§6. ПОНЯТТЯ ПРО ПОПУЛЯЦІЮ

Розділ загальної екології, що вивчає структурні та функці-ональні характеристики, динаміку чисельності популяцій, а також умови, за яких формуються популяції, називають демеко-логією або популяційною екологією.

Розвиток популяційної екології сьогодні пов’язаний із новими теоріями флуктуацій, генетичними і біогеоценотичними особ­ливостями розвитку популяцій, вивченням їх енергетичного потенціалу.

Сучасні уявлення про біологічну популяцію формувалися впродовж століть. Уже в працях шведського природознавця К. Ліннея (1707­1778) бачимо роздуми про рівновагу в природі, основою якої є народжуваність і смертність організмів. Ідею ролі перенаселення, яке може стати причиною катастрофічної смерт-ності організмів, висунув Буффон (1749 р.), а згодом її розвинув Брюкнер (1767 р.). Еволюційна концепція Ч. Дарвіна (1858 р.) ґрунтується на ідеї популяції і явищ, що в ній відбуваються.

Популяцією в екології прийнято називати сукупність особин одного виду із спільними умовами життя, необхідними для під-тримання її чисельності на визначеному рівні достатньо трива-лий час. Особини групи (або популяції) взаємодіють між собою і спільно мешкають на одній території. Термін „популяція” похо-дить від латинського „популюс” - народ, населення. Цей термін в екологію ввів В. Л. Йогансен у 1903 році. Як і більшість понять екології, термін „популяція” неоднозначний. Спеціалісти різного профілю, виділяючи популяції у природі, користуються різними критеріями. У генетиці популяції розглядають як структурні оди-ниці, що утворюють таксономічний вид. Обов’язковою умовою

виділення окремої популяції в цьому випадку є наявність віль-ного обміну генами між усіма особинами даної популяції, що забезпечує спільність генофонду.

У ботаніці критеріями виділення популяції служить її роз-міщення в межах певного біоценозу. Такі популяції називають ценотичними. Розміри ценопопуляцій можуть бути різними.

У невеликих ценозах вони невеликі, а в монотонно - однорід-них типу тайгового лісу можуть охоплювати території у сотні та тисячі гектарів і складатися з багатьох мільйонів особин.

В екології та зоології популяції частіше виділяють за ознаками їхнього розподілу на певній території та достатній відмежовано-сті від популяцій того ж виду. У цьому випадку популяцію нази­вають локальною.

Механізми ізоляції окремих популяцій бувають двох типів: а) територіальні; б) репродуктивні.

У першому випадку межами між популяціями виступають певні бар'єри: гірський хребет, річка і т. ін. У другому випадку ізоляцією є неможливість схрещування між особинами різних популяцій. Наприклад, особини конюшини гірської на півден-ному та на північному схилах одного й того ж пагорба можуть належати до різних популяцій, оскільки на північному схилі цві-тіння починається тоді, коли цвітіння на південному схилі вже пройшло. Для зручності екологічну популяцію ми будемо визна-чати як населення організмів одного виду на даній території.

Між особинами популяцій складаються різноманітні відно-сини. На кожну з них діють фактори середовища або інші види організмів. Для популяції характерні практично всі форми зв'яз-ків міжвидових відносин, особливо мутуалістичні (взаємноко-рисні) і конкурентні. Але найбільш важливі специфічні внутрі-видові взаємозв'язки - це відносини між особинами різної статі, між батьківськими та дочірніми поколіннями по відтворенню самої популяції.

При статевому розмноженні обмін генами перетворює попу-ляцію у відносно суцільну генетичну систему (тобто відмінності між особинами популяції мінімальні). Але коли у групі переважає вегетативне, партеногенетичне (розмноження яйцеклітини без запліднення) або інші способи розмноження, генетичні зв'язки слабшають і популяція стає системою клонів, або чистих ліній, які спільно використовують навколишнє середовище. Такі групи об'єднані, в основному, екологічними зв'язками. Однак у всіх випадках у популяціях діють закони, які дозволяють використо-вувати обмежені ресурси середовища таким чином, щоб можна було забезпечити появу нового покоління.

Підтримання оптимальної (відносно існуючих умов життя) чисельності популяції називають гомеостазом популяції. Всі популяції поділяються на певні категорії за здатністю до само-відтворення:

Незалежні популяції. Такі, що мають достатньо високий потенціал розмноження, завдяки якому постійно відновлю-ються втрати особин без надходження їх ззовні.

Напівзалежні популяції. Вони можуть існувати тільки при роз­множенні власних особин при низькій їх чисельності. Надходження особин ззовні виразно впливає на поліпшення стану популяцій.

Залежні популяції. У них народжуваність не компенсує втрат. Такі популяції існують лише за умови надходження особин із сусідньої популяції.

Псевдопопуляції. Вони поширенні там, де група особин не має змоги розмножуватися у даному місці. Такі популяції утво-рюються внаслідок міграції особин із сусідніх популяцій, які можуть брати участь у різних біоценотичних процесах.

Популяції, що періодично виникають за межами поширення виду або в біотопах, які ще не повністю залежні. Поява їх пов'я-зана з періодичним виникненням сприятливих умов. З погір-шенням умов середовища такі популяції зникають.

Геміопопуляції. Стан популяції, коли диференціюються потреби на різних фазах життєвого циклу у певного виду. При цьому популяція складається з диференційованих компонен-тів щодо умов середовища, простору, які циклічно ідуть один за одним (фази розвитку комах).

Для розуміння ролі виду у біоценозі (екосистемі) потрібно знати „особливості” не індивідуумів, а великих їх груп, які взає-модіють між собою з навколишнім середовищем.

Склад популяцій зумовлюється не випадковою комбінацією індивідів, а певними взаємозв’язками виду і комплексом умов навколишнього середовища в процесі видоутворення, а тому кожна популяція крім загальновидових має специфічні особ-ливості.