Сформованість мережі громадських організацій як комплексний критерій суспільного виміру оцінки демократизації

(Є. А. Нестеренко)

Суспільний вимір оцінки впливу громадських організацій на демократизацію суспільства — це ступінь структурованості громадянського суспільства, або сформованість мережі громадських організацій.

Отже, перейдемо до часткових показників, за якими можна оцінити вплив громадських організацій на ступінь структурованості громадянського суспільства (їх також можна тлумачити як кількісне вираження умов ефективного впливу громадських організацій на демократизацію суспільства в суспільному вимірі). На нашу думку, вони включають:

— ступінь інституціоналізації громадських організацій (загалом — як феномена, особливо — як інституту в конкретній країні, і одинично — окремих об’єктів);

— унікальність громадських організацій (те, наскільки змісти їх програмних документів і наповнення їх діяльності взаємовиключають одне одного, не повторюються);

— стійкість громадських організацій (те, наскільки вони є укоріненими в цей соціум, наскільки їх потребує населення; час їх існування і активної життєдіяльності);

— концентрація, нерозмитість інтересів, які захищають громадські організації;

— сила і оперативність зв’язку громадських організацій з населенням, з окремими групами громадськості;

— наявність і вираженість зворотного зв’язку у взаємодії громадських організацій з населенням (з так званою “неорганізованою громадськістю”);

— широта інформування громадськості щодо існування і діяльності конкретних громадських організацій;

— ступінь залежності громадських організацій від політичних і бізнесових структур;

— територіальний масштаб діяльності громадських організацій (наявність регіонального представництва чи їх зосередженість лише в центрі країни, а також чіткість мережевої структури регіональних осередків);

— характер процесів кооперації і конкуренції між самими громадськими організаціями.

Наприклад, говорячи про ступінь інституціоналізації громадських організацій і про відповідну структурованість громадянського суспільства, в літературі можна виокремити шляхи можливого збільшення цієї структурованості. Такими шляхами, з боку органів державної влади, можуть бути:

1) підтримка функціонування та розвитку незалежних некомерційних організацій, здійснення та вдосконалення їх статутної діяльності (сюди належать такі способи: надання громадським організаціям податкових пільг, надання податкових пільг особам, які надають матеріальну підтримку громадським організаціям, надання громадським організаціям пільг неподаткового характеру (оренда приміщень і т.ін.), бюджетне фінансування (субсидіювання) окремих видатків громадських організацій (виділення коштів на ремонт приміщень, оплату послуг зв’язку, навчання персоналу і т.ін.), безоплатне передавання державного чи муніципального майна (приміщень, споруд, технічних засобів) у власність громадських організацій, надання пільгових кредитів, інформаційна, консультативна та інші форми підтримки);

2) залучення незалежних некомерційних організацій до розробки та виконання державних та муніципальних програм (координація діяльності та спільна розробка програм, розміщення замовлень на виконання соціальних послуг, підтримка проектів громадських організацій у рамках державних та муніципальних програм) [248, с. 11].

За допомогою цих шляхів можливе сприяння подальшій інституціоналізації громадських організацій, а також їх кількісне зростання, мережеве розгалуження та підвищення організаційної спроможності, що може стати суттєвою передумовою для посилення їх впливу на вироблення державної політики.

На жаль, інституційна виокремленість і дієвість вітчизняних громадських організацій сьогодні під великим сумнівом. У науковому середовищі та серед активістів громадського сектору протягом останніх років зросло розуміння того, що громадські організації, особливо в тих країнах, де демократичні традиції менш розвинуті, не можуть самостійно гарантувати успіх різноманітних ініціатив, започаткованих “третім сектором”.

Що стосується критерію унікальності громадських організацій, треба відзначити, що він в сучасній Україні досить виражений. На відміну, скажімо, від політичних партій, програми яких часто-густо неможливо відрізнити за окремими пунктами або й загалом, вітчизняні громадські організації здебільшого самодостатні і займають кожна власну нішу в соціумі. Внаслідок того, що кожна з них займає окрему нішу, є практично самодостатньою і діє самостійно, спостерігається і негатив, пов’язаний із процесами їх кооперації. Адже сьогодні можна відзначити недостатню розвиненість горизонтальних зв’язків між громадськими організаціями (обмін інформацією, проведення спільних заходів тощо).

Натомість достатньо розвиненою є кооперація громадських організацій з політичними партіями, що в середовищі суспільно активних громадян вважається цілком нормальним і навіть необхідним. Це підкріплюється такими аргументами:

1) громадські організації та політичні партії не можуть співіснувати паралельно, адже громадські структури, з одного боку, є включеними у структуру політичної системи або виступають у ролі суб’єкта чи об’єкта політики, з другого боку, влада має прерогативу політизувати будь-яку проблему чи громадську структуру. Наприклад, невелику громаду представників етнічної меншини можна зробити об’єктом етнічної політики: створити відповідне управління, виділити кошти на духовні потреби, стимулювати їх етнічну свідомість [296, c. 11-12]. Формалізовані громадські структури прагнуть стати суб’єктами політичного процесу, соціального партнерства брати участь у засіданні координаційних рад, мати представників у парламенті і з цією метою “політизуватимуть” свої особливі потреби та інтереси. Так громадська організація отримує необхідний ресурс для вирішення своїх проблем, а політична партія залучається підтримкою для перемоги у виборчому процесі;

2) співробітництво між громадськими організаціями і політичними партіями фактично досить природне, оскільки вони є об’єднаннями громадян.

3) громадські організації і політичні партії можуть ефективно співпрацювати у галузі культури суспільства і громадянського виховання Адже, громадські організації через аналітичні центри не лише зможуть надавати допомогу і консультативні послуги політичним партіям з різних питань, а й допомагати політичним партіям у “визначенні і вихованні керівників громадськості” з питань лідерства, навичок спілкування тощо [41, c. 45—46];

4) напередодні виборів частина громадських організацій, які навіть близько не мають у своїх статутних цілях підтримки якоїсь політичної партії, підключаються до агітації, активно працюють (це або заробляння грошей, або ж існують громадські організації, що входять до партій або є молодіжним крилом партій) [421].

Унікальність громадських організацій певною мірою пов’язана і з їх стійкістю — наступним критерієм оцінки їх впливу на міру демократизації суспільства. Щодо стійкості громадських організацій варто зазначити таке. Як свідчить досвід західних демократій, найбільший вплив на політичну владу мають громадські організації, які захищають інтереси впливових у сфері матеріального виробництва груп населення, передусім різних категорій найманих працівників (профспілки), підприємців і торгівців, фермерів; великих соціально-демографічних груп - молоді, жінок, людей похилого віку; об’єднання громадян на основі загальнодемократичних потреб, пацифістські, екологічні організації та рухи тощо [248, c.

Концентрація, нерозмитість інтересів, які захищають громадські організації, безпосереднім чином пов’язана із їх унікальністю, і зі стійкістю існування. Також вона пов’язана з таким чинником, як достатня розвиненість багатоманітної соціально—політичної структури, що виражає всю безліч громадських інтересів у суспільстві. Мається на увазі перш за все різноманіття політичних груп, союзів, партій, організацій, груп тиску. Як вказує О. Радченко, ця структура створює (разом з існуючими вертикальними зв’язками, що виражаються у взаєминах особи і держави) горизонтальні зв’язки в суспільстві і робить його більш організованим, міцним і стабільним [347].

У цілому, для сучасних громадських організацій в Україні концентрація і нерозмитість напрямків діяльності і інтересів, які ними захищаються, зовсім не характерна. Наприклад, міжнародна громадська організація “Україна-Польща- Німеччина”, проголошуючи місією “активне сприяння розвитку і зміцненню дружби та тісного співробітництва народів України, Польщі, Німеччини, задоволення та захист законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших інтересів членів Організації”, виділяє такі напрямки діяльності: вирішення проблем сім’ї, дітей, сиріт, волонтерський рух, вплив на систему законодавства, екологія, захист довкілля, європейська інтеграція, культура та мистецтво, освітянська діяльність, охорона здоров’я та реабілітація, правозахист, робота з жінками, робота з молоддю, робота зі ЗМІ, розвиток бізнесу, розвиток громадянського суспільства, розвиток дружніх зв’язків з міжнародними громадськими (неурядовими) організаціями та іншими організаціями по обміну досвідом і проведенню спільних заходів, що сприяли б вирішенню завдань, які стоять перед Організацією [97].

Звісно, кожна громадська організація виокремлює для себе головний об’єкт для захисту і генеральний напрям діяльності, пов’язаний із цим об’єктом, але залишає широкий спектр напрямів прояву громадянської активності: і інформування, і консультування, і адресна допомога тощо.

Наступні критерії оцінки впливу громадських організацій на процеси демократизації суспільства якраз і пов’язані з характером цих зв’язків. Один із них - це сила і оперативність зв’язку громадських організацій з населенням, з окремими групами громадськості, другий - наявність і вираженість зворотного зв’язку у взаємодії громадських організацій з населенням. При цьому прямим зв’язком ми називаємо інтенції, що виходять із громадської організації до громадян (наприклад, надання інформації, вивчення громадської думки і т.п.), а зворотним — можливості громадян звертатись до громадських організацій (з пропозиціями, зверненнями, скаргами тощо).

Загалом, зв’язок громадських організацій з населенням забезпечується такими способами:

— прийняття бажаючих громадян, які підтримують певне коло інтересів, до лав громадської організації;

— робота громадських приймалень для прийняття звернень громадян;

— проведення опитувань на теми, пов’язані з діяльністю громадської організації в соціумі;

— врахування громадської думки під час розробки стратегії розвитку громадської організації.

Дієвим способом зв’язку громадських організацій з населенням виступають такі спеціально присвячені розбудові громадянського суспільства в Україні портали, як “Громадський простір”, “Європейський простір” (портал

проєвропейського громадянського суспільства в Україні). Портал громадських організацій Львова тощо.

Для того, щоб уяснити, в чому проявляється зворотний зв’язок у взаємодії громадських організацій з населенням, потрібне спочатку уточнення сутності цього поняття.

У тлумачному словнику дається таке пояснення терміна “зворотний зв’язок” — це реакція на повідомлення, яка допомагає відправнику, джерелу інформації, визначити, чи сприйнято інформацію, що надійшла від нього [420, c. 102]. Зворотний зв’язок — це зв’язок, за якого значення результативної ознаки змінюється в протилежному напрямку зміни факторної ознаки [410, c. 231].

В психології зворотний зв’язок трактується як знакові повідомлення, що об’єкт взаємодії виробляє у відповідь на впливи суб’єкта взаємодії, їх одержує останній і використовує для коректування подальших взаємодій з об’єктом. Як механізм взаєморозуміння зворотний зв’язок — це одержання адресантом інформації про те, який вплив він зробив на адресата, і на цій основі - коректування подальшої стратегії спілкування [469, c. 152].

В економічних словниках здебільшого зв’язки тлумачаться як спосіб, за допомогою якого елементи системи взаємодіють між собою, а зворотні зв’язки — як складні механізми причинної залежності в системі, що полягає у тому, що вихід системи впливає на її вхід. Розрізняють негативні (послаблюють або нівелюють вплив вихідного сигналу) та позитивні (посилюють вплив вихідного сигналу) зворотні зв’язки [476, с. 137].

Як бачимо з наведених дефініцій, зворотний зв’язок трактується як перевірка впливу одного суб’єкта на іншого, і відповідно до цього вже приймається рішення про подальші дії.

У контексті взаємодії громадських організацій з громадськістю зворотний зв’язок треба розуміти як реакцію населення на інформацію і дії громадської організації, яка дозволяє останній оптимізувати подальшу свою діяльність. Отже, серед вже названих способів цей зворотний зв’язок може проявлятись в проведенні опитувань громадської думки і врахування пропозиції громадян при розробці стратегії розвитку організації. Також важливою для отримання зворотного зв’язку є підтримка веб—сайту громадської організації, проведення громадських обговорень у форматі форумів і т.п.

Широта інформування громадськості щодо існування і діяльності конкретних громадських організацій є надзвичайно важливим критерієм. Адже всім зрозуміло, що поінформованість у будь-якій сфері є чи найважливішим чинником, який впливає на ефективну діяльність. Тому для того, щоб висловити свою думку та взяти участь у процесі прийняття державних рішень, громадянам потрібна інформація щодо питання, якого стосується те чи інше рішення. Громадськість не може бути активною, не маючи високого рівня освіченості та поінформованості щодо питання, яке виноситься на обговорення.

Необхідність інформувати громадян щодо проблем, у вирішенні яких вони можуть взяти участь, переконати їх змінити свою поведінку та брати активну участь у житті своєї громади є також одним із основних завдань просвітницької діяльності.

Тому, як зазначає Н. Тимошенко, перш ніж почати запроваджувати будь-які інновації, необхідно розробити інформаційну стратегію, в якій визначити основну мету, завдання, цільову аудиторію, форми і методи інформування, визначити необхідні засоби та час проведення інформаційної кампанії.

Можна визначити такі цілі інформаційної кампанії:

— забезпечення постійного і регулярного потоку інформації про ті процеси, які відбуваються в громаді;

— привернути увагу та отримати підтримку осіб, які впливають на формування громадської думки;

— пробудити інтерес громади до своєї роботи;

— залучити засоби масової інформації в процес та привернути їхню увагу до найгостріших проблем;

— збільшити об’єм і підвищити якість інформування, сприяти розвитку двохстороннього інформаційного процесу [418].

Для інформування населення можна використовувати різні способи: друковані й електронні засоби масової інформації; інформаційні листки, довідники; плакати, буклети, брошури та інформаційні листки; міжособистісне спілкування (зустрічі, конференції, семінари тощо).

Ступінь залежності громадських організацій від різноманітних політичних і бізнесових структур має бути мінімальною, в ідеалі (виходячи із сутності самого поняття “громадські організації”) - нульовою. Громадські організації покликані захищати інтереси тих чи інших соціальних груп, а у випадку їх залежності від політичних або комерційних структур вони захищатимуть фактично інтереси окремих особистостей, і що найбільше суперечить їх призначенню, - владні інтереси. На жаль, залежність громадських організацій від таких структур для України є типовою рисою, вона обумовлюється постійним пошуком джерел фінансування. Так, однією з характерних рис українських громадських організацій вважається використання політичними партіями та блоками - безпосередніми учасниками виборчого процесу - створених ними (або таких, що перебувають у сфері їхнього впливу) громадських організацій для досягнення своїх конкретних стратегічних та тактичних цілей у боротьбі за голоси виборців. Як результат — втрата незалежної позиції громадських організацій. Іншою характерною рисою є комерціалізація, хоча з початку свого виникнення громадські організації не мають на меті отримання прибутку як самоціль

[248, c. 14]. Також характерним для сучасної України є практика створення громадських організацій під окрему політичну особу, що не сприяє вираженню незалежної громадянської позиції.

Що стосується такого часткового показника, як представництво громадських організацій в регіонах країни, то тут ситуація невтішна. Так, незважаючи на оптимістичні цифри утворення нових громадських організацій (яких стає з кожним роком все більше і більше), здійснивши глибший статистичний аналіз, можна дійти висновку — четверту частину громадських організацій зосереджено у Києві та Київській області [248, c. 13].

Зрозуміло, що, будучи представленою лише в столиці (або лише в великих містах України), громадська організація не може реально виражати інтереси конкретних груп населення всієї країни. Хоча, імовірно, можливості впливу на прийняття державно—політичних рішень і не залежать від регіонального представництва громадських організацій. з другого боку, розповсюдження тих чи інших ідей, виконання культурно— просвітницької діяльності ефективно можливе лише за умови наявності чіткої регіональної мережі осередків. Прикладом такої мережі може бути Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка, яка має регіональні осередки (обласні організації) в усіх областях України, АР Крим і Севастополі і майже при кожному осередку друкований орган [74].

Мережа регіональних осередків також являє собою найбільш яскравий приклад процесів кооперації між громадськими організаціями. Інший, більш поширений варіант — співпраця громадських організацій, близьких за сферою і напрямами діяльності: екологічних, молодіжних, культурно—просвітницьких тощо.

До речі, налагодження процесів кооперації є актуальною потребою не тільки по відношенню взаємодії між громадськими організаціями, але й між органами державної влади: сьогодні вкрай необхідне створення механізмів горизонтальних консультацій всередині державної влади та між різними її органами. Адже в нас практично відсутня традиція координації під час підготовки та виконання рішень у системі державного управління, до яких залучені різні учасники [438].

Основними способами кооперації між громадськими організаціями можуть бути:

— утворення громадських об’єднань;

— проведення спільних семінарів, тренінгів, круглих столів на спільні теми;

— обмін досвідом між громадськими організаціями у форматі літніх шкіл тощо;

— об’єднання зусиль при організації тиску на органи державної влади для відстоювання спільних інтересів.

Процеси конкуренції між громадськими організаціями можуть стосуватись таких аспектів:

- конкуренції за аудиторію;

- конкуренції за джерела фінансування;

- конкуренції за інформацію;

- конкуренції за співпрацю з органами влади;

— конкуренції за кваліфікованих працівників;

- конкуренції за матеріально-технічні ресурси.

Менш очевидною, але також присутньою, є конкуренція за підтримку стейкхолдерів, адже серед “сильних світу цього” завжди є такі, що підтримають громадську організацію не через близькість її ідей і дій, а тому, що це престижно, і можуть погодитись виступати на підтримку тієї організації, яка раніше або сильніше цього добиватиметься.

Окресливши приклади на підтвердження основних критеріїв оцінки впливу діяльності громадських організацій на процеси демократизації суспільства, необхідно мати на увазі, що особистісний вимір оцінки ефективності впливу громадських організацій на процеси демократизації суспільства може залежати також і від дій неорганізованої громадськості (окремі громадяни та їх сім’ї, які не поєднані між собою у будь-які організаційні форми і представляють власні інтереси або ситуативно - спільні інтереси жителів, користувачів або споживачів певної соціальної групи). Натомість у суспільному вимірі ефективність впливу громадських організацій на демократизацію спільноти визначається лише діями організованої громадськості. Остання включає органи самоорганізації населення, ЗМІ, громадські (наприклад, профспілкові, творчі організації та інші). А. Крупник [209] до цієї ж групи зараховує й ті політичні партії, які на той момент не пройшли до парламенту, а також партійні осередки обласного, районного, міського, районного у місті рівнів, які не представлені в органах місцевого самоврядування цього рівня. При цьому дослідник стверджує, що право здійснення громадського контролю має належати тим громадським організаціям, серед видів діяльності яких є здійснення громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та їх установ: “безпосередньо контроль здійснюється представниками цих організацій — громадськими контролерами, кандидатури яких мають затверджуватися Уповноваженим з прав людини на певній території або Громадською радою, що створюється з представників відповідної місцевої ради, адміністрації, та громадських об’єднань, які мають право здійснювати громадський контроль”. Для нашого дослідження доречно навести це підтвердження, оскільки саме право здійснювати громадський контроль, у кінцевому рахунку, є вирішальним фактором перемоги громадських організацій в процесах конкуренції.

У цілому, про розвинену мережу громадських організацій (а отже, і про їх впливовість на процеси демократизації суспільства) можна з упевненістю говорити, якщо виражені такі ознаки:

— існує значна мережа активних, автономних груп, що переслідують різноманітні індивідуальні інтереси;

— широко поширена участь членів у діяльності груп;

— окремі індивіди є членами більше як одної групи.

Також опосередковано про вплив громадських організацій на процеси демократизації можуть свідчити ознаки активної політичної участі: коли громадяни беруть участь у політиці (хоча б у ході голосування) та цікавляться суспільними справами, загалом поінформовані про них.

На довершення зазначимо, що ми не претендуємо на надання вичерпної характеристики критерійної бази оцінки міри впливу громадських організацій на ступінь демократизації спільноти. Комплекс цих критеріїв може наразі вважатись відкритим для оптимізації, тим більше, що він вочевидь потребує праксеологічної верифікації.