Постановка проблеми

Розглянуті вітчизняні та зарубіжні дослідження духовності переконливо засвідчують складність цього феномену як у сенсі інтерпретації його соціально-психологічної сутності, так і щодо розгляду духовності у контексті реальної життєдіяльності особистості.

певних феноменів. Окрім того, філософські дослідження, базуючись на фундаментальних досягненнях різних наук, не можуть претендувати на те, аби позбавляти останні права досліджувати ті явища, що складають предмет їх власної компетенції.

Зазначене безпосередньо стосується феномена духовності як об’єкта психологічного дослідження. Думка про можливість та доцільність психологічного вивчення духовності отримує переконливе позитивне звучання за умови переведення наукового розгляду цього феномена у контекст психології особистості. Власне кажучи, поза цим контекстом, тобто у відриві від особистості, важко, а то й неможливо збагнути феномен духовності як соціально-психологічну реальність. Саме в особистісному контексті, зокрема у канві активності особистості, її поведінки, діяльності духовне набирає реалістичних обрисів – як в теоретичному, так і в прикладному сенсах.

Дослідження духовності у контексті психології особистості передбачає вибір одиниці аналізу цього феномена. Як показав теоретичний аналіз сутності духовності як особистісного утворення, такою одиницею можуть слугувати ціннісні орієнтації, котрі безпосередньо чи опосередковано пов’язані з моральністю. Якраз мораль, внутрішні моральні інстанції особистості виступають тим еталоном, за допомогою якого можна визначити наявність та міру розвиненості духовності у людини. Чим тісніше пов’язаний зміст ціннісних орієнтацій з моральністю, чим вагомішим в них виявляється зв’язок з категорією добра, справедливості, тим вищим може бути рівень духовності. І навпаки: відсутність такого зв’язку – свідчення бездуховності.

Методологічною основою дослідження духовності є системний підхід до інтерпретації цього феномену. Розвиток духовності ми розглядаємо як процес, що зумовлюється соціальними впливами на особистість, яка, завдяки притаманній їй самоактивності, здатна трансформувати ці впливи, поступово виробляючи власне концептуальне розуміння й ставлення до сутності життя, життєвих цілей і на цій основі визначати свій власний життєвий шлях, реалізуючи найважливіші духовні цінності.

Є підстави вважати, що духовність, процес її становлення та розвитку зумовлюється не лише соціальними впливами на особистість та їх активною трансформацією людиною, але й певними природженими, успадкованими особливостями кожного конкретного індивіда, зокрема його індивідуальними психо-фізіологічними властивостями, що позначаються на особливостях його реагування на різні явища, що тією чи іншою мірою пов’язані з духовністю.

Важливим моментом у визначенні теоретико-методологічних засад дослідження є врахування пріоритету духовних начал у становленні й розвитку особистості, у реалізації нею життєвих цілей.

Особливе значення у становленні й розвитку духовності особистості має наявність у неї потреби у постійному самовдосконаленні, у розвитку механізмів саморегуляції, що забезпечують їй можливість якнайповніше

актуалізувати й зреалізувати свої потенційні можливості і завдяки цьому здійснити, виконати себе.

Якщо розглядати питання духовності у контексті ґенези, починаючи з елементарних проявів і до досягнення високого, довершеного рівня, її можна інтерпретувати як стійку іманентну, особистісну властивість людини, здобуту завдяки певним природженим психофізіологічним здатностям (можливостям), що у процесі оволодіння індивідуальним життєвим досвідом конструктивно взаємодіяли з соціальними впливами (у тому числі спеціально організовуваними виховними впливами), котрі у їх системному поєднанні сприяли формуванню індивіда як активного (самоактивного) суб’єкта соціальної діяльності, поведінки, здатного до здійснення життєвого вибору (вчинку), відповідальність за який людина покладає на себе.

Духовно досконала особистість не тільки усвідомлює вирішальне значення моральності у людських взаєминах, у розвитку суспільства на гуманістичних засадах, але й активно утверджує моральне начало у повсякденному житті − у ставленні до інших людей, до себе самої. Отже суттєвою характеристикою розвиненої духовності людини є дієвість, конструктивно-перетворювальна сила ціннісних орієнтацій, якими вона оволоділа. Без такої дієвості можна говорити хіба що про певний рівень обізнаності людини з системою духовних цінностей. Зрозуміло, що така обізнаність є вельми важливою, однак зовсім недостатньою умовою, щоб суттєво впливати на реальну поведінку, діяльність людини. Тут має місце таке ж співвідношення, як між етичними знаннями та моральними переконаннями.

Суттєвою ознакою духовності є всезагальний, універсальний характер, що виявляється у її зв’язках з будь-якими виявами активності (поведінки, діяльності) людини. Тому некоректними слід вважати спроби пов’язувати духовність лише з окремими сферами, аспектами життя людини, наприклад, з релігійною вірою, ставленням до творів мистецтва, літератури, проблем моралі, людських взаємин тощо. Все, що робить людина, як поводиться, чим, якими цінностями, потребами мотивується її активність, можна оцінити з позицій духовності. Духовністю, її станом можна пояснити сутність поведінки людини, оскільки саме духовність є провідною детермінантою поведінки, діяльності особистості.

У систему цінностей, в контексті яких функціонує духовність, входять, крім моральних, громадянські цінності. Серед них найважливіше місце посідають наступні: почуття патріотизму, ідентичності з національною спільнотою; глибоке усвідомлення ролі рідної мови (мови роду) у життєдіяльності нації, держави; відповідальність за долю нації; повага до інших національних спільнот; естетичні цінності; інтелектуальні цінності; екологічні цінності; валеологічні цінності; світоглядні цінності.

Слід підкреслити, що світоглядні ціннісні орієнтації посідають особливе місце у сфері духовності особистості як неповторної індивідуальності з її прагненнями, сподіваннями, сприйняттям світу, баченням себе в ньому,

усвідомленням та сприйняттям сенсу свого життя, свого призначення. Отже, світоглядні ціннісні орієнтації як складова системи духовних цінностей є базовим утворенням в структурі свідомості та самосвідомості особистості і визначають зміст, сутність Я-концепції особистості.

Наголошуючи на неповторності, індивідуальності людини як суб’єкта духовності, варто водночас підкреслити руйнівний вплив на духовність усвідомлення свого «Я» у відриві від «не-Я». Деструктивність такого самоусвідомлення виявляється у протиставленні себе іншим, у виникненні переконаності у своїй виключності, «вищості» порівняно з іншими. У такої людини виникає спокуса дати свободу виявленню й реалізації будь-яких особистих, і що найгірше – егоїстичних потреб на шкоду інтересам інших людей. Слід наголосити на тому, що егоїзм несумісний з духовністю, оскільки егоїстичні орієнтації є нездоланним бар’єром на шляху до добра і справедливості.

У контексті висловлених міркувань не зайве наголосити на тому, що сенс реалізації особистісного підходу як одного з найважливіших принципів організації педагогічного процесу полягає не лише і не стільки у тому, щоб допомогти вихованцю збагнути себе як особистість, як неповторну індивідуальність, але й у тому, аби сприяти виникненню у нього здатності бачити себе, своє «Я» як частку, складову «Я» інших людей, тобто «не-Я».

Очевидно саме цим можна пояснити розвивальний, облагороджувальний вплив на розвиток особистості як потенційно духовної істоти діалогічних настановлень, оволодіння якими веде до формування уміння, бажання, зрештою стійкої потреби слухати, сприймати іншого, не вносячи в це сприймання спотворень. Як зазначав М.М. Бахтін, таке настановлення свідомості й самосвідомості лежить в основі людського буття. Крім того, таке настановлення є запорукою справжньої творчості, умовою руху до повноти форм життя, умовою внутрішньої активності – тобто самоактивності, стійкості особистості [46].

Проведений аналіз низки змістових характеристик духовності дає можливість запропонувати наступне визначення цього поняття: Духовність ми розглядаємо як багатовимірну систему, складовими якої є утворення у структурі свідомості та самосвідомості особистості, в яких у формі ціннісних орієнтацій віддзеркалюються її найбільш актуальні моральнорелевантні потреби, інтереси, погляди, ставлення до навколишньої дійсності, до інших людей, до себе самої, що стали суб’єктивно значущими регуляторами її активності.

Духовність як глибинна, багатогранна особистісна характеристика людини не виникає в індивіда зненацька, на певному, точно визначеному віковому етапі його психосоціального розвитку, скажімо, підлітковому чи у ранньому юнацькому віці. Зрозуміло, що зазначені вікові віхи в особистісному

становленні індивіда є саме тими періодами, коли в структурі особистості виникають та інтенсивно розвиваються такі складні утворення як моральні переконання, Я-концепція, система світоглядних орієнтацій та ін. Очевидно, на зазначених вікових етапах у структурі особистості можна виокремити й те, що ми відносимо до духовності. Однак феномен духовності, духовні риси особистості, їх початок, безумовно, сягають більш ранніх етапів соціалізації особистості − дошкільного та молодшого шкільного періодів особистісного розвитку дитини.

Надзвичайно важлива роль у виникненні, становленні та розвитку духовності особистості належить вірі людини у безсмертя душі людської, у її вічне життя, у незнищенність творінь людського духу, у безмежні можливості збагачення духовного життя людини, у вищу силу, в Бога.

Цікаво зауважити, що думка про позитивний вплив віри у вищу ідею, у Бога на становлення духовності особистості, на вияви духовності у реальному житті людини досить поширена серед багатьох сучасних психологів, зокрема американських психологів та психотерапевтів – як теоретиків, так і практиків. Так, Дж.С. Тонінген, Дж.Дж. Коннорс, Р. Тоскова вважають першим духовним переконанням віру у трансцендентну сутність, або Вищу силу (Бога) [47]. Згадані автори також підкреслюють, що переконливою ознакою наявності у людини стійких переконань в доконечній життєвій необхідності духовності є послідовне й неухильне застосування провідних духовних принципів до буденних ситуацій.

Виняткова роль віри у духовному житті людини зумовлюється багатьма чинниками. Серед них особлива роль належить тим моральним чеснотам, що покладені в основу віри, зокрема християнської, у формі заповідей, які для віруючої людини є внутрішніми інстанціями, регуляторами її духовного життя та поведінки.

Водночас слід підкреслити, що віра може відігравати неоціненну роль у духовному розвитку людини лише у тому випадку, коли особистість у своєму житті справді керується заповідями, нормами, передбаченими певною вірою. Лише та віруюча людина, у котрої віра поєднується з потребою постійного самовдосконалення, подолання в собі негативних якостей, здатна досягати у своєму духовному розвитку вершин досконалості. Отже, релігійна віра може вважатися справді духовним надбанням, внутрішньою сутністю особистості лише за умови, якщо вона допомагає людині виховувати у собі духовні чесноти з метою примноження своїх потенційних можливостей задля творення добра. Без такого зв’язку віра перетворюється в баласт, яким живиться, а точніше – отруюється свідомість та самосвідомість її носія-фарисея.

При аналізі складових духовності, як ми вже говорили, на особливу увагу заслуговують світоглядні ціннісні орієнтації, в яких найбільш рельєфно віддзеркалюється специфіка усвідомлення сенсу життя не лише з точки зору земних, реально існуючих цінностей, але й цінностей вічних, які за певних умов можна віднести до цінностей віртуальних. Над подібними проблемами здатні замислюватись ті, у кого з ранніх років виховали віру у вищу ідею, у безсмертя, незнищенність душі людської, всього того, що сотворила людина упродовж свого життя, віру у те, що благородні поривання, добрі справи людини, у які вона вклала всю свою душу, всі свої сили, уміння, талант, надовго залишаться у пам’яті співвітчизників, а великі, талановиті, тим паче геніальні стануть надбанням всього людства на віки.

Безсумнівно, що віра у вищу силу, в Бога, у безсмертя душі належить до системи ціннісних орієнтацій, які за умови їх нерозривного зв’язку з моральністю сприяють духовному самовдосконаленню особистості, подоланню рис бездуховності. У зв’язку з цим хочемо висловити наступне міркування, чи радше запитання: чи може людина, у якої світоглядні орієнтації не пов’язані з вірою у вищу ідею, в Бога бути носієм духовності? Відповісти на подібне запитання однозначно вельми проблематично. Однозначно негативну відповідь можна дати лише стосовно так званих войовничих атеїстів, оскільки вони належать до тих людей, котрі намагаються настирливо нав’язувати свої атеїстичні погляди іншим, виявляючи при цьому безпардонність, ґвалтування свідомості інших людей – риси, які несумісні з духовністю.

Слід підкреслити, що порівняно з віруючою людиною невіруюча позбавлена низки істотних моментів, що могли б сприяти розвиткові у неї духовності. Відомо, приміром, що виконання багатьох релігійних заповідей може вельми позитивно впливати на розвиток у людини деяких важливих рис, без яких важко навіть уявити виникнення та розвиток у людини багатьох духовних особистісних якостей, зокрема таких, як скромність, відповідальність, сумлінність, почуття провини, прагнення до самовдосконалення, готовність до прощення, безкорисливого служіння людям тощо. Особливо слід наголосити на ролі віри у виникненні потреби у самоаналізі, що є важливою базою розвитку здатності до рефлексії.

Визнаючи дієвість як суттєву характеристику духовності, слід наголосити на тому, що одним із найвиразніших особистісних вимірів сили й дієвості духовності є ставлення людини до праці, до себе як суб’єкта праці, діяльності загалом. Така особистісна характеристика як працьовитість за певних умов стає однією з найважливіших характеристик духовності людини. Вельми суттєвим моментом у цьому відношенні є мотивація праці: важливо, щоб людина ставилася до праці не лише як до засобу матеріального забезпечення, а й усвідомлювала та відчувала благородний вплив самого процесу праці на її психічний розвиток, на вдосконалення психічних функцій, здібностей. Праця, яка усвідомлюється людиною найперше в її особистісному, гуманістичному сенсі, є невичерпним джерелом духовного збагачення й зростання особистості.

Слід підкреслити, що праця, мотиви якої не пов’язані з усвідомленням її суспільної, громадянської значущості, її духовного сенсу, може спонукати розум і волю людини до холодного розрахунку, провокувати у людини підлі наміри та вчинки. Праця, яка сприймається людиною лише як засіб здобування матеріальних благ, засіб збагачення, накопичення, спричиняє виникнення таких негативних рис як егоїзм, прагнення до наживи, здирництво, скнарість, намагання домогтися успіху у праці будь-якою ціною. Отже, праця, яка не одухотворена моральним, гуманістичним сенсом, може стати соціально небезпечною, завдати шкоди самій людині, іншим людям, суспільству загалом.

Жадоба до гармонії почуттів, постійна потреба у самовдосконаленні, прагнення жити у вимірах душі, відчуженість від надмірних турбот про матеріальні блага (гроші, кар’єра, слава та інші нікчемні буденні «цінності», що можуть перетворитися на ненаситне, невгамовне джерело заздрощів, озлобленості та інших нечестивих проявів, що знищують в людині все людське і, зрештою, роблять її нещасливою) – все це та йому подібне дає людині змогу розвивати в собі здатність не тільки бачити, відчувати велич людини як носія духовності, а й активно творити це величне у власному щоденному житті та у взаєминах з навколишніми, передусім у стосунках з рідними, друзями, близькими людьми.

Духовно досконалій особистості притаманна внутрішня свобода, яка не суперечить свободі інших. Завдяки цьому людина відзначається щирістю, визначеністю та стійкістю своїх життєвих поглядів, орієнтацій, переконань, які вона готова, не афішуючи їх, наполегливо й відкрито відстоювати, а водночас і коригувати, уточнювати, вдосконалювати.

Духовність – це здатність бачити незвичайне у буденному, що зумовлює піднесеність, оптимістичну налаштованість життєсприймання духовно довершеної людини. Духовність – це спрямованість у майбутнє, шлях до якого пролягає через подолання буденності та нікчемності – перш за все у своїх власних думках, почуттях, намірах, реальних вчинках.

І ще декілька слів про віру як складову духовності особистості: Показниками справжньої, а не показної, позірної (демонстративної)

віри є здатність людини до покаяння, її готовність долати в своїй поведінці те, що несумісне з потребою творити добро, не на словах, а в конкретних справах, вчинками служити іншій людині. Не менш важливою є здатність людини до прощення як вияву толерантності та поваги до іншої людини. До того ж, прощення духовно багатою людиною не сприймається як самопожертва чи як вияв великодушності. Прощення у його сутнісному, глибинному сенсі не може мати нічого спільного з якимись егоїстичними мотивами того, хто прощає. Це –вияв внутрішньої потреби, задоволення якої не пов’язане з очікуванням якоїсь нагороди чи хоча б вияву вдячності з боку прощеної людини.

Ми не випадково повели мову про такі явища як «покаяння» та «прощення». Ці поняття, що вживаються майже виключно у контексті віри, можуть бути переведені у площину науково-психологічного аналізу. Подібна зміна

контексту оперування згаданими поняттями та аналізу сутності означуваних ними явищ, вчинків людини жодною мірою не знижує їхньої цінності: покаяння, як і прощення – чесноти високої моральнорелевантної ваги, − незалежно від того, чи розглядати їх як цінності у контексті віри чи поза таким контекстом.

Становлення духовності, духовне самовдосконалення особистості – процес, який нерозривно пов’язаний з розвитком та саморозвитком. Це – складна, напружена діяльність, спрямована на позитивну зміну себе: своїх думок, почуттів, вчинків, на розвиток своїх можливостей, здібностей, на позитивні зміни навколишнього середовища, на подолання буденності, на оволодіння вищим сенсом життя людського. Зрозуміло, що початок і продовження цієї складної внутрішньої роботи великою мірою залежить від таланту наставника, його людяності, мудрості, його відповідальності за долю вихованця.

Якщо розглядати духовний розвиток особистості у контексті процесу її соціалізації, то слід наголосити на необхідності суттєвої перебудови системи освіти і виховання в Україні, в усьому нашому освітньому просторі. З-поміж багатьох напрямів перебудови особлива роль має належати вихованню у памолоді духовності: якими видатними не були б успіхи в освіті учнів, студентів, в оволодінні ними найскладнішими видами інформації, якими б найскладнішими уміннями й навичками не оволодівати вони, ми ніколи не осягнемо найважливішої мети – виховання особистостігромадянина – якщо постійно, на всіх вікових етапах становлення та розвитку особистості дитини, процесу її соціалізації не дбатимемо про оволодіння нею системою духовних цінностей, а, отже, духовністю загалом.

Варто підкреслити, що процес соціалізації людини, якій притаманні найважливіші духовні чесноти, зазвичай не буває легким, оскільки доводиться долати спротив різноманітних негативних обставин на шляху до свого самовизначення, що не може мати нічого спільного із зручним, корисливим «життєвлаштуванням»

Без врахуванні цієї доленосної обставини важко навіть уявити процес соціалізації особистості, якому притаманна гуманістична спрямованість. У зв’язку з цим доцільно згадати наповнену глибоким сенсом думку видатного українського філософа Григорія Сковороди про те, що нічого втішного нема у тому, коли людина оволоділа багатьма науками, та не має доброго серця.

У зв’язку з наведеними міркуваннями виникає думка про те, що духовність як феномен, який відзначається своєю універсальністю у розумінні його взаємозв’язку з багатьма особистісними характеристиками людини, а також з огляду на його складність, багатогранність, багатовимірність не може бути прерогативою його розгляду, дослідження якоюсь однією наукою. Спроби пов’язати духовність лише з якоюсь однією галуззю людських знань, чи відносити її виключно до віри, як це часто трапляється, є своєрідною монополізацією, яка обмежує можливості збагнути сутність цього феномена. Через таку монополізацію духовність до сьогодні вважається

явищем винятково таємничим, недоступним науковому вивченню. Отже, маємо справу із своєрідною містифікацією феномена духовності. Натомість визнання можливості розгляду, вивчення явища духовності представниками різних наук є абсолютно необхідною умовою досягнення успіху. Зрозуміло, що у вивченні духовності неабиякими можливостями володіє психологічна наука, зокрема психологія особистості. 1.1.