Вчинок як рушійна сила розвитку психічних процесів, станів, властивостей особистості

Вчинок залежить від мотиваційних складових. У цьому контексті одним із перших його елементів виступає воля.

Як вольову дію вчинок завжди пов’язують з боротьбою мотивів. Прийняття рішення є завершенням цієї боротьби.

З поняттям «мотиву» взаємопов’язане питання так званої «свобідної волі». Постає запи­тання: у якому напрямі буде прийняте рішення, якщо нашу волю мотиви тягнуть у різний бік? Відповідь може бути однозначною: воля піде у бік найсильнішого мотиву. У чому ж виявляється сила мотиву? Ймовірно, що ця сила визначається інтенсивністю задоволення, яке взаємопов’язане з його появою у свідомості. Мотив є сильнішим, коли більше задово­лення він викликає. Водночас свідомість підказує, що наша воля є свобідною і що вона може бути спрямованою на те або інше, навіть супроти найсильніших мотивів. Мотиви мають можливість схиляти нашу волю в той чи інший бік, але не завжди мають силу примусити до прийняття якогось рішення.

Викладене свідчить про два різні погляди щодо впливу мотивів на волю. Перший дово­дить, що при наявності мотивів наша воля приречена йти в напрямі, зумовленим співвідно­шенням їх сили. Цей погляд прийнято називати детермінізмом. Другий погляд стверджує, що коли є мотиви, рішення нашої волі буде таким або іншим, а це означає, що наша воля не пов’язана цілком з мотивами. Цей погляд називають індетермінізмом. Студентові варто самостійно проаналізувати цю складну проблему, користуючись при цьому не лише пси­хологічною, а й філософською літературою [49].

Збудниками вчинку є потреби. Вони характеризуються здатністю відтворення й цикліч­ністю. Кожна задоволена потреба спонукає до її відтворення. Так, духовна потреба, яка стала причиною високоморального вчинку, неодмінно вимагає свого репродукування.

На зміст і діяння вчинку сутнісно впливає сформованість характеру людини. Можна сказати, що вчинки індивіда є результатом вияву його характеру. Одна із найважливіших рис характеру - його цілісність. Саме цілісна натура здатна до вчинкової діяльності. Людина, що не виховала в собі цілісного характеру, зазвичай не здатна на високоморальний вчинок. Хоча така людина може бути доброю, лагідною, ввічливою й доброзичливою. Безхарактер­на людина в одній ситуації може виявити чесність і принциповість, а в іншій - засвідчити нечесність, піддавшись впливу інших людей або власному тимчасовому настрою. Безха­рактерній людині властива нестійкість, що виявляється у слабкостях волі. Проте не слід забувати, що людина із сильним, цілісним характером також здатна до скоєння аморальних вчинків. Це ми можемо простежити у художніх творах української й зарубіжної літерату­ри. Студентові бажано самостійно віднайти й проаналізувати твори, в яких ця проблема найяскравіше висвітлена.

Спонукальною силою вчинку є також моральна творчість особистості. Вона ініціює створення моральних ситуацій, визначення й унормування духовних цінностей.

Одна з перших спроб розкрити структуру творчого процесу належить російському інженерові П. К. Енгельмейеру, який у своїх пошуках зближує психологічну структуру творчості технічної, наукової та художньої. П. К. Енгельмейер запропонував такі ознаки людської творчості:

1) штучність - тобто створення культури;

2) доцільність, яка полягає у бажанні досягти конкретної мети, розв’язанні якогось завдання (користь, краса, істина та ін.);

3) раптовість, оскільки творчість відрізняється від методичного мислення, вона інту­їтивна за своєю природою;

4) цілісність - творчий продукт має ідею, а всі частини твору об’єднуються в повну цілісність.

Сьогодні є популярною чотиристадійна теорія Г.

Досліджуючи життєдіяльність 250 знаменитих мислителів Англії та Америки, Е. Д. Гетчинсон виокремив дві основні форми розгортання творчого процесу: систематич­не мислення та «творчий інсайт». Інсайт і систематичне мислення є крайніми полюсами шкали факторів, що виражають ступінь психічної фрустрації. Із характеристикою феномену «інсайту» студент може ознайомитися під час вивчення праць відомих вчених (В. Кьолер, М. Вертхеймер, К. Бункер та ін.). Важливо також звернути увагу, що інсайт (англ. insight - осяяння, схоплювання) - це завжди прорив свідомості до нових можливостей, зміна на­пряму волі. Щось змінюється всередині і навколо нас. Чіткість усвідомлення сама по собі володіє живодайною силою, «усвідомлення є центральним феноменом психічного життя, якщо воно є не автоматичним, а дійсно є таким» (Ф. Перлз).

Інсайт викликає внутрішні моральні зміни людини. Вона починає мислити іншими, ніж до цього, моральними, естетичними категоріями. Усвідомлює, наприклад, що не все купляється й продається, що прагматизм й егоїзм не є сенсом життя. Так і влада грошей не є всемогутньою і аж ніяк не завжди приносить щастя. З усвідомлення подолання цих примар людське життя набуває зовсім іншого сенсу, особистість тоді здатна на вчинок як стосовно самої себе, так й інших.

Вчинок потребує застосування морально значущих засобів. Тому навіть, якщо люди обирають справді високу й благородну мету, але засоби її досягнення перебувають у роз­біжності з цими її позитивними якостями - завжди існує ризик викривлення, деформація цієї мети й підміни її чимось принципово іншим: у такому випадку з’являється привід го­ворити про те, що хтось зрадив свою мету, занапастив своє покликання тощо. Часто-густо, наприклад, людина здійснює той чи інший вчинок, застосовуючи такі засоби, як підступ­ність, лицемірство, заздрість. Ці засоби самі по собі є аморальними, отже, і вчинок набуває аморального змісту.

Український психолог І. П. Маноха зазначає, що вчинкова дія, вчинок загалом синтезу­ють у собі змістовні та процесуальні ознаки діяння особистості у світі. Ці ознаки мають характер пізнавальних та перетворювальних впливів. Особистість спрямовує їх на явища зовнішнього світу або до сутності власного «Я». Саме тому результат окремого вчинку поряд із безпосереднім значенням «зараз завершеної дії» має конкретні наслідки. Вони екстраполюються в інші сфери існування особистості (просторовий аспект), на явища ми­нулого у житті особистості (часовий аспект), на масштаб життя особистості, що визна­чається змістовим і ціннісним рівнем здійснення нею творчих аспектів життєдіяльності (динамічний аспект) тощо. Отже, явище, що має багатомірну й багатозмістову природу, здатне породжувати наслідки відповідного характеру. Кожний здійснений вчинок для осо­бистості - акт ствердження власного «Я», акт набування нових особистісних якостей, но­вого досвіду [88, с. 498].

Післядійовий ефект здійсненого вчинку, на думку вченого, актуалізується особистістю через усвідомлення нею наслідків вчинкового діяння, а також через узагальнення свідчень, відгуків, оцінок вчинку з боку інших людей, що також були учасниками цієї вчинкової дії або могли безпосередньо чи опосередковано споглядати її. Як і структура вчинку загалом, післядійовий ефект має розглядатися з позицій його феноменологічного та реально-практичного змісту.

Студентові варто мати на увазі, що вчинкова діяльність особистості часто-густо пов’я­зана з ризиком. Ризик розуміється як ситуативна характеристика діяльності, сутність якої полягає у невизначеності її результату і можливих негативних наслідків у випадку недо- сягнення успіху. У психології поняттю «ризик» відповідають три головні взаємопов’язані значення: 1) ризик як міра очікування негативу за умов безуспішної діяльності; 2) ризик як дія, що загрожує суб’єкту певними втратами; 3) ризик як ситуація вибору між двома мож­ливими варіантами дії: менш привабливим, проте більш надійним, і більш привабливим, але менш надійним [39, с. 344-345].

Ризикованість характеризується тим, що з віком готовність до ризику зменшується, людина стає більш виваженою, обережнішою і тим самим обмежує власне «Я» у виборі вчинку; у досвідченіших суб’єктів готовність до ризику нижча, ніж у недосвідчених, від­повідно міра ощадливості дій є різною; з наближенням ситуації внутрішнього конфлікту готовність до ризику зростає, зникає сумнів, страх, натомість з’являється рішучість, без­компромісність; в умовах групи готовність до ризику має більш сильний прояв, ніж при діях наодинці, і залежить від групових очікувань. За цих умов «втеча» від вчинку зазвичай унеможливлюється.

Українські вчені-психологи, досліджуючи вчинок як духовну константу особистості, виокремлюють: вчинок буденності, вчинок екзистенції, вчинок самопізнання, вчинок повернення до буденності (Т.

Останнім часом плідно досліджує проблему вчинкової діяльності особистості акаде­мік І. Д. Бех. Вчений розробив не лише типологію вчинку, а й висвітлив його мотивацій­но-цілісну детермінацію; окреслив вчинкову життєву сферу особистості; визначив місце і роль педагога у просторі вчинку. Ці питання є надзвичайно актуальними для майбутнього молодого фахівця, тому радимо їх проаналізувати у праці науковця «Вчинок як духовна константа особистості» [15, с. 153-246].

Отже:

1) Вчинок - це процес, який залежить від ситуативних та мотиваційних перетворень, усвідомлення дії та післядії.

2) Психологічною основою вчинку є встановлення та розрив окремих зв’язків людини із середовищем.

3) Вчинок є зверненням дії всупереч реальному станові речей.

Виховний вплив на формування вчинку. Практично усі найвідоміші педагоги минулого й сучасного доводили необхідність формування розуміння сутності і змісту вчинку особисто­сті - як учня, так і учителя. Особливої уваги цьому питанню надавав В. О. Сухомлинський. У своїх працях «Вправляння - один з методів виховання свідомої дисципліни», «Методика виховання колективу», «Як виховати справжню людину» педагог-гуманіст доводив визна­чальну роль вчинку у життєдіяльності особистості. Він зазначав, що учинок слід форму­вати з дитинства, оскільки маленькі діти ще не вміють розумом своїм осягнути мотиви вчинків, моральний досвід співпереживання й співчуття в них ще обмежений. Тому тут конче потрібна допомога учителя, його мудра порада. «Бувають у дитинстві вчинки, про які потім усе життя людина згадує з болем і жалем, переживаючи докори сумління, - писав учений, - від мудрої влади педагога залежить, щоб ці докори сумління серце зберігало в недоторканості й чистоті. Щоб ці почуття входили в духовне життя колективу як моральне надбання особистості, колектив мусить бути дуже чутливим до них» [139, с. 626].

Учений і практик В. О. Сухомлинський застерігав як батьків, так й учителів, що до різ­них необачних вчинків дитини слід ставитися мудро і дуже обережно. «У дитини ніколи не буває злого умислу. Вона помиляється. І якщо ви допомогли їй правильно зрозуміти й пережити помилку, вона всім серцем осягне моральний смисл свого вчинку й намагати­меться уникати аналогічної помилки, хоча не завжди це їй вдаватиметься» [139, с. 624].

Тому на осуд заслуговують не всі вчинки, а лише ті, в яких закладено насіння егоїзму, себелюбства, байдужого ставлення до духовного світу людини. Необачні, непродумані вчинки є протестом дитини проти грубощів, сваволі або помилок батьків чи вихователів.

В. О. Сухомлинський не заперечував колективного осуду вчинків учнів, але це могло відбуватися лише в окремих випадках, і такий осуд мав відповідати сутності вчинку. Він вважав недоречною таку форму впливу на виховання, як колективне висміювання. «Дехто з педагогів вважає, що найефективніше впливає на осудливий вчинок колективне висміюван­ня... Вдаватися до висміювання як до спеціального засобу впливу колективу на особистість необачно ще й тому, що кожен вчинок, яким би осудливим він не був, має свої глибинні причини й джерела, серед яких часто буває тяжка, далеко прихована від людей душевна травма. В таких випадках висміювання завдає нової травми» [139, с. 545].

Важливо, наголошував педагог, щоб у кожному покаранні, осуді учень вбачав своєрідне вправляння в правильному вчинку. «Колективний осуд поганих вчинків можна створити тільки постійним вправлянням у хороших вчинках. Головна умова, яку ми ставили перед вправлен­ням, - робити хороший вчинок не для похвали, а для себе і своїх товаришів» [138, с. 23].

В. О. Сухомлинський доводив, що у колективному вправлянні в хороших вчинках велике значення має емоційне забарвлення вчинку, що полягає в подоланні перешкоди. Усунення такої перешкоди він розумів як підпорядкування власної волі учня - волі колективу.

Водночас, учитель повинен дуже обережно підходити до заохочення хороших вчинків. В учнів, на його думку, в жодному випадку не повинна складатися думка, що звичайні, правильні вчинки треба робити для похвали. У хорошому вчинку діти не повинні вбачати нічого надзвичайного. Виховний вплив на формування вчинку людини має бути послідов­ним, тактовним і безперервним.

Завдання та запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення поняття «вчинок».

2. Розкрийте взаємозв’язок свідомого, несвідомого й підсвідомого у вияві вчинку.

3. Поясніть взаємозв’язок ситуації і вчинку.

4. Охарактеризуйте роль мотивації у структурі вчинку.

5. Доведіть вплив темпераменту на вияв вчинку.

6. Проаналізуйте взаємозв’язок характеру і вчинку.

7. Розкрийте сутність післядії та усвідомлення вчинку.

8. У чому полягає сутність самопізнання?

9. Чи можлива «втеча» від вчинку?

10. Назвіть основні форми вияву вчинків.

Тематика рефератів

1. Вчинкова природа психічного.

2. Творчість і вчинок.

3. Віра і вчинок.

4. Стратегія вчинку і ствердження «Я».

5. Вчинок як діалог і монолог.

6. Моральний вибір і вчинок.

7. Відповідальність і вчинок.

8. Вчинкова сфера особистості.

9. Педагог у просторі вчинку.

10. Інсайт і вчинок.