Іслам

Складні модерністські процеси відбуваються в ісламі. Іслам сповідує більше мільярда мусульман, які живуть в 52 краї­нах Азії та Африки — проголосили іслам основою своєї держав­ності.

Відтоді, як виник, сформувався іслам — наймолодша з світо­вих релігій, поширився у західній частині Аравійського півостро­ва. Офіційно визнано датою утвердження ісламу 622 рік. Відтоді починається мусульманське літочислення. Це дата переселення (хіджри) пророка Мухаммада (Мухаммеда, Магомета) разом зі своїми однодумцями з Мекки у Медину, де створена перша му­сульманська громада (умма). У Медині нове віровчення поступо- во зміцніло та набуло права на самостійне існування, а Мухамма­ду вдалося переконаннями, а де-не-де силою зброї об’єднати під егідою ісламу розрізнені племена, які населяли Медину та її око­лиці. Ставши повноправним релігійним та політичним главою Медини, Мухаммад продовжував боротьбу з мекканською язич­ницькою знаттю з племені курейш.

У пам’яті мусульман про події тієї епохи збереглися спомини як про щасливий період ісламського правовір’я та чистої теокра­тії — неподільності суспільства та держави, політики та релігії. Для прихильників ісламу тодішня мусульманська громада назав­жди залишилася зразком доброчесного життя, а правовірна мусу­льманська традиція (сунна) нарекла перших чотирьох халіфів — (хумафа ар рашидун — правовірними). Саме життя, еталони по­ведінки пророка та його найближчих соратників (сахабів і анса- рів), норми й порядки ранньої мусульманської громади на століт­тя, аж до сучасності, створили образ ідеального суспільного устрою — втраченого «Золотого віку» ісламу.

Звичайно ж, той період в історії ісламу не позбавлений гост­рих внутрішніх суперечностей. Йшла гостра боротьба різномані­тних угруповань за верховну владу у Арабському халіфаті, що незабаром стане багатонаціональною феодальною державою. То­ді ж формується партія (фірка) прихильників Алі, зятя пророка Мухаммада, відома як щигат Алі, звідки і походять «шиїти», «шиїзм». У 661 році, після вбивства четвертого халіфа Алі, до влади приходить династія Омейядів, очолювана Муавієм Абу Суф’яном. Шість століть існувала династія Омейядів, яку потім змінили Аббасідські халіфи.

Ідея наднаціональності та державності, що лежить у основі іс­ламу, втілилася у величезній імперії — Арабський халіфат — від Атлантичного океану до Інду, від Каспію та просторів Середньої Азії до Магрибу (країн Північної Африки). У X ст. Халіфат роз­падається на ряд самостійних держав — Буїдів, Саманідів, Газне- відів у Середній Азії та Ірані. Утворюються халіфат Фатімідів у країнах Північної Африки, а в 929 році нащадок Омейядів Аб ар­Рахман III у Кордові оголошує себе халіфом. Кордовський халіфат помітно впливає на розвиток суспільної думки та культури у Захі­дній Європі (існував до 1031 року), а після втратив значення. В Іспанії до 1492 року збереглася Гранадська держава мусульман. З ХУІ ст. з ліквідацією Арабського халіфату починається історія Османського халіфату. Завоювавши Єгипет, турецькі султани ого­лосили себе спадкоємцями Фатімідів. Османський халіфат існував аж до перемоги кемалістської революції у Туреччині на початку 20-х років XX ст. У Середню Азію іслам проникає на початку VIII ст. У період правління халіфа Валіде I мусульмани захоплюють Бухару, Кеті, Шахрісябе, Самарканд, Хіву, а пізніше проникають на Аму-Дар’ю, у Фергану та Шаш (Ташкент).

В умовах Середньої Азії релігія — іслам — увібрала багато елементів місцевих вірувань, релікти яких досі дають про себе знати у релігійних звичаях та обрядах. Збереглися і тепер чужі ісламу явища: культ святих, запалення свічок на могилах (вплив зо-роастризму), святкування Наврузу — традиційного Нового року у доісламського населення ^ану та Середньої Азії, безпосе­редньо зв’язаного з початком весняних польових робіт та ін. До­пускається, що віруючим можна не вивчати глибоко Коран. Ктинне становище ісламу доступне лише обраним, але маси ма­ють вірити, що все у владі Бога та що Бог знає всіх. Вважалося, що калам (мусульманська богословська філософія) є спосіб захи­сту сунни (ортодоксальний іслам) від єресі. Призначення каламу знаменитий богослов XII ст. Абу Муххамад з Газалі вбачав у «збереженні принципу віри тих, хто дотримується сунни та захи­сту її від тієї плутанини, що вносять у неї єретики зі своїми ново­введеннями».

Іслам протягом всієї історії залишається світоглядною осно­вою ціннісних орієнтацій особистого та суспільного життя лю­дей. Найважливішим джерелом, що доповнюють законодавчо- моральні положення шаріату після Корану, стала сунна — зве­дення звичаїв та традицій. Природно, формування ідеології ісла­му — цілісної світоглядної системи поглядів та способу життя, стало результатом зіткнення арабів з традиціями та віруваннями, культурними цінностями народів Ірану, Середньої Азії, Закавказ­зя та Індії. Іслам виходить за межі звичайного віровчення та ста­новить складне соціально-культурне явище, головними елемен­тами якого є система догматичних основ релігії — калам; систе­ма правових, нормативно-регулятивних, соціально-моральних та економічних наказів — шаріат; обрядово-культова система. У країнах, де іслам — панівна ідеологія — активно функціонують усі три компоненти: більше того, калам та шаріат зв’язані з полі­тикою та ідеологією держави.

З кінця 80-х років ХХ ст. у країнах, де існує іслам, змінилося ставлення влади до священнослужителів та віруючих, права яких дещо ущемлялись. В Узбекистані, Киргизстані, Казахстані та ін. країнах Рамазан, Байрам та Курбанбайрам — проголошені свята­ми. Відкриваються та діють мечеті, повернуто ісламу монастирі та культові об’єкти.

У культурній історії людства бурхливі темпи розвитку науки чергуються з тривалими періодами застою: слідом за переміщен­ням центрів торгової та культурної діяльності те ж відбувається і з науковими центрами. Так, Греція запозичала культуру країн Дав­нього Сходу, а після загибелі античної цивілізації настав занепад наукової думки. Після загибелі Риму Європа пережила тривалий період панування варварства. У IX—X ст. в арабському халіфаті давньогрецька культура, наука, філософія відродилися в інших іс­торичних умовах, збагативши зміст соціокультурними цінностями та традиціями нової цивілізації — ісламу. У створенні мусульман­ської культури брали участь різноманітні народи, включаючи хри- стиян-несторіанців Сирії та євреїв. Культ знання та науки, глибока повага до особи ученого традиційно займали домінуюче ставлення у шкалі цінностей цивілізації східного Середньовіччя. Халіфи за­охочували діяльність учених та перекладачів праць грецьких уче­них та філософів. Для східного Середньовіччя поєднання в особі володарів учених та діячів культури, взагалі, не рідкість. Так, у Середній Азії онук Тимура Улугбек суміщав монаршу діяльність з активною науковою працею в астрономічній обсерваторії, що була організована ним. Нащадок грізного завойовника, Султан Хусейн, покровитель науки та культури, займався поезією. А його друг та соратник великий поет Алішер Навої з’єднував державну діяль­ність з діяльністю ученого, літератора, музикознавця.

У сучасних умовах іслам не заперечує загальнолюдських цін­ностей та не розрізняє людей за їх родоплемінною етносоціальною і расовою приналежністю, а виходить з спільності та братерства всіх людей у вірі, не забороняючи їх права на приналежність до будь-якої віри (буддизму, християнства, іудаїзму та ін.). Тому ще середньовічні мислителі Фарабі, Ібн Сіна, Біруні та ін. розглядали представників різних народів носіями певної релігії, культури, а їх спільності — самостійними громадами. Під релігією розуміли щось надзвичайно широке — всю сукупність духовного життя, включаючи звичаї, традиції та культурні цінності, а також багато сторін практичної діяльності людини, спосіб життя та еталони по­ведінки. Висувалася ідея спільності та рівнозначності релігії. У ре­лігійній моралі ісламу висувається п’ять моральних настанов, обов’язків особи: по-перше, перед Аллахом, що допускає вико­нання наказів віри; по-друге, перед власною совістю, що спираєть­ся на внутрішні мотиви та вимагає самопізнання; по-третє, перед сім’єю — сумлінне виконання синівського обов’язку перед бать­ками, а також батьківських функцій перед дітьми; по-четверте, пе­ред державою та народом — виконання громадянського обов’язку та, по-п’яте, перед усім людством, — цей обов’язок виражається в усвідомленні нерозривного зв’язку особи та суспільства. Потреба людини у спілкуванні та співробітництві з іншими людьми — природна якість, що виражає її соціальну суть.

Починаючи з 70-х років ХХ ст. у ісламі відбуваються складні модерністські процеси: пробиває дорогу тенденція переключення уваги віруючих на земні проблеми. Йдеться про міркування над змістом життя, звичаями та обов’язками людини, її свободою та відповідальністю тощо. Модернізм ісламу визначає декілька ти­пів релігійної свідомості: традиціоналізм, модернізм (реформізм), панісламізм та ін. Так, традиціоналісти чи ортодокси виступають проти будь-яких змін у релігії та суспільно-політичному житті. Модерністи прагнуть пристосувати мусульманські догмати до потреб сучасності, намагаються погодити мусульманське віро­вчення з досягненнями сучасної науки; утверджується, що навіть Коран містить вказівку про сучасну науково-технічну револю­цію. Одним з наслідків модернізації виступає концепція ісламсь­кого соціалізму, що не має нічого спільного з марксистською: допускається система податків з майна, милостині, покликані зменшити соціальну нерівність. Концентрацію власності у одних руках повинна попередити система спадкування, а також певні заборони. Порада віруючим, різноманітні релігійні обряди — все це сприяє утвердженню рівності та братерства людей. Передба­чається у певних межах націоналізація, здійснення аграрної ре­форми. Але все це не виходило за межі того, що робиться в умо­вах сучасного індустріально розвиненого суспільства.

«Відродження» у сучасних умовах конкретних інститутів та норм раннього ісламу періоду пророка Мухаммада та праведних халіфів проголошує фундаменталізм. Фундаменталісти бачать у ранніх громадах ідеальне об’єднання віруючих на засадах рів­ності та справедливості. Фундаменталісти рішуче виступають проти спроб погодити іслам та соціалізм, іслам та капіталізм. Адже, на їх думку, іслам сам самостійно вирішує проблеми жит­тя, а залучення якого-небудь стороннього елементу веде лише до руйнування. Ісламський соціальний порядок розглядається як ре­альна альтернатива сучасному положенню. Фактичні пропаган­дисти «ісламської альтернативи» намагаються спорудити мора­льну фортецю проти корупції та кривди. Представники помірного напряму закликають іти від сучасності тому, що докт­рини соціалізму не виправдали себе, а буржуазний лібералізм не здатний забезпечити соціальну справедливість. Технократи про­понують «тверезий» науковий погляд на життя з орієнтацією на Захід, а офіційна релігія проголошує «духовність», основу куль­тури, підкреслюючи, що релігія не суперечить науці.

Пожвавлюється і концепція панісламізму зі спробами привести його у відповідність з реаліями сучасного світу, створити меха­нізм для реалізації ідеї панісламізму, використовувати релігій­ний, політичний та економічний потенціал мусульманських дер­жав. Сучасний панісламізм виступає з концепцією «мусульман­ської єдності, мусульманської солідарності», причому надкласо­вої, наднаціональної мусульманської єдності, світового співтова­риства правовірних. У основі — концепція, об’єднана світогля­дом та дією всіх мусульман, що базується на братерській любові, терпимості, взаємній повазі та здібності до згоди. Ставиться ме­та — вихід мусульманських держав з ООН та утворення світової мусульманської організації, що об’єднає усіх мусульман (ство­рення ради безпеки всіх мусульман, загального ринку, об’єдна­них збройних сил тощо).