Етапи розвитку громадських організацій у світовому і українському просторі

(Н. В. Крохмаль)

Ключовим поняттям громадянського суспільства є поняття “громадянин. Громадянином є “суб’єкт життя суспільства, що активно впливає на процес його змін”. У рамках громадянського суспільства, що розуміється як

комунікативний процес, поняття “громадянин” розкривається через поняття “участь”, тобто через його діяльність в різних громадських організаціях і інститутах [405, с.

“Участь громадян починає оформлюватися ще у доіндустріальному суспільстві, а саме в період рабовласницького ладу, коли утворюються перші угрупування, які відображали інтереси різних соціальних груп або класів. Так, наприклад, у VII — VI ст. до н.е. серед жителів Аттіки існували особливі політичні угрупування місцевої аристократії. У Афінах утворювалися гетерії — таємні товариства однодумців—олігархів, спрямовані проти демократичного ладу, а в Давньому Римі були оптимати — прибічники аристократії, і популяри, які виражали інтереси провінціалів і плебсу.

У V ст. до н.е. було створено римські закони XII таблиць, в яких є згадки про об’єднання по спільності інтересів, благодійних організаціях для бідних тощо [148].

Якщо в Західній Європі в період VIH - V ст. до н.е. переважало вираження інтересів різних соціальних груп через створення політичних угрупувань та благодійних організацій, то на Сході вираження інтересів соціальних груп мало філософську основу. Фактично східна філософія була формою не стільки індивідуальної, скільки громадської свідомості, що створювала ефективний механізм взаємодії певної форми свідомості з суб’єктом, що породив її, у першу чергу з філософськими об’єднаннями, що були своєрідними посередницькими ланками “між індивідуальною свідомістю і їх носіями-мудрецями, з одного боку, і суспільною свідомістю і його носієм-суспільством, з другого” [158, с. 33]. Наприклад, у Китаї це були спочатку гуртки інтелектуалів-жу, конфуціанство і легізм і лише багато пізніше - школи- монастирі.

В Індії формування і закріплення варно-кастової системи суспільства відбувалося через зміни різних філософсько- релігійних течій — джайнізму, буддизму тощо. Філософськими об’єднаннями тут виступали і просто учнівські групи на чолі з шановним наставником (“упа-ні-шад”), і дуже замкнуті, типу джайнських, секти, і все ті самі школи-монастирі, і, нарешті, всякі створювані на європейський зразок товариства-самадж [158, c. 32-33].

Вираження інтересів окремих груп в період рабовласництва відбувається здебільшого через політичний вплив, боротьбу за владу. На прийняття державних рішень такі організації могли впливати, якщо їх члени знаходилися при владі.

Якщо в період рабовласницького ладу соціальна структура суспільства складалася з двох основних класів - рабовласників і рабів, а також з нечисленного прошарку ремісників, торговців та ін., то з формуванням феодальних відносин у Західній Європі відбувається зміна соціальної структури (феодали і залежне селянство - основні класи), що приводить до розширення прошарку ремісників, торговців, купців та ін. - так званого третього стану. Нові економічні відносини, формування розгалуженої соціальної структури феодального суспільства сприяють задоволенню потреби соціальних груп до вираження своїх інтересів на рівні держави.

суспільства, були тільки рабовласники, то при феодалізмі коло громадян розширюється за рахунок поступового набуття громадянства все більшою кількістю осіб.

В період раннього середньовіччя (V - Х ст.) відбувається формування європейських держав, становлення основних класів феодального суспільства, складається система васалітету — система відносин особистої залежності одних феодалів (васалів, міністеріалів) від інших (сеньйорів).

В період пізнього середньовіччя (ХІ — ХѴІ ст.) спостерігаються тенденції на обмеження королівської влади (наприклад, в Англії), посилення влади релігійних об’єднань (влада Ватикану, секти єретиків, чернецькі ордени тощо), професійних організацій — цехів, гільдій та ін. Саме в цей період складаються передумови для формування громадянського суспільства: збільшення чисельності осіб, які отримують землю в приватну власність або ж мають свою справу приводить до потреби в розширенні своїх прав і свобод, насамперед права на голосування тощо.

Одними з перших, хто почав впливати на державу (в особі короля) були феодали. Яскравим прикладом є історія Англії та Франції. В Англії 15 червня 1215 р. була підписана Велика хартія вольностей (лат. Magna Carta Libertatum, англ. The Great Charter), що в майбутньому стала одним з конституційних актів країни [121]. По суті, вона була договором короля з опозицією (здебільшого церковно— баронською), якій гарантувалось дотримання певних прав і привілеїв вільних станів: церкви, баронів і купців. (Нагадує сучасні компакти між державною владою та громадськими організаціями).

Хартія дістала назву Великої, оскільки містила найбільш великий на той час перелік матеріальних і політичних вимог про гарантії прав і свобод, які король вимушений був прийняти.

Велика хартія вольностей була анульована Іоанном вже в тому ж році, що і була підписана, проте в наступному підтверджувалася королями Генріхом III (1216—1272), Едуардом I (1272—1307) і Едуардом II (1307—1327) (за винятком тих, що принижують престиж корони так званих конституційних статей).

Велика хартія вольностей була майже забута в XV і XVI ст., проте надалі зіграла значну роль в Англійській буржуазній революції, будучи використаною парламентською опозицією для обґрунтування права контролювати дії королівської влади і левеллерами для пропаганди загальнодемократичних вимог [121].

У Франції в 1302 р. були створені Генеральні штати — найвища станово-представницька установа в 1302-1789 рр. [81].

Виникнення Генеральних штатів було пов’язане із зростанням міст, загостренням соціальних протиріч і класової боротьби, що викликало необхідність зміцнення феодальної держави.

Попередниками Генеральних штатів були розширені засідання королівської ради (із залученням міських верхів), а також провінційні асамблеї станів (що поклали початок провінційним штатам). Перші Генеральні штати були скликані в 1302 р., в період конфлікту Філіпа IV з папою Боніфацієм VIII.

Генеральні штати були дорадчим органом, що скликалися за ініціативою королівської влади в критичні моменти для надання допомоги уряду. Основною їх функцією було квотування податків. Кожен стан засідав в Генеральних штатах окремо від інших і мав по одному голосу (незалежно від числа представників). Третій стан був представлений верхівкою городян [81].

З кінця XV ст. інститут Генеральних штатів занепав у зв’язку з розвитком абсолютизму, що розпочався, протягом 1484-1560 рр. вони взагалі не скликалися (відоме пожвавлення їх діяльності спостерігалося в період Релігійних війн — Генеральні штати скликалися в 1560, 1576, 1588, і 1593 роках). З 1614 по 1789 рік Генеральні штати знову ні разу не скликалися [81].

З розвитком середньовічних міст ще однією силою, з якою поступово починає рахуватися державна влада стає третій стан — городяни. У містах створювалися цехові організації, що об’єднували майстрів однієї або декількох схожих професій, або союз середньовічних ремісників за професійною ознакою. У широкому сенсі - це різного типу корпорації і асоціації (купецькі, професійні, громадські, релігійні), створені з метою захисту інтересів своїх членів.

Крім того, цех мав свій статут, прапор, підтримував вдів та сиріт своїх робітників, виставляв загін військового ополчення, відповідав за оборону певної ділянки стіни або башти, за підтримання їх в порядку, регулярно скликав збори своїх членів в спеціальній будівлі, на святах виступав як єдине ціле [207, c. 115].

Цех поступово перетворювався на мануфактуру, але паралельно з економічними перетворення цеху відбувалися і соціальні — підтримка цеху в позагосподарській діяльності сприяла, на наш погляд, формуванню в майбутньому профспілкових організацій.

Цехові організації використовували в своїй боротьбі за владу з іншими цехами та місцевими органами влади різні форми впливу, зокрема “цехові” революції в містах.

Отже, у “Європі в середні віки існували різні релігійні і політичні об’єднання, союзи взаємодопомоги, професійні організації, гільдії. Вони створювалися добровольцями для взаємної допомоги і захисту” [30, c. 365—367].

Щодо становлення інституту громадських організацій в Україні, то має “місце думка, що українське “громадянин” походить від “громада” і в ньому відбито не бюргерський (буржуазний) і не політичний (citizenship) зміст, а спадкоємність форм соціальної взаємодії, народного побуту і менталітету — від громади докнязівських часів до громадських організацій і громадського самоврядування нашого періоду” [186, c.

В період середньовіччя територія України з ІХ ст. входила до складу Київської Русі, що обумовило і формування відповідних засад у досягненні інтересів окремих соціальних груп.

Боярська дума - вища рада при князеві (з 1547 р. - при царі) в Російській державі X — початку XVIII ст. Її діяльність носила законодорадчий характер. У Київській Русі боярська дума була нарадою князів з дружинниками (княжими мужами, думцами) і старцями градськими (земськими боярами, нащадками місцевої знаті), а іноді було присутні і представники вищого духовенства (при цьому інколи не тільки вищої ієрархії — єпископи та ігумени головних монастирів) [207, c. 121]. Спочатку це була рада “найкращих людей” землі, що разом з князем постійно вирішують найважливіші питання верховного управління, пізніше функції боярської думи змінюються. Боярська дума Київської Русі нагадує сучасні громадські ради при державних органах влади, що виконують дорадчі функції.

Не варто забувати і про народні збори (віче), які виникають з племінних зібрань стародавніх слов’ян і перетворюються в збори повноправних громадян, що вирішують як загальні питання, так і поточні питання політичного, економічного і культурного життя. Відомим є новгородське віче. У 1136 р. в Новгороді остаточно переміг вічовий лад і владні повноваження перейшли до місцевої боярської аристократії. З XIII ст. міське віче вироджується у вузькостанову раду “300 золотих поясів” — представників декількох сотень міських боярських сімей [51]. Отже, про віче, що існувало кілька століть в Київській Русі, можна говорити як про демократичну форму впливу на місцеву та державну владу.

Вважається [246, c. 27—37], що Україна завжди була громадянською країною. Власне, унікальність України полягає у тому, що вона почала формуватися у часи середньовіччя як країна, де громада часто виступала цілісним самодостатнім суспільним суб’єктом.

Найпоширенішим типом громади на той час була церковна, тобто парафія. Водночас і українське село завжди являло собою громаду. Членство у громаді визначалося місцем проживання та належністю до конкретної церкви на чолі зі священиком. Існували виборні посади — війт (староста), а функції представництва громадської думки здійснювали загальні збори громади — схід. Таким чином, докріпацьке і доколгоспне село було ланкою громадянської суспільної організації [246, с. 27-37].

У середньовічних містах України, що також являли собою громади зі своїми виконавчими особами та представницькими органами, були так звані органи самоорганізації населення, створені як на основі парафій-вулиць, так і на основі ремісничих цехів за професійною ознакою. Члени цехів також користувалися гарантованими правами і мали обов’язки.

Отже, протоетап формування і участі громадських організацій триває від появи перших держав, в яких різного виду об’єднання є захисниками інтересів дуже обмеженого кола соціальних груп, які фактично мають пряме відношення до “вищих ешелонів влади”, до поступового розширення числа громадян, що отримують права власності і голосу, а відповідно і до утворення нових форм об’єднань громадян у державах Середньовічної Європи. Формами участі у прийнятті державних рішень громадськими організаціями є здебільшого політичний вплив і боротьба за владу.

Загалом, на початок ХѴІ ст. в Європі сформувалися умови для переходу до буржуазного (капіталістичного) ладу, не тільки в господарському аспекті, але й в соціальному — формування станової системи надало можливість розширити чисельність осіб, що прагнула задовольнити свої інтереси на “законних” підставах, тобто отримати права і свободи завдяки своїм власним силам. “У різних народів виникають

різноманітні громадські об’єднання, що певною мірою впливають на суспільно-політичний розвиток. До таких можна віднести філософські школи Стародавньої Греції, середньовічні лицарські ордени, літературні й художні об’єднання епохи Відродження, різноманітні таємні організації (наприклад, масонські ложі або товариства декабристів) і політичні клуби Нового часу. Паралельно відбувалося осмислення сутності громадських об’єднань, їх місця та ролі у суспільстві” [99, с. 13].

XV — XVI ст. — це період первинного накопичення капіталу, коли формується буржуазне суспільство. У цей час активно відбувається процес переходу від натурального господарювання до торгово—ринкових відносин, фактично до ринково—економічних відносин. Первинне накопичення капіталу було результатом позбавлення дрібного сільського власника засобів виробництва і його експлуатації. Засобами первинного накопичення були також грабіж колоній, система відкупів і підрядів, державний протекціонізм тощо. У XVI ст. проста капіталістична кооперація (ремісництво) змінилася мануфактурою на основі поопераційного розподілу праці, що привело до зростання продуктивності і якості. Цей переворот докорінно змінив спочатку економічну, а потім політичну і духовну сфери суспільства. У результаті переходу до мануфактурного виробництва, в процесі розвитку ремесла і торгівлі в середньовічних містах формується клас буржуазії, що виростає з купців, лихварів, багатих ремісників. Він вступив в союз з королівською владою і через неї прискорив процес капіталізації своїх країн.

Економічну основу класу буржуазії складав капітал, що формувався з отримання прибутків мануфактурного виробництва, торгівлі, лихварства тощо.

Третій стан, що існував у містах Європи, поступово перетворюється на клас буржуазії, який був позбавлений політичних прав. Тому в зазначений період буржуазія починає активно діяти для отримання цих прав.

Одним із шляхів, який забезпечував доступ до влади були шлюби між збіднілим дворянством і багатими буржуа: дворяни отримували гроші на розвиток своїх помість, а буржуазія — титули, які почали забезпечувати входження у панівний клас і залучення до державної влади.

Іншою формою боротьби за отримання політичних прав буржуазією стало формування протестантизму як філософії бізнесу. Хоча ця релігійна течія і виникла у XVI ст. як противага офіційній католицькій церкві, але вона стала філософією нового класу. Протестантизм швидко розповсюдився по Європі у формі кальвінізму, лютеранства та інших течій. Багато протестантів у зв’язку з гоніннями переселяються в Америку, де в колоніях було більше терпимості до різних конфесій. На основі протестантизму формується протестантська трудова етика (М. Вебер [50]) - релігійно обґрунтована доктрина про добродіяння праці, необхідність працювати сумлінно і старанно.

Характерна риса протестантських суспільств — ведення комерції не лише заради збільшення особистого споживання, а як доброчесний вид діяльності. При цьому М. Вебер особливо підкреслював аскетизм підприємців—протестантів, багатьом з яких були чужі показна розкіш і захоплення владою. Вони розглядали багатство лише як свідоцтво добре виконаного боргу перед Богом [50].

Коли в Європі формується протестантизм, в Україні утворюється запорізьке козацтво, яке сьогодні розглядається як державне утворення, війська організація, форма саморегуляції соціального процесу тощо. Українське козацтво можна розглянути і як прообраз громадського об’єднання, як громаду, яка захищала свої інтереси через війни, набіги, домовленості з сусідніми країнами тощо. “В різний період існування козацтва гетьмани по-різному сприймали політичні обставини, що складалися на той час, і залежно від цього ухвалювати рішення бути на стороні тієї чи іншої держави, підтримати у військовому плані ту чи іншу сторону. Яскравим прикладом цього є гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (1616-1622), за якого козацтво здобуло найбільших успіхів та слави. Саме при ньому козаки виступають не лише захисниками селянства, але й протекторами Православної церкви. Своєю діяльністю Сагайдачний повернув Києву значення культурного, релігійного осередку України” [207, с. 123]. Отже, організація суспільного життя Запорізької Січі ґрунтувалася на системі прав кожного члена цього військового співтовариства та добровільно взятих ним на себе обов’язків.

Ще одним з видів громадських об’єднань того часу в Україні були церковні братства - громадські організації при церкві, які відомі ще з ХІІ ст. Вони мали вузькі церковні завдання і до XV ст. нічим особливим себе не виявляли. “Завданням церковних братств (Львівське, Київське) спочатку була турбота про зовнішній порядок у церквах, піклування про хворих, але з розширенням складу братств, до яких входили вже міщани, шляхта, духовенство, розширився і спектр завдань, які вони виконували. Вони отримали право контролю за діями єпископів та митрополита, виступали проти національних та релігійних обмежень” [207, с. 125]. Крім цього, у Статутах більших братств було зазначено про закладання “гимнасіонів” — шкіл, які у кінці XV ст., були добрими середніми школами, а трохи пізніше стали вищими, наприклад, у Львові та Острозі, а незабаром у Києві.

Іншим завданням братств було створення своїх друкарень. Братські друкарні, наприклад, Львівська, Київська та ін., не тільки постачали церквам добрі літургічні книжки, а школам - потрібні підручники, але давали до рук цілому народові найрізноманітніші корисні книжки. Братські видання підносили культуру не тільки самого українського народу, але й широко розходилися по всьому слов’янському світі і багато допомагали, наприклад, болгарській, сербській, румунській та російській церквам.

Отже, церковні братства як громадські організації виконували функцію контролю над місцевою церковною владою, займалися благодійництвом, створили основу для розвитку української освіти та українського слова.

Розвиток буржуазних відносин у Європі привів до серії буржуазних революцій. Першою буржуазною революцією була Нідерландська (так звана восьмидесятилітня війна — 1568 — січень 1648 рр.), метою якої було повалення панування Іспанії.

Англійська буржуазна революція XVII ст. (1640—1660 рр.) стала першою революцією [11], в основі якої лежав внутрішній конфлікт між королем і парламентом, результатом якої стало утворення конституційної монархії, перемога буржуазного ладу і гарантування громадянських свобод. У ході революції утворилися кілька народних рухів (наприклад, левеллери, діггери), які вимагали зрівняти людей в громадянських правах незалежно від розміру власності. Ця вимога “рівності” природно перетворювалася на вимогу майнової рівності для найнижчих верств населення — батраків, позбавлених землі і розорених дрібних селян.

У 1775—1783 рр. тривала американська буржуазна революція, яка більше відома як війна за незалежність англійських колоній [64]. У ході революції була створена незалежна держава — Сполучені Штати Америки, економічною основою якої був буржуазний лад на півночі і рабовласницький лад на півдні країни.

Американська буржуазна революція вплинула на Францію, де у 1789-1794 рр. також відбулася буржуазна революція, у ході якої було встановлено буржуазний лад. Визначним для революції було прийняття “Декларації прав людини і громадянина”, в якій природними, священними, невідчужуваними правами людини і громадянина оголошувалися свобода особистості, свобода слова, свобода переконань, право на опір пригнобленню. Під час революції в столиці і в провінційних містах виникли різні політичні клуби. Найбільший вплив мали клуб якобінців і клуб кордельєрів. Вони називалися так за іменем монастирів, у приміщенні яких збиралися. Офіційна назва якобінського клубу була “Товариство друзів конституції”, а клубу кордельєрів — “Товариство друзів прав людини і громадянина” [181].

У цей період в Україні також відбувалися події, пов’язані зі здобуттям незалежності, а саме — визвольна війна під проводом Б. Хмельницького від Речі Посполитої (1648— 1654 рр.). Хоча ця війна носила також буржуазний характер, проте не можна однозначно сказати про позитивний результат — адже в кінцевому рахунку Україна об’єдналася з Росією, що привело до поневолення вже з боку російського царизму. В період визвольної війни значну роль відігравали церковні братства, які були осередками політичного і культурного впливу на населення [293].

Отже, у XVII — ХѴІІІ ст. в країнах Європи та Америки відбулися буржуазні революції, які привели до затвердження буржуазного ладу і отримання станом буржуазії політичних прав і громадянських свобод. Крім того, у Європі починають формуватися політичні партії, народні рухи, громадські об’єднання.

У XVII ст. в країнах Західної Європи та США з’являється морально—етичний рух у вигляді закритої організації, що носить назву масонство (франкмасонство, фр. Franc — maςonnerie, англ. Freemasonry) [244]. Етика і філософія масонства спираються на монотеїстичні релігії. Назва масон або франкмасон походить від фр. franc — maςon (старофранц. masson, англ. freemason), вживається також буквальний переклад цієї назви — вільний муляр.

“Масонство існує у формі місцевих лож — зазвичай невеликих груп чисельністю до 40—50 чоловік, об’єднаних територіально, існують ложі більші за чисельністю. Місцеві ложі засновуються Великою Ложею, яка слугує для неї материнською. Здебільшого в одній країні існує тільки одна “Велика Ложа”. У США, проте, “Велика Ложа” є в кожному штаті. На чолі Великої Ложі знаходиться Великий магістр, вибраний з числа братів (масонів). Масонство називають орденом, якщо говорять про нього, як про організоване співтовариство людей, або братерством, маючи на увазі або підкреслюючи братський характер стосунків між членами лож (масонами)” [244].

Перші масонські ложі були засновані в XVII ст. в Англії, організаційно масонство оформилося з виникненням першої Великої Ложі в 1717 р. в Лондоні, що стала згодом Об’єднаною Великою Ложею Англії (UGLE - United Grand Lodge of England (англУ), і материнською, що вважається для усього масонства. Основною версією походження масонства вважається версія про походження від середньовічних корпорацій будівельників-мулярів, проте існують теорії про більш давнє походження масонства, початок якого виводиться від орденів тамплієрів і гільдій мулярів XIII ст.

ХІХ ст. стало для Європи століттям поширення ліберальних політичних ідей, розвитком боротьби за розширення політичних прав тощо. Але різні результати, що були отримані в європейських країнах у ході буржуазних революцій, привели до різних наслідків у розвитку громадянського суспільства. Якщо в Англії, Франції активно розвивалися буржуазні відносини, з’явилися таємні революційні товариства, народні рухи (до яких входили робітники, шахтарі, ткачі та інші представники робітничих професій), які боролися проти зниження заробітної плати, за скорочення робочого дня тощо, тобто за соціальні права, то в Росії у першій чверті ХІХ ст. таємні організації формувалися дворянами (згадати хоча б повстання декабристів). Але вже на середину ХІХ ст. в Росії почало формуватися народництво та ліберально-буржуазні течії, що боролися проти царизму.

Крім того у Росії XIX ст. широко були поширені купецькі гільдії. Вони займалися добродійною діяльністю. На той час налічувалося близько 1404 благодійних організацій по всій країні. Засоби благодійних товариств складали членські внески, добровільні вступи і пожертвування. Видавалися спеціальні журнали - “Вісник добродійності” і “Трудова допомога” [488, c. 421].

На наш погляд, специфікою формування громадських організацій в Російській імперії був саме акцент на благодійність, філософствування, і на революційну боротьбу проти самодержавства (особливо у другій половині ХІХ ст.).

Отже, формування буржуазних відносин в Західній Європі сприяє розширенню чисельності громадських об’єднань, що виражають інтереси насамперед класу буржуазії та соціальних верств, які утворюються в цей час, а форми їх участі у прийнятті державних рішень зводяться більше до силових методів або ж до меценацтва і допомоги нужденним. Відповідно окреслений етап розвитку громадських організацій може бути охарактеризований як їх зародження.

Рубіж XIX - XX ст. вважається періодом становлення громадянського суспільства у розвинених країнах світу. На початку цього періоду в Англії, США, Франції та інших країнах Європи утворюються громадські організації (асоціації), які зосереджують свою увагу на окремих сферах розвитку суспільства, намагаються вирішити нагальні питання. Так, наприклад, у першій половині ХІХ ст. уторилися Унітаріанські асоціації в Англії і США (1825 р.), специфікою яких була чітка антитрінітаріанська спрямованість; у 1828 р. в США з’явилися перші робочі партії (перша американська робоча партія була створена влітку 1828 р. у Філадельфії місцевим міським об’єднанням тред-юніонів - Союзом майстрових виробничих асоціацій); у 1831 р. — в США з’являються Ощадно-позичкові асоціації, що є різновидом кредитних установ, які здійснюють акумуляцію заощаджень населення і довгострокове кредитування будівництва і купівлі житлових будинків. Такі асоціації з’явилися в країні за зразком англійських будівельних товариств і згодом отримали широке розповсюдження.

У 1844 р. утворюється Американська психіатрична асоціація (American Psychiatric Association) АРА, що є найстаршим національним медичним товариством у США. У цьому ж році в США була створена перша національна гомеопатична медична організація “Американський інститут гомеопатії”. Ця установа мала важливі організаційні цілі — налагодити вивчення патогенезів ліків і обмежити використання гомеопатії лікарями, що не пройшли навчання.

Вже в першій половині ХІХ ст. в Америці існував рух за житлові реформи, що спочатку базувався на аргументах “громадського здоров’я”, але при цьому нерозривно був пов’язаний з турботами про безпеку, соціальний світ, інтеграцію іммігрантів, громадський порядок. Філантропічну організацію “Асоціація за поліпшення умов бідноти” в 1845 р. створив в Нью-Йорку вищий клас США.

У 1847 р. заснована American Medical Association або AMA (Американська медична асоціація), що є найбільшою асоціацією лікарів і студентів в США. Наступного року було засноване American Association for the Advancement of Science (Американська асоціація розвитку науки) - найбільше наукове товариство США. Його метою є зміцнення співпраці учених і популяризації наукових знань. Сьогодні товариство має понад 20 секцій по галузях науки.

У 1851 р. на бульварі Де Мезоннев у центрі Монреаля була організована перша Асоціація Молодих Християн в Північній Америці. У перші роки Асоціація проводила вечірні курси, які дозволяли людям з англофонів здобувати освіту, не кидаючи при цьому роботу.

У 1855 р. протестантські діячі Великобританії, Бельгії, Німеччини, Нідерландів, США, Франції, Швейцарії і Шотландії заснували Всесвітній альянс асоціацій молодих християн (ІМКА).

У 1881 р. була створена Національна асоціація лаун- тенісу США. На сьогодні вона називається Асоціацією тенісу США. Її метою були - стандартизація правил змагань і проведення різних тенісних турнірів. 1895 р. став роком створення Асоціації гольфу США. Вона перейняла на себе розробку правил гольфу і дотримання їх в Америці і Мексиці.

Цей перелік можна продовжувати і далі. Подібна картина у формуванні громадських організацій спостерігалася і в країнах Європи, зокрема в Англії та у Франції громадські організації утворювалися ще у ХѴІІІ ст. Отже, на початок ХХ ст. в Європі та США існувала велика кількість громадських

організацій, що виражали та захищали інтереси окремих груп населення, як на місцевих рівнях, так і на національних. Фактично у горизонтальній площині системи взаємодії громадянського суспільства (горизонталь) та держави (вертикаль) сформувалася велика кількість різнорідних утворень, що діяли за схемою: усвідомлення проблеми (власних інтересів) - формування громадської організації - вирішення проблеми (дуже рідко виходячи на державний рівень, тобто на стадії формування громадської організації методи задоволення інтересів не впливали на державу загалом). Поступово деякі громадські організації починають виходити на державний рівень, що виявляється або у співпраці з державними органами влади, або у “тиску” на них, або у поєднанні двох перших варіантів. Таким чином громадські організації починають підніматися по вертикалі, розширюючи вплив громадянського суспільства на державу.

Дещо специфічною у цьому контексті є історія Російської імперії взагалі і України зокрема. Це пов’язано з тим, що у ХІХ ст. на відміну від країн Європи і США, де вже сформувалося буржуазне суспільство зі сталими тенденціями до розвитку демократії, в Російській імперії формування та розвиток громадських організацій відбувався в умовах панування хоча і буржуазного суспільства, проте в умовах постійного пригноблення населення країни, постійних переслідуваннях з боку влади тих осіб і груп, які виступали з національними або демократичними ідеями і гаслами. Тому більшість громадських організацій Російської імперії зосереджувалися на питаннях благодійництва, просвітництва, освіти, філософії тощо.

Зародження громадських організацій в Російській імперії відноситься до другої половини XVIII ст., коли почали з’являтися гуртки, що мали свої програмні документи. Першим таким об’єднанням було створене в 1765 р. за ініціативою Катерини II Вільне Економічне товариство, потім Вільні Російські збори (1771 р.) при Московському університеті [360].

Одним з перших культурно—просвітницьких товариств можна вважати Вільне товариство заснування училищ взаємного навчання, організоване в 1819 р. за ініціативою керівників Союзу благоденствування Ф. П. Толстого, Ф. Н. Глинки, С. П. Трубецького, Н. М. Муравьйова,

М. Ф. Орлова, В. Кюхельбекера і В. Ф. Раєвського. Їх мета полягала в організації так званих “ланкастерських шкіл” [360].

Слід враховувати той факт, що протягом тривалого часу в Росії практично були відсутні громадські організації і залишалися нерозвиненими такі цінності, як недоторканість особи і приватної власності, пріоритет закону і правове мислення, що складають контекст громадянського суспільства на Заході. На думку Дж. Бредлі: “Це був крайній варіант східноєвропейської моделі: соціальна ініціатива належала не об’єднанням приватних осіб, а бюрократичному апарату, безпосередні ж потреби людини задовольнялися за допомогою традиційних інститутів, таких як сім’я, церква, селянська община. Більше того, російське місто ніколи не мало незалежного самоврядування, завойованого європейським містом століття назад. Городяни об’єднувалися за ієрархічними ознаками, що визначались традицією, законоуложенієм і заслугами перед державою. Незважаючи на те, що закони, прийняті за Катерини II, були спрямовані на створення третього стану і міських громад, місто в ще більшою мірою потрапило під безпосередній державний контроль, а виборці не були допущені до участі в житті міста.

Нарешті, загальновідомим фактом російської історії є те, що уряд розправлявся з популярними об’єднаннями, бачив у них джерело підривних дій, і строго обмежував діяльність небагатьох дозволених товариств. Щоб існувати на легальних основах, вимагалося дістати схвалення імператора через клопотання Кабінету Міністрів” [42].

Хоча перша громадська організація в Російській імперії з’явилася у 1765 році - вже у 1782 році з’являється перше законодавство зі створення і контролю за громадськими організаціями. Таким чином, страх недовірливого уряду плюс мовчазна бездіяльність байдужого населення протягом віків стримували організовану участь народу у громадському житті.

Проте у межах, дозволених владою, в країні засновуються і діють багато громадських організацій — товариств (як вони тоді називалися). Показовим є те, що громадські організації створювалися не тільки у великих містах, наприклад, Москві, Санкт-Петербурзі, але і, наприклад, в Сибіру. При цьому, хоча і відбувалися постійні переслідування на національному ґрунті, але на місцях створювалися товариства, які виступали за підтримку рідної мови, культури, освіти тощо (наприклад, українські, єврейські, корейські та інші товариства).

Дослідженням громадських організацій в Російській своїй роботі гражданского

імперії займався Дж. Бредлі, який у “Общественные организации и развитие общества в дореволюционной России” (1994) детально описує діяльність громадських організацій Москви[42]. До кінця XIX ст. окремі представники починають об’єднуватися і створювати організації у небачених досі масштабах по професійним, виробничим, філантропічним і клубним

інтересам.

Зокрема, міські благодійні організації включали безліч товариств, створених при лікарнях і приходських будинках піклування, а також такі поважні організації, як Імператорське філантропічне товариство і Попечительство благородних пані над знедоленими. Московські благодійні товариства і організації взаємодопомоги субсидували і підтримували широкий ряд благодійних установ, таких як притулки і богадільні.

У Москві була також одна з новаторських і широковідомих благодійних організацій в країні, що складалася з міських районних відділень опікування над бідними. На думку прибічників такої допомоги, завдяки децентралізації зусиль і залученню добровільних помічників такі опікунські товариства повинні були не лише сприяти соціальній реабілітації збіднілих станів, але і змінити саму концепцію соціальної допомоги [42].

Більшість товариств взаємодопомоги і споживчих об’єднань були організовані за професійним принципом, вони відбивали зростаючий розподіл праці в міській економіці і мали значення для підвищення професіоналізації багатьох спеціальностей. “Товариства взаємодопомоги були створені для агрономів, ветеринарів, учителів, лікарів, інженерів, фармацевтів, фельдшерів, конторських службовців, торгових працівників, власників готелів, офіціантів, сантехніків, кушнірів, перукарів, шевців, кравців, візників, пекарів, власників лазень, домашньої прислуги й інших професійних груп. Існували товариства підтримки студентів і випускників різних інститутів і гімназій, а також товариство взаємодопомоги для представників національних меншин, що проживають в Москві” [42].

Якщо перерахувати наявні на той час товариства Москви, то було понад 50 професійних, технічних і медичних товариств, зокрема: медичні товариства — Товариство по запобіганню смертності немовлят, Всеросійська ліга з боротьби з туберкульозом, Товариство міських лікарів, Російське товариство народної охорони здоров’я, Московське товариство фабричних лікарів і Московське гігієнічне товариство, Пироговське товариство російських лікарів; найбільш великі технічні товариства — Московське товариство архітекторів, Російське гірничопромислове товариство, Політехнічне товариство, Московська секція Російського інженерного товариства і Товариство з поширення технічних знань; товариства з інтересів у проведенні дозвілля, що відбилося у створенні міських спортивних, драматичних, освітніх і культурних товариств (налічувалося декілька автомобільних, велосипедних і авіаційних клубів, а також багато інших організацій, що сприяли заняттю спортом або улюбленою справою); в Москві було декілька товариств спіритуалістів (Конгрес яких відбувся в 1906 р.), гіпнотизерів і теософів; літературні і артистичні товариства включали Аксаковське літературне і політичне товариство, Московське товариство мистецтва і літератури, Товариство літератури, драми і музики імені Островського, Московське драматичне товариство, Імператорське театральне товариство, Московське хорове товариство, Московське товариство художників і Російське товариство фотографів; в освітні товариства входили Московський комітет письменності, Московське товариство незалежних бібліотек, Московське товариство з організації і проведення культурно—освітніх звеселянь, Московське товариство з проведення публічних лекцій, організації бібліотек і читалень, Московське товариство народних університетів, Товариство тверезості; найвидатнішими з наукових товариств були Імператорське товариство любителів природознавства, антропології і етнографії, Імператорське

археологічне товариство, Московське університетське товариство натуралістів—аматорів, Імператорське товариство по вивченню історії і пам’ятників старожитностей, Російське літературне товариство, Московське математичне товариство, Московське товариство з поширення наукових знань і Московське сільськогосподарське товариство.

Не слід забувати і про філософські об’єднання, які також були поширені у Російській імперії в кінці ХІХ — початку ХХ ст. У Росії перші організаційні об’єднання філософського характеру з’явилися у кінці XIX ст., а першим серед них було Московське психологічне товариство, засноване при Московському університеті (1885—1921) і швидко еволюціонуюче у бік переважання філософської, хоча і релігійно забарвленої, проблематики. Втім, сама ідея утворення подібних об’єднань була висунена ще в 1879 р. — В. Соловйовим, М. Наринським, Н. Страховим, Д. Цертелевим, Е. Радловим та ін.

Розвиток організаційних форм діяльності філософів з об’єднання своїх зусиль для дії на суспільство відбувався паралельно у Петербурзькому Релігійно-філософському товаристві, а також у Москві — під формальним головуванням Г. Рачинського, але при фактичному керівництві з боку Е. Трубецького і М. Морозової — функціонувало Релігійно- філософське товариство пам’яті Володимира Соловйова (1905— 1918). У Москві ж з 1907 р. функціонував Гурток тих, хто шукає християнської освіти. Обидва ці товариства — і за змістом обговорюваних проблем, і за складом учасників — значною мірою доповнювали один одного, але інтенсивність роботи першого з них явно перевищувала активність другого [158, c. 32—38].

Шляхами, які обрали для діяльності об’єднання філософів, були перш за все друковані засоби масової інформації, особливо журнали. Цей канал неймовірно активно, якщо врахувати друкарські можливості того часу, використовувався навіть тими філософськими організаціями, де не було власних, як у Московського психологічного і Санкт—петербурзького філософського товариств або релігійно—філософських зборів у Петербурзі, органів друку. Члени Релігійно—філософського товариства пам’яті Володимира Соловйова, наприклад,

видавалися в журналах “Питання філософії і психології”, “Російська думка”, “Московський тижневик” і в низці газет, а члени Релігійно—філософського товариства в Петербурзі — в журналах “Критичний огляд”, “Логос”. Однією з найважливіших умов свого повноцінного існування у філософських організаціях Росії, як і в Європі, визнавався офіційний статус їх функціонування - через затвердження статутів, державну реєстрацію і так далі. Ця ж традиція збереглася і в діяльності організаційно—філософських наступників російських об’єднань в радянський період — Товариства войовничих матеріалістів— діалектиків (що діяло у другій половині 20—х — початку 30—х рр.), Філософського товариства СРСР (утвореного в 1971 р.) і його філій при академіях наук союзних республік. Нині черговим таким наступником являється Російське філософське товариство (з журналом “Вісник Російського філософського товариства”), яке є членом Міжнародної федерації філософських товариств [158, c. 32—38].

На початку ХХ ст. почалося інтенсивне зростання числа різноманітних міських товариств і об’єднань, пов’язане з причинами політичного, соціально—економічного і культурного характеру. Самодержавство дозволило позаурядовим інститутам, таким як земство, грати активну громадську роль; надало російським містам деяку автономію і дозволило діяльність ряду політичних організацій, наприклад міської ради. Ще однією важливою причиною активізації громадської діяльності у кінці XIX ст. став прискорений процес урбанізації і індустріалізації. І нарешті, зростає інтерес до російської національної культури і природи російського характеру у другій половині XIX ст. Багато проявів такого інтересу добре відомі — це “ходіння в народ”, лібералізм з його ідеєю “малих справ”, відкриття споконвічно російських народних тем в мистецтві.

Поширення впливу громадських організацій на місцевому рівні відбувалося завдяки методам і формам, які обиралися. Це^: відкриття шкіл, лікарень; розробка проектів міських громадських робіт в області народної охорони здоров’я, житлового будівництва і міського транспорту; поширення науки і технології, як і професіоналізація трудових ресурсів; заходи з ліквідації неписьменності і налагодження системи народної освіти, що сприяло більш широкому використанню праці службовців і кваліфікованих робітників (“Росія, без сумніву, випередила свій час і в тому, що непрацюючим жінкам були надані широкі можливості здобути освіту” [42]); археологічні розкопки і вивчення місцевих пам’ятників; видавнича справа (друкування і поширення бюлетенів, протоколів зборів і наукових записок, книги для домашнього читання, програми з самоосвіти тощо), освіта (організація навчальних класів, публічні лекції, а також відкриття бібліотек і читалень; створення загальних, спеціальних і технічних шкіл і комерційних училищ, причому в багатьох з них проводилося навчання дорослих осіб по вечорам і неділям) і меценатство (найбільш наочний приклад — створення музеїв і виставок).

Як зазначає Дж. Бредлі: “Московські громадські об’єднання значною мірою сприяли формуванню російського громадянського суспільства, допомагаючи створювати, розширювати, зміцнювати і захищати простір між індивідом і державою.... можна виділити три основні напрями розвитку суспільства: формування незалежної особи, сприяння професіоналізму і культивування громадянського обов’язку. Громадські організації допомагали розвитку незалежної особистості, відстоюючи цінності, якими зазвичай нехтували в самодержавній Росії: прагматизм, приватна ініціатива, опора на власні сили, самовдосконалення, заповзятливість, працьовитість, раціоналізм, віра в науку і прогрес. Сама концепція, що лежить в основі діяльності громадських об’єднань, припускає прояв індивідуальності і власної свобідної волі в поведінці людини, а не корпоративності і підпорядкування. У основі поведінка особи - вибір, а не доля” [42].

Отже, громадські організації зіграли найбільш важливу роль в розвитку незалежного громадського життя. Товариства і об’єднання, створені до революції, пропонували широкі можливості з ліквідації застою в громадському житті, з “розширення кругозору”, “виховання громадянського почуття” і вдосконалення смаку. Через громадські об’єднання приватна ініціатива прямувала в певні сфери практичної громадської діяльності, що допомагало уникати проявів, по-перше, егоїстичної і жадібної пристрасті до наживи, що засуджується російською православною церквою і традиційною російською культурою, і, по-друге, нігілізму радикально налаштованої інтелігенції, що відкидався російськими лібералами.

Об’єднання допомагали поєднувати інтереси особи з громадськими інтересами, індивідуалізм з діями на благо суспільства і європейські течії із старою російською культурою. Діяльність об’єднань не лише збуджувала почуття громадського обов’язку і громадянськість, відсутні в російському національному житті, але і давала їм новий зміст [42].

У цьому полягає важливий недолік російського громадянського суспільства, що народжувалося. “У своїх спробах обмежити центральну владу, створити нові і незалежні владні центри, навчити населення політичній боротьбі воно виступило конкурентом самодержавства і вищого чиновництва в прагненні до перебудови політичного суспільства. Отже, громадянське суспільство створило нові небезпечні тріщини і розломи, які розверзали в 1917 році, і протягом наступного десятиліття воно було задушене однопартійною державою” [42].

На рубежі XIX - XX ст. у Росії діяло близько 1000 добровільних товариств, у тому числі 180 наукових і близько 300 культурно—освітніх (у 1910 р. останніх було 550) [401].

Революція 1905—1907 рр. прискорила ухвалення першого в Росії Закону про громадські організації — “Тимчасових правил про товариства і союзи” (4 березня 1906 р.), які діяли аж до Лютневої революції. “Тимчасові правила” визначали чіткі межі свободи союзів і їх взаємин з державою. Заборонялися товариства: “а) переслідуючі цілі, осоружні громадській

моральності або заборонені карним законом або ж загрозливі громадському спокою і безпеці, б) керовані установами і особами, що знаходяться за кордоном, якщо ці співтовариства переслідують політичні цілі”. Усі пункти правил були адресовані безпосередньо товариствам, які мали можливість вести просвітницьку роботу ідеологічної спрямованості. Проте на зміну “дозвільному” принципу прийшов “реєстраційний”, коли спеціальна комісія у справах товариств і присутності канцелярії губернатора (Санкт-Петербурга — Н. К.) не могла відмовити в юридичному оформленні товариствам, що зовсім не виключало її функцій нагляду за ними. Новий порядок зумовив швидке зростання товариств, у тому числі і єврейських. Дозволи були дані на утворення Товариства єврейських наукових видань, Товариства любителів староєврейської мови та ін. [360].

До жовтневого перевороту 1917 р. йшов поступальний розвиток сектора громадських організацій як елементу формування громадянського суспільства. Одним із перших законодавчих актів Тимчасового уряду був Закон від 12 квітня 1917 р. про товариства і союзи, де говорилося, що “усі без винятку російські громадяни мають право без особливого на те дозволу організовувати товариства і союзи в цілях, не осоружних карним законам”. Але вже через 3 місяці — 19 липня — був виданий Закон про обов’язкову реєстрацію товариств в окружних судах, що втім суди відмовлялися робити, посилаючись на завантаженість справами [360]. Це пояснюється, передусім, тим, що в 1917 р. панівне місце в громадському житті зайняли політичні організації.

Жовтнева революція стала поворотним пунктом у існуванні громадських організацій. Було чітко визначено політику радянської влади щодо різних добровільних громадських об’єднань громадян: визнавався примат класових інтересів над національними, було потрібне пролетарське походження, проголошувалася єдино вірною надмірна політизованість і ідеологізованість усіх форм культурно— освітньої роботи, яка велася під суворим контролем держави диктатури пролетаріату. Це привело до того, що вже в листопаді—грудні 1917 р. припинили свою діяльність і розпалися багато дореволюційних організацій. Раднарком ввів обмеження на громадську діяльність. Так, відповідно до Інструкції НКВД РРФСР “Про права і обов’язки Рад” від 24 грудня 1917 р. місцеві органи влади отримали право розпускати ті товариства, які заохочували опір новому режиму або закликали до його скидання. У 1918 р. був прийнятий Декрет про обов’язкову реєстрацію товариств. Незареєстровані виконкомами Рад добровільні товариства і союзи автоматично підлягали закриттю, а їх майно, устаткування і грошові рахунки передавалися на баланс відповідних відомств [360].

На цій підставі була заборонена діяльність партії кадетів, офіцерських і підприємницьких союзів та ін. Декретом від 17 січня 1918 р. були ліквідовані Земський і Міський Союзи. У серпні 1918 р. рішенням Наркомюста підлягали закриттю усі релігійні і благодійні організації. По Постанові ВЦВК в грудні

1918 р. був розпущений Всеросійський вчительський союз, а в

1919 р. II з’їзд комуністичної спілки молоді ухвалив закрити усі колишні молодіжні організації, включаючи скаутів [232, c. 175-189].

20-ті рр. ХХ століття були суперечливим періодом в історії громадських організацій в СРСР: з одного боку, в цей період припиняється існування більшості дореволюційних громадських об’єднань, а з другого - “20-і роки нерідко називають “золотим століттям” радянської громадськості, оскільки:

а) збереглися багато дореволюційних організацій, передусім, наукові, творчі і культурно-освітні;

б) з’явилися дійсно нові - в області винахідництва, наукової організації праці і популяризації знань;

в) виникла велика кількість національних організацій - ассирійців, циганів, євреїв, татов тощо;

г) діяли такі суспільно-політичні об’єднання, як комсомол і піонерська організація, і професійні спілки;

д) виник новий тип - масові організації (Союз войовничих безбожників, Товариство “Геть неписьменність” та ін.;

е) на території країни працювали і міжнародні організації - МОПР, ВОКС, МЕЖРАБПОМ і ін.” [232, c. 175­189].

А. Лившин і І. Орлов пропонують класифікацію

громадських організацій, що діяли в РРФСР у 1920-і роки^[1]:

1) професійні спілки;

2) кооперативні об’єднання: споживча, промислова, сільськогосподарська, кредитна, інвалідна і житлово-страхова кооперація;

3) молодіжні організації: РКСМ (1918-1924), РЛКСМ (1924-1926), ВЛКСМ з 1926 р.; Дитяча комуністична організація імені В. І. Леніна з 1924 р.;

4) наукові товариства: Російське технічне товариство (1866-1929), Всеросійська асоціація фізиків (1919-1931), Всеросійська асоціація інженерів ВАІ (1918-1929), Всесоюзна асоціація працівників науки і техніки для сприяння соціалістичному будівництву в СРСР ВАРНІТСО (1927-1938); Товариство історії і старовини російської (1804-1929), Товариство істориків-марксистів (1925-1932);

5) культурно-освітні товариства: Товариство заохочення мистецтв і популяризації художніх знань (1820-1929), Союз есперантистів радянських країн (1920-1932); Всесоюзне товариство політкаторжан і засланців (1924-1935); Союз войовничих безбожників (1924-1947), Товариство “Геть неписьменність” (1923-1936);

6) творчі об’єднання: Всеросійська рада пролетарських культурно-освітніх організацій “Пролеткульт” (1917-1932), Всеросійський союз письменників (1918-1932); Товариство пересувних художніх виставок (1863-1923), Асоціація художників революційної Росії АХРР (1922-1928), Російська асоціація пролетарських музикантів (1923-1932), Російське театральне товариство РТО (1877-1929) національні товариства;

7) товариства допомоги і взаємодопомоги: Російське товариство Червоного Хреста (1879-1925 рр.), Союз товариств Червоного Хреста з 1925 р.; Московський політичний Червоний Хрест (1918-1922 рр.); Товариство “Руки геть від Китаю”! (1924-1927 рр.); Товариство “Друг дітей” (1923­1935 рр.);

8) оборонно-спортивні товариства і союзи: Російське товариство туристів (1895-1929 рр.), Всесоюзне товариство пролетарського туризму і екскурсій ОПТЕ (1924-1936 рр.); Товариство друзів радіо ОДР (1925-1934 рр.), Союз товариств друзів оборони і авіаційно-хімічного будівництва ТСОАВІАХІМ СРСР (1927-1948 рр.);

9) міжнародні організації: Комуністичний інтернаціонал молоді (1919-1943 рр.), Радянська секція Міжнародної організації допомоги борцям революції МОПР (1922-1947 рр.), Організація Міжнародної робочої допомоги МЕЖРАБПОМ (1921—1935 рр.), Всесоюзне товариство культурних зв’язків із закордоном ВОКС (1925-1958 рр.);

10) інші товариства: Товариство чистильників взуття в Петрограді; Товариство тяглових візників в Москві.

12 травня 1923 р. Наркомати юстиції, внутрішніх справ і освіти затвердили спільно “Нормальний статут наукових, науково—художніх і літературних товариств”, в якому декларувалася заборона на критику основ тогочасного ладу [360].

У зв’язку з утворенням СРСР 9 травня 1924 р. Постанова ЦВК і СНК СРСР “Про порядок затвердження статутів і реєстрації товариств і союзів, що не переслідують цілей отримання прибутку і що поширюють свою діяльність на територію усього Союзу РСР, і про нагляд за ними” вказувало на необхідність попереднього узгодження проектів товариств в державних інстанціях. Це було повторенням статті аналогічного закону від 3 серпня 1922 р. Наступна постанова від 16 лютого 1925 р. прямо наказувала скоротити число товариств, звівши їх до мінімуму, зберігши лише такі, як “Геть неписьменність” і оборонно—спортивні [360].

Показовим, на наш погляд, прикладом, у якому поєдналися державні інтереси з громадськими, є історія ТСОАВІАХІМу. Це товариство займало видне місце серед добровільних громадських організацій СРСР в кінці 1920—х — 1940 —х рр. 15 листопада 1920 р. при Військовій академії РККА було створено Військово—наукове суспільство (ВНО) під головуванням М. В. Фрунзе. Організації ВНО створювалися у військових частинах, військово—навчальних закладах, на підприємствах, в установах, ВНЗ, школах другого ступеня, в сільській місцевості. За пропозицією М. В. Фрунзе мережа Військово—наукових товариств була зведена в єдину громадську організацію для пропаганди військових знань. У березні 1926 р. ВНО було перейменоване в Товариство Сприяння Обороні (рос. — ОСО). 8 березня 1923 р. було створено Товариство друзів Повітряного флоту (рос. — ОДВФ), яке брало участь в устаткуванні аеродромів, збирало кошти на будівництво літаків для Військово—повітряних Сил РККА, проводило Всесоюзні планерні змагання в Криму. 19 травня 1924 р. було створено Товариство друзів хімічної оборони і хімічної промисловості (Доброхім СРСР). Це Товариство вело пропаганду хімічних знань серед населення, пропаганду хімізації народного господарства і розробку засобів протихімічного захисту населення. У травні 1925 р., щоб уникнути паралелізму в діяльності оборонних організацій, ЦК РКП(б) прийняв рішення про об’єднання ОДВФ і Доброхім СРСР в єдине Товариство друзів авіаційної і хімічної оборони і промисловості — Авіахімені

23 січня 1927 р. на спільному засіданні I Всесоюзного з’їзду Авіахіма і 2-го Пленуму Центральної Ради ОСО за доповіддю Наркома з військових і морських справ К. Е. Ворошилова було прийнято рішення злити два товариства в одне під назвою: “Союз Товариств сприяння обороні і авіаційно—хімічному будівництву СРСР”, скорочено ТСОАВІАХІМ СРСР [269, c. 16—19].

Добровільні товариства вважалися одним з видів масових громадських організацій. Право громадян на об’єднання в громадські організації було закріплене в статті 126 Конституції СРСР 1936 р. Радянськими дослідниками відзначалося, що громадські організації складали невід’ємну частину політичної структури радянського соціалістичного суспільства, що дозволяло розглядати їх в якійсь мірі як суб’єктів влади, тобто носіїв владних повноважень. І це давало можливість здійснення громадськими організаціями деяких функцій державних органів [39, c. 16—19]. Усе це повною мірою можна віднести і до ТСОАВІАХІМу.

Постанова ЦК ВКП(б) і СНК СРСР “Про ТСОАВІАХІМ” (8 серпня 1935 р.) закликала ТСОАВІАХІМ сконцентрувати усі свої сили на підготовці резервів для армії і флоту. Саме у кінці 1930 —х рр. ТСОАВІАХІМ перетворюється на потужну воєнізовану організацію. Одним з головних завдань організацій ТСОАВІАХІМу стала допризовна підготовка молоді і підготовка резерву для армії і флоту, тобто — підготовка військовозобов’язаних, таких, що призиваються в армію по мобілізації. В організаціях ТСОАВІАХІМу були підготовлені до 80% військовослужбовців сухопутних військ і флоту і до 100% авіації [269].

Виходить, що держава передає громадській організації частину функцій зі зміцнення обороноздатності країни, адже це одне з основних, якщо не найголовніше завдання держави. ТСОАВІАХІМ, формально залишаючись громадською організацією, фактично перетворювався на державну структуру. Для контролю за діяльністю товариства у складі Наркомату оборони ТСОАВІАХІМу. У складі НКВС існував 6-й відділ 1-го управління (Управління державної безпеки) НКВС СРСР (з 29 вересня 1938 р. — 6-й відділ ГУГБ НКВС СРСР). У функції цього відділу входило “чекістське спостереження за воєнізованими організаціями: міліцією, ТСОАВІАХІМом, пожежною охороною, райвійськкоматами, спортивними товариствами”.

На початку 1940-х рр. ТСОАВІАХІМ поступово перетворюється на своєрідний главк Наркомату оборони. Самостійна Інспекція СОАВІАХІМу ліквідовується, її функції передаються Інспекції Піхоти (інспекція з військової роботи ТСОАВІАХІМу при Інспекції Піхоти Червоної Армії). Ліквідовується і 6-й відділ ГУГБ НКВС СРСР (функції передані 2-ому (таємно-політичний) і 4-ому (особливий) відділам ГУГБ НКВС СРСР). У ТСОАВІАХІМі практично не залишається осіб вищого командного і начальницького складу (тільки старший і середній). Він стає своєрідним, розсіяним по країні, військовим округом [269].

“Завдяки ТСОАВІАХІМу в СРСР розгорнулася широка підготовка льотчиків, парашутистів, снайперів, рух за здачу норм на оборонні значки “Ворошиловский стрілок”, “Ворошиловский вершник”, “Готовий до ПВХО

(протиповітряній і протихімічній обороні), “Готовий до санітарної оборони” (ГСО) та ін. Підготовка громадян до військової служби давала можливість заощадження часу при підготовці бійця в Збройних силах. Одна справа учити людину з нуля і зовсім інше, коли в армію призивається людина що уміє поводитися із зброєю, знає основи тактики і топографії. Створені перед війною повітрянодесантні війська були повністю укомплектовані тсоавіахімівцами, а в школи ВПС з 1938 р. приймали тільки осіб тих, що пройшли підготовку в аероклубах Товариства” [108, с. 63-64].

Зручність широкої мережі організацій ТСОАВІАХІМу для держави була в тому, що підготовка резервів для Збройних сил вироблялася без відриву від виробництва. Навіть територіально—міліційна система вимагала заклику громадянина на збори, а після указу Президії Верховної Ради СРСР “Про загальний військовий обов’язок і повний перевід Збройних сил на кадрове положення” від 1 вересня 1939 р. в сухопутних військах встановлювався термін служби 3 роки, а на флоті 5 років для тих, що проходив службу на кораблях і 4 роки — в берегових частинах. Ті, хто навчався ж в ТСОАВІАХІМі, залишалися в народному господарстві, продовжуючи свою основну діяльність. Члени ТСОАВІАХІМу проходили військову підготовку в неробочий час. У наявності була також і економічна вигода для держави. На тсоавіахімівців витрачалося значно менше засобів, чим на кадрові частини. Крім того, тсоавіахімівець працював на виробництві, та ще сам платив членські внески [269].

Такий детальний аналіз діяльності ТСОАВІАХІМу зроблений не лише для демонстрації взаємодії громадського сектору з державним, але й для порівняння з Національною стрілецькою асоціацією США, яка була утворена в 1873 р. [276]. Ще в листопаді 1871 р. в Нью-Йорку зібралася ініціативна група громадян, щоб обговорити одне з найгостріших питань, яке стояло перед американським суспільством того часу. Громадянська війна наочно показала, що рівень стрілецької підготовки солдатів урядових військ був украй низький. Необхідно було якось усувати очевидні недоліки. І тоді надійшла пропозиція створити неурядову загальнонаціональну асоціацію, яка виробила б програму підготовки стрільців для потреб армії і займалася її реалізацією. Було прийнято рішення про необхідність створення Національної стрілецької асоціації. (Якщо говорити про історію створення Національної стрілецької асоціації в США, то необхідно обов’язково згадати, що найперша у світі подібна організація була створена в 1859 р. в Англії. Мета її створення також була суто прагматична і прозаїчна: Англія побоювалася вторгнення французьких військ і гостро потребувала солдатів, що уміють належним чином поводитися із зброєю). Приблизно в цей же час у ряді інших штатів також пройшли подібні збори і наради, на них були прийняті аналогічні рішення.

У 1873 р. на першому з’їзді було прийнято рішення про створення Національної стрілецької асоціації. На самому початку свого існування НСА фактично була не загальнонаціональною організацією, а чисто регіональним, діючим у рамках одного штату, об’єднанням [276].

Загальнонаціонального статусу НСА набула на початку XX століття, але, незважаючи на це, вона все ще залишалася організацією з невеликою кількістю членів. Бурхливе зростання рядів асоціації почалося після закінчення Другої світової війни, коли повернулися додому солдати, що пройшли війну, які уміли поводитися із зброєю і не хотіли втрачати набуті навички. Членство в Національній стрілецькій асоціації, що об’єднувала у своїх рядах тих, що захоплюються стрілецькими видами спорту і полюванням, давало їм таку можливість.

У 1975 році в НСА була створена структура [276], на яку поклали проведення лобістської роботи, підготовку законодавчих ініціатив, що включає, роботу з політиками, у тому числі і надання підтримки тим з них, хто розділяє статутні і організаційні цілі і завдання асоціації. Лобістська робота ведеться як на федеральному, так і на регіональному рівнях. Справа у тому, що законодавство штату може відрізнятися від федерального законодавства, і законодавці можуть вводити ті або інші обмеження, зменшуючи права власників зброї.

Перелік напрямів діяльності НСА [276] складається з п’ятнадцяти головних пунктів, що включають майже 120 програм. Величезна увага в роботі асоціації приділяється розвитку стрілецького спорту, набуттю і закріпленню навичок поводження зі зброєю, є молодіжний і дитячий напрями роботи, що містить 17 програм. Також у рамках дитячого напряму НСА проводить турніри зі стрільби, організовує сімейні табори з насиченими стрілецькими програмами різної тематики.

У 1949 р. НСА приступила до реалізації програми підготовки дорослих мисливців. Програма включає декілька тематичних розділів, найважливішим з яких, без сумніву, являється практикум із безпечного поводження зі зброєю.

Особливе місце займає такий напрям роботи, як залучення до занять полюванням і стрілецькими видами спорту людей з обмеженими можливостями.

Окремий напрям роботи НСА присвячений стрілецькій і мисливській підготовці жінок. НСА організовує

короткострокові курси, на яких слухачі знайомляться з основами ремонту вогнепальної зброї.

НСА належить Національний музей вогнепальної зброї. У експозиції музею представлений увесь спектр зброї — від зброї колоністів, що приплили на континент на кораблі “Мейфлауер”, і зброї завойовників Дикого Заходу до сучасних зразків з добре знайомим усім іменами Browning, Colt, Marlin, Remington, Ruger, Savage і Winchester. Усе це і називається збереженням збройової культури як частини загальнонаціональної культурної спадщини. У колекції не лише зброя, так або інакше пов’язане з історією країни. Крім того, музей є науково-дослідним, консультативним і інформаційним центром, звернутися в який може будь-хто, і зовсім необов’язково для цього бути членом НСА [276].

Як видно з аналізу, дві громадські організації, що носять “воєнізований” характер, мають подібні цілі, але недержавна громадська організація Національна стрілецька асоціація хоча і має підтримку з боку федеральної та регіональної влади, залишається громадською організацією, в той час, коли ТСОАВІАХІМ з громадського об’єднання перетворився фактично на частину структури державної влади.

Отже, у ХІХ — першій половині ХХ століть (етап становлення громадянського суспільства) громадські організації виходять на якісно новий рівень у взаємодії з державою: вони з поодиноких утворень перетворюються на структуровані організації, що мають чіткі цілі і завдання, свою “нішу” в системі взаємодії з державою через захист певних інтересів, виходять на національний рівень, створюючи власну вертикаль. Форми участі у цей період набувають мирних методів, зокрема поширюється меценацтво, просвітництво тощо.

Наступний же етап може бути охарактеризований як етап розквіту громадських організацій та їх взаємодії з органами державної влади.

Подальший розвиток громадських організацій у світі, зокрема в Європі та США, відбувся після ІІ світової війни, коли почав формуватися новий тип суспільства — інформаційний. У другій половині ХХ ст., що була багата на історичні події, продовжується формування системи взаємодії держави і громадянського суспільства — все більша кількість громадських організацій намагаються вплинути на державну владу, тобто зростає кількість організацій, що піднімаються по вертикалі, а не залишаються лише в площині громадянського суспільства. Такий підйом спонукає до пошуку нових форм взаємодії, нових механізмів впливу, що виливається у формування системи державно—громадського управління, особливістю якої є активний вплив громадських організацій на державну владу через створення відповідних структур.

На сучасному етапі історичного розвитку можна виділити два напрями в аналізі взаємодії громадських організацій з державою. Перший напрям — це формальне нормативно- правове забезпечення такої взаємодії; другий — це форми, яких набуває така взаємодія.

Перехід до інформаційного суспільства сприяє перегляду законодавства в галузі діяльності громадських організацій. Перш за все це стосується колишніх соціалістичних країн.

Наприклад, після 1989 р. правові основи діяльності некомерційних організацій (НКО) у країнах Центральної та Східної Європи зазнали істотних змін. На початку перехідного періоду законодавча база діяльності НКО була або недосконалою, або застарілою.

На середину 1990—х рр. увесь регіон став свідком поновлення зусиль з реформування законодавства про НКО. Країни регіону виявили, що наявне законодавство не здатне забезпечувати підтримку розпочатому “відродженню громадянського суспільства” [348, c. 26—32].

“У ряді випадків країни дійшли висновку, що поспіхом ухвалені закони є недосконалими. Закони інших країн були, навпаки, занадто обтяжливими. Румунський закон вимагав для створення громадського об’єднання наявності 20 засновників, а закон Федерації Боснії та Герцеговини — 30 засновників” [348, c. 26—32].

Аналіз законодавства про НКО у країнах Центральної та Східної Європи, зроблений Ратценом Дугласом, Муром Девідом, Даремом Майклом [348, c. 26-32] свідчить про поступову демократизацію у відносинах між державою та громадськими організаціями.

Намагаються не відстати від Європи і колишні республіки СРСР, адже ще у 1991-1992 рр. всі нові незалежні держави прийняли подібні закони про громадські об’єднання. Свого часу закон про громадські об’єднання зіграв важливу роль у становленні громадського сектора, хоч і мав низку серйозних вад.

Пізніше держави СНД прийняли нові редакції законів про громадські об’єднання, в яких були розв’язані окремі проблеми (Росія - в 1995-му, Казахстан - у 1996, Молдова - у 1996, Таджикистан - у 1998, Вірменія - у 2001, Туркменістан - у 2003) [387, c. 27].

Наприклад, багато оновлених законів перестали регулювати політичні партії і дозволили іноземним громадянам виступати засновниками й членами асоціацій. Наразі тільки Узбекистан (1991), Україна (1992) та Білорусія (1994) зберегли старі закони про громадські об’єднання, хоча в них і було внесено деякі зміни [387, c. 27].

З розвитком громадянського суспільства одного тільки закону про громадські об’єднання стало вже недостатньо для розв’язання гострих проблем і подальшого розвитку третього сектора, тому багато держав почали розробляти й приймати закони, що регулюють відносини третього сектора, зокрема це стосується цивільних кодексів, які містять розділи, що створюють правову основу для створення як некомерційних організацій, заснованих на членстві (громадські організації), так і некомерційних організацій, які засновуються на виділенні майна і не мають членства (фонди).

Крім того, деякі держави СНД (наприклад Російська Федерація, Узбекистан, Казахстан, Азербайджан, Киргизстан) прийняли загальні закони, що регулюють діяльність некомерційних недержавних організацій у різних організаційно-правових формах, у тому числі громадських об’єднань та фондів [387, c. 27].

Проте, багато законів, що регулюють діяльність громадських організацій, не обов’язково означає кращого законодавчого регулювання некомерційного сектора. Це пов’язано з тим, що у багатьох країнах виникла нова проблема багаторівневого законодавства, яке регулює діяльність громадських об’єднань непослідовно; багато положень законів про некомерційні організації повторюють положення цивільних кодексів (Російська Федерація, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан), а закони про громадські об’єднання (Російська Федерація, Казахстан, Узбекистан) не завжди приведені у відповідність із цивільними кодексами й законами про некомерційні організації (НКО); дублювання положень із закону в закон (чи положень цивільного кодексу в законі про некомерційні організації), а також неузгодження старих законів із новішими (законів про громадські об’єднання із законами про некомерційні організації й/або цивільними кодексами) тощо [387, c. 7].

Не відстають від державних органів влади і наднаціональні структури. Так, “10 жовтня 2007 року Комітет Міністрів Ради Європи прийняв рекомендацію СМ/Иес(2007)14 для держав—членів про правовий статус неурядових організацій у Європі (далі - Рекомендація). Результатом прийняття зазначеної Рекомендації стала поява важливого для країн-членів Ради Європи¹ документа, що являє собою офіційне визначення ідей і принципів, згідно з якими повинно формуватися національне законодавство країн-учасниць цієї організації, що гарантує свободу об’єднань і мирних зібрань, регулює процедури виникнення, існування та припинення неурядових організацій”^{[2] [3].}

Останніми роками взаємодія держави і громадських організацій набуває нових форм. Ці форми узагальнено і систематизовано розкриті в розділах 6 і 7 цієї монографії — зараз же ми лише звернемо увагу на ті, які демонструють

особливі риси новітньої історії розвитку громадських організацій.

З розвитком суспільства поглиблюється спеціалізація, з’являються нові професії, нові види діяльності тощо, що спричинює появу нових напрямів у забезпеченні інтересів певних груп.

Прикладом може бути поява консюмеризму — захист прав споживачів.

Його початком стало 15 березня 1962 р., коли Президент США Джон Кеннеді вперше офіційно окреслив права людини як споживача, ухваливши “Білль про права споживачів”. У цьому документі визначено чотири права: на безпеку товарів та послуг, на інформацію, на вибір та право бути вислуханим у суді, якщо першими трьома правами нехтують. День проголошення Біллю у всьому світі відзначають як Всесвітній день прав споживача [208].

“На міжнародному рівні ці права вперше було задекларовано в “Хартії захисту споживачів”, яку було затверджено 25—ю сесією Консультативної Асамблеї Євросоюзу в 1973 р. (резолюція № 543). Основним міжнародним правовим документом у цій галузі є підготовлені Економічною та Соціальною радою ООН Керівні принципи для захисту інтересів споживачів, які було схвалено Генеральною Асамблеєю ООН 9 квітня 1985 р. (резолюція № 39/248). Цим міжнародним документом як стандарти затверджено права споживачів на безпечні засоби існування, захист економічних інтересів, відшкодування шкоди, інформацію та навчання, представництво тощо.

Названі три документи: “Білль про права споживачів” (1962), “Хартія захисту споживачів” (1973) та “Керівні принципи для захисту інтересів споживачів” (1985) — лягли в основу адміністративно—правового механізму захисту споживачів у світі” [208].

Рух споживачів набув всесвітнього поширення. Надзвичайного впливу він отримав у США, Японії, Європі, зокрема у Франції, Німеччині, Польщі. Активну позицію в обстоюванні інтересів і прав споживачів займають створений у 1960 р. Консюмерський Інтернаціонал, що об’єднує нині майже 270 організацій зі 110 країн світу, Європейське бюро спілок споживачів (1962), інші впливові міжнародні організації. Гарантом захисту споживачів є Організація Об’єднаних Націй [208].

Іншим напрямом діяльності громадських організацій є екологічна безпека. “В усьому світі природоохоронні (екологічні) громадські (неурядові) організації, обстоюють принципи екологічно збалансованого, стійкого розвитку і борються за ощадливе використання природних ресурсів, охорону, збереження та відновлення природного середовища шляхом екологізації державної та місцевої політики розвитку, а також зміни способу життя та поведінки громадян на екологічно відповідальну” [406, с. 9].

Напрямами діяльності екологічних громадських організацій є^: захист екологічних прав громадян, які включають право на здорове та безпечне для здоров’я навколишнє середовище, право на екологічну інформацію, право на участь у процесі ухвалення рішень та право на правосуддя з питань, що стосуються довкілля; виконання демонстраційних проектів із впровадження екологічних технічних рішень, які наочно підкріплюють вимоги щодо змін до законодавства та способу господарювання [406, с. 9].

Ще один оновлений напрям роботи — громадська журналістика. Хоча преса ще з ХІХ ст. стала засобом у досягненні цілей громадських організацій, але до появи нових інформаційних технологій, більш мобільної системи комунікації стало можливим охопити миттєво велику кількість людей для отримання підтримки.

Інтернет “став новою сходинкою в еволюції медіа. Поява Інтернету повернула громадянам можливість поширювати інформацію на рівних зі ЗМІ. Інтернет став універсальним і недорогим друкарським верстатом для усіх бажаючих” [106, с. 22]. Сьогодні, не виходячи з дому, можна відправляти відкриті листи політикам, депутатам, сповіщати про порушення прав людини, поширювати інформацію про діяльність громадських організацій тощо.

Перераховані форми і методи опосередковано впливають на державу, вони є більше допоміжними, ніж основними методами впливу на державну владу з боку громадянського суспільства.

У 90-х рр. ХХ ст. взаємодія держави і громадянського суспільства досягає нового рівня — вона переноситься у правове поле і закріплюється нормативними документами. Це дає гарантії певним громадським організаціям дійсно впливати на прийняття рішень з боку держави у різних питаннях.

Одним із формальних способів сприяння партнерству між державою і громадянським суспільством є компакт (суспільний договір) [163, c. 17—24]. Компакт є письмовою угодою, що закріплює згоду органів влади та громадських організацій щодо забезпечення рівноправної співпраці сторін на шляху до розв’язання наявних проблем та сприяння розвитку громад.

Термін “суспільний договір” має зв’язок з ідеями просвітництва, ідеалами рівності та спільної відповідальності, соціального порядку на основі узгодження інтересів, захисту природних прав та свобод людини. Саме ці базові цінності й становлять підґрунтя сучасного розуміння та використання суспільного договору/компакту. Вони зумовлюють необхідність постійного переговорного процесу між різними суспільними інститутами (громадськими організаціями та органами влади) [163, с. 17—24].

Як зазначає І. Ібрагімова: “Компакт може мати різні форми та назви. Так, в Англії та Уельсі це називається меморандумом про відносини між урядом і добровільним, громадським сектором. У Північній Ірландії — спільно підготовленою й узгодженою заявою про загальні принципи та спільні цінності, на яких базується розвиток відносин між урядом і добровільним, громадським сектором. В Естонії компакт ухвалює парламент як концепцію розвитку громадянського суспільства. Але, так чи інакше, завжди йдеться про принципи, правила та механізми співпраці між органами влади і недержавними організаціями — розвиток партнерства” [163, с. 17—24].

Практика підписання компактів, спочатку на національному рівні, а потім і на місцевому, розпочалася у Великій Британії в листопаді 1998 р. Цьому передувала неформалізована співпраця органів влади та громадських (волонтерських) організацій; влада сьогодні розглядає громадський сектор як ключового партнера у наданні послуг, подоланні бідності та соціальної маргіналізації. В липні 1996 р. Національна рада волонтерських організацій (структура, що об’єднує волонтерські організації Великої Британії) оприлюднила звіт про перспективи неурядового сектора Великої Британії, в якому, зокрема, і було висловлено ідею підписання офіційного договору між владою та неурядовим сектором на державному рівні. Ця ідея зацікавила новий уряд лейбористів 1997 р., який розпочав дискусії з представниками неурядового сектору з цього питання. Переговори тривали кілька місяців. Компакт на національному рівні став орієнтиром для розробки місцевих договорів. Компакт є документ, який надає громадським організаціям певні гарантії з боку уряду, створює для них можливості одержувати бюджетні кошти і водночас бути незалежними у своїх діях, а отже, й бути критичними, але конструктивними щодо діяльності влади — зазначає І. Ібрагімова [163, с. 17-24].

Суспільний договір описує взаємні обов’язки влади й громадських організацій, порядок проведення консультацій, порядок надання фінансування та інших ресурсів (наприклад, приміщення, транспорту, експертів) для реалізації ініціатив на користь громади, механізми взаємної звітності тощо. Він може визначати пріоритетні сфери співпраці [163, с. 17-24].

Подібну угоду було укладено 4 січня 2001 р. між урядом Республіки Хорватія і некомерційним сектором (Програма співробітництва), яка заклала фундамент для усталення партнерства й співпраці між некомерційним і державним секторами, окресливши й підвалини державного фінансування урядом та місцевими адміністраціями програм неурядових організацій [289, с. 33]. Програма також передбачає передання останнім окремих повноважень у соціальній сфері з виділенням їм належного бюджетного фінансування, спільну розробку конкурсних механізмів для забезпечення всім неурядовим організаціям рівного доступу до державного фінансування. Держава також бере на себе зобов’язання разом із неурядовими організаціями розробити й прийняти закони, які створять належну нормативну базу для регулювання процесу державного фінансування неурядових організацій, в тому числі й визначення суспільно-корисного статусу організацій, які можуть розраховувати на таку підтримку, а також для забезпечення участі громадськості у відборі програм і проектів, на які поширюється таке фінансування [289, c. 33].

Інші країни Європи також усвідомили необхідність існування скоординованої державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства (наприклад, Естонія, Угорщина, Казахстан, Молдова). Ці країни ухвалили низку рішень, що допомогло скоординувати дії різних міністерств і значно покращити умови діяльності організацій громадянського суспільства.

В Естонії парламент у 2002 р. ухвалив “Концепцію розвитку громадянського суспільства Естонії”, а в 2004— 2006 рр. діяв “План дій з реалізації Концепції розвитку громадянського суспільства Естонії”, ухвалений урядом. В Угорщині в 2002 р. уряд ухвалив “Стратегію угорського уряду з питань розвитку громадянського суспільства”. У 2005 р. парламент Молдови ухвалив “Концепцію співробітництва між Парламентом і громадянським суспільством”, а в 2006 р. з’явилося “Положення про механізм співробітництва між Урядом і громадянським суспільством”. У липні 2006 р. Указом Президента Республіки Казахстан була ухвалена Концепція розвитку громадянського суспільства в Республіці Казахстан на 2006-2011 роки”. А вже у вересні Постановою Уряду Республіки Казахстан був затверджений “План заходів із реалізації Концепції розвитку громадянського суспільства в Республіці Казахстан на 2006-2011 роки” [35, c. 14].

Набуває поширення і така форма взаємодії, як громадський контроль — контроль з боку громадянського суспільства по відношенню до держави. “Громадський

контроль як інструмент громадської оцінки виконання органами влади та іншими підконтрольними об’єктами їхніх соціальних завдань є невід’ємною складовою системи публічного управління та незамінним чинником розвитку соціуму в умовах розбудови демократичної, соціальної, правової держави” [210, c. 13—18].

Наприклад, Рада Європи як основний носій демократичних принципів на континенті приділяє достатньо уваги поширенню цієї форми участі громадян в управлінні. Так, відповідно до Рекомендації № R(97)7 Комітету міністрів Ради Європи “Про місцеві громадські служби і права користувачів їхніх послуг” [210, c. 13—18], усі важливі служби, що надають соціальні та адміністративні послуги, слід піддавати періодичному оцінюванню з погляду задоволення потреб користувачів з наступним публічним обговоренням підсумків цього оцінювання.

А Європейська хартія місцевого самоврядування, яку було ратифіковано Україною у липні 1997 р., від імені держав— членів Ради Європи встановлює, що право громадян на участь в управлінні державними справами є одним з демократичних принципів, які поділяються усіма державами-членами Ради Європи. Останні ж переконані в тому, що це право найбезпосередніше може здійснюватися саме на місцевому рівні [210, c. 13-18].

Ще однією формою, якої не було на попередніх етапах розвитку громадських організацій, виступають громадські ради. “Так наприклад, Уряд США широко застосовує публічно—приватні дорадчі комітети. Зараз існує понад 1000 таких комітетів (іноді їх ще називають радами), майже 400 з яких створено на президентському рівні. Лише Міністерство торгівлі США має 77 дорадчих комітетів, включно з президентською Експортною радою. Найважливішим є те, що всі дорадчі комітети у США підлягають дії Федерального закону про дорадчі комітети 1972 р. і управляються Адміністрацією служб загального призначення. Федеральний закон вимагає від них збалансованого представництва, статусів з чітко визначеними завданнями й обсягом повноважень, відкритого доступу для громадськості, своєчасного інформування громадськості про дати і порядок денний всіх засідань, доступу громадськості до всіх протоколів та інших документів і публічної підзвітності” [279]. Також, наприклад, у Канаді прототипи громадських рад існують майже 100 років та затверджені на законодавчому рівні [270, c. 5].

У світовому вимірі взаємодія громадянського суспільства з державою набула форми Глобального Договору, який представив у своєму зверненні до Всесвітнього економічного форуму 31 січня 1999 р., Генеральний Секретар Організації Об’єднаних Націй Кофі Аннан. Він звернувся до бізнес—лідерів із закликом приєднатися до міжнародної ініціативи - Глобального Договору — яка повинна об’єднати компанії, агенції ООН, а також трудові та громадські організації з метою підтримки світових екологічних і соціальних принципів [85].

Етап виконання Глобального Договору було розпочато у Штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку 26 липня 2000 р. На сьогодні понад 3 800 компаній з усіх регіонів світу, включно з міжнародними трудовими та громадськими організаціями, беруть участь у Глобальному Договорі, працюючи над розповсюдженням десяти універсальних принципів у сфері прав людини, праці, екології та протидії корупції [85]. Глобальний Договір є безпосередньою ініціативою Генерального Секретаря.

Користуючись силою колективної дії, Глобальний Договір спрямований на поширення відповідального корпоративного громадянства, спрямованого на те, щоб комерційні компанії брали участь у вирішенні тих проблем, які постають у зв’язку з глобалізацією. Отже, приватний сектор - у співпраці з іншими соціальними партнерами - зможе сприяти реалізації бачення Генерального Секретаря: сталішої глобальної економіки, відкритої до загальної участі [85].

Новою формою взаємовідносин на міждержавному рівнів стала спільна заява “Польсько—шведські пропозиції із “Східного партнерства”, яка започаткувала створення “Східного партнерства”. Польща та Швеція задекларували “розвиток співробітництва між неурядовими організаціями”. В подальшому ця стисло сформульована ідея знайшла відображення в Комунікації Європейської комісії “Східне партнерство” від 3 грудня 2008 р. Європейська комісія запропонувала “підтримати подальший розвиток організацій громадянського суспільства і створити Форум громадянського суспільства, щоб просувати контакти серед організацій громадянського суспільства і полегшити їх діалог з державними органами влади”. Європейська комісія закликала Європейський економічний та соціальний комітет узяти участь у Форумі громадянського суспільства “Східного партнерства” [242].

Не можна не згадати ще про одну сучасну форму взаємодії громадських об’єднань з державною владою. Це товариства, що існують при вищих навчальних закладах, представники яких відстоюючи свої інтереси, можуть згодом стати державними діячами, політиками тощо. Так, добре відоме товариство “Череп і Кістки”, яке прославлено своєю закритістю, могутністю і впливом практично на всі сфери політики і економіки США.

Колишній президент США Джордж Буш—молодший і його головний суперник в президентських виборах Джон Керрі є членами цього найстарішого і таємничого товариства Йельського Університету.

Товариство було засноване в 1832 р. старшокурсником Уільямом Расселом, для того, щоб фундаментально підготувати студентів цього навчального закладу до виконання управлінських функцій в усіх сферах американського суспільства [259].

Вважається, що “Череп і Кістки” має німецьке походження. Історія свідчить, що засновник товариства Расселл зустрівся з представниками схожої студентської групи під час свого перебування в Німеччині, а потім заснував філію німецької організації в Америці. Спочатку товариство називалося “Клубом Евлогії”, на честь грецької богині красномовства. Перейменування сталося тоді, коли засновники товариства зробили своїм символом — символ смерті. На гербі клубу написана таємнича цифра 322, яка, за даними телекомпанії MSNBC [259], несе в собі ряд сенсів: зокрема, таким чином зашифрована дата заснування клубу, а також вказівка на те, що він є другим подібним суспільством у світі.

У ряди 2,6 тисяч відомих громадськості членів клубу входили президент США Уільям Тафт (1909-1913), засновник журналу Time Генрі Люс, суддя Верховного Суду США Поттер Стюарт, Генрі Стимсон, що був міністром оборони США при двох президентах — Франкліні Рузвельті і Гарі Трумені [259].

У товариства є свої традиції: по закінченню університету кожен із членів братерства отримує 15 тисяч доларів в подарунок; під час одруження дарується старовинний підлоговий годинник; представники товариства також дають обітницю оберігати і підтримувати своїх побратимів (президент Джордж Буш, наприклад, призначив п’ять членів “Черепа і Кісток” до своєї адміністрації. Сам Джордж Буш, за твердженням телекомпанії CBS, створив свою нафтову компанію і став губернатором Техасу, багато в чому завдяки позикам і пожертвуванням своїх побратимів по клубу) [259].

Сьогодні, як і інші студентські організації США, клуб “Череп і Кістки” став менш консервативним — в нього почали приймати жінок і представників расових і релігійних меншин. Незважаючи на лютий опір з боку ветеранів товариства, жінок стали приймати з 1991 року, коли, за словами журналу The Week, членів товариства стало хвилювати те, що їх клуб називають “дискримінаційним”.

За словами Рона Розенбаума, кореспондента журналу The New York Observer, товариство “Череп і Кістки” відрізняється від усіх інших студентських братерств тим, що статут цього клубу і його елітарність “просочують його членів ідеологією досягнення моральної переваги” [259].

Отже, у другій половині ХХ ст. у розвинених європейських країнах і США сформувалася система взаємодії держави з громадянським суспільством, яку можна представити так: у горизонтальній площині громадянського суспільства існує велика кількість громадських організацій, що забезпечують виконання інтересів окремих груп. Частина цих громадських організацій набуває можливості через різні форми взаємодії (участь в акціях, лобіювання, спільні проекти з державними органами влади, консультації при прийнятті рішень державними органами влади тощо) піднятися по вертикалі до реальної можливості брати участь у прийнятті державних рішень, мати можливість впливати на державну владу.

Перераховані вище тенденції можна простежити і в незалежній Україні.

Зокрема К. Матвієнко зазначає: “Українська суспільна традиція має глибоко вкорінені традиції громадянства. Їх не було цілком перервано й за часів Російської імперії та Радянського Союзу. Збереглися до сьогодні сільські громади, утворилася інфраструктура самоврядування і самоорганізації — ради, квартальні й домові комітети, професійні спілки та численні громадські організації. Громадянське суспільство в сучасній Україні розвивається на добре підготовленому всім ходом української історії ґрунті” [246, c. 28—36].

Великий вплив на розвиток громадських організацій в Україні здійснила радянська влада. За часів СРСР українські громадські організації виступали за відстоювання прав людини, українського народу тощо.

Ще з 1948 р., коли була прийнята Загальна декларація прав людини, певні групи почали використовувати її для політичної боротьби, зокрема за права українського народу. Народилося ціле покоління інтелігенції — “шістдесятники”. Вони стали засновниками правозахисник організацій в Україні. У 1976 р. було сформовано одну з найвпливовіших українських правозахисник організацій — Українську Гельсінську Групу (далі - УГГ), яка була першою правозахисною організацією в Україні. У тексті декларації було підкреслено, що “Група у своїй діяльності керується не політичними, а лише гуманітарно—правовими мотивами” [105, c. 156—166]. Засновниками УГГ були Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Олекса Тихий, Ніна Строката—Караванська і письменник Микола Руденко, обраний її керівником. УГГ існувала до 1980—х років; на відміну від Московської Гельсінської Групи, вона ніколи не оголошувала про свій саморозпуск, але усі її засновники згодом були репресовані. Це була перша опозиційна організація, яка утворилася на легальних засадах. “Вона недвозначно поставила українську проблему у контекст загальнолюдських цінностей. Група стала на захист прав не тільки українців, але й представників інших національностей. Так, генерал П. Григоренко вперше поставив питання прав кримських татар на всесоюзному й міжнародному рівні. Важливо зазначити, що в УГГ об’єдналися представники зовсім різних, навіть протилежних, напрямків у русі опору. Тут були націоналісти — Ю. Шухевич, В. Січко, марксисти — Л. Плющ, люди, які дотримувалися загальнодемократичних поглядів, — П. Григоренко, націонал—демократи — Л. Лук’яненко, В. Чорновіл. Захист прав людини, а отже, і прав нації, став базою об’єднання різноманітних сил. У меморандумі УГГ від 9 листопада 1976 р. встановлювалося, що “головним суб’єктом конституційного права є не партія чи держава (навіть соціальна та правова), а громадянин та громадянське суспільство” [376].

Важливим сучасним напрямом із захисту інтересів є благодійництво, якими в незалежній Україні частково переймався Фонд інтелектуальної співпраці “Україна — ХХІ століття” (головою ради Фонду є Богдан Гунський) [250]. Заслуговує на увагу діяльність Фонду Віктора Пінчука та його співпраця з Консорціумом економічної освіти, із директором програми міжнародного розвитку в Університеті імені Джона Хопкінса (США) Ф. Фукуямою. Тому в роботі Фонду червоною ниткою проходить напрямок вивчення іноземного досвіду діяльності [450, с. 4]. Зокрема, І. Єгоров аналізував діяльність Національного наукового фонду США (ННФ), Фонду національної корпорації з розвитку досліджень [126].

Основним партнером Уряду України у сфері охорони дитинства є Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ), що має свої представництва в Україні. У 2002 р. взаємодія Уряду України та ЮНІСЕФ розширилася, наповнилася глибшим змістом і відбувалася за програмою співробітництва (укладеною у 2000 р.). Її мета — піднести проблеми захисту прав дітей і молоді до рівня основного пріоритету розвитку українського суспільства [214].

В Україні, як і в будь-якій країні, важливу частину її суспільства становлять релігійні організації. Створюють їх, як і інші громадські організації, на засадах самоорганізації людей. Як одна з форм об’єднань громадян (людей), релігійні організації є учасниками формування соціально- організованого суспільства — підґрунтя створення цивілізованої держави.

Власне виходячи із класичних засад взаємовідносин державної і церковної влад, Україна прагне сформулювати концепцію державно—конфесійних відносин в Україні [198, с. 96—97]. Проголошене Конституцією України (ст. 35) відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави, школи від церкви (релігійних організацій) переслідує мету встановлення партнерських взаємовідносин між державою і релігійними організаціями. Проголосивши себе демократич­ною, правовою державою (ст. 1 Конституції України), Україна передбачає і визнає взаємообумовленість держави і суспільства як відносно самостійних суб’єктів (явищ), кожен з яких має власні сфери діяльності та відповідальності. Звідси випливає, що релігійні об’єднання є одним з інститутів організованого суспільства. Отже, відокремлення держави, підкреслюється в Проекті концепції конфесійних відносин в Україні, жодним чином відокремлення церкви від суспільства, заборону

церкви від державно- не означає її участі в

суспільному житті, а навпаки, цей принцип звільняє релігійні об’єднання від їхнього одержавлення, тотального контролю держави над їх внутрішнім життям, внутрішніми приписами та релігійною практикою [198, c. 96-97].

Як пише А. Кочкадан: “Проект концепції державно- церковних відносин досить ґрунтовно окреслює сфери співпраці релігійних об’єднань і держави. Партнерські взаємовідносини держави і церкви (релігійних організацій) ґрунтуються на визнанні того, що обидва ці суспільні інститути, будучи відокремленими і суверенними один від одного в питаннях, що належать до їх виняткової компетенції, діють в інтересах українського суспільства. Їх спільною метою є забезпечення права людини на свободу совісті, консолідація українського суспільства, збереження та примноження його традиційної культури, формування його ціннісних орієнтацій, розв’язання загальносуспільних проблем” [198, c. 96-97].

Ці тенденції більш виразно пропонується закріпити, оновлюючи законодавство, в Проекті концепції державно- конфесійних відносин в Україні, зокрема, коли йдеться про спільну діяльність держави і церкви у сфері протидії псевдорелігійним структурам, захисту суспільної моралі від культу насильства, жорстокості тощо. Робочою групою Міністерства юстиції України розроблено та ухвалено нову редакцію Закону України “ Про свободу совісті та релігійні організації” [331]. Ця редакція закону, передбачаючи строки державної реєстрації релігійних організацій, найдовший строк (до 6-ти місяців) встановлює для релігійних організацій, які не представлені в Україні. Пояснюється це тим, що вони можуть бути зареєстровані тільки після проведення комплексного дослідження відповідності законодавству України віросповідної доктрини та практики діяльності релігійних організацій цієї течії. Доцільність впровадження в Україні інституту комплексного дослідження відповідності законодавству України віросповідної доктрини та практики діяльності релігійних течій, які не представлені в нашій державі викликана тим, що у сучасному світі, де посилюється релігійна чи псевдорелігійна складова різноманітних екстремістських рухів, національна безпека вимагає прискіпливого ставлення до нових віровчень. Якщо діяльність чи віросповідна доктрина течій, не представлених в Україні, суперечить національному законодавству, держава має повне право не реєструвати статути організацій, що належать до цих течій аби захистити права і свободи своїх громадян [115].

Здійснюють свою діяльність в незалежній Україні і споживчі громадські організації, яким належить провідна роль у справі пропаганди споживчих знань у суспільстві, захисті населення від монополістів і несумлінних виробників, вирішенні питання безпечного виробництва, поширенні ідей раціонального споживання і розв’язанні проблеми взаємодії людини й навколишнього середовища. Громадські організації із захисту прав споживачів тісно співпрацюють з іншими об’єднаннями, наприклад, з радами ветеранів Великої Вітчизняної війни, організаціями інвалідів, клубами автолюбителів, регіональними центрами стандартизації, метрології і сертифікації, незалежними експертами, державними органами із захисту прав споживачів [208].

У 2003 р. було створено Всеукраїнську громадську організацію “Союз споживачів України”, який об’єднує сьогодні 27 осередків в усіх регіонах України, містах Києві й Севастополі та налічує у своїх лавах десятки тисяч членів. Метою “Союзу споживачів України” є реалізація положень та дотримання основних принципів, про які йдеться у правових документах, що визнають права та інтереси споживачів невід’ємною складовою загальновизнаних прав людини [208]. Детальніше інформацію про його діяльність представлено в підрозділі 5.4 цієї монографії.

Особливе місце в сучасній українській історії посідають екологічні неурядові організації, бо екологічний рух є найстарішим із соціальних рухів незалежної України, до народження яких дав поштовх Чорнобиль.

“Так, перша демократична Українська екологічна асоціація “Зелений світ” виникла ще у 1987 році. Ця надзвичайно потужна і впливова організація діяла по всій Україні, дала молодій державі першого міністра охорони навколишнього середовища і породила багато інших екологічних неурядових організацій, деякі з них активно діють і досі.

Саме в “Зеленому світі” було сформульовано й на першому екологічному мітингу в жовтні 1988 р. проголошено необхідність створення широкого громадського руху України — Народного руху” [406, с. 9-10].

Ще однією суттєвою відмінністю в діяльності українських та західних екологічних неурядових організацій є досягнення різних тактичних цілей. На Заході головною метою “зелених” є ухвалення національними чи місцевими органами влади правових актів, спрямованих на захист довкілля (наприклад, затвердження нової безпечної політики поводження з хімікатами, заборона використовувати певний токсичний матеріал у будівництві, переведення певної території під заповідний фонд тощо). “Зеленим” нелегко даються такі акти, боротьба за них може тривати роками і не завжди успішно. Однак після ухвалення таких документів державний апарат вправно виконує свої функції (створюється нова система обліку та контролю за обігом хімічних речовин, токсичний матеріал вилучається і не використовується, заповідник функціонує).

В Україні ж природозахисникам, окрім такої роботи, ще більше зусиль доводиться докладати, аби примусити державний апарат виконувати його ж рішення, бо ухвалюються вони зазвичай лише формально, без реального бажання їх виконувати та без належного нормативно- організаційного забезпечення [406, с. 9-10].

Коротко охарактеризувавши деякі види громадських організацій, що діють в незалежній Україні, проаналізуємо історично сформовані форми взаємодії громадянського суспільства з державою і останні події в їх розвитку.

Так, ще наприкінці 80-х рр. ХХ ст. Україна долучилася до процесу створення мережі think tanks — аналітичних центрів (від англ. “think tanks” — мозкові центри, фабрики думки). Вони є невід’ємним складником поточного політичного процесу як у межах національних демократичних держав, так й у світовому масштабі. Йдеться зокрема про участь представників неурядових аналітичних центрів в експертизі та розробці державних документів різного рівня, в підвищенні кваліфікації працівників органів державної влади, а також у різноманітних публічних акціях (нарадах, конференціях, громадських слуханнях тощо), що проводяться з ініціативи як органів влади, так і неурядових аналітичних центрів [318].

У 2004 р. вперше було ініційовано створення інших консультативно-дорадчих органів - громадських рад. Уперше їх створення було ініційовано постановою уряду у 2004 р. [318]. Потім ця ініціатива отримала розвиток ще в низці постанов уряду [319], спрямованих на оптимізацію використання цього інструменту взаємодії.

Наприклад, при МВС у 2005 р. вперше було створено Громадську раду з питань забезпечення прав людини. Кілька місяців потому “зелене світло” на її діяльність було дано й у регіонах. Офіційно місія ради звучала так: “консультативно— дорадчий орган, який надає консультативно-методичну допомогу в реалізації завдань Міністерства щодо дотримання прав людини, здійснює громадський контроль за дотриманням прав людини та діяльністю органів внутрішніх справ” [78, c. 25—27].

Через два роки досвід роботи Громадських рад перенесли у новостворене відомство — Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності міліції. Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС створено згідно з Наказом МВС України від 18 січня 2008 р. № 15. “Управління є структурним підрозділом Апарату Міністра МВС України. Метою діяльності Управління є налагодження системи відомчого контролю за дотриманням прав людини в роботі органів внутрішніх справ відповідно до міжнародних стандартів у галузі правоохоронної діяльності. Керівником управління є заступник керівника Апарату Міністра, радник Міністра Левченко Катерина Борисівна. На сайті Управління (www.umdpl.info) можна знайти всю довідкову й контактну інформацію” [78, с. 25—27].

Окрім захисту прав громадян від правопорушень з боку працівників міліції, новостворене управління зробило акцент і на захисті прав самих правоохоронців.

Громадська рада при Міністерстві охорони навколишнього природного середовища України вже протягом декількох років намагається розпочати активний діалог між міністерством та громадськістю, а також добитися впливу на ті рішення, які приймаються владою. Завдання ради полягає в участі у формуванні та реалізації екологічної політики та підтримці громадських ініціатив щодо цього процесу; участі в обговоренні проектів нормативно—правових актів у сфері охорони довкілля, природокористування та формування громадських ініціатив щодо вдосконалення і розвитку природоохоронного законодавства. Також вона забезпечує інтеграцію екологічної політики до інших складових державного розвитку; моніторинг урахування громадської думки центральними органами виконавчої влади на всіх етапах втілення рішень з питань, що стосуються довкілля; а також сприяє обміну екологічною інформацією між Мінприроди України, іншими центральними органами державної влади та громадськістю України (п. 2 Положення про Громадську раду при Мінприроди України) [253, c. 34].

Завданням діяльності Громадської ради при Міністерстві охорони здоров’я України є долучитися до прийняття будь- яких рішень в охороні здоров’я, до створення нормативних документів, наказів, ініціювання їх зміни, тобто впливати на прийняття рішень в охороні здоров’я. Громадська рада має співпрацювати з Міністерством охорони здоров’я як партнер. Найголовніше, щоб рішення не приймалось чиновником одноособово, закрито, без участі тих людей, яких воно буде безпосередньо стосуватися. А це можливо шляхом залучення до прийняття рішень громадськості та засобів масової інформації [270, c. 5].

Іншою формою участі громадських організацій у процесі прийняття державних рішень є Громадянська Асамблея України (ГАУ) — ініціатива провідних громадських організацій України, спрямована на створення національного та регіональних майданчиків для дискусії та консолідації представників громадянських об’єднань щодо стратегічних проблем українського суспільства.

Сучасну концепцію діяльності ГАУ було розроблено Ініціативною групою представників провідних мережевих громадських організацій України на початку політичної кризи навесні—влітку 2007 року [270, c. 27].

“В алгоритмі діяльності ГАУ закладено принцип grassroots activity. Основну тему чергової Асамблеї визначає Оргкомітет, який формується з представників провідних неурядових організацій з різних областей України. Формування основних позицій представників громадянського суспільства щодо визначеної Оргкомітетом теми відбувається на регіональних обговореннях.

Резолюція, що її ухвалюють під час Громадянської Асамблеї, узагальнює експертні оцінки та позиції представників громадянського суспільства з усіх регіонів України.

Отже, ГАУ — це своєрідний відкритий майданчик для узгодження спільних позицій та дій, спільний горизонт для неурядових організацій” [182, c. 27].

Іншою формою взаємодії в Україні стали громадські (публічні) обговорення питань. Так, Уряд Юлії Тимошенко вперше влаштував публічне обговорення з представниками громадськості проекту Програми його діяльності, до того як передати її на розгляд Верховної Ради. Причому гострі, вкрай критичні зауваження, що публічно висловлювалися багатьма представниками “третього сектору” під час цього обговорення, сприймалися із розумінням та частково враховувалися в остаточній редакції [246, c. 28-36].

12-13 листопада 2007 р. в Києві відбулася Всеукраїнська конференція “Державна політика сприяння розвитку громадянського суспільства. Нові пріоритети”. Головною метою конференції було вироблення та затвердження рекомендацій новому уряду і новому складу парламенту щодо створення сприятливих умов для розвитку громадянського суспільства [109, c. 2].

21 листопада 2007 р. Кабінет Міністрів України ухвалив Концепцію сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства.

Поява Концепції - це спроба держави запровадити нову державну політику, а саме політику сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні. Концепція визначає основні засади діяльності органів виконавчої влади, спрямованої на створення сприятливих умов для розвитку громадянського суспільства та зміцнення демократії в Україні. Концепція передбачає щорічне ухвалення плану заходів щодо її реалізації із врахуванням пропозицій організацій громадянського суспільства та громадську оцінку успішності реалізації завдань Концепції. Вона окреслює головні завдання державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства, встановлює принципи та форми взаємодії органів виконавчої влади й організацій громадянського суспільства, а також напрями вдосконалення актів законодавства з питань діяльності організацій громадянського суспільства [35, с. 13-16].

Протягом січня—червня 2007 р. відбулося біля 10 робочих зустрічей за участю представників Департаменту комунікацій влади з громадськістю КМУ, Центру правової реформи і законопроектних робіт, громадських експертів. Переважну більшість пропозицій громадськості було враховано. І нарешті на останньому засіданні уряду 21 листопада 2007 р. було ухвалено Розпорядження № 1035—р “Про схвалення Концепції сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства”. У Концепції знайшли відображення більшість пропозицій від громадськості [35, с. 13—16].

До подальшого розвитку громадських організацій в Україні та форм їх взаємодії з державною владою стимулювала також Рекомендація Комітету Міністрів держав— членів Ради Європи від 10 жовтня 2007 р. “Про правовий статус неурядових організацій у Європі”, у якій зазначається перелік невідповідностей європейським нормам у сфері законодавчого регулювання діяльності об’єднань громадян в Україні:

— унеможливлення створення спільних об’єднань фізичними та юридичними особами, або окремо юридичними особами, що значно гальмує розвиток громадянського суспільства та різних форм самоорганізації суспільства;

— поділ громадських об’єднань за їх територіальним статусом на міжнародні, всеукраїнські та місцеві, тим самим забороняється проводити свою діяльність за межами території, зазначеної в реєстрації;

— зазначено, що громадські об’єднання можуть захищати права тільки своїх членів, що означає заборону на захист прав інших громадян;

— ускладнена процедура реєстрації — це подвійна реєстрація громадських об’єднань (як організації - в органах юстиції, як юридичної особи — в місцевих органах державної реєстрації), що в сумі складає десь 1 — 2 місяці, тоді як для бізнес структур — 5 днів;

— заборона на здійснення комерційної діяльності безпосередньо, а якщо виникла така необхідність, то громадянська організація має створити окрему юридичну особу для здійснення комерційної діяльності. В той час, як за європейськими стандартами громадські організації мають право займатися комерційною діяльністю, якщо увесь прибуток від діяльності йде на розвиток організації та реалізації нею своєї статутної діяльності” [92].

Сьогодні, “з одного боку, держава визнає інститути громадянського суспільства атрибутом політичної демократії, з другого — їхні потреби і вимоги можуть за необхідності легко ігноруватися державою. В результаті відношення громадянського суспільства і держави мають ситуативний характер і не в змозі потрібним чином задовольнити ні групових інтересів, ні, тим більше, інтересів суспільства загалом. Загальний стан громадянського суспільства в Україні представлено як етап формування його окремих інститутів. Одночасно це початок формування громадянського суспільства як певної цілісності, яка визначає свої стосунки з державою. Модель цих відносин відповідає перехідному стану суспільної системи і може бути визначена як нерівноправне партнерство” [27, c. 12].

Важливі зміни у взаємодії держави і громадських організацій відбуваються у зв’язку з процесами інформатизації суспільства.

Так, “головним структурним підрозділом Секретаріату Кабінету Міністрів України, що відповідає за сприяння розвитку громадянського суспільства, налагодження ефективної взаємодії з громадськістю та ЗМІ, є Департамент комунікацій влади та громадськості. Саме цей підрозділ є головним партнером громадських організацій у площині підготовки та обговорення урядових рішень і законопроектів із питань діяльності організацій громадянського суспільства. Крім того, цей департамент розробляє і запроваджує нові процедури консультацій із громадськістю та надає методологічну підтримку іншим органам виконавчої влади у використанні таких механізмів.

Також департамент забезпечує роботу урядового порталу та запроваджує нові форми електронної демократії, проводить моніторинг висвітлення діяльності органів влади і ЗМІ, готує урядові матеріали, де роз’яснюються цілі й очікувані результати урядової політики” [157, c. 18].

Департамент здійснює методологічну підтримку і моніторинг виконання органами виконавчої влади рішень та доручень уряду щодо діяльності громадських рад, проведення громадських слухань, роботи офіційних веб—сайтів органів виконавчої влади, інших процедур взаємодії органів влади з громадськістю.

5 листопада 2008 р. уряд своєю Постановою № 976 ухвалив Порядок сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади [220, c. 19—22], яка сьогодні реалізується з активним застосуванням Інтернет— технологій.

Також серед останніх подій і тенденцій історичного розвитку громадських організацій та їх співпраці з державою такі, що пов’язані з процесами глобалізації. Це, наприклад, увтоерння Громадської експертної ради при Українській частині Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС (рішенням цього Комітету від 27 червня 2008 р.) [386, c. 29-32].

Як зазначають фахівці, заснування Громадської експертної ради при Українській частині Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС є важливою і непересічною подією, оскільки так інституціалізувалася співпраця між громадськими експертами та урядом з широкого кола питань європейської інтеграції. Вперше створено платформу за участю провідних громадських експертів у сфері європейської інтеграції, що сприятиме консолідації відповідних громадських ініціатив. Діяльність Ради забезпечує, з одного боку, прозорість діяльності уряду з питань європейської інтеграції (адже Комітет з питань співробітництва і є тією інституцією, яка опікується усім спектром питань відносин між Україною та ЄС), а з другого - якість рішень, що ухвалюються Українською частиною Комітету через залучення громадської експертизи [386, c. 29].

Інший приклад останніх змін у ровитку громадських організацій та громадянського суспільства під впливом глобалізації - реалізація ініціативи Глобального Договору.

“У відповідь на зростаючий інтерес до соціальної відповідальності бізнесу в Україні, Представництво Організації Об’єднаних Націй в Україні провело презентацію ініціативи Глобального договору 6 грудня 2005 р. під час Форуму соціальної відповідальності бізнесу та Глобального Договору. Участь у заході взяли більше 70 представників ділових кіл, влади, Організації Об’єднаних Націй, міжнародних та українських неурядових організацій, наукової спільноти та ЗМІ. Основною метою Форуму було продовження діалогу між зацікавленими сторонами щодо соціальної відповідальності бізнесу, а також мобілізація основної групи компаній для підписання Глобального Договору та створення мережі Глобального Договору в Україні.

Презентація Глобального договору в Україні відбулася 25 квітня 2006 р. за підтримки провідних українських та міжнародних компаній, а також високих посадовців Уряду України. Першими підписантами ініціативи стали 34 провідних українських та міжнародних компаній, асоціацій та неурядових організацій.

Підписанти Глобального Договору в Україні заявили про своє бажання щодо створення мережі Глобального договору в Україні у 2006 році, яка слугує платформою для сприяння та просування соціальної відповідальності бізнесу та принципів Глобального Договору в Україні” [85].

Загалом, останній (на сьогодні) етап розвитку взаємодії держави і громадянського суспільства в Україні має кілька особливостей: відбувається в умовах політичної нестабільності, що негативно відбивається на домовленостях, що приймалися з попередніми урядами; одночасне формування як внутрішньої системи взаємодії, так і вихід на європейський та міжнародний рівні у рамках співпраці з міждержавними структурами та громадськими організаціями інших країн; використання форм і методів, які є найдієвішими за кордоном в українських реаліях не завжди дає потрібний результат.

Отже, ретроспективний аналіз формування і участі громадських організацій у прийнятті державних рішень показав, що розбудова громадських організацій у світовому вимірі сягає своїм корінням ще в доіндустріальну добу (рабовласницький і феодальний лад), коли започатковуються перші форми взаємодії держави з різними “групами за інтересами”. Із зародженням і перемогою в Європі буржуазного ладу, починається активне створення громадських об’єднань у різних сферах життя суспільства, що визначається появою класів буржуазії та згодом робітників; поглибленням спеціалізації в господарській діяльності - диференціація громадських організацій за професійними ознаками; усвідомленням робітничого класу та нижчих верст населення європейських країн та США свого права на належний рівень життя, що призвело до боротьби за права і свободи тощо. Виділені загальносвітові тенденції історичного розвитку громадських організацій загалом спостерігалися і на українських теренах, щоправда в окремі періоди з деяким запізненням. Сучасний етап взаємодії держави з громадянським суспільством характеризується активним проникненням громадських організацій в систему державного управління через вплив влади громадянського суспільства, що реалізується в різноманітних формах і зазнає відчутного впливу процесів глобалізації та інформатизації.