніх поколінь.

Оскільки коріння вирішення екологічних проблем лежить у способах, техно­логіях і методах господарської діяльності людини, то стрижнем нової соціоеко- політики має бути саме всебічна екологізація сучасного виробництва. Під цим треба розуміти впровадження ресурсо-зберегательних і екологобезпечних техніко- технологічних процесів, способів і методів раціонального управління природно- ресурсним потенціалом, завдяки яким при мінімальних затратах на виробництво споживчих продуктів забезпечується належна якість навколишнього середовища тільки шляхом підтримування цілісної технології організації екологобезпечного функціонування.

Практика розвинутих країн свідчить, що вже розпочався перехід до принципово нової техніко-технологічної політики — від контролю над забруднен­ням середовища до дій, спрямованих на різке скорочення і запобігання забруднен­ню довкілля. На думку зарубіжних фахівців, застосування «зелених» технологій, пошук і впровадження дедалі досконаліших із погляду екології способів господарської діяльності є не лише технічним засобом вирішення екологічних проблем, а й важливим методом узгодження інтересів соціально-економічного благополуччя населення з екологічною безпекою кожної держави.

У розвинутих країнах спостерігаються високі показники розвитку індустрії охорони й відтворення природного середовища, а також, відповідно, ринків товарів та послуг екологічного призначення (екоіндустрії). Наприклад, за останні роки середньорічні темпи приросту світового екобізнесу становили 9 %, а доходи від продажу «зелених» товарів і технологій досягли 580 млрд дол. із перспективою зростання до 680 млрд (2010 p.). Лідером на світовому екологічному ринку є США: на них припадає до третини загального обсягу продажу. Велика робота в цьому плані здійснюється у Німечені, Японії, Італії, Франції, Великій Британії. Екологізація розвитку продуктивних сил у зазначених країнах забезпечується прогресивними змінами в організаційних, економічних, інституційних формах господарювання взагалі та природокористування зокрема. Насамперед це стосується формування адекватних екологоспрямованих виробничих відносин, причому як на національному рівні, так і в масштабах міжнародного економічного співробітництва.

У розвинутих країнах ефективність вирішення екологічних проблем соціально -економічного розвитку безпосередньо залежить від способів і механізмів екологіч­ного регулювання всіх видів господарської діяльності. Екологозорієнтований розвиток мікроекономіки можливий лише за умови зміни традиційної економічної поведінки товаровиробників, їхньої відмови від застосування методів, засобів і технологій виробництва, які нераціонально використовують сировинні ресурси та забруднюють навколишнє середовище.

В останні десятиліття у промислово розвинутих країнах із метою спонукання суб'єктів господарювання до застосування маловідходних і ресурсозберігальних технологій, випуску екологічно чистих товарів, поширення екологічного менедж­менту тощо, ефективно функціонує система адміністративних, законодавчих та економічних важелів екологічного регулювання виробничої діяльності. Поряд із цим діє чіткий механізм фінансового забезпечення такого регулювання. У розвину­тих країнах практично втілюється на макро- і мікрорівнях господарювання еколого- зорієнтована стратегія соціально-економічного зростання як єдино правильний напрям досягнення сталого розвитку.

Значно посилюється роль державної фінансово-економічної політики стимулювання природоохоронної діяльності товаровиробників за допомогою ефективної системи екологічного регулювання, яке поєднує адміністративно- законодавчі інструменти з економічними, нормативними і ринковими механізмами.

Такі державні зусилля концентруються переважно на трьох напрямах. По-перше, здійснюються великомасштабні природоохоронні заходи (організація і фінансував- ня НДДКР, підготовка фахівців, реалізація загальнонаціональних проектів природоохоронного спрямування, формування сучасної екологічної інфраструктур- ри). По-друге, забезпечується нормативно-правове регулювання (розроблення природоохоронного законодавства і контроль за його дотриманням, екологічна експертиза проектів, екологічне інспектування й ліцензування виробництва, встановлення більш жорстких екологічних стандартів, норм, квот тощо). По-третє, держава економічно стимулює та підтримує природоохоронну діяльність усіх ланок приватного сектора.

Економічні методи стимулювання природоохоронної діяльності у країнах із розвинутими ринковими відносинами об'єднують дві групи законодавчо закріпле­них регуляторів екологічної поведінки підприємців. Перша група спрямована на спонукання забруднювачів довкілля обмежувати свою екологодеструктивну та екологонебезпечну діяльність.

Штрафи за порушення екологічного законодавства Права на викиди; Права щодо забруднення — на купівлю-продаж; прав на екологозорієнтовану діяльність Реципієнтам за зниження якості навколишнього середовища; Реципієнтам за збереження стану довкілля; Реципієнтам за спричинену шкоду від забруднення природного середовища; Заставно-зворотні системи виплат (депозитні схеми) за повернення екологонебезпечного товару; Цінове програмування розширення екологозорієнтованих секторів ринку; Цінове регулювання екологічної виробничої поведінки підприємців; Цінове стимулювання вітчизняного виробництва екотехні- ки і "зелених" товарів Негативна мотивація щодо екологодеструктивної діяльності та її наслідків: на продукцію з небезпечними екологічними компонентами; на природодеструктивні види діяльності (платежі за викиди, скиди, захоронения або розміщення забруднюючих речовин); на джерела забруднення; на вміст екологічно шкідливого компонента; на користувачів рідкісних природних ресурсів.

Позитивна мотивація щодо природозберігальної діяльності: податкові пільги на екологічно зорієнтовані торговельні операції; податкові пільги на функціонуван­ня екологічної інфраструктури; Пільгові — на придбання екотехніки; Для пріори­тетних напрямів екологізації галузей національних господарств; На реалізацію державних міжнародних екологічних проектів, організацію та фінансування НДДКР, підготовку спеціалістів, формування екологічної інфраструктури; На розроблення вітчизняних "зелених" технологій і випуск екологічно безпечних товарів; На прискорену амортизацію природозберігального устаткування.

Друга група регуляторів спрямована на стимулювання природокористувачів і природозабруднювачів до поліпшення стану навколишнього середовиша. Такі ре­гулятори слід вважати економічно привабливими для товаровиробників. Зрештою, вони означають перехід до принципово нової екологічної політики — від контролю за забрудненням навколишнього середовища до запобігання забрудненню. За допо­могою державних субсидій, податкових пільг, позик, кредитів за низькими відсох- ками, режиму прискореної амортизації виробничого потенціалу та природо охорон­ного устаткування, купівлі-продажу прав на забруднення тощо стимулюється екологічна поведінка підприємців. Саме ця група економічних регуляторів сприяє запровадженню превентивних техніко-технологічних та організацій-них методів боротьби з деградацією і забрудненням природного середовища, переходу на безвідходні, ресурсозберігальні й екологобезпечні методи господарювання.

У багатьох країнах, що розвиваються, екологічні проблеми набрали надзви­чайної гостроти. Тут вони великою мірою зумовлені соціально-економічними причинами. Технічна й освітня відсталість, помножена на загальну бідність населен­ня, призводить до виснажливого використання природних ресурсів і умов, а високі темпи зростання народонаселення збільшують антропогенні навантаження на довкілля. Крім того, чималу роль у деградації та забрудненні навколишнього середовища у країнах третього світу відіграють зовнішні, насамперед зовнішньоеко­номічні, чинники.

Нині екологічні проблеми цих країн по суті мають глобальний характер і привертають увагу всього світового співтовариства, насамперед індустріально роз­винутих держав. За прогнозами, до 2030 р. країни третього світу будуть забрудню­вати атмосферу більше, ніж Японія, Західна Європа та США разом. Не випадково на початку 90-х років США запропонували своєрідний екологічний аналог «плану Маршалла», спрямований на фінансову допомогу країнам, що розвиваються, і передання їм нових природозберігальних технологій, необхідних для переходу до моделі сталого екологобезпечного соціально-економічного розвитку.

З цією метою Світовий банк у 1990 р. заснував Міжнародний екологічний фонд. Нині фахівці-екологи пропонують запровадити глобальний податок на емісію «парникових» газів і використання частини цих коштів для реалізації програм екологічної допомоги країнам третього світу. Водночас проводиться робота щодо створення фонду глобального розвитку і р програми боротьби з бідністю, розрахованої на 25 років. Подібний фонд може бути сформовано коштом певного універсального податку, започаткованого на посильних внесках усіх членів світового співтовариства. У «Декларації тисячоліття» програмному документі, прийнятому державами членами ООН у 2000 р. головними цілями розвитку світової спільноти визначено викорінення бідності та досягнення сталості навко­лишнього середовища, де окремо наголошується на завданні «інтегрувати прин­ципи сталого розвитку в стратегії та програми країн і зробити зворотним процес утрати природних ресурсів».

Крім того, одним із практичних шляхів вирішення проблеми фінансування глобальних природоохоронних заходів, зокрема у країнах, що розвиваються, слід розглядати переорієнтацію частини величезних коштів, природних та людських ресурсів, що використовуються у військових цілях, на мирні потреби. Нині на мілітаризацію економіки у світі щорічно витрачається 2—3 % енергетичних ресурсів і 3—4 % запасів нафти. Тільки у розвинутих країнах до З % території перебуває під військовими базами, полігонами тощо. Заданими ООН, витрати на військові потреби в світі у 2,5 раза перевищують витрати на охорону здоров'я і у 1,5 раза — на освіту.

Нарешті, ефективне розв'язання екологічних проблем у країнах третього світу неможливе без застосування принципово нової моделі як соціально-економічного розвитку кожної окремої держави та світового співтовариства в цілому, так і централізованого екологічного регулювання всіх процесів, пов'язаних із життє­діяльністю нинішнього та майбутніх поколінь. Досягнення сталого екологобезпеч- ного функціонування світової економіки й підтримання нормального стану біосфери вимагають реального паритету і справедливості в міжнародних економіч­них зв'язках між країнами з різним соціальним устроєм і неоднаковими рівнями соціально-економічного й техніко-технологічного розвитку. Це є украй актуальним не лише для країн, що розвиваються, а й для країн із перехідною економікою.

Особливість екологічної ситуації в країнах із перехідною економікою, зокрема тих, що постали на терені колишнього СРСР, визначається довготривалою системною соціально-економічною кризою, яка тісно поєднується з кризою еколо­гічною. Оцінки експертів міжнародних організацій свідчать про необхідність термі­нового вдосконалення системи управління навколишнім середовищем у цих країнах, радикальної модернізації застарілої екологодеструктивної техніко-техно- логічної бази, реструктуризації надто енерго- і ресурсномісткого господарства, застосування ефективного економічного механізму раціоналізації розроблення природокористування, а також розроблення законодавчо-правового механізму дотримання екологічної безпеки в усіх сферах і галузях господарської діяльності. Зрозуміло, що саме позитивний досвід природокористування інших держав га міжнародна підтримка національної природоохоронної справи набирають тут особливого значення.

У країнах Центральної та Східної Європи нині вже відбуваються прогресивні зміни у формуванні національної екологічної політики. Зокрема, прискореними темпами запроваджуються екологобезпечні технології та методи господарювання, використовуються еколого-економічні регулятори, які стимулюють природо­охоронну діяльність товаровиробників і споживачів, розробляються відповідні законодавчі підвалини раціоналізації природокористування з урахуванням екологічних вимог і стандартів, зміцнюється інформативна і статистична база екологічного управління та регулювання тощо. Процеси екологізації національної економіки в Польщі, Угорщині, Чехії, Словаччині та інших колишніх соціалісти- них країнах здійснюються за істотної технічної та фінансової підтримки з боку міжнародних організацій та урядів індустріально розвинутих держав.

Деякі країни з перехідною економікою загалом успішно вирішують свої еко­логічні проблеми, використовуючи іноземну допомогу та структурно перебудо­вуючи власні народногосподарські комплекси. До цього їх спонукає ще й гостра криза у промисловому виробництві, яке грунтувалося переважно на ресурсо-, енерго- та природомістких технологіях і методах. Про ефективність використання природних ресурсів та рівень екологізації господарської діяльності у країнах із перехідною економікою свідчать показники природоємкості отримання одиниці ВВП. Так, індекс природо ємності національного ВВП найнижчий в Угорщині (1,14 середньосвітового). Далі рівні природоємності виробництв по країнах ранжуються таким чином: Білорусь — 1,72; Словаччина — 1,80; Польща — 1,82; Румунія — 2,20; Російська Федерація — 4,80; Молдова — 6,85. Найвищий індекс природоємності національного ВВП — в Україні (8,7 середньосвітового).

У багатьох країнах з перехідною економікою, в тому числі в Україні, почали реалізовуватися програми реструктуризації вугільної, рудовидобувної, металургій­ної, суднобудівної галузей задля того, щоб не лише збільшити виробництво конкурентоспроможної продукції, а й одночасно поліпшити екологічну ситуацію. Державними органами управління введені в дію нормативно-правові механізми подолання і соціально-економічної, і екологічної криз в індустріально розвинутих регіонах держав із перехідною економікою.

Стан генеруючого устаткування ТЕС Україні в даний час характеризується високим ступенем фізичного і морального зносу. Велика частина ТЕС була спроектована та введена в експлуатацію в 1960-70-і роки. Устаткування всіх електростанцій не відповідає сучасним екологічним вимогам.

До того ж, за останні 20 років різко погіршилася якість вугілля, що постав­ляється на електростанції. Так, середня зольність вугілля становить 35-40%, а в ряді випадків зростає до 60%, сірчистість досягає 3%. Котельні агрегати не присто­совані для спалювання вугілля такої якості і здатні працювати тільки з підсвічу­ванням газом чи мазутом. У зв'язку з тим, що Україна не має власних промислових ресурсів газу і нафти, енергетиканадалі змушена орієнтуватися тільки на вико рис- тання низькоякісного вітчизняного вугілля.

При роботі на низькоякісному паливі газоочисне обладнання працює в позапроектній режимі, у зв'язку з чим має місце недостатня ступінь очищення димових газів. Більшість електростанцій обладнані морально застарілими установ­ками золоуловлювання. Ефективність роботи установок мокрого золовидалення (скруберів) становить 89-93%. Середня експлуатаційна ступінь очищення димових газів електрофільтрами становить 95-98%.

Установки сіро-і азотоочістки на електростанціях відсутні, і до теперішнього часу їх промислове виготовлення в Україні не розпочато.