Критерії періодизації історії формування і участі громадських організацій у прийнятті державних рішень

(Н. В. Крохмаль, С. А. Мирошниченко)

Учені, що займаються дослідженням громадянського суспільства, його взаємодією з державою постійно акцентують увагу на тому, що в основі “фундаменту” цієї взаємодії є свобода і права громадян, зокрема право приватної власності, які, з одного боку, є “природними”, отриманими від народження, а з другого — закріплюються в нормативних документах на рівні держави (наприклад, конституція країни, Європейська хартія місцевого самоврядування тощо).

Ці права і свободи актуалізуються в інтереси особи, соціальних груп, спільнот, держави. Вони виражаються через громадські об’єднання, до яких належать політичні партії та громадські організації, асоціації громадян тощо. Їх кількість, діяльність вже давно стали показником “зрілості” громадянського суспільства.

Дійсно, сьогодні “громадянське суспільство уособлюється в самодіяльних асоціаціях людей (релігійних і політичних корпорацій, купецьких гільдій, кооперативів, профспілок і так далі), покликаних виражати і захищати їх групові і індивідуальні інтереси і права, ставати в особливі відносини з державою, що з’являється. Чим більш розвинене громадянське суспільство, чим більше місця в суспільній свідомості займають цінності свободи та саморозвитку, тим більше підстав для формування демократичних режимів, і навпаки — чим менше розвинене громадянське суспільство, тим більше вірогідне існування авторитарних і тоталітарних режимів” [347].

Сучасні дослідження у царині взаємодії громадянського суспільства і держави констатують діяльність асоціацій людей, громадських організацій, вивчають їх форми та методи роботи, прогнозують їх подальший розвиток, надають рекомендації щодо вдосконалення механізму впливу на державні органи влади тощо.

Тому проаналізуємо процеси формування і участі громадських організацій у прийнятті державних рішень з позиції поєднання типів суспільств та формацій (аграрного, індустріального, постіндустріального, інформаційного;

первіснообщинної, рабовласницької, феодальної,

капіталістичної, комуністичної) з етапами розвитку громадянського суспільства, а також з елементами системи організаційної взаємодії державної влади і організацій громадянського суспільства.

Почнемо з короткої характеристики типів суспільств.

У суспільствознавстві є кілька їх класифікацій. З позицій марксизму розрізняють суспільно-економічні формації (базуються на економічних структурах, певних виробничих відносинах), а саме: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну та комуністичну (початкова стадія якої - соціалізм).

Технократична (техногенна) типологія суспільств [28] набула особливої популярності в другій половині XX ст. Вона базується не лише на економічній основі суспільства, а і на сукупності всіх форм його життєдіяльності - матеріально- економічній, культурній, політичній, моральній.

Згідно з нею виділяють три типи суспільств:

1) доіндустріальні, або традиційні (7 тисячоліття до н.е. - XVIII ст.

та два техногенні:

2) індустріальні (60-90-і рр. XVIII ст. - 60-90-і рр. ХХ ст.), які ґрунтуються на індустріальній цивілізації, а їх технологічна основа — машинна праця;

3) постіндустріальні (80 рр. ХХ ст. — кінець ХХІ — початок ХХІІ ст.), котрі базуються на інформаційно—комп’ютерній цивілізації, а технологічну основу їх становлять знання й інформація.

У техногенних типах суспільств виникає система цінностей, основу яких складають наука, техніка, технологія. “Ідея перетворення світу стає провідною в культурі техногенної цивілізації; принципово змінюється становище людини в суспільстві: утверджується цінність свободи, рівності людей, тобто цінності демократії.

Техногенна цивілізація динамічна, рухлива й досить агресивна. Вона суперечлива: її вища мета — збільшення матеріального багатства на основі постійного оновлення техніко—економічних систем — перетворює людину на просту функцію, засіб виробничої сфери, вона стає предметом маніпуляції з боку масової культури, засобів масової інформації, з одного боку, і водночас орієнтується на свободу людини, мобілізує людську активність, стимулює розвиток здібностей людини, внаслідок чого відбувається гуманізація суспільства” [447].

Сьогодні у світі існує нерівномірність розвитку та співіснування цих трьох типів суспільств. “Ці типи суспільств (або цивілізацій за Алвіном Тофлером) знаходяться в тісному взаємозв’язку, при цьому постіндустріальні суспільства відчутно домінують. Утворюється своєрідна система розподілу праці. Найбільш розвинуті держави продукують інформацію та пропонують певні послуги (зокрема й на міжнародному рівні), індустріальні суспільства забезпечують масове виробництво товарів, доіндустріальні суспільства

забезпечують перші два типи сировиною, продуктами харчування та дешевою робочою силою” [303].

Іншою основою дослідження є розвиток громадянського суспільства, яке починає формуватися у країнах Європи і Америки у XVI-XVII ст., а точніше — його періодизація.

Можна виділити три етапи [197, c. 85—97; 373; 415] становлення громадянського суспільства, кожний із яких супроводжувався істотними змінами економічних відносин, суспільного і державного ладу, розвитком свідомості індивіда і суспільства, культури народу і нації, перетворюваннями суспільної ідеології.

I етап — XVI — XVII ст. — характеризується процесом визрівання передумов (економічних, політичних, ідеологічних) розвитку буржуазного суспільства, усуненням юридичної нерівності, обмеженням політичної влади правом. За підтримкою міст і міських станів в ряді країн виникали централізовані національні держави, що мали ознаки сучасних держав (суверенітет, державна скарбниця, професійний управлінський апарат і ін.). До цього ж часу відноситься переворот у суспільній ідеології, бурхливий розвиток мистецтва і культури, широке поширення протестантської буржуазної етики, оформлення в “теорію природного права” основних загальних ідей, зв’язаних із уявленнями про громадянське суспільство як про соціально- політичний ідеал. На чолі боротьби пригноблених станів проти феодальної нерівності і привілеїв стояли городяни (наприклад, буржуазна революція в Англії (1640-1688 рр.)).

II етап - кінець XVII - кінець XIX ст. - характеризується

формуванням громадянського суспільства в найбільш розвинутих буржуазних країнах на засадах загальної юридичної рівності, вільного підприємництва і приватної ініціативи. У цей період з’являється громадянин як самостійний суб’єкт, що усвідомлює себе індивідуальним членом суспільства. Він конституційно наділений певним комплексом прав, свобод і водночас несе відповідальність перед суспільством. Держава все більше віддаляється від виконання функцій власника. Розвиваються правові механізми, що стримують політичну владу. Відбувається становлення представницької демократії - постійно діючих представницьких загальнонаціональних установ

парламентського типу зі суворо позначеними повноваженнями затверджувати податки і приймати закони.

III етап - рубіж XIX - XX ст. - характеризується

розвитком постіндустріального суспільства з машинним виробництвом, фабричною організацією праці,

загальнонаціональним ринком; відокремленням влади від власності; переходом управління громадськими справами практично до рук вчених—спеціалістів (менеджерів) із збереженням інститутів традиційної демократії та політичного плюралізму; розширенням і поглибленням рівноправності людей.

Поєднавши дві названі класифікації можна зробити висновок, що громадянське суспільство почало формуватися наприкінці доіндустріального (традиційного) суспільства, його становлення відбулося в період індустріального суспільства і на етапі постіндустріального суспільства громадянське суспільство набуває нових для себе рис.

Для нашого аналізу це цікаво тим, що становлення громадських організацій як інституту громадянського суспільства почалося в більшості розвинених країн з кінця XVIII — середини ХІХ ст., коли почали формуватися перші асоціації, профспілки, товариства тощо. Але, якщо поглянути на сучасну розгалужену систему форм і методів впливу громадянського суспільства на державу (наприклад, експерти, інститути радників, аналітичні центри, неурядові дослідницькі установи, експертні групи, центри соціального партнерства тощо), то стає зрозумілим, що сьогодні численні громадські організації повинні не просто існувати і діяти, а прагнути до взаємодії з державними органами влади для забезпечення інтересів своїх членів. Тобто, історично складена “аморфна” маса громадських організацій у горизонтальній площині, взаємодіючи з державними органами влади, “піднімається вертикально”, створюючи систему державно—громадського управління. І якщо політична партія — це об’єднання громадян, що прагне до політичної влади, то громадська організація - це об’єднання громадян, що впливає на державу через владу громадянського суспільства.

Отже, спираючись на виділені критерії, в подальшому аналізі у розвитку громадських організацій та їх взаємодії з органами державної влади ми розрізнятимемо: протоетап, етапи зародження, становлення і розквіту. Останній пов’язує наш ретроспективний аналіз із сучасністю.

Далі докладно розглянемо виділені етапи.

2.2.