Національні інтереси України

У політологічному сенсі національні інтереси є інтегральним виразником інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему відповідної країни як компроміс у поєд­нанні запитів кожної людини та суспільства загалом.

Авторство терміна «національні інтереси» приписують амери­канському президенту Т. Рузвельту, який у 1904 р. під приводом за­хисту інтересів США обґрунтовував необхідність військової акції за участю збройних сил Сполучених Штатів у зоні Панамського кана­лу. За прикладом США, національні інтереси стали стійкою (зазви­чай невід’ємною) характеристикою політичної зрілості більшості державних утворень безвідносно до зони їх геополітичного припису.

CPCP обходився без терміна «національні інтереси». Доміну­вали «державні інтереси», «державна безпека», які були вищими політичними цінностями держави.

Українське законодавство визначає, що національні інтере­си — це життєво важливі матеріальні, інтелектуальні й духов­ні цінності Українського народу як носія суверенітету та єди­ного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільст­ва й держави, реалізація яких гарантує державний суверені­тет України та її прогресивний розвиток.

Визначення Україною власних національних інтересів фактич­но синхронізоване в часі з проголошенням державної незалежно­сті. При цьому необхідно наголосити на складності, суперечливо­сті, історичній інертності теоретичного формулювання націо­нальних інтересів України та створення дієвих механізмів їх практичної реалізації. Переконливим свідченням цього є процес генерування таких інтересів вищими державними структурами (насамперед, Президентом України та Верховною Радою Украї­ни) та їх наступна правова фіксація.

Постанова Верховної Ради України від 02.07.1993 р. «Про Основні напрями зовнішньої політики України» вводить у нормативно-правову лексику поняття «національних інтересів України у сфері міжнародних відносин».

— стратегічні та геополітичні інтереси, пов’язані із забезпе­ченням національної безпеки України та захистом її політичної незалежності;

— економічні інтереси, пов’язані з інтегруванням економіки України в світове господарство;

— регіональні, субрегіональні, локальні інтереси, пов’язані із забезпеченням різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку України.

На другому році незалежності така лаконічність у визначенні національних інтересів могла бути якщо не виправданою, то принаймні поясненою доволі високими темпами формування першочергових засад державності, коли їх ескізне проектування було основним способом інформувати світ про себе.

Конституція України від 28.06.1996 р. та зміни до неї, дато­вані 08.12.2004 р., окремого положення (розділу, статті) щодо на­ціональних інтересів України не містять.

Вагомим кроком уперед стала Концепція (основи державної політики) національної безпеки України, затверджена поста­новою Верховної Ради України 16.01.1997 р. Документ містить національні інтереси України (загальною кількістю 9), які «відоб­ражають фундаментальні цінності та прагнення Українського на­роду, його потреби в гідних умовах життєдіяльності, а також ци­вілізовані шляхи їх створення і способи задоволення».

Політичне (й історичне) значення Концепції полягає у виви­щенні на державний рівень базових понять суспільства, що обра­ло демократичний шлях розвитку. Головними з них, як свідчить досвід успішних держав, є «громадянське суспільство», «права та свободи людини», «національна злагода», «нація» (українська), «ринкова економіка» тощо. З прийняттям цього документа до традиційних засад державності, освячених тисячолітнім досві­дом— «державного суверенітету», «територіальної цілісності», «недоторканності кордонів» — додалися демократичні державо­творчі цінності, що підкреслювало прискорене входження Украї­ни в коло сучасних, цивілізованих народів.

Об’єктивно слід визнати: національні інтереси України у вер­сії 1997 р.

Закон України від 19.06.2003 р. «Про основи національної безпеки України» містить цільову статтю — «Пріоритети націо­нальних інтересів», до яких віднесені:

• гарантування конституційних прав і свобод людини й гро­мадянина;

• розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів;

• захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України;

• зміцнення політичної та соціальної стабільності в суспільстві;

• забезпечення розвитку й функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання та захис­ту російської, інших мов національних меншин України;

• створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя й добробуту населення;

• збереження та зміцнення науково-технологічного потенціа­лу, утвердження інноваційної моделі розвитку;

• забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєді­яльності громадян і суспільства, збереження навколишнього природ­ного середовища та раціональне використання природних ресурсів;

• розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального по­тенціалу українського народу, зміцнення фізичного здоров’я на­ції, створення умов для розширеного відтворення населення;

• інтеграція України в європейський політичний, економіч­ний, правовий простір і в євроатлантичний безпековий простір; розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими держа­вами світу в інтересах України.

Порівняно з Концепцією національної безпеки, національні інтереси було викладено більш докладно.

Попри його безумовний позитив, цей Закон необхідно віднести до неофіційного переліку документів ідеального права. У котре визначе­но стратегічні цілі національного розвитку, що є основою забезпе­чення національної безпеки. Проте реальне досягнення таких цілей, швидше за все, є справою наступних поколінь Українського народу (зокрема нових поколінь політиків), кожне з яких до загальнонаціо­нальних напрацювань додаватиме щось своє, конкретно-історичне, при цьому не маючи достатніх підстав заявити про повне виконання національних інтересів чи досягнення стану абсолютної безпеки.

Законом України від 01.07.2010 р. «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України» положення щодо «інтеграції Ук­раїни у євроатлантичний безпековий простір» із національного законодавства вилучене.

Наступним офіційним доповненням до тематики національних інтересів стала Стратегія національної безпеки України, за­тверджена Указом Президента України від 12.02.2007. Документ уводить в обіг дещо нове словосполучення — «життєво важливі національні інтереси України», яких знову ж таки налічується 10.

Більшість інтересів, виписаних на сторінках Стратегії, змістов­но збігаються з інтересами, законодавчо визначеними в 2003 р. Водночас присутні нові моменти, які продиктовані особливостя­ми поточної боротьби різних гілок влади та політичних сил, об’єднаних у політичну систему суспільства. Такими новими «життєво важливими» інтересами стали:

• соборність держави на основі консолідації всіх територіаль­них громад, суспільних верств, етнічних груп навколо цінностей незалежного, вільного, суверенного та демократичного розвитку єдиної України;

• удосконалення механізмів реалізації конституційного прин­ципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу, судову;

• неухильне дотримання гарантій незалежності та об’єктив­ності суду;

• обмеження втручання держави в діяльність економічних суб’єктів, громадян, громадських організацій та політичних пар­тій, релігійних об’єднань.

Якщо узагальнити, то перед нами — перелік найбільш проб­лемних напрямків життєдіяльності сучасної України, або теми найбільш гострих суперечок між різними політичними силами.

Стратегія національної безпеки України, яку доцільно розуміти як програму державотворчих дій конкретної політичної команди, об’єднаної навколо Президента України, започатковує нову полі­тичну традицію. Через такий документ новий глава держави доно­сить співгромадянам і світові власне бачення загальнодержавного проекту під назвою «національна безпека», а також принципові мо­менти її забезпечення. З одного боку, це виведення політичної куль­тури України на новий демократичний рівень, з іншого — у разі пе­ремоги популістських сил — небезпека радикального перегляду існуючих підходів до забезпечення національної безпеки.

Головна проблема теоретичного осмислення та практичного використання категорії (терміна) «національний інтерес» пов’я­зана з тим, що в жодній країні світу не існує досконалої методоло­гії визначення пріоритетних інтересів нації. Деякі автори вважа­ють, що такі інтереси об’єктивно зумовлені становищем держави в регіональній та світовій системі, їх необхідно обґрунтовувати, ви­ходячи з геополітичної конкретики. Інші переконані, що національ­ні інтереси повинні бути більш стійкими, захищати національні цінності попри швидкозмінну геополітичну кон’юнктуру. Треті визнають, що національні інтереси цілком можуть суб’єктивно ви­значатись (інтерпретуватись) поточним урядом, який у сучасному швидкозмінному світі дедалі частіше виявляється «пожежною ко­мандою», змушеною оперативно реагувати на прогресуючу кіль­кість викликів і загроз. В останньому випадку політика забезпе­чення національної безпеки не може бути політичною діяльністю, узгодженою між різними політичними силами та успадкованою новою політичною командою від попередньої.

Українські реалії переконують у домінуванні третього підходу до визначення національних інтересів, що неминуче апроксимуєть- ся на систему забезпечення національної безпеки.

Навіть в умовах стабільної державної еволюції та зрілої полі­тичної культури народу конче необхідною є цілеспрямована діяль­ність владних структур і громадських організацій щодо роз’яс­нення різним соціальним прошаркам змісту ефективного суспі­льно-політичного інтегратора — національних інтересів.

Україна перебуває на етапі формування системи національних інтересів. Політичні сили, що представляють різні регіони та різ­ні покоління активного населення, погодилися з необхідністю ви­значення національних інтересів як прийнятної в цивілізованому світі ознаки зрілої державності. Водночас зміст національних ін­тересів в умовах сучасної України є рухливим, релятивістським, часом суб’єктивно трактованим. Це стає на заваді єднанню українського народу та української нації.

За таких умов проблема забезпечення національної безпеки, маючи конкретно-історичні особливості, може бути окреслена лише в загальних деталях.

2.