Екологічна політика

Що ж таке екологічна політика? Державна екологічна політика — це соціально-економічні управлінські рішення і міжна­родні договори, створені на розумінні виграшів і недоліків, поєдна­них з екологічним станом територій, акваторій і повітряного прос­тору країни (з урахуванням перспективного розвитку господарства і зміни чисельності і потреб населення), і наявності в межах країни природних ресурсів і характеру природних умов життя.

Екологічна політика охоплює дві групи взаємопов’язаних за­вдань: по-перше, завдання, спрямовані на збереження умов існуван­ня людини, і, по-друге, формування культури (насамперед, екологі­чної) життя. Екологічна (або природоохоронна) освіта і виховання на всіх етапах людської історії помітно відставали від темпів мате­ріального виробництва. I якщо раніше це відставання не було пред­метом загальної турботи, то в сучасних умовах стає очевидним, що таке ставлення до цього може призвести до найнебезпечніших (як­що не сказати фатальних) наслідків.

В історичному процесі характер взаємовідносин між людьми позначався на їх ставленні до природи, і навпаки, оскільки історія природи й історія людей нерозривні, поєднані. Ця єдність реалі­зується у соціальній активності, що об’єднує природно-історич­ний і культурно-творчий процеси, дозволяє розглядати суспільс­тво і природу як єдиний процес розвитку. Темпи, якість, напрям­ки і результати розвитку кожного компонента соціоприродної си­стеми обумовлені їх автономним розвитком і таємними впли­вами. Отже, початок чи кінець, прискорення чи уповільнення, якість розвитку, форма (прогрес, регрес, структурні зміни) — складові систем і цілісності, обумовлені взаємодією суспільства і природи, що є джерелом їх саморозвитку. На виникнення людини і суспільства мали вплив екологічні фактори і особливо три фор­ми змін навколишнього середовища. По-перше, відносно повіль­ні коливання газового складу атмосфери планети, у ході яких по­мітно збільшувалась кількість атмосферного кисню, який сприяв виникненню багатьох прогресивних груп тварин, включаючи ос­новні класи хребетних. По-друге, короткочасні різкі зміни термі­чного режиму, що призводило до вимирання численних груп тва­рин, створюючи умови для поширення більш прогресивних форм, які збереглися в епохи вимирання. По-третє, коливання клімату протягом останніх декількох мільйонів років, які безпо­середньо впливали на еволюцію предків сучасної людини.

Умови навколишнього середовища відіграли важливу роль у прогресивній еволюції біосфери, стали екологічними факторами прискорення розвитку одних форм і затримки та навіть елімінації інших форм життя. Природні фактори, звичайно, впливали не лише безпосередньо (катастрофи), а й опосередковано через складні біологічні механізми, основним з яких є природний від­бір, і таку ж опосередковану дію справляли на процес антрополо­гічного соціогенезу.

В епоху палеоліту (особливо раннього) людина, хоч і вироб­ляла знаряддя, але тільки для збирання і полювання (присвоєння наявної і легкодоступної їжі), і тут мало відрізнялася від тварин. Мисливсько-збиральне господарство (доповнене рибальством) надто залежне від природи. Зона поширення людини обмежува­лась зонами теплого клімату і необхідної кількості їжі. Лише да­льше оволодіння вогнем дозволило дещо розширити географію поширення стародавньої людини, причому поява екологічних обмежень вела не лише до загибелі окремих спільностей, а й до нових форм взаємодії з природою (відсутність печер привела до будівництва штучних печер-жител, виник теплий хутряний одяг). Вважається, що вже верхньопалеолітична людина (30—35 тис. років тому) почала використовувати, окрім вогню, одяг і, що най­головніше, примітивне житло.

Вперше людина створила елементи штучного середовища мешкання і тим самим ступила на шлях формування навколиш­нього середовища. Зміна умов життя людини веде до суттєвого збільшення її потреб, а отже, і до виникнення нових засобів їх за­доволення. Збирання більш давнє і, можливо, більш надійне дже­рело їжі, ніж полювання, яке, проте, виявилося досить прогреси­вним економічно. А взагалі полювання, рибальство, збирання обмежувалися лише тими ресурсами, що давала сама природа, і людина впливала на біосферу в основному екстенсивними мето­дами. Первісні общини змушені регулювати їх чисельність від­повідно до тих умов, в які ставила їх привласнююча економіка природи. Важливу роль відігравали міграційні процеси. На до­сить ранніх етапах розвитку общини (громади) вироблялись соці­альні, хоч і досить примітивні, навіть грубі, норми співжиття. Обмеженість запасів природних ресурсів (дичини, птахів та ін.), мабуть, змушувала шукати деякі елементи раціонального приро­докористування.

Отже, суспільство могло існувати і розвиватися тільки за умо­ви, коли чисельність населення відповідної території не перебі­льшувала певного рівня.

Удосконалюючи знаряддя праці, людина поступово, дедалі в бі­льших масштабах, приступає до зміни природи і формування на­вколишнього середовища. Перехід від привласнюючого господарс­тва до землеробства і скотарства, тобто до виробничої економіки, дозволив суттєво зменшити залежність людини від природи завдяки можливості за допомогою знарядь створювати штучні продукти ді­яльності. Суспільство одержало, нарешті, можливість (щоправда, відносну) контролю за кількістю продуктів харчування. Люди впе­рше в історії перестають залежати від запасів продуктів у дикій при­роді. Безперечно, спочатку ні скотарство, ні землеробство не віді­гравали провідної ролі в забезпеченні суспільства продуктами харчування. Суспільний розподіл праці став саме тим кроком, що дозволяє серйозно говорити про таку можливість.

I саме з неоліту розходження соціального й природничого розвитку набуває дедалі більших масштабів. Соціально-еконо­мічний прогрес досягається за рахунок більшої деградації приро­дного середовища. Ставши на шлях продуктивного сільськогос­подарського виробництва, людина почала змінювати природні екологічні системи: ландшафти, ґрунти, окультурювала рослини й одомашнювала тварин. Водночас з переходом до землеробства й скотарства звужувалося коло рослин і тварин, з якими мали справу первісні збирачі й мисливці. Зараз науково доведено, що різноманіття рослинних видів підтримує генетичне різноманіття інших організмів, а отже, й стабільність усієї системи.

Неоліт екологічно різко відрізняється від палеоліту. Річ в то­му, що мисливсько-збиральне господарство викликало не дуже значні зміни на планеті, і люди, розсіяні на величезних просто­рах, становили невіддільну частину навколишньої природи. По­ява ж тваринництва і землеробства суттєво посилила тиск на на­вколишнє середовище, сприяючи опустеленню величезних регі­онів, широкомасштабній ерозії ґрунтів і знищенню лісів внаслі­док пожеж. За суттю неолітична революція — революція техно­логічна. Перехід від мисливства і збиральства до тваринництва і землеробства, від економіки, привласнюючої готові продукти природи, до економіки виробляючої відомий як перша технологі­чна революція. Хронологічно вона відбувається в епоху неоліту, тобто останній період кам’яного віку, і триває приблизно з шос­того по друге тисячоліття до нашої ери. Розпочатий виробляю­чою економікою соціальний прогрес органічно поєднаний з еко­логічним регресом, який з розвитком виробництва теж поступово наростав і розширювався.

Дальший прогрес у розвитку знарядь праці, поєднаний з ви­користанням заліза, стає новим важливим моментом взаємодії суспільства і природи.

З розгортанням промислової революції значно змінюється розміщення продуктивних сил. Створюються нові промислові центри, зростає чисельність населення. Проте ще тривалий пері­од тиск на природне середовище має локальний і екстенсивний характер. Історія капіталізму починається з проникнення в легку промисловість. Хоча тоді процес взаємодії між суспільством і природою ще не зазнав суттєвих змін. З виникненням і розвитком важкої промисловості становище різко змінюється. Настає період комплексного впливу на природу, що не могло не позначитися на рівновазі її елементів. Стає ясно, що джерела розвитку не тільки в розширенні масштабів природокористування і у властивих спо­собу виробництва методах організації господарства, а й у зміні ставлення людей до природи. Природа стає для людини лише предметом, корисною річчю, її перестають визнавати самодоста­тньою силою, а теоретичне пізнання її власних законів саме ви­ступає лише як хитрість розуму, що має на меті підкорити при­роду людським потребам.

В історії цивілізації починається епоха глобального впливу на природу. Якщо доти можливість необмеженого використання елементів природи, забезпечення виробничими відносинами чис­то теоретична, то з моменту інтенсивного розвитку важкої про­мисловості дістає практичну реалізацію. Виробництво вже не за­довольняється старими методами перетворення природних речо­вин. Винахідництво дедалі більше перетворюється в науку, що має за мету пошук шляхів підвищення ефективності суспільного виробництва. На початку XX ст. наступає період, що характери­зується дальшим зближенням науки з виробництвом. Це стає не тільки бажаною, а й необхідною умовою суспільного прогресу. Причому все більшого поширення набувають елементи, штучно створені людиною. Уперше в історії люди впритул приступають до формування штучних систем не лише за рахунок перетворен­ня речовин природи, а й за допомогою заново створених, що на­дає їх взаємодії з природним середовищем і нових рис, не влас­тивих попереднім етапам розвитку людства.

Індустріальне суспільство, зробивши техніку відносно авто­номною силою, включило в неї індивіда як засіб і нещадно екс­плуатує його фізичну й інтелектуальну здатність. Людина пере­творюється в гвинтик, вузькоспеціалізованого раба тієї або іншої науково-технічної галузі. Ця хибна позиція повинна бути злама­на. Вихід із становища, що склалося в рамках виробництва, вба­чається в різкому скороченні обсягу бездуховної праці. Досягти цього можна за рахунок різних технічних новацій (автоматизації, роботизації, комп’ютеризації тощо). Проте досвід розвинутих країн показує, що і висока технологія, яка вбирає культуру виро­бництва і споживання, не вирішує всіх проблем духовного і фізи­чного розвитку людства. Сучасне людство не без допомоги тех­ніки продовжує ускладнювати екологічні проблеми. Людство ще не піднялося до рівня розумного ставлення до життя, його основ і майбутнього. Як і раніше, багато в чому людство перебуває в по­лоні ілюзій стосовно технічного прогресу і не в змозі повністю використати для свого блага механізм стрімкого технічного зле­ту. Прогресуюча загроза життю і розуму потребує зміни моделі розвитку цивілізації, мислення багатьох її відносин, перебудови механізмів та структур і, насамперед, формування екологічно безпечного суспільства.

Отже, магістральна лінія історії людства не є прямим пере­ходом від гіршого до кращого, від дикості до гуманізму. Сус­пільства відрізняються одне від іншого насамперед рівнем роз­витку технологій і відповідно їх впливом на навколишнє середовище і саму людину. Наукова революція XX ст., що є результатом інтеграції науки та технології з метою розв’язання практичних проблем, стала потужним фактором трансформації навколишнього середовища. Однак людство ще не навчилося розумно керувати силами природи, тому і стоїть перед диле­мою: або створена людиною вторинна природа буде максима­льно розумно організована, перетвориться в ноосферу, або планету чекає екологічна катастрофа. Проблема збереження біосфери планети має величезне політичне значення і глобаль­ність. Різноплановість екологічних лих (глобальність, трива­лість, реальна загроза зникнення людини як біологічного виду) постійно потребує політичної відповідальності перед майбут­німи поколіннями. Іншими словами, знання про екологічні не­гативні явища, створені безконтрольною діяльністю людини в екологічній сфері Землі (забруднення повітряного простору, Світового океану і водних ресурсів, скорочення лісових маси­вів, ерозія ґрунтів, підвищення вмісту хімічних з’єднань в на­вколишньому середовищі), безпосередньо проникають у сферу політики.