Політичні ідеї в Росії (XIX ст.)

Політична наука — наука про владу, державу і полі­тичні відносини є в XIX ст. і в політичній думці Росії. Розпад і криза феодально-кріпосницької системи в Росії обумовили знач­не піднесення і пожвавлення соціально-політичної та правової думки.

В 30—40-і роки XIX ст. в суспільно-політичному житті Росії наступає період просвітництва. Розгром декабристів не давав можливості відкрито закликати до боротьби за свободу. Передові ідеї декабризму набирають форму соціальних утопій, різноманіт­них пошуків визволення.

В центрі суспільно-політичної боротьби пореформеної Росії постало питання про форму державного устрою. Основною фор­мою революційного руху, що прагнув до вирішення його рево­люційними засобами, стало народництво. З народництвом — іде­ологією селянського радикалізму — пов’язана політична історія, багато політичних і економічних ідей народництва знайшли ши­року підтримку. Народники відстоювали знищення приватної власності на землю, передачу її у володіння суспільству. Формою такої передачі народники вважали поділ землі порівну між селя­нами, введення трудового господарства без експлуатації. Центра­льна ідея народництва і соціалізму — ідея зрівнялівки (рівності), а політичною основою її реалізації — ідея соціальної революції. Народники виходили з спільної ідеї про можливість російського суспільства минути капіталізм і здійснити перехід до соціалізму шляхом селянської революції.

Соціально-політичні та правові ідеї стають ключовими у полі­тичній думці Росії та України. Один з відомих істориків, юристів Максим Максимович Ковалевський (1887—1916 рр.) розробляє проблеми теорії держави і права. Читаючи курс філософії в Хар­ківському університеті, а потім в Петербурзі, приділяє значну увагу проблемам розвитку суспільства і людини. Його соціально- політичні погляди формувались під впливом праць філософів За­хідної Європи: Огюста Конта, Джона Мілля, Іммануїла Канта, Георга Гегеля, Карла Маркса та ін. У працях Максима Ковалев- ського досліджуються соціально-політичні явища і події з ево­люційно-генетичним аналізом їх причин на основі вивчення істо­ричних джерел. Історія людської цивілізації — це зміна перева­жаючих у визначеннях природи, історії різних соціально-полі­тичних інститутів і структур, визначення поведінки людини, її мотивів, звичок, зразки мислення та ін. В працях з реформування держави Максим Ковалевський захищає демократичні права і свободи, проголошені у французькій Декларації прав людини і громадянина. Як і інші представники природничо-правової тео­рії, Максим Ковалевський відрізняв природні та громадянські права людини.

Один з визначних представників неопозитивізму, який мав ве­ликий вплив на розвиток політичної соціології, є Пітирим Олек­сандрович Сорокін — американський соціолог (російського по­ходження). Народився Пітирим Сорокін в 1889 р. в Жешарті, Комі. Емігрував до Америки. На початку 20-х років ХХ ст. за­йняв визначне становище в соціології Заходу. Соціальну дійс­ність Пітирим Сорокін розглядав в дусі соціального реалізму, що обумовлював існування надіндивідуальної нематеріальної реаль­ності. Основою політичного аналізу Пітирим Сорокін вважав со­ціальну поведінку, соціальну взаємодію. Взаємодія індивідів ви­значалась як родова модель соціальної спільності і суспільства. Особлива увага зосереджується на аналізі ієрархічної структури організованої соціальної спільності. Всередині соціальної спіль­ності існують страти (верстви, шари), що виділяються за еконо­мічними, політичними, професійними ознаками тощо. Щоб ви­значити соціальне становище людини потрібно знати її сімейне становище, громадянство, національність, ставлення до релігії, професію, належність до політичних партій, економічний статус тощо. Тільки так можна визначити соціальне становище людини в суспільстві.

Отже, найбагатіші далеко не завжди перебувають на вершині політичної або професіональної піраміди, а також і не в усіх ви­падках бідні займають найнижчі ніші в політичній і професіона­льній ієрархії. Теорія стратифікації далеко не досконала для ви­значення соціальної структури суспільства. В кінці ХІХ ст. в Росії склався і став дедалі поширюватися і марксистський напрям в соціально-політичній думці, видатними представниками якого стали Георгій Валентинович Плеханов і Володимир Ілліч Ленін.

Російський революціонер та мислитель, засновник соціал- демократичного руху в Росії, Георгій Валентинович Плеханов (1856—1918рр.) піддав різкій критиці суб’єктивний підхід росій­ських народників в оцінці суспільного розвитку пореформеної Росії, розвивав ідеї марксизму в світлі матеріалістичного розу­міння історії, розробив питання співвідносин ролі особи і народ­них мас в історії. Народники-суб’єктивісти вважали, що Росія йде своїм, самобутнім шляхом і тому капіталізм «штучно пересадже­ний» в Росію, капіталізм для самобутнього російського економі­чного ладу випадковий, є занепадом, регресом. Тому треба за­тримати, зупинити розвиток капіталізму і припинити злам капіталізмом вікових устоїв російського життя. Зіставляючи умо­ви виникнення та історичної ролі капіталізму на Заході з умовами розвитку капіталізму в Росії, Георгій Плеханов з’ясував спільні передумови розвитку капіталізму в різних країнах і зробив ви­сновок про помилковість протиставлення Росії Заходу, показав, що капіталістичні відносини пробивають дорогу в місті і в селі, ведуть до розкладу устоїв селянської общини, громади. Послідо­вно відстоюючи марксистське визначення історичного процесу, Георгій Плеханов виступив проти волюнтаризму в історії, роз­глядав історію людського суспільства як необхідний закономір­ний процес і разом з тим як продукт діяльності людей, вважав, що існує тісний взаємозв’язок між об’єктивною і суб’єктивною сторонами суспільного життя.

Аналогічні позиції займав Володимир Ілліч Ленін (1870—1924 рр.) — російський політичний діяч, публіцист. Екстерном закінчив юридичний факультет Петербургського університету. Зарахований помічником присяжного повіреного Самарського окружного суду, однак його юридична діяльність обмежилася лише кількома про­цесами. Двічі захищав власні інтереси і обидва рази успішно. Брав участь в організації та діяльності «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», за що репресований царською владою. Висла­ний до Сибіру (1897—1900 рр.). Організатор та ідеолог нелегаль­ної газети «Искра». Один з організаторів Російської соціал- демократичної робітничої партії, з 1907 р. до квітня 1917 р. — в еміграції, один з головних ідеологів Жовтневої революції в Росії 1917 р., голова Ради народних комісарів (1917—1922 рр.), один з організаторів III Комуністичного Інтернаціоналу.

Спираючись на західноєвропейську соціалістичну думку та враховуючи специфіку Росії, Володимир Ілліч Ленін у загальних рисах сформулював марксистську політичну доктрину ХХ ст. Центральне місце в ній займає питання про класову боротьбу, що є «одним з найголовніших питань марксизму». Тісно пов’язавши марксизм з ідеологією, Володимир Ленін ідеологізував саму док­трину, що стала політичною ідеологією комуністичної партії. Складовою частиною доктрини стала концепція соціалістичної революції. Концепція містила ідею про можливість перемоги со­ціалістичної революції в одній, окремо взятій країні, положення про об’єктивні передумови революції та суб’єктивний фактор, вчення про авангардистський тип політичної партії, ідею рево­люційної ситуації, поєднання соціальної боротьби з національно- визвольною та переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. Володимиру Леніну належить розробка концеп­ції держави диктатури пролетаріату, методів її діяльності, струк­тури, періоду існування, тактики державної політики. Розробив концепцію пролетарської демократії як явища перехідного типу, висунув власну теорію соціально-класової структури суспільства і дав визначення поняттю клас. У полеміці з західною і народницькою соціологією Володимир Ленін розвиває маркси­стське положення про економічно-політичні системи, за якими суспільство — це живий організм в його функціонуванні і розви­тку, що перебуває на певній ступіні історичного розвитку. Слі- дом за Плехановым, ганебність суб’єктивістської методології в оцінці ролі особи в історії показує і Ленін, і, якщо Плеханов в по­леміці з народниками в основному розробляє питання ролі особи в історії, то Ленін значну увагу приділяв ролі класів, народних мас, підкреслюючи, що недоліком попередніх соціологічних тео­рій є нерозуміння ролі народних мас в історії. Володимир Ленін вважав величезним завоюванням марксистської філософії матері­алістичне розуміння історії. В теорії історичного матеріалізму бачив науковий фундамент для розуміння закономірностей сус­пільного розвитку і революційної боротьби за соціалістичне пе­ретворення суспільства. Творчо досліджуючи питання економіч­ного, політичного і духовного розвитку суспільства в сучасну епоху, Володимир Ленін розвинув усі сторони марксистської со­ціології. Особливе значення мають дослідження з питань ролі особи і народних мас в історії, про державу і революцію та ін.

В кінці XIX ст. в Росії в соціально-політичній і правовій думці розвивались найрізноманітніші політичні напрямки: марксистсь­кий, ліберальний, консервативний, гуманістичний та ін. Значне місце в соціально-політичній думці займають суспільно-полі­тичні ідеї філософів: Володимира Соловйова, Миколи Бердяєва, Сергія Булгакова, Володимира Розанова, Сергія Франка, Павла Флоренського та ін. Протягом багатьох років філософ Володимир Соловйов конфліктував із самодержавством, православною церк­вою, засуджував прагнення панівних класів до збагачення, бача­чи в них причини багатьох соціальних лих, критикував пороки буржуазних країн Західної Європи, де існувала експлуатація пра­ці капіталом, народжуючи пролетаріат з усіма його лихоліттями. Та політичний лібералізм Володимира Соловйова обмежувався соціальними теоріями, основне місце серед яких належало ідеї боголюбства. Люди, вважав Володимир Соловйов, ворожі один одному за своєю природою. В основі ворожнечі лежить боротьба за існування, за підтримання рівня матеріального життя, і боро­тьба не зникає, поки людство не вийде з природного стану і пов’язаних з ним зовнішніх майнових інтересів. Моральність не залежить від матеріального людського початку, від економічних відносин, не залежить і від раціонального початку, що відобра­жається в юридичних і державних відносинах. В основі нормаль­ного суспільства лежить духовний союз, найповніше втілений в церкві. Всі інші види суспільних відносин служать матеріальним середовищем для здійснення божественного початку, представ­леного церквою. Володимир Соловйов не ідеалізував панівну в Росії православну церкву, а вважав необхідним її реформувати, створити вселенську церкву на базі об’єднання православ’я і ка­толицизму. Політична думка в кінці XIX ст. — на початку ХХ ст. зазнавала впливу ідеї примирення і гармонізації ворогуючих сил, єднання російської інтелігенції та народу та ін. В працях філосо­фів Сергія Булгакова, Миколи Бердяєва та ін. головне місце за­ймає критика ідей ліберального народництва, особливо положен­ня про самобутність шляху Росії до соціалізму, доводили, що Росія стала на шлях капіталізму з усіма випливаючими звідси со­ціальними і політичними наслідками. В полеміці з народниками марксисти відстоювали положення про прогресивність капіталіс­тичного розвитку Росії і виходили з того, що рушійною силою майбутньої соціальної революції стане не селянство, а робітни­чий клас. Та російський марксизм із самого початку не став цілі­сною, послідовною ідейно-політичною течією суспільного руху.