Соціально-політична теорія марксизму

Перша половина XIX ст. стала рубежем, на якому ви­роблена в історії соціальнополітичної і філософської думки тра­диція релігійно-міфологічної інтерпретації взаємозв’язків люди­ни і світу, сформульовані матеріалізмом і класичною німецькою філософією уявлення про взаємозв’язки людини і світу перестали відповідати потребам нового рівня суспільного розвитку.

Створена Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом теорія соці­ально-політичного і духовного розвитку суспільства — стала ба­зою концепції політики. Теорія системи політичних відносин охоплює, по-перше, політичні відносини, що випливають з боро­тьби за владу і здійснення влади, появу на основі суспільно-еко­номічних стосунків та зв’язків — економічних відносин, що обу­мовлені політичними відносинами, становлять політичну надбу­дову відповідно з формами суспільної свідомості. По-друге, хоча база (економічна) первинна, а надбудова вторинна, надбудовні інститути все ж відіграють активну роль в соціально-економічній базі.

Марксизм — спроба дати відповіді на питання, поставлені іс­торією. Важливішим з них є питання про шляхи утвердженого епохою Просвітництва ідеала вільної особи. Перші практичні кроки до такого ідеалу показали, що система суспільних відно­син, що склалися в результаті буржуазних революцій, далека від досконалості і потребує перетворення. Так виникла потреба в пошуку шляхів до свободи особи через її соціальне визволення. Марксизм, по суті, повністю присвячений свободі особи через її соціальне визволення. Центральна мета марксизму — з’ясувати питання суті, тенденцій розвитку, рушійних сил і майбутнього буржуазного суспільства, всіх його інститутів з точки зору інте­ресів свободи людини. Суть підходу до з’ясування держави, по­літики і права полягає, насамперед, в діалектико-матеріалістич- ному розумінні держави, політики і права, в утвердженні того, що базою є сукупність панівних у класовому суспільстві вироб­ничих відносин, в розкритті характеру взаємодії бази і політичної надбудови. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Це означає, що політичну реальність не можна зрозуміти тільки з самої себе, що потрібно звернутися до матеріальних життєвих відносин.

Фундаментом марксистського аналізу політики як суспільного явища виступає висунуте Карлом Марксом і Фрідріхом Енгель­сом положення про суть класів, класової боротьби як боротьби політичної, спрямованої на завоювання і утвердження влади. Якщо раніше буржуазні мислителі, а також соціалісти-утопісти теж знали про існування класів і класової боротьби, то вони не розглядали боротьбу класів як рушійну силу історії, а Карл Маркс і Фрідріх Енгельс з класових позицій підходили і до суті політичної влади, визначаючи, що політична влада — це органі­зоване насилля одного класу для придушення іншого. Будучи зо­середженням антагонізму класових інтересів, політична влада, за Марксом, виступає у вигляді системи диктатури буржуазії над пролетаріатом.

Карл Маркс допускав найрізноманітні форми класової боро­тьби, не заперечував значимості мирних форм боротьби робітни­ків за поліпшення добробуту і реалізацію природних прав люди­ни у межах професійного руху, вважав, що реформи, хоча б в ранній період капіталізму, не вирішують проблеми непримирен­ності, і не приведуть до подолання відчуження трудівників від засобів виробництва.

Головне ж питання революції — питання влади. Питання вла­ди не зводилось лише до ідеї диктатури пролетаріату. Елементи політичної діяльності марксизм відносить до влади. Аналіз же відносин між матеріальними, продуктивними силами і держав­ними інститутами — політичними, соціальними, громадськими установами, дав можливість обґрунтувати ідею визначення еко­номічного і політичного цілого — взаємозалежності громадянсь­кого суспільства і держави, підкреслюється, що громадянське су­спільство це зміст, а держава — форма, «держава, політичний лад є підлеглими, а громадянське суспільство, царство економічних відносин — вирішальний елемент. Раніше ж вважалось, що дер­жава є визначальним, а громадянське суспільство — визначува­ним елементом. Власне, державна влада, її монополія ніколи не забезпечать свободу, навпаки, справжня свобода можлива лише там, де є емансиповане громадянське суспільство, здатне дикту­вати свою волю державі. Свобода полягає в тому, щоб перетво­рити державу з органу, що стоїть над суспільством, в орган ціл­ковито підкорений суспільству.

Дуже суперечливі та однобічні інтерпретації ідей Маркса про «злам» буржуазної держави у процесі революції. Ще на початку 50-х років ХЇХ ст. Маркс безумовно відстоював ідею «зламу» і, зокрема, підкреслював, що всі перевороти удосконалили машину держави, замість того, щоб її зламати. Та пізніше, і Маркс, і Ен­гельс відмічали весь значний для характеристики влади «поворо­тний пункт», з якого виникає і розвивається тенденція відокрем­лення держави від економічно панівного класу: буржуазія втрачає здатність до винятково політичного панування, шукає собі союзників, з якими, зважаючи на обставини, або ділить своє панування, або поступається ним повністю. Таку державу уже треба не «ламати», а «перетворювати». Та Маркс і Енгельс не аб­солютизували революційну форму суспільного життя, не ігнору­вали інші його форми, а прагнули розкрити діалектику поступо­вості та стрибка в розвитку суспільства, звертаючи увагу на складний, неоднозначний і суперечливий характер взаємозв’язків між явищами. Гостра критика марксизмом сучасного йому соціа­льного ладу, як несправедливого, антигуманного певно сприяла реформуванню раннє-капіталистичної економічної системи і фо­рмуванню соціально орієнтованої державної політики. Зрозуміло, що уже в ранній період творчості та політичної діяльності питан­ня влади та держави Карл Маркс, Фрідріх Енгельс розглядає че­рез призму співвідношення політичної та соціальної революції, політичної і загальнолюдської емансипації, тобто визволення від залежності, пригноблення та ін. Отже, якщо розглядати соціоло­гію класів та класової боротьби, соціологію революції та інші проблеми теорії розвитку суспільства та соціальних, політичних, економічних явищ у суспільстві можна знайти і суперечності, і двозначності, і просто помилки. Частину з них, зважаючи на зміни життєвої практики, виправив сам Маркс, щось скоректував після його смерті Фрідріх Енгельс, переглянуто ним співвідноси- ни революційних форм у суспільному процесі, введення поняття революції «зверху»: показ висхідної лінії революції доповнюєть­ся аналізом спадної лінії, висування ідеї про забігання революції вперед з негативними наслідками для суспільства та ін., а щось просто не витримало випробування часом — абсолютизації соці­ально-класових антагонізмів, приниження ролі формального де­мократизму, тлумачення демократії як історичного явища, залу­чення мас до політичної діяльності та ін.