Законодавче поле діяльності закордонних громадських організацій

(І. Й. Снігур)

Законодавча база, яка є нормативною основою для створення та діяльності громадських організацій в зарубіжних країнах, формується під впливом політичної, економічної, соціальної систем, історичної спадщини, розвинутих (або слабких) демократичних традицій, а також фактичного досвіду залучення громадян до активного громадянського життя.

За кордоном громадські організації позначаються різними назвами, серед яких найбільш розповсюджені: “неурядові організації”, “некомерційні організації”, “неприбуткові організації”, “недержавні організації” або “третій сектор”.

Термін “неприбуткова організація у світі вживається здебільшого в американському законодавстві, тоді як міжнародні організації частіше вживають термін “неурядова організація”.

Термін “неурядова організація¹ підкреслює, що організація є незалежною від уряду, проте спрямовує свою діяльність на задоволення суспільних потреб і переслідує гуманітарні цілі [147].

Загальним визначенням неурядових організацій може бути таке: неурядові організації - це організації, створені не з метою отримання і розподілу прибутку, а з метою зробити нову справу, досягти позитивних змін в існуючому стані суспільства, допомогти людям незалежно від їх національності, віросповідання, політичних вподобань тощо [283, c. 3].

Термін “неприбуткова організація” підкреслює особливий режим діяльності та оподаткування організації. Метою неприбуткової організації не є отримання прибутку, тобто він не може перерозподілятися і має бути спрямованим лише на цілі організації [147].

Сфера діяльності таких інституцій громадянського суспільства, як громадська організація, у зарубіжних країнах охоплює практично всі галузі життєдіяльності людини: економіку, політику, науку, культуру, освіту. Мережа громадських організацій розгалужена також і за напрямами діяльності та включає в себе: молодіжні, дитячі, жіночі, ветеранські, релігійні, професійні організації тощо.

Якщо звернутися до історичних витоків становлення законодавчої бази громадських об’єднань у деяких країнах ЄС, можемо побачити таку картину. Статус громадських об’єднань змінювався разом із суспільством і статусом особистості: від необмеженого права на об’єднання в Стародавній Греції - до регулювання окремих прав і обов’язків об’єднань осіб в Стародавньому Римі, через професійні середньовічні корпорації з твердою регламентацією праці і побуту членів, заборони на створення політичних організацій - до дозволу на створення профспілок і політичних партій XIX століття, закріплення права на свободу об’єднання в національному законодавстві, а в середині XX століття - і в міжнародних нормах [283, c. 10-11].

В Англії в 1601 році було прийнято закон про використання добродійності, до тексту якого, незважаючи на його скасування в 1888 році, дотепер звертаються англійські юристи під час розгляду конкретних справ.

Двадцять шостого серпня 1789 р. у Франції було прийнято “Декларацію прав людини і громадянина”, в якій було визначено, що “мета кожного державного союзу складає забезпечення природних і невід’ємних прав людини, таких, як воля, власність, безпека й опір гнобленню...”

Як правило, порядок створення та діяльності громадських організацій визначається окремими законами. Натомість передумовою для становлення законодавства зарубіжних країн у сфері регулювання правового статусу громадських організацій є конституційні норми, які закріплюють право на об’єднання у різного роду неполітичні організації. Закріплене конституціями зарубіжних країн право на свободу об’єднання є юридичною основою створення та діяльності громадських організацій. У свою чергу громадська організація - це одна із форм реалізації конституційного права на свободу об’єднання.

У період з кінця XIX ст. до середини XX сторіч у Західній Європі законодавче регулювання права та діяльності об’єднань громадян було закріплено на конституційному рівні.

У різні роки були прийняті конституції країн—членів ЄС: в Австрії 21.12.1867 р ; у Фінляндії 17.07.1919 р.; в Італії 22.12.1947 р.; в Данії в 1953 р.; в Греції 9.06.1975 р.; в Іспанії 29.12.1978 р.

Для глибшого розуміння суті “права на свободу об’єднання” як базису для створення громадських організацій як прикладів наведемо кілька конституційних приписів.

В Основному законі Австрії йдеться, що “австрійські громадяни мають право створення об’єднань” (стаття 12) [191, c. 119]. Конституція Бельгії визначає, що бельгійці мають право на об’єднання, яке не може бути піддано якомусь попереджувальному заходу (стаття 27). Конституція Данії (статті 78 і 79) встановлює, що громадяни мають право утворювати громадські об’єднання в будь-яких законних цілях без попереднього повідомлення; громадські об’єднання, які вдаються до насилля або прагнуть досягнути своїх цілей насиллям, закликаючи до насилля або нав’язуючи свої погляди іншим за допомогою погрози насиллям, розпускаються рішенням суду; жодне громадське об’єднання не може бути розпущене рішенням уряду [119, c. 214].

Необхідно визнати співіснування двох основних (але діаметрально протилежних) тенденцій розвитку правового регулювання статусу громадських організацій. Перша з них полягає у тому, що право закріплює суспільні відносини, які вже давно з’явилися та потребують такого унормування (наприклад, Франція). Друга тенденція передбачає запровадження законодавчими актами основних вимог до порядку створення та організації громадських організацій, що передує їх утворенню та функціонуванню. Остання тенденція характерна для переважної більшості зарубіжних країн.

Законотворчий процес у зарубіжних європейських країнах відбувається з урахуванням необхідності забезпечення виконання статті 11 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, прийнятої у 1950 р.: “Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів” [124].

У липні 2002 р. учасниками багатосторонньої зустрічі, організованою Радою Європи у Страсбурзі, було прийнято “Фундаментальні принципи щодо статусу неурядових організацій в Європі”, у яких вперше систематизовано основні європейські стандарти у цій галузі.

- неурядові організації включають об’єднання або організації, створені як окремими особами (фізичними або юридичними), так і групами таких осіб;

- неурядові організації можуть бути як неформальними об’єднаннями або організаціями, так і об’єднаннями або організаціями, які мають правосуб’єктність;

- неурядові організації можуть бути національними й міжнародними і за складом, і за сферою діяльності;

- неурядові організації повинні мати право на свободу висловлення поглядів та будь-які інші права і свободи, що мають гарантії у міжнародних або регіональних договорах та можуть належати таким організаціям;

- неурядові організації не підлягають управлінню з боку органів державної влади;

- неурядові організації, які мають правосуб’єктність, повинні мати такі самі права, що зазвичай належать іншим юридичним особам, і на них повинні поширюватися такі самі обов’язки та санкції у сфері адміністративного, цивільного та кримінального права, що зазвичай застосовуються до таких юридичних осіб;

- законодавчі та податкові норми, що застосовуються до неурядових організацій, повинні заохочувати їх утворення і тривалу діяльність;

— неурядові організації не повинні розподіляти будь-який прибуток, що може виникнути внаслідок їх діяльності, між своїми членами або засновниками, але можуть використовувати цей прибуток для реалізації своїх завдань;

— дії або бездіяльність суб’єктів владних повноважень, що впливає на неурядові організації, повинні подаватися до адміністративного оскарження та вільного оскарження з боку неурядових організацій у незалежному та неупередженому суді з належною юрисдикцією [102].

Необхідно зауважити, що зарубіжне законодавство значну увагу приділяє питанням взаємовідносин держави та громадської організації.

Необхідно наголосити, що за загальним правилом, яким керуються у переважній більшості зарубіжних країн, регулювання державою діяльності громадської організації не може бути складнішим, аніж для бізнесу.

Досить розповсюдженою є концепція, зміст якої зводиться до наступного: оскільки громадські організації перебирають на себе окремі функції держави, вони мають отримувати додаткові заохочення від неї в обмін на більшу відкритість та контроль за своєю діяльністю з боку держави та суспільства.

Законодавство має забезпечувати незалежність, професіоналізм, відкритість громадських організацій та покращувати можливості для самоуправління. В більшості випадків неприбуткові організації займаються перерозподілом національного доходу, тому надзвичайно важливо, щоб вони могли залучати достатній обсяг коштів від організацій, які його створюють, для здійснення своєї діяльності, могли вільно, без зайвих перешкод, організовуватися та діяти, були незалежними від уряду, відкритими та підзвітними суспільству.

З огляду на це проблемами громадських організацій, які вимагають розв’язання, є фінансова основа їх діяльності, складність створення та ліквідації, контроль за діяльністю з боку держави, суспільства, донорів. Державне регулювання повинно забезпечувати державний та громадський контроль за розподілом коштів, але воно не має підривати свободу діяльності сектора [147].

Для глибшого розуміння особливостей правового статусу зарубіжних громадських організацій необхідно звернутися до досвіду законодавчого регулювання організації та діяльності громадської організації деякими країнами—членами ЄС^[4].

У Великій Британії закон про благодійні організації 1992 року (прийнятий як доповнення до закону про благодійні організації 1960 року) включає регулювання діяльності із залучення коштів для благодійних та інших організацій, відновлення положень про суспільні благодійні збори тощо.

Зареєстрована благодійна організація з’являється в офіційній публікації, якщо її загальний прибуток за минулий фінансовий рік перевищує 5 000 фунтів.

Як юридична особа, благодійна організація володіє нерухомістю, що дозволяється законом. Закон конкретизує види нерухомості: будь-яка ділянка землі; будь-яка нерухомість (крім землі), яка на законних підставах належить цій благодійній організації за наказом комісарів відповідно до закону 1960 року.

Закон передбачив, що “ніяка ділянка землі, яка належить до благодійної організації, не може бути проданою, зданою в оренду, передана під заставу або інше без наказу суду або комісарів”.

Ірландія. Держава завжди має заохочувати громадян, організації, установи, компанії, які надають допомогу благодійним організаціям або безпосередньо беруть участь у таких заходах. Одна з можливих форм заохочення — податкові пільги.

За законом 2001 року пільги можливі в зв’язку з пожертвуваннями, подарунками на користь “затверджених організацій”. Мінімальне пожертвування на користь такої організації, яке дає право на пільги, складає суму в 200 ірландських фунтів (близько 223 доларів США). Це пожертвування може бути виплачено частинами. Крім того, відсутнє максимальне обмеження у грошовій сумі.

Пожертвування повинне відповідати наступним умовам: воно повинно бути в грошовій формі; повинно бути безповоротним; не повинно давати будь-який прямий чи непрямий доход донору або будь-якій особі, яка пов’язана з донором тощо.

У разі благодійного внеску особою звільнення її від податкових пільг буде надано відповідно до максимальної ставки податку для донора.

Німеччина. Має два типи неприбуткових організацій, які можуть бути залученими до діяльності, що загальним правом характеризується як благодійна. Це асоціації (Verein) та фонди (Stiftung). Їх діяльність регулюється цивільним правом та податковим законодавством.

Обмеження цивільного права, встановлені в законі про асоціації, є насправді досить малими та стосуються зареєстрованих асоціацій з великою кількістю членів або асоціацій, у яких іноземні особи є членами або керівниками. Параграфом 14 закону передбачено, що асоціаціям з великою кількістю іноземців-членів або керівників заборонено брати участь в політичній діяльності, яка може завдати шкоди внутрішній або зовнішній безпеці або внутрішньому порядку Німеччини чи її землям.

Відповідно до податкового законодавства обмеження є обов’язковими для всіх корпоративних організацій, які залучені до корисної для суспільства діяльності. Цікаво, що хоча німецькі благодійні організації не мають права підтримувати політичні партії, навпаки, політичним партіям дозволено підтримувати благодійні організації. Насправді кожна політична партія має благодійний фонд, який проводить велику роботу як в Німеччині, так і за її кордонами.

Бельгія. Для міжнародних асоціацій закон від 25.12.1919 р. вимагав, щонайменше, одного громадянина Бельгії в керівництві асоціації. Метою такого положення було забезпечення юрисдикції бельгійського суду над міжнародними асоціаціями, які засновані за бельгійськими законами.

Вимоги щодо національності у законі про неприбуткові організації від 27.06.1921 р. були стандартним заходом надання організаціям бельгійського “громадянства”. Ось чому цей закон вимагав, щоб членами в неприбуткових організаціях було, щонайменше, 75% громадян Бельгії. В 1984 році цю вимогу було замінено на необхідність розташування організації в Бельгії.

Європейська Комісія вперше звернула увагу бельгійського уряду на недоліки в законодавстві в березні 1996 року.

Зауважимо, що “одну з фундаментальних свобод”, які захищає Договір ЄС, було порушено. В своєму заключенні Суд в особі генерального адвоката Г. Космаса констатував порушення свободи заснування організації.

Два закони Бельгії, які були прийняті 30 червня та 9 серпня 2000 року, відмінили вимоги щодо національності та присутності в Бельгії членів та директорів бельгійських неприбуткових асоціацій та бельгійських міжнародних асоціацій і вирішили проблемні питання між Бельгією та Договором ЄС.

Франція у 2001 році відзначала сторіччя закону про асоціації 1901 року, який показав реальні зміни у ставленні французького суспільства до практики створення асоціацій. Після введення в силу цього закону було стрімке зростання кількості асоціацій в країні. Це стосується не тільки кількості організацій та їх членів, але також сфер діяльності, в які ці асоціації були залучені.

Не має сумнівів щодо важливості закону 1901 року для розвитку сучасних асоціацій Франції. Його простота та відкритість були головними ознаками позитивного ставлення до асоціацій, які характеризують сучасне суспільство.

Брак законів відносно економічної діяльності асоціацій створює проблеми, а отже, є ґрунт для зловживань (асоціації, які є в дійсності підприємствами, маскуються під звичайні асоціації).

У Франції зараз існує дві категорії благодійних організацій. Організації можуть отримати статус “благодійної” відповідно до адміністративного закону або до податкового законодавства. Обидві можливості є важливими для визначення податкових видатків, але водночас адміністративне законодавство надає певні переваги щодо отримання подарунків, внесків до фонду благодійної організації.

Необхідно звернути увагу, що асоціації та фонди отримують визначення “громадської користі” після рішення Найвищого адміністративного суду Франції. Політичні організації не можуть бути кваліфіковані як благодійні та отримати відповідний статус як ні за адміністративним, так ні за податковим законодавством. У результаті, якщо благодійна організація проводила політичну діяльність, адміністративні органи повинні були розглядати це як порушення, а така організація ризикує втрати свій статус [283, c. 11—13].

Наприкінці XIX століття складається ситуація, коли існуюче право не встигає за розвитком асоціацій різних типів — від союзів взаємодопомоги до літературних клубів та релігійних общин. “Закон про асоціативний контракт” (Loi relative au contrat (!’association) від 1 червня 1901 року, який діє і на сьогодні, став результатом майже двадцятирічного розвитку правової сфери, який включив легалізацію профспілок та свободу утворення асоціацій у сфері вищої освіти. Автор і головний натхненник закону — міністр внутрішніх справ Пьєр Вальдек-Руссо (Waldeck-Rousseau) ставив задачу вироблення найбільш ліберального і лаконічного закону, що керує діяльністю асоціацій.

Закон про асоціативний контракт першопочатково припускав недовіру до колективних юридичних осіб: закон цікавився не асоціаціями як інституціями, а асоційованими громадянами як носіями певної волі.

У майновому відношенні французьке законодавство накладало досить серйозні (більш суворі, ніж аналогічне британське) обмеження на рухоме і особливо нерухоме майно асоціацій.

Щодо юридичного режиму сучасних французьких асоціацій, то Закон 1901 року передбачає існування і дію асоціацій трьох типів: незареєстрованих (non declarees), зареєстрованих (declarees) і асоціацій, визнаних суспільно корисними (reconnues d’utilitepublique).

Загалом, французьке законодавство сприяє створенню зареєстрованих асоціацій і отриманню статусу юридичної особи, що відрізняє його від країн, де реєстрація не так розповсюджена у силу або її складності, або традиційної необов’язковості. У країнах загального права (common law), передусім у Британії, отримання статусу юридичної особи не уявляється необхідним для здійснення діяльності некомерційних організацій. Наприклад, контрактна та майнова діяльність британських friendly societies здійснюється від особи їх адміністраторів, що передбачає їх повну цивільну відповідальність.

Незважаючи на заклики переглянути закон 1901 року, більшість експертів дійшли висновку, що для переважної більшості асоціацій він продовжує активно виконувати відповідну роль правового забезпечення.

Прикладом асоціації, визнаної суспільно корисною, є французька сінематика. Вона починає створюватися в 30—ті роки, під час кризи, коли багатьом фільмам загрожує знищення. Ініціатори — Жан Мітрі (Jean Mitry), Анрі Ланглуа (Henri Langlois) та Жорж Фанжу (Georges Fanju) - починають збирати плівки різних фільмів, через два роки такої діяльності вони подають у префектуру статут Французької сінематики, приватної асоціації, мета якої - демонструвати, зберігати і рятувати кінематографічну спадщину (фільми, сценарії, макети, фотографії, афіші, книги, відгуки тощо). Першопочаткова колекція з 150 найменувань складається переважно з подарунків [202].

Отже, можна дійти висновку, що в зарубіжному законодавстві досить поширений поділ громадських організацій на організації суспільної вигоди та організації взаємної вигоди. Проте необхідно акцентувати увагу, що для надання податкових стимулів організаціям взаємної вигоди існує набагато менше підстав [147].

З упевненістю можна констатувати той факт, що чисельність громадських організацій на теренах Східної Європи дедалі збільшується. Досить цікавим та близьким до вітчизняних реалій є російський досвід становлення громадських організацій. Зокрема, російські експерти пропонують чотири основні моделі (етапі) становлення громадської організації.

Перший етап розпочався до 1991 року, коли головна проблема полягала у формуванні простору політичної свободи, громадянських прав і свобод. Так сформувалася величезна кількість політичних громадських організацій.

Другий етап настав приблизно в 1991 році, коли держава викинула “на смітник” більшість своїх соціальних зобов’язань. У цих умовах на перший план вийшла велика кількість соціальних проблем. Відтоді почали виникати громадські організації, які займалися соціальною проблематикою.

Третій етап — організації, які залишилися від радянських часів. Вони не лише трансформувалися в нових умовах, але й знайшли собі нові “ніші” та достатньо зміцнилися.

На четвертому етапі в зарубіжних країнах з’являється достатньо велика кількість міжнародних організацій. Інколи ці організації формально вважаються створеними в певній країні, але фактично не мають “живлення” знизу, тому що займаються проблематикою, яка є чужою для людей в цій країні, і тому існують на західні гранти [307].

Досить цікавим є досвід законодавчого регулювання статусу громадської організації такої східноєвропейської країни, як Польща, у законі якої від 24 квітня 2003 року “Про діяльність суспільного блага та волонтаріат” вперше з’явилося юридичне визначення неурядових організацій. Відповідно до цього закону “неурядовими організаціями є юридичні особи або одиниці, що не мають статусу юридичної особи, котрі не є одиницями сектору фінансів в розумінні законодавства про публічні фінанси і не діють з метою отримання прибутку, створені на основі закону, в тому числі фундації та товариства з врахуванням винятків, зазначених в п.4” (згідно

п.4 неурядовими організаціями не визнаються політичні партії, профспілки та організації роботодавців, органи самоврядування професійних груп, фонди, єдиним засновником яких є держава).

Отже, неурядовою організацією в Польщі може бути також організація, котра не є юридичною особою. Окрім того, неурядова організація може здійснювати господарську діяльність, якщо всі прибутки від такої діяльності призначаються на досягнення статутних цілей.

У Польщі існує дві основні форми самоорганізації громадянського суспільства, а водночас — основні типи неурядових організацій - товариства та фундації. Незважаючи на те, що товариства та фундації можуть мати дуже подібні цілі, між ними існують істотні відмінності щодо форм утворення, функціонування та фінансової діяльності.

Основна відмінність між товариствами та фундаціями полягає в тому, що товариства є формою об’єднання осіб для спільного досягнення певної мети. Це може бути як загальносуспільна мета, так і партикулярна (у такому випадку товариство має служити лише його членам). Водночас під час створення фундації найважливішим є капітал.

Як фундації, так і товариства, підлягають обов’язковій реєстрації в реєстрі об’єднань, інших громадських і професійних організацій, фундацій та публічних закладів опіки Державного судового реєстру. З моменту реєстрації ці суб’єкти набувають юридичного статусу.

Створення та діяльність товариств у Польщі регулюється Законом від 7 квітня 1989 року “Про товариства”.

Вимоги польського законодавства стосовно реєстрації організації є досить складними, порівняно з іншими країнами Європейського Союзу. Наприклад, у Франції та Нідерландах для реєстрації організації достатньо двох засновників, а в Німеччині — сімені Мінімальний вік, коли особа може бути членом громадської організації, складає 14 років, тоді як у Польщі є вимога досягнення 16—річного віку.

У Польщі фіксоване індивідуальне членство є обов’язковим, оскільки якщо кількість членів товариства становить менше, ніж 15 осіб, товариство автоматично припиняє свою діяльність. Колективного членства в товариствах не передбачено, однак юридичні особи можуть виступати “підтримуючим” членом товариства.

Необхідно зауважити, що польське законодавство суперечить вище згадуваним фундаментальним принципам статусу неурядових організацій в Європі, котрі передбачають право не лише фізичної особи (осіб) бути засновником і учасником (членом) неурядової організації, а й наділяють цим правом будь—яку юридичну особу.

Для утворення громадського об’єднання в Польщі необхідна згода принаймні трьох організацій. До об’єднання можуть приєднатися також інші юридичні особи, котрі діють на засадах неприбутковості (наприклад, фундації), однак, згідно з польським законодавством забороняється створення об’єднання чи федерації виключно фундаціями. Інші юридичні особи, котрі діють на засадах неприбутковості, можуть виступати лише допоміжними членами об’єднання, тобто не можуть бути обраними до правління та не мають права голосу у виборах правління.

Досить суттєвим моментом, який має бути висвітлено, є роль громадських організацій у політичних процесах, які відбуваються у зарубіжних країнах.

Зокрема, російський дослідник політичних партій Ю. Юдін відзначає, що у переважній більшості країн законодавство не визнає неполітичні громадські організації суб’єктами виборчого процесу, вважаючи такими лише політичні партії і виборців. Питання про допуск громадських організацій набуло актуального значення лише в колишніх соціалістичних і ряді країн, що розвиваються, де ці організації за тоталітарних і авторитарних режимів формально брали участь у виборах, хоча фактично діяли під керівництвом правлячої партії.

У деяких країнах закон прямо забороняє громадським організаціям брати участь у виборах. Закон про політичні партії Болгарії 1990 р. (стаття 13) забороняє громадській організації будь-яку участь у виборчому процесі: не лише висунення кандидатів, але й “проведення мітингів, демонстрацій, зборів та інші форми публічної агітації в підтримку або проти політичної партії, а також кандидатів на виборах”.

Закон про асоціації Анголи 1991 р. містить схожі положення: асоціаціям заборонено сприяти здійсненню громадянами політичних прав, брати участь у визначенні “національної політики, зокрема шляхом участі у виборах”. Виборчий закон Беніна 1995 р. (стаття 33) встановлює, що “асоціації і неурядові організації не можуть підтримувати кандидатів і політичні партії. У випадку порушення цього положення обтяжуючою обставиною є така підтримка з боку асоціацій і неурядових організацій, які користуються допомогою і привілеями, які надаються їм державою”.

Включення неполітичних громадських організацій у виборчий процес веде як до політизації самих цих об’єднань, покликаних виконувати зовсім інші задачі, так і до надмірної політизації всього суспільства. Крім того, громадські організації виражають та захищають переважно групові, корпоративні інтереси, і тому надання їм статусу суб’єктів виборчого процесу на практиці означає введення корпоративного принципу формування представницьких установ.

Виключення неполітичних громадських організацій із виборчого процесу, перетворення політичних партій в його головний суб’єкт останнім часом отримує все більшу підтримку не лише у вітчизняній літературі, але й серед законодавців. Так у Законі Російської Федерації 1997 року “Про основні гарантії виборчих прав громадян” суттєво змінено поняття “виборче об’єднання”. Ним визнається не будь-яке “громадське об’єднання, статут якого передбачає участь у виборах шляхом висування кандидатів”, як це було раніше, а лише “політичне громадське об’єднання, якою є передусім політична партія” [477, c. 193-194].

Отже, зарубіжний досвід законодавчого регулювання правового статусу громадської організації передусім має важливе значення з огляду на те, що дає можливість виокремити позитивні напрацювання, які можуть бути покладені в основу вітчизняної законодавчої бази громадських організацій.

В основі правового регулювання статусу громадських організацій має бути така ідея: заснування громадської організації є однією з форм реалізації конституційного права громадян на об’єднання. Натомість надмірне втручання держави в діяльність громадських організацій значно утруднює реалізацію громадянами цього права. Відповідно держава повинна лише визначити напрями його реалізації: закріплювати загальні засади функціонування громадських організацій, порядок утворення та ліквідації, перелік видів діяльності, форми громадських організацій тощо.

Законодавчі акти, що регулюють статус громадської організації, повинні бути такими, щоб процедура заснування, ліквідації громадської організації була якомога простішою та зрозумілішою, а також можна було зробити це відносно швидко та недорого. Зрозуміло, що надмірні високі адміністративну витрати на заснування та ліквідацію зрештою позбавляють допомоги тих, на кого вона повинна була спрямовуватися від діяльності громадської організації.

З огляду на це, процес заснування громадської організації має бути принаймні не складнішим, ніж заснування підприємства. Процес реєстрації здешевлюється також тоді, коли громадська організація може отримати статус юридичної особи, не вступаючи в безпосередній контакт з уповноваженими особами реєстраційних органів. Отже, позитивним напрацюванням зарубіжного досвіду є те, що у більшості країн особистої присутності представників громадської організації або не вимагається, або й навіть забороняється. Щоб уникнути вирішення питань на суб’єктивний розсуд чиновників, перелік документів, які необхідно надати для реєстрації, повинен бути чітко визначений.

Необхідно пам’ятати, що громадська організація утворюється для задоволення потреб громадянського суспільства, реалізації інтересів його членів. Вони є партнерами держави, адже перебирають на себе окремі її функції, які держава не здатна на певних етапах реалізувати, тому повинні отримувати додаткові заохочення від неї в обмін на більшу відкритість та контроль за своєю діяльністю з боку як держави, так і суспільства.

4.3.