Політичні теорії про соціальну стратифікацію

Численні соціальні спільності, верстви, групи, класи, етнічні, релігійні, професійні, територіальні та інші мають вплив на політичні процеси в суспільстві. Взаємодія і складне перепле­тіння інтересів соціальних спільностей, верств і груп визначають зміни у політичному житті, політичних процесах в суспільстві.

Ще в Стародавній Греції Платон і Арістотель соціальну стра­тифікацію пов’язували з певними системами політичної влади. Обґрунтовуючи умови створення ідеального суспільства, Платон стверджував, що основною причиною соціальної нерівності в су­спільстві є сім’я, тому що будь-яка людина зацікавлена в забез­печенні привілеїв для близьких йому членів сім’ї. Інституалізація нерівності відбувається через спадщину. Єдиний шлях створення ідеального суспільства, підкреслює Платон, — віддати дітей на виховання державі. Законний уряд, як обмеження влади політич­ної еліти, вказує Арістотель, скоріше можна знайти в тих суспі­льствах, де є численний середній клас, тоді як поліси-держави з численними нижчими і малочисельними середніми і вищими верствами скоріше управляються диктаторами на основі масової підтримки або олігархіями.

Звичайно ж, нерівність існує на всіх етапах людського суспі­льства. Навіть у найпростіших культурах, де фактично немає відмінності за рівнем багатства або власності, має місце нерів­ність між людьми — чоловіками і жінками, молодими і старими. Людина може мати більш високий статус, аніж інші, тому, що успішніше «полює» або тому, що чоловік або жінка має «особли­вий доступ» до родових духів тощо. Описуючи нерівність, полі­тологи говорять про існування соціальної стратифікації. Стра­тифікація визначається як структурування нерівності між різноманітними соціальними спільностями, групами людей. Мо­жна порівняти стратифікацію з геологічними шарами скелі на поверхні землі. Суспільства розглядають як складені зі «страт» в певній ієрархії з найбільш привілейованими верствами на верши­ні і найменш привілейованими у підніжжі піраміди. Розрізняють чотири основні системи стратифікації: рабство, касти, стани і класи. Інколи системи стратифікації перетинаються одна з од­ною: рабство, наприклад, існувало поруч із класами в Давній Греції і Римі або на Півдні США перед громадянською війною.

Теорії про взаємозв’язок політичної нерівності і соціальної мобільності

Для розуміння політики італійські політологи Вільф- редо Парето, Гаетано Моска і німецький соціолог Макс Вебер докладно розробляють теорії соціальної структури суспільства, про взаємозв’язок політичної нерівності та соціальної мобільнос­ті. Одним із перших Гаетано Моска підкреслює необхідність ана­лізу зростання, складу і устрою, організації класів, які управля­ють для розуміння політики, вважаючи, що влада класу, що управляє, заснована на тому, в якій мірі його якості відповідають конкурентним потребам суспільства.

Зрозуміло, соціальна стратифікація розглядається Моска і Па­рето як відмінність між політичними панівними групами і маса­ми. Для суспільства з розвиненими політичними системами та­кий розподіл вважається нормальним. Якщо ж інші соціологи розглядали соціальну нерівність як зло і обмеження, а соціальну мобільність — як засіб їх подолання, то Гаетано Моска, Вільфре- до Парето пояснювали соціальну нерівність і соціальну мобіль­ність як нерозривно пов’язані аспекти одного і того ж явища — циркуляції індивідів між класом, елітою, яка управляє, і нижчим класом, пасивними підлеглими. Підкреслюється, що стабільність еліти, яка управляє, неможлива без соціальної мобільності. Однак теорії Моска і Парето про взаємозв’язок політичної нерівності, соціальної мобільності однобічно аналізували процеси соціальної стратифікації, спрощено пояснювали політичну нерівність і соці­альну мобільність.

Макс Вебер виділив три джерела політичної влади і соціальної стратифікації.

По-перше, соціальна стратифікація пояснюється поняттям клас, що відображає економічні відмінності між людьми. Обґрунтуван­ня Максом Вебером поняття клас істотно відрізняється від підходу Карла Маркса у визначенні поняття клас в соціальній стратифіка­ції. Розподіл суспільства на класи, вважає Карл Маркс, пов’язаний із відносинами власності на засоби виробництва, що визначають усі інші властивості класу.

По-друге, соціальна стратифікація, за Максом Вебером, пояс­нюється поняттям статусу, що залежить від поваги і престижу ін­дивіда в співтоваристві. Статус визначає об’єктивні можливості індивіда досягти успіхів у житті (можливість одержувати високий прибуток не завжди визначається власністю: інженер, лікар, адво­кат та ін. можуть мати більше можливостей, аніж дрібний бізнес­мен). Водночас статус визначає суб’єктивну оцінку соціального становища, тобто важливе значення має самоототожнення, зістав­лення свого соціального становища з соціальним становищем ін­ших соціальних спільностей, верств, груп та індивідів. Якщо Карл Маркс вважав соціальну структуру суспільства результатом неста­чі економічних ресурсів, то Макс Вебер відзначав, що бракує шани і престижу, сама по собі кількість товарів може зростати, і кожний підвищить власне благополуччя, але престиж завжди відносний. В суспільстві з відкритою соціальною мобільністю статусна ієрархія підтримує постійне напруження.

По-третє, класові визначення, оцінки і статусні позиції ви­ступають джерелом влади. Джерелом влади стають ті інститути, що визначають прив’язаність людей — політичні партії, профе­сійні спілки, релігії та ін. Владні і політичні інститути визнача­ють третій аспект соціальної стратифікації, висловлений понят­тям «партія». Поняття партія має більш ємний зміст у порівнянні зі звичним його вживанням.

В соціальній стратифікації Макс Вебер виділяє три види соціа­льного розшарування, що становлять різні форми і механізми впливу соціальних спільностей, верств і груп на політичну владу та їх взаємовідносини. По-перше, економіко-технологічне розша­рування та індустріальні, професійні та комерційні організації, що відображають його. По-друге, відмінності статусів, які впли­вають на міжособові відносини і відіграють особливо значущу роль у процесах політичної соціалізації і політичної участі.

Соціальне розшарування різноманітно впливає на політичні процеси, що відбуваються в суспільстві, і діючі владні політичні інститути. По-перше, особливість впливу на політичні процеси і політичні системи, інститути пов’язана з класовим розшаруван­ням суспільства. Відомо, марксизм визначає клас як велику соці­альну спільність людей, що займає особливе становище в системі суспільного виробництва і що має власну відзнаку від інших груп ставленні до засобів виробництва. Панівний у відносинах власно­сті клас є і політичним панівним класом. Звичайно в суспільстві існують два основних класи, відносини між якими визначаються експлуатацією і боротьбою. Всі інші класи і соціальні верстви — проміжні, що примикають до того або іншого основного класу. По-друге, для визначення ролі та діяльності соціальної спільності в політичному житті суспільства вчені в сучасних умовах нерідко використовують поняття клас, але дають істотно відмінне від ма­рксизму пояснення класовому розшаруванню. У визначенні ролі та діяльності соціальних спільностей в політичному житті суспі­льства становить інтерес підхід Макса Вебера до характеристики класів, що пропонує врахування не тільки ставлення до засобів виробництва, але й розмір багатства, прибутку, рівня освіти, юридичних привілеїв та інших визначень, що проявляються в способі життя і почутті належності до відповідної соціальної спі­льності, групи.

Провідним фактором, що визначає зв’язок економічної позиції і ціннісних орієнтацій кожного окремого індивіда, є його освіта. Тенденцію бути більш авторитарними, водночас, більш комфор­тними створює для робітників фізичної праці комбінація нена­дійної економіки і низької освіти. Робітники фізичної праці праг­нуть використати силу, а представники середнього і вищого класів у розвитку економіки, вирішенні соціально-політичних проблем більше прагнуть до використання досягнень науки, тех­ніки, різноманітних знань.

Обґрунтовуючи відносини між класами, Макс Вебер відзна­чає, що ці відносини не зводяться до прагнення оволодіння вла­дою і до експлуатації володарями засобів виробництва виробни­ків, матеріальних благ. Вирішуючи проблеми розподілу капітало­вкладень, інвестицій, оподаткування, зайнятості або захисту на­вколишнього середовища, класи можуть мати солідарні зв’язки, загальні інтереси в політиці і будувати свої відносини на прин­ципах співробітництва. Велику увагу Макс Вебер приділяє сере­днім верствам або так званому «середньому класу». Адже в еко­номічно розвинених країнах саме середній клас є опорою громадянського суспільства і соціальною основою політичної стабільності. Ідея Арістотеля про зв’язок між багаточисельністю середнього класу і законною політичною владою знайшла під­твердження історією. В демократичних формах влади, в розвитку світового ринку і світової культури, захисту громадянського сус­пільства від свавілля держави саме і зацікавлений, в силу своєї компетентності, середній клас. Засновану на підприємницькій традиції віру неможливо сформувати без середнього класу. Не­можливо без середнього класу і перетворити підприємницьку традицію і віру на принцип власності і завдяки цьому уявити свободу не як анархію, що веде до деспотизму, а як позитивне поняття, яке забезпечує соціально-політичну автономність особи. Найважливіша соціальна цінність середніх класів, підкреслює соціолог Стів Франк, полягає в усвідомленні того, що не можна збагатитися за допомогою будь-яких взагалі механічних держав­них або революційних заходів (що властиво нижчим верствам). Суть його духовних устоїв: економічний добробут органічно за­лежить від працьовитості, енергії, заповзятливості та освіти.