Вчення просвітителів про державу

Значний внесок у розвиток філософії та політичної со­ціології зробив харківський вчений Андрій Іванович Дудорович, виходець з духовної сім’ї з Прикарпаття. Народився Андрій Ду­дорович в 1782 році.

Значний вклад в розробку проблем держави і права вніс етно­граф, історик Михайло Максимович (1804—1873 рр.) — перший ректор Київського університету. В історизмі Михайло Максимо­вич бачив тяжіння до дійсності, прагнення розумно і сердечно ставитись до гармонії життя. Приділяється основна увага обґрун­туванню особистої волі, що сприймається як свобода совісті, слова, свобода підприємництва, приватної ініціативи тощо, роз­різняються політична свобода і свобода особиста. Стародавні народи знали лише політичну свободу, що зводиться до права брати участь у здійсненні політичної влади (прийняття законів, участь у відправленні правосуддя, у виборі посадових осіб та ін.). Користуючись правом брати участь у здійсненні колективного суверенітету, громадяни античних держав тоді підкорялись дер­жавній регламентації і контролю в приватному житті. Сучасні народи зайняті промисловістю, торгівлею, працею, і тому вони не тільки не мають часу займатися питаннями управління, але й дуже хворобливо реагують на всяке втручання держави в їх осо­бисті справи. Звідси — особиста, громадянська свобода, що стоїть в певній незалежності індивідів від державної влади. В пізніших етнографічних і фольклорних працях Михайла Макси­мовича проявляються символічні поняття народної поезії, нама­гання охарактеризувати психіку народу. «Українські пісні, бала­ди, відображаючи боротьбу духу з волею, відрізняються не тільки поривами пристрасті, сумирною твердістю і силою почут­тя, а й природністю відображення. Український дух, не знаходя­чи ще в собі самому особливих форм для повного прояву почут­тя, що народжується в їх глибині, всупереч волі звертається до природи, з якою він через своє дитинство ще зв’язаний і в її предметах бачить, відчуває щось подібне з собою...».

Вплив Гегеля, зокрема його історицизму, спостерігається і в середовищі філософів Росії, України, Білорусі — у Максимовича, Зеленецького та ін., але особливо у вихованців Київської акаде­мії — Новицького, Міхневича, Гогоцького та ін.

Послідовником і прихильником вчень філософів Заходу — Ге­геля, Шеллінга, Канта та ін. тоді ж виступає і український філо­соф Йосиф Григорович Міхнєвич (1800—1885 рр.). Родом з Пів­дня України. В статтях і трактатах приділяє значну увагу проблемам генезису держави, прав людини, її місця в соціально­му житті суспільства. Значною заслугою Йосифа Міхнєвича в політико-правовій теорії стало те, що, не зупиняючись на розро­бці загальних політико-правових понять, звертається до характе­ристики конкретних інститутів держави і права, причому не тіль­ки в Росії, але й в країнах Західної Європи. В основу держави по­кладено принцип «узгодженого і гармонійного діяння». Мета її існування — погодження різноманітних суспільних інтересів че­рез закони, владу та мудрість правителів. Всі інститути і ланки держави Йосиф Міхнєвич розглядав через призму інтересів різ­них станів та класів тодішнього суспільства.

Прогресивні люди Росії та України вважали необхідною доко­рінну реформацію несправедливого суспільства, шукали форми об’єднання сил для боротьби з самодержавством, кріпосництвом за нову і вільну Росію і Україну.