Воєнна доктрина держави

Воєнна політика знаходить концентроване відобра­ження у воєнній доктрині держави. Воєнна доктрина держави — це прийнята в державі на певний період система поглядів на ме­ту, характер можливої війни, на підготовку до неї країни і збройних сил, засоби ведення воєнних дій.

Воєнна доктрина України має оборонний характер. Україна виходить з того, що не є потенційним супротивником будь-якої конкретної держави. Воєнна доктрина України включає, по- перше, воєнно-політичні аспекти; по-друге, воєнно-технічні ас­пекти; по-третє, воєнно-економічні аспекти.

Основні воєнно-політичні аспекти воєнної доктрини України полягають в тому, що Україна не має територіальних претензій ані до жодної держави і не визнає їх стосовно до себе; строго до­тримується принципу недоторканості існуючих кордонів; пова­жає державний суверенітет і політичну незалежність інших дер­жав; сприяє паритетному і збалансованому скороченню всіх видів збройних сил; стоїть за вирішення міждержавних супереч­ностей тільки політичними засобами; будує свої відносини з ін­шими державами при взаємному врахуванні всіх питань націона­льної безпеки країн; забороняє використовувати свої збройні сили для реалізації політичної мети на своїй території; виступає проти розміщення іноземних військ на своїй території і на тери­торіях інших держав без їх згоди; виключає своє одностороннє повне роззброєння.

Стратегічною метою України в сфері оборони є захист її державного суверенітету і політичної незалежності, збережен­ня територіальної цілісності і недоторканості кордонів.

Проблеми воєнної політики держав тісно взаємозв’язані з пи­таннями їх зовнішньої та внутрішньої політики, економіки, техно­логічної безпеки, культури та освіти. Нові умови для проведення воєнної політики виникли між колишніми союзними республіка­ми — державами Співдружності. Свій суверенітет незалежні дер­жави Співдружності зв’язують з наявністю власних збройних сил. Поки що, на жаль, ще до кінця не сформульована концепція воєн­но-політичних відносин між всіма країнами Співдружності Неза­лежних Держав (не всі згодні створити новий оборонний союз; не всі країни, в тому числі і Україна, згодні підписати єдиний доку­мент з військово-політичного співробітництва та ін.).

Нова політика проводиться в умовах, коли у держав колиш­нього Союзу немає союзників, немає єдиного оборонного союзу, а НАТО продовжує існувати, планує прийняти в свої ряди нових членів (насамперед, Угорщину, Чехію і Словаччину, Польщу, держави Прибалтики, Болгарію і Румунію). Існуюча в сучасних умовах воєнно-політична обстановка в світі показує, що розши­рення НАТО на Схід має свої плюси і мінуси для України: по- перше, розширення зон стабільності і нормалізації ситуації в Єв­ропі, що відповідає національним інтересам України; по-друге, виникає можливість отримання додаткових гарантій безпеки з боку НАТО; по-третє, встановлення більш близьких відносин України з Західною Європою в політичній і економічній сферах. Але необхідно подолати явні недоліки. Адже розширення НАТО в такому вигляді, як пропонується, навряд чи підвищить рівень безпеки України. Поки не будуть урегульовані відносини між НАТО і Росією, Україна може виявитися в оточенні двох проти­борствуючих сил: НАТО — з Заходу і Півдня, Росія — з і Сходу і Півночі. Розширення НАТО може привести в майбутньому до поділу Європи на два табори, але вже в нових кордонах і сферах впливу.

Сучасна воєнна політика держав, що утворилися після розпа­ду СРСР, лише формується. Та воєнна політика може стати гід­ною реального буття, якщо існує її опорний інститут, її основне знаряддя — армія, збройні сили. Світовий досвід сконцентрував­ся в сучасних умовах в трьох головних підходах: західному, схід­ному і нейтральному. Західний підхід до формування і реалізації воєнної політики, будівництва збройних сил (а такий підхід влас­тивий для США і більшості країн Західної Європи) характеризу­ється урівноваженістю державного і суспільного контролю за функціонуванням всієї воєнної організації, жорсткою департиза­цією збройних сил, домінуванням концепції політичного реалізму і балансу сил, послідовним переходом до призначення громадян­ських осіб на високі військові посади. Східний підхід, раніше притаманний СРСР, а в сучасних умовах — Китаю, Північній Кореї та В’єтнаму, характеризується глибокою і всебічною полі- тизацією військового будівництва, визнанням керівної ролі в збройних силах однієї політичної партії, закритістю, розгалуже­ною і разом з тим досконалою системою виховання військовос­лужбовців. Нейтральний підхід до формування і реалізації воєн­ної політики, характерний для Швейцарії, Швеції, Фінляндії, базується на концепції незалежної оборони і незалежності від во­єнних блоків і воєнно-політичних союзів. Підхід увібрав все про­гресивне західного підходу (демократизм, департизація, відкри­тість для суспільного контролю) і східного (цілеспрямоване виховання особистого складу армії). Воєнна політика України повинна бути готовою реагувати на будь-які повороти історії.