Законодавче поле діяльності вітчизняних громадських організацій (Л. С. Дубчак, К. Ю. Галушко)

Право громадян на свободу об’єднання є невід’ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини, і гарантується Конституцією та законодавством України. Отже, в регулюванні правових відносин в сфері громадських організацій та захисту прав людини Україна керується своїми зовнішньополітичними зобов’язаннями на рівні міжнародних документів та внутрішнім законодавством.

Вітчизняне право громадян на свободу об’єднання є аналогом права на свободу асоціації, яке як категорія застосовується у багатьох міжнародно—правових актах. Це право пов’язане з політичними й соціальними цінностями демократичної держави та громадянського суспільства і базується на головному скарбі плюралістичної демократії — свободі, адже держава повинна сприяти розвитку громадської активності, творчої ініціативи громадян і створювати рівні умови для діяльності їх об’єднань.

Останні тенденції розвитку громадянського суспільства вказують на достатньо інтенсивний розвиток його основних інститутів — громадських організацій. Натомість практика суспільних відносин свідчить, що далеко не завжди громадські організації розвиваються саме в бажаних напрямках: зміцнення їх організаційної структури, зменшення їхньої залежності від донорських організацій та посилення участі громадян у процесах прийняття публічних рішень на загальнодержавному та регіональному рівнях з метою ефективного задоволення інтересів громадян.

Основним чинником ефективності правового регулювання є встановлення чітких меж втручання держави у функціонування громадських організацій як основної ланки громадянського суспільства.

Законодавче поле вітчизняних громадських організацій вирізняється комплексним характером правового регулювання їх діяльності, яке здійснюється нормами різних галузей права.

Водночас, поспішність і неузгодженість у створенні законодавчої бази самоорганізації громадськості, за висновком вчених, призвела до появи низки факторів, що негативно впливають на сучасний розвиток громадських об’єднань.

громадянами України фондів, посилює небезпеку поширення в нашій державі присутності міжнародних фондів, створення “під гранти” фіктивних неурядових організацій. На існуючі проблеми в розвитку громадських об’єднань України наголошується і у численних публікаціях з різних проблем формування громадянського суспільства в Україні. Власне політико правових аспектів створення та забезпечення діяльності різних типів громадських об’єднань присвячені публікації О. Віннікова, Є. Додіної, В. Кратюка,

О. Кушніренка, М. Лациби, Н. Пеліванової, Т. Слінька, C. Студенікіна, А. Ткачука, Ц. Ямпольської та інших [263; 359; 218; 219; 221; 224; 59; 327]. У цьому підрозділі нашою метою є охарактеризувати в загальних рисах нинішній стан правового забезпечення розвитку громадських об’єднань в сучасній Україні та визначити необхідні зміни правового регулювання діяльності громадських організацій.

Дослідниками пропонується така періодизація становлення національного законодавства про громадські організації:

1) 1991—1995 рр. — етап становлення національного законодавства про громадські організації, прийняття рамкового закону від 16 червня 1992 року “Про об’єднання громадян”;

2) 1996—1997 рр. — етап конституціоналізації громадських організацій, закріплення на конституційному рівні основних принципів їх правового статусу;

3) 1998-2001 рр. - етап коригування національного законодавства шляхом прийняття низки законів, які регулюють правових статус окремих видів громадських організацій;

4) з 2002 р. - гармонізація національного законодавства з європейськими та світовими стандартами; розроблення законопроектів з метою врегулювання правового положення громадських організацій (законопроекти “Про громадські організації”) [47, c.

Система джерел права, які складають законодавче поле вітчизняних громадських організацій, представлена міжнародними договорами, Конституцією України, Законами України, Указами Президента України, Постановами Кабінету Міністрів України, відомчими нормативно—правовими актами.

Як відзначає О. Ващук, до вказаної системи також належать рішення Конституційного Суду України та акти судової влади; корпоративні норми, які мають локальний характер дії і правова природа яких полягає у встановленні змісту прав і обов’язків членів організації, порушення яких тягне за собою негативні наслідки [47, c. 7].

У системному баченні, проблеми, пов’язані з порушенням прав людини, розглядаються в України на трьох рівнях:

— національний рівень — юридична українська система та окремі комісії, що спеціально займаються проблемами прав людини;

— регіональний рівень — юридична європейська система, європейські органи правозахисного характеру;

— міжнародний рівень — організації ООН, міжнародні суди та комісії.

Основою для розробки вітчизняного законодавства про об’єднання громадян були міжнародні правові акти: Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. (стаття 20) [130]; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. (стаття 22) [261]; Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права від 16 грудня 1966 р. (стаття 8) [261]; Конвенція Міжнародної Організації Праці (МОП) № 87 “Про свободу асоціацій і захист права на організацію” від 9 липня 1948 р. (статті 2, 3) [329].

Так, основні права людини унормовані в одному з найвизначніших документів історії людства Загальній Декларації прав людини. Загальна Декларація проголошує права та свободи так, що вони задовольняють усіх людей незалежно від раси, національного та соціального походження, релігії чи віросповідання, мови, статі, політичних уподобань, власності тощо.

У Статуті Організації Об’єднаних Націй у п. 3 статті 1 та в статтях 55 і 56 закріплено обов’язок держав членів дотримуватися і захищати права та основні свободи людини.

Стаття 1 Загальної Декларації прав людини унормовує: “Усі люди народжуються вільними й рівними за своєю гідністю та правами. Вони наділені розумом і совістю та повинні діяти один стосовно одного в дусі братерства”. Тобто людина не може бути позбавлена права на свободу і рівність, а оскільки людина на відміну від інших істот має розум і совість, то саме тому вона має право на певні права і свободи, якими не користуються інші істоти на Землі. Статті, що проголошують права жінок і дітей, вважаються одними з найважливіших, оскільки жінки і діти складають те ядро суспільства кожної держави, яке його власне відтворює та продовжує.

Також Україна як член Ради Європи зобов’язана забезпечити виконання відповідних європейських документів з прав людини. Таким чином громадяни України вправі подавати скарги на Українську державу до європейських судів. Україна як засновниця ООН підписала майже всі міжнародні конвенції, і це дає можливість громадянам держави звертатися до багатьох структур та судів для захисту своїх прав.

Європейська Конвенція про захист прав людини й основних свобод [124] є основою діяльності Європейської Комісії з прав людини. У складі Комісії юристи держав, які ратифікували Конвенцію. Функцією Європейської Комісії є приймання скарг від громадян, а також розгляд цих скарг та державних звітів. Проте можливість подавати скарги в індивідуальному порядку визначає держава, громадянином якої є особа, яка бажає подати скаргу.

Функціонує також Європейський Суд з прав людини, який складається з 46 суддів за кількістю держав членів Ради Європи. Суд розглядає випадки, спочатку заслуховувані Комісією, що стосуються безпосередньо держав учасниць і окремих громадян. Рішення суду є юридично чинними.

Положення перерахованих вище міжнародних і європейських документів знайшли своє відображення у Основному Законі нашої держави — Конституції України, з прийняттям якої 28 червня 1996 р. відбулася конституціоналізація громадських організацій як різновиду об’єднань громадян: на конституційному рівні було закріплено право громадян на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів (стаття 36), визначено види об’єднань громадян (стаття 37) та встановлено, що засади утворення і діяльності об’єднань громадян визначаються виключно Конституцією України та законами України (пункт 11 статті 92) [192].

Загальні положення правового статусу громадської організації визначені Законом України від 16 червня 1992 року № 2460-XII “Про об’єднання громадян” [139]. Цей Закон дає поняття громадської організації, визначає засади діяльності та особливості статусу громадських організацій залежно від сфери поширення їх діяльності, порядок створення та припинення діяльності, закріплює права громадських організацій та особливості їх відповідальності.

По суті, це рамковий закон, положення якого знайшли свою деталізацію в інших нормативних актах, які закріпили право громадян на свободу об’єднання та створення окремих видів громадських організацій.

Згодом законодавче оформлення інституту громадських організацій продовжилося і було прийнято низку законів, які здійснювали регулювання окремих видів громадських організацій, а саме: Закон України “Про благодійництво та благодійні організації” від 16 вересня 1997 р., Закон України “Про національні меншини” від 25 червня 1992 р. (статті 13, 14, 15); творчих спілок (Закон України “Основи законодавства України про культуру” від 14 лютого 1992 р. (стаття 5); молодіжних організацій (Закон України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” від 5 лютого 1993 р. (статті 2, 14, 15); організацій із захисту прав споживачів (Закон України “Про захист прав споживачів” від 15 грудня 1993 р. (стаття 26)/ спортивних товариств (Закон України “Про фізичну культуру і спорт” від 24 грудня 1993 р.); Закон України “Про професійних творчих працівників та творчі спілки” від 7 жовтня 1997 р.; Закон України “Про молодіжні та дитячі громадські організації” від 12 січня 1998 р.; Закон України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999 р.

Відповідно до наведених законів було прийнято і низку підзаконних нормативно—правових актів, зокрема: Постанову Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про порядок державної реєстрації благодійних організацій” від

30.03.98 р.

Міністерства юстиції України “Про затвердження Положення про Єдиний державний реєстр об’єднань громадян та благодійних організацій” № 66/5 від 14.12.98 р.; Наказ

Державного комітету статистики “Про затвердження форми державної статистичної звітності № 1—ПГО “Звіт про політичні партії та громадські організації” № 289 від 12.08.99 р.

З метою врегулювання неприбуткового статусу громадських організацій, отримання якого шляхом внесення до Реєстру неприбуткових організацій і установ тягне за собою пільгове оподаткування, Законом України “Про

оподаткування прибутку підприємств” (у редакції від

22 травня 1997 р.) було встановлено поняття “неприбуткового статусу” та перелік організацій, які мають право на його отримання. На його виконання наказом Державної податкової адміністрації України від 11 липня 1997 р. № 232 затверджено Положення “Про Реєстр неприбуткових організацій і установ”.

Стаття 3 Закону України “Про об’єднання громадян” визначає громадську організацію як об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. Так, за основним напрямком своєї діяльності громадські організації можуть бути класифіковані як: соціальні, економічні, творчі, вікові, національно-культурні, спортивні та інші.

Громадська організація як об’єднання громадян потребує легалізації (тобто офіційного визнання), яка є обов’язковою процедурою і здійснюється шляхом реєстрації або повідомлення про заснування.

Діяльність громадської організації, яка нелегалізована або примусово розпущена за рішенням суду, є протизаконною. Також забороняється діяльність громадських організацій, якщо їх метою є зміна шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної цілісності держави; підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав; пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму; розпалювання національної та релігійної ворожнечі; створення незаконних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини.

Громадська організація діє на основі певних основоположних постулатів (принципів), серед яких законодавчо виокремлені:

— принцип добровільності (ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян);

— принцип рівноправності їх членів (учасників);

— принцип самоврядування;

— принцип законності;

— принцип гласності;

— принцип вільного вибору напрямів діяльності.

Законодавство розділяє поняття “засновник” та “член” громадської організації.

Відповідно до частини другої статті 11 Закону України “Про об’єднання громадян” засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які досягли 18 років, а також учасники молодіжних та дитячих організацій — 15-річного віку.

Членами ж громадських організацій, крім молодіжних та дитячих, можуть бути особи, які досягли 14 років (вік членів молодіжних та дитячих громадських організацій визначається їх статутами в межах, встановлених законами України).

Громадські організації можуть не мати фіксованого індивідуального членства.

У діяльності громадських організацій у випадках, передбачених їх статутами, можуть брати участь колективні члени.

Кожна громадська організація має власну назву, яка визначається рішенням установчого з’їзду (конференції) або загальними зборами громадської організації. Назва повинна складатися з двох частин — загальної та індивідуальної. Загальна назва (союз, спілка, об’єднання, фонд, фундація, асоціація, товариство тощо) може бути однаковою у різних організацій, натомість індивідуальна назва є обов’язковою і повинна бути суттєво відмінною від індивідуальних назв зареєстрованих в установленому порядку громадських організацій з такою ж загальною назвою.

Поруч із повною назвою громадська організація може мати скорочену назву, яка фіксується в її установчих та статутних документах.

Громадська організація має виключне право на використання своєї назви. Використання назви фізичними та юридичними особами, які не належать до громадської організації, для цілей, не пов’язаних з діяльністю організації, забороняється.

Установчим документом громадської організації є статутний документ (статут або положення), який не повинен суперечити законодавству України і має містити:

1) назву громадської організації (повну, а також скорочену), її статус та юридичну адресу;

2) мету та завдання громадської організації;

3) умови і порядок прийому в члени громадської організації, вибуття з неї;

4) права і обов’язки членів (учасників) громадської організації;

5) порядок утворення і діяльності статутних органів громадської організації, місцевих осередків та їх повноваження;

6) джерела надходження і порядок використання коштів та іншого майна громадської організації, порядок звітності, контролю, здійснення господарської та іншої комерційної діяльності, необхідної для виконання статутних завдань;

7) порядок внесення змін і доповнень до статутного документа;

8) порядок припинення діяльності громадської організації і вирішення майнових питань, пов’язаних з його ліквідацією.

У статутному документі можуть бути передбачені інші положення, що стосуються особливостей створення і діяльності громадської організації.

Зареєстрована громадська організація є юридичною особою і набуває усіх відповідних прав.

Всі основні питання діяльності громадської організації повинні вирішуватись на зборах всіх членів або представників членів громадської організації.

Громадська організація повинна регулярно обнародувати свої основні документи, склад керівництва, дані про джерела фінансування та витрати.

Легалізація громадської організації здійснюється відповідно Міністерством юстиції України, місцевими органами державної виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських Рад народних депутатів.

Міжнародні громадські організації підлягають обов’язковій реєстрації Міністерством юстиції України.

У разі, коли діяльність місцевої громадської організації поширюється на територію двох і більше адміністративно— територіальних одиниць, її легалізація здійснюється відповідним органом.

Місцевими органами державної виконавчої влади, виконавчим комітетом сільської, селищної, міської Ради народних депутатів реєструються в обов’язковому порядку місцеві осередки зареєстрованих всеукраїнських та міжнародних громадських організацій, якщо така реєстрація передбачена статутними документами цих об’єднань.

Про легалізацію (офіційне визнання) громадської організації легалізуючий орган повідомляє у засобах масової інформації.

Порядок створення та припинення діяльності громадської організації регламентований статтями 15 — 19 Закону.

Для реєстрації громадської організації її засновники подають заяву. До заяви додаються статут (положення), протокол установчого з’їзду (конференції) або загальних зборів, відомості про склад керівництва центральних статутних органів, дані про місцеві осередки, документи про сплату реєстраційного збору, крім випадків, коли громадська організація звільняється від сплати реєстраційного збору відповідно до законів України.

Заява про реєстрацію місцевої громадської організації розглядається у 3-и денний строк з дня надходження документів. Рішення про реєстрацію або відмову в ній заявнику повідомляється письмово не пізніше наступного робочого дня з дня прийняття рішення.

Заява про реєстрацію всеукраїнської та міжнародної громадської організації розглядається протягом одного місяця. Рішення про реєстрацію або відмову в ній заявнику повідомляється письмово в 10—денний строк.

Під час розгляду питання про реєстрацію можуть бути присутніми представники громадської організації.

Зміни до статутних документів, зареєстрованих громадських організацій підлягають обов’язковій реєстрації.

У реєстрації громадській організації може бути відмовлено, якщо її назва, статутний або інші документи, подані для реєстрації, суперечать вимогам законодавства України. Рішення про відмову у реєстрації повинно містити підстави такої відмови і може бути оскаржено у судовому порядку.

Про відмову у реєстрації об’єднання громадян реєструючий орган повідомляє у засобах масової інформації.

Громадські організації, їх спілки можуть легалізувати своє заснування шляхом письмового повідомлення відповідно Міністерству юстиції України, місцевим органам державної виконавчої влади, виконавчим комітетам сільських, селищних, міських Рад народних депутатів.

Стаття 18 дозволяє громадській організації використовувати власну символіку, яка затверджується відповідно до її статуту.

Припинення діяльності громадської організації, як і будь— якої іншої юридичної особи, може бути проведено шляхом реорганізації або ліквідації (саморозпуску, примусового розпуску), які здійснюються відповідно до статуту.

Для здійснення цілей і завдань, визначених у статутних документах, зареєстровані громадські організації

користуються такими правами

1) виступати учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права;

2) представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських органах;

3) брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи (збори, мітинги, демонстрації тощо);

4) ідейно, організаційно та матеріально підтримувати інші об’єднання громадян, надавати допомогу в їх створенні;

5) створювати установи та організації; одержувати від органів державної влади і управління та органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань;

6) вносити пропозиції до органів влади і управління;

7) розповсюджувати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі;

8) засновувати засоби масової інформації;

9) брати участь у розробці проектів рішень з питань гендерної рівності, що приймаються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;

10) делегувати своїх представників до складу консультативно—дорадчих органів з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, що утворюються при органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування;

11) проводити моніторинг з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків.

Громадські організації мають право засновувати підприємства, необхідні для виконання статутних цілей.

Громадська організація може мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення її статутної діяльності.

Громадська організація набуває право власності на кошти та інше майно, передане їй засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом.

Громадські організації також мають право на майно та кошти, придбані в результаті господарської та іншої комерційної діяльності створених ними госпрозрахункових установ та організацій, заснованих підприємств.

Кошти та інше майно громадської організації, в тому числі тих, що ліквідуються, не може перерозподілятись між їх членами і використовується для виконання статутних завдань або на благодійні цілі, а у випадках, передбачених законодавчими актами, за рішенням суду спрямовується до прибутків держави.

Право власності громадської організації реалізують їх вищі статутні органи управління (загальні збори, конференції, з’їзди тощо) в порядку, передбаченому законодавством України та статутними документами.

Окремі функції щодо господарського управління майном може бути покладено вищими статутними органами управління на створювані ними органи, місцеві осередки або передано спілкам громадських організацій.

З метою виконання статутних завдань і цілей зареєстровані громадські організації можуть здійснювати необхідну господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ і організацій із статусом юридичної особи, заснування підприємств в порядку, встановленому законодавством.

Громадські організації, створені ними установи та організації зобов’язані вести оперативний та бухгалтерський облік, статистичну звітність, зареєструватись в органах державної податкової інспекції та вносити до бюджету платежі у порядку і розмірах, передбачених законодавством.

Державний контроль за діяльністю громадської організації здійснюється державними органами у порядку, передбаченому законодавством України.

Органи, що проводять легалізацію громадських організацій, здійснюють контроль за додержанням ними положень статуту. Представники цих органів мають право бути присутніми на заходах, що проводяться громадськими організаціями, вимагати необхідні документи, одержувати пояснення.

Нагляд за виконанням та додержанням законності громадськими організаціями здійснюють органи прокуратури.

Контроль за джерелами та розмірами надходжень, сплатою податків громадською організацією здійснюють відповідно фінансові органи та органи державної податкової інспекції.

Посадові особи легалізуючих органів громадських організацій та громадяни за порушення законодавства про об’єднання громадян несуть дисциплінарну, цивільно— правову, адміністративну або кримінальну відповідальність.

Громадські організації несуть відповідальність,

передбачену Законом України “Про об’єднання громадян” та іншими законодавчими актами України.

Керівництво громадської організації, яка не легалізувалася у встановленому законом порядку чи якій відмовлено у легалізації, або яка примусово розпущена за рішенням суду, але продовжує діяти, а так само участь у діяльності таких громадських організаціях тягнуть за собою адміністративну або кримінальну відповідальність.

За порушення законодавства до громадської організації можуть бути застосовані такі стягнення-

1) попередження (при вчиненні правопорушення, яке не тягне за собою обов’язкового застосування іншого виду стягнення, відповідний легалізуючий орган виносить письмове попередження);

2) штраф (накладається в судовому порядку в разі грубого або систематичного вчинення правопорушень за поданням легалізуючого органу або прокурора);

3) тимчасова заборона (зупинення) окремих видів діяльності або всієї діяльності (застосовується судом з метою припинення незаконної діяльності за поданням легалізуючого органу або прокурора на строк до трьох місяців. Тимчасова заборона окремих видів діяльності громадської організації може здійснюватись шляхом встановлення заборони на проведення масових заходів (зборів, мітингів, демонстрацій тощо), здійснення видавничої діяльності, проведення банківських операцій, операцій з матеріальними цінностями тощо.

За поданням органу, який звертався до суду щодо тимчасової заборони окремих видів або всієї діяльності громадської організації, суд може продовжити цей термін. При цьому загальний термін тимчасової заборони не повинен перевищувати шість місяців.

При усуненні причин, що стали підставою для тимчасової заборони, за клопотанням громадської організації її діяльність може бути відновлена судом в повному обсязі;

4) примусовий розпуск (ліквідація) (здійснюється за

поданням легалізуючого органу або прокурора на підставі рішення суду у таких випадках -

— вчинення дій, передбачених статтею 4 цього закону;

— систематичного або грубого порушення вимог статті 22 цього закону;

— продовження протиправної діяльності після накладення стягнень, передбачених цим законом;

Суд одночасно вирішує питання про припинення випуску друкованого засобу масової інформації громадської організації, яка примусово розпускається. Про примусовий розпуск (ліквідацію) громадської організації реєструючий орган протягом п’ятнадцяти днів після набрання рішенням суду законної сили повідомляє у засобах масової інформації.

Рішення про примусовий розпуск всеукраїнських та міжнародних громадських організацій на території України приймається судом.

Таким є загальне нормативно—правове поле, що регламентує діяльність вітчизняних громадських організацій. Проте здобуткам у цій сфері протистоять суперечності і слабкі місця внутрішнього правового регулювання. Розглянемо їх детальніше.

Безсистемний характер реформування правового забезпечення громадського сектору в Україні багато в чому обумовлений відсутністю базового закону, який би відповідав іншим нормативно правовим актам системи законодавства. Головними вадами чинного законодавства про об’єднання громадян, на думку експертів Українського незалежного центру політичних досліджень, є заборона створювати суспільно корисні об’єднання, такі, що діють в інтересах громади або суспільства, заборона створювати громадські організації юридичним особам; штучне обмеження території дії громадської організації через існування територіальних статусів, заборона неурядовій організації займатися господарською діяльністю. Крім того, чинний Закон України “Про об’єднання громадян” містить багато суперечностей як з Цивільним кодексом, так і з Конституцією України, необґрунтовано обмежує реалізацію права громадян на свободу об’єднання, здатний заблокувати діяльність будь-якої реально діючої громадської організації.

З метою забезпечення належного правового регулювання процесів громадської самоорганізації Міністерством юстиції України розроблено проект Закону України “Про громадські організації”, який у встановленому порядку внесено Урядом України на розгляд Верховної Ради України (реєстр. № 3371 від 14 листопада 2008 р.). Утім, цей законопроект так і не було включено до порядку денного пленарного засідання Парламенту України, не зважаючи на численні звернення вітчизняних неурядових організацій на підтримку цього документу, що дії українських парламентарів з цього питання суперечать міжнародним зобов’язанням України.

За бездіяльності політиків і чиновників марно сподіватися на швидке ухвалення українськими парламентарями нових редакцій законів України “Про благодійництво та благодійні організації”, “Про соціальні послуги”, внесення змін і доповнень до законів України “Про органи самоорганізації населення”, “Про організації роботодавців”, “Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку”. Вирішення питань громадського сектору здебільшого залежить від політичної волі можновладців, ефективного менеджменту, прийняття необхідних державно управлінських рішень. Отже, за висновком В. Сюмар і М. Лациби, авторів статті “Чи вона справді працює” [412], розміщеної на шпальтах Інтернет— видання “Українська правда” від 22 жовтня 2009 р., “українські політики до конфуціанської мудрості, вочевидь, не дозріли, і громадянське суспільство, яке не даватиме спокою, їм просто не потрібне”. Підсилює цей висновок той факт, що у жовтні 2009 р. Уряд України скасував електронний реєстр громадських експертиз єдину базу даних на урядовому сайті, що містить інформацію про висновки громадських організацій стосовно діяльності органів влади та її рішень, які мають спиратися на громадську думку. Наслідком цього може бути ще більше ігнорування владою громадських ініціатив та потреб громадського сектору.

Виходячи із завдання забезпечення повноцінної участі громадян та їх об’єднань у захисті національної безпеки, а також ефективного вирішення ними покладених на них завдань у цій сфері, В. Крутов вважає, що “...роль, місце і сам механізм реалізації громадянами своїх повноважень недостатньо розкрито в законодавстві України”. Конструктивне вирішення широкого кола питань, пов’язаних з формуванням недержавної системи забезпечення національної безпеки за активної участі громадськості та об’єднань громадян, протидії деструктивним громадським ініціативам та діяльності громадських об’єднань насамперед залежить від внесення відповідних змін і доповнень до^:

— виборчого законодавства, з метою кардинальної зміни існуючої виборчої системи (суб’єктами виборчої системи, на наше переконання, мають стати лише адресні, реальні політичні партії, що виключає з виборчого процесу квазіпартійні утворення;

— з чинного законодавства потрібно виключити положення, відповідно до якого суб’єктом виборчого процесу може бути виборчий блок політичних партій);

- чинного законодавства про об’єднання громадян, передусім, до базового закону “Закону України “Про об’єднання громадян”, законодавчих актів, що регулюють діяльність окремих складових громадянського суспільства, сегментів громадської самоорганізації;

- базових документів доктринально політичного та політико організаційного рівнів у сфері забезпечення національної безпеки: Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р., Стратегія національної безпеки України, затверджена Указом Президента України від 12 лютого 2007 р. та ін.

Пріоритети вдосконалення правової бази діяльності громадських організацій, досягнення паритетних взаємовідносин держави з громадянським суспільством неможливо без формування нових принципів державного управління з урахуванням інтересів громадськості. Чільне місце у взаєминах громадянського суспільства та держави посідають громадські організації, тому важливого значення у процесі переходу взаємовідносин держави та громадянського суспільства на рівень партнерства набуває здійснення ефективного правового регулювання їхньої діяльності. Основою такого регулювання мають стати принципи невтручання, дерегуляції та максимального залучення їхнього потенціалу як складової громадянського суспільства до державотворчих процесів. Результатом майже двадцяти років побудови громадянського суспільства можна назвати позитивну динаміку його розвитку: збільшується кількість

нових об’єднань громадян; суттєво зростає їх вплив на внутрішню та зовнішню політику держави; діяльність громадських організацій опирається на розгалужену базу законодавства. Зокрема правові засади створення і функціонування громадських організацій визначено Конституцією, Цивільним кодексом України, Законами України “Про об’єднання громадян”, “Про державну

реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців”, “Про оподаткування прибутку підприємств”, Постановами Кабінету Міністрів України “Про затвердження положення про порядок легалізації об’єднань громадян”, “Про порядок справляння і розміри збору за реєстрацію об’єднань громадян”, Наказом ДПА № 232 від 11.07.97 “Про затвердження Положення про реєстр неприбуткових організацій та установ” та інші. Проте практика діяльності громадських організацій окреслила і коло проблем.

Зокрема, за результатами опитувань, які проводились українським незалежним центром політичних досліджень та коаліцією громадських організацій у рамках Проекту “Створення доктрини громадського сектору” за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” у грудні 2005 року, громадські організації досить низько оцінюють якість законодавчого забезпечення їхньої діяльності — 2,54 бали у середньому з усіх опитаних за п’ятибальною шкалою. А серед проблем, які виникають найчастіше, респонденти називають ті, що пов’язані з недосконалим правовим регулюванням. Серед найактуальніших та найгостріших проблем для респондентів виявилися такі:

1) недостатня врегульованість питань фінансового забезпечення організацій громадянського суспільства: — оподаткування членських внесків, заробітної платні, витрат на відрядження, грантів (17,8 %); - відсутня податкова

стимуляція потенційних донорів та меценатів для організацій громадянського суспільства з місцевого бізнесу, проблематичність отримання пожертв від юридичних осіб (15,6 %); - загальні скарги на обмежені можливості

фінансування, недосконалість законодавства у сфері фінансування діяльності організацій громадянського суспільства (13,3 %); — проблеми надання платних соціальних послуг без втрати статусу неприбутковості (11,1 %); —

абстрактність і недієвість норм законодавства щодо отримання доходу від основної діяльності громадських організацій, соціального підприємництва (11,1 %); — відсутність

фінансування з боку держави, неможливість участі в реалізації державних програм на місцевому рівні за рахунок бюджетних коштів (8,9 %); — відсутність ліцензійних умов для неурядових організацій - надавачів соціальних послуг (6,7 %); — відсутність спрощеної системи оподаткування та звітності для неурядових організацій, важка бухгалтерія (6,7 %); — складні відносини між державними і місцевими бюджетами та громадськими організаціями (зокрема звітність про використання коштів) (4,4 %);

2) недосконала процедура реєстрації: складна процедура створення і реєстрації громадської організації; труднощі з перереєстрацією (15,6 %); — багато звітності до контролюючих органів, при цьому часто змінюються рахунки і адреси цих служб і про це ніхто не повідомляє (13,3 %); — складнощі з веденням державних реєстрів (4,4 %);

3) відносини організацій громадянського суспільства з державою та органами місцевого самоврядування: — несприятливим є законодавство щодо участі громадських організацій у роботі органів місцевого самоврядування (у виборах на місцевому рівні, у представленні інтересів територіальної громади тощо) (8,9 %); — лише декларативна підтримка державою сектору громадських організацій, немає державної програми підтримки розвитку громадського сектору (6,6 %); — відсутність механізмів значущого впливу організацій громадянського суспільства на процес прийняття державних рішень (6,6 %); — ускладнений доступ до інформації з органів державної влади (4,4 %). — недостатнє делегування функцій від держави (4,4 %);

4) суперечливість і неоднозначність нормативно правових

актів: — неоднозначність формулювань в нормативно— правових актах, що дає можливість суб’єктивного трактування контролюючими органами (11,1 %); — суперечливість

законодавства (6,6 %). Враховуючи негативну оцінку правового забезпечення “третього сектору”, яку надали опитані представники громадських організацій, не виникає сумніву щодо необхідності вдосконалення правової бази їхньої діяльності.

Реформування правового забезпечення у цій сфері здійснюється безсистемно, а іноді хаотично та вимушено, внаслідок чого багато суттєвих питань для функціонування організацій громадського сектору залишилися поза межами правового регулювання.

1. Сьогодні громадський сектор досі не має базового закону, який би відповідав іншим нормативно правовим актам системи законодавства і передусім Цивільному кодексу України. У новому Цивільному кодексі України, чинному з 1 січня 2004 р., неприбуткові організації розглядаються як юридичні особи приватного права, що в своїй статутній діяльності мають керуватися нормами цивільного кодексу України та відповідати певним вимогам щодо структури, порядку створення та функціонування юридичних осіб. Залежно від того, чи передбачають неприбуткові організації членство, Цивільний кодекс встановлює для них такі нові організаційні форми, як непідприємницькі товариства та установи. Впровадження нового поділу юридичних осіб та створення нових форм організації для громадського сектору потребувало активної реакції від законодавців щодо внесення змін до Закону “Про об’єднання громадян”, який має суттєві протиріччя з Цивільним кодексом. Вирішити питання неузгодженості мав Закон “Про непідприємницькі організації”, у проекті якого пропонувалося ідентичне Цивільному кодексу України визначення непідприємницьких організацій. Проте через наявність у запропонованій редакції Закону положень, що можуть погіршити стан “третього сектору” в Україні (жорстка регламентація діяльності непідприємницьких організацій, встановлення ускладненої форми реєстрації, розширення можливостей державного контролю), Верховна Рада України 2 червня 2005 року слушно повернула його на повторне друге читання. Втім і досі проект перебуває на доопрацюванні, а суттєвих зрушень не відбулося. Другим законопроектом, який може покращити ситуацію, є Проект Закону “Про внесення змін до Закону “Про об’єднання громадян”, підготовлений департаментом конституційного законодавства та державного будівництва Міністерства юстиції. Автори нової редакції доцільно змінюють назву Закону на Закон “Про громадські організації” та визнають громадську організацію непідприємницьким товариством. Крім того, слід зауважити, що законопроект “Про внесення змін до Закону “Про об’єднання громадян”, підготовлений Мін'юстом, двічі обговорювався з громадськими організаціями — 6 лютого та 19 квітня 2006 р., у результаті чого було враховано деякі зауваження активної громадськості. Дуже важливо, щоб пропозиції громадян враховувалися і надалі, оскільки остання версія проекту закону не вирішує такі важливі для громадських організацій питання, як визначення статусу осередків всеукраїнських організацій, існування подвійної плати за реєстрацію громадських організацій (за реєстрацію юридичної особи та за реєстрацію статуту), необхідність підтвердження всеукраїнського статусу, посилений державний контроль за діяльністю організацій.

2. Відсутність уніфікованої термінології. В українському законодавстві термінологія для визначення організацій “третього сектору” є досить різноманітною: об’єднання громадян, непідприємницькі організації, некомерційні організації, неприбуткові організації тощо. Оскільки більшість організацій громадянського суспільства мають статус юридичних осіб, дуже важливо, щоб у перспективному законодавстві використовувався понятійний апарат Цивільного кодексу України.

3. Недоліки правового регулювання реєстрації громадських організацій. Необхідно зазначити, що в 2006 році реєстраційну процедуру громадських організацій було дещо спрощено. Законом “Про внесення змін до Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців” від 16 березня 2006 року було ліквідовано порядок подвійної реєстрації громадських організацій. Відповідно до Закону від жовтня 2006 року державна реєстрація громадських організацій буде відбуватися тільки в управліннях Мін’юсту. Протягом трьох днів Мін’юст повинен видати зареєстрований статут і свідоцтво державної реєстрації юридичної особи та поставити на облік у податкову службу та соціальні фонди. Законом “Про внесення змін до статті 15 Закону України “Про об’єднання громадян” від 8 вересня 2005 року скорочено терміни розгляду заяв про реєстрацію об’єднань громадян. Тепер на розгляд заяв про реєстрацію місцевої громадської організації відведено три дні після надходження документів, а заяви про реєстрацію всеукраїнської та міжнародної громадської організації - один місяць. Потребує уваги ще така позитивна пропозиція авторів редакції як надання права засновництва не тільки фізичним, а й юридичним особам. Надання права засновництва громадських організацій юридичним особам вирішити певні фінансові труднощі як на етапі створення організації, так і в подальшій діяльності. Постановою Кабінету Міністрів від 18 серпня 2005 р. № 769 було внесено зміни до Порядку справляння і розміри збору за реєстрацію об’єднань громадян, відповідно до яких реєстрація змін, що вносяться до статутних документів об’єднань громадян, проводиться безоплатно. Основною причиною обтяжливості реєстрації для бюджету громадської організації донедавна залишався неадекватний розмір реєстраційного збору, встановлений Постановою Кабінету Міністрів від 26 лютого 1993 р. № 143 “Про порядок справляння і розміри збору за реєстрацію об’єднань громадян”. Тому важливим кроком уряду назустріч громадському сектору було скорочення розміру збору за реєстрацію об’єднань громадян удвічі. Зазначені зміни внесено Постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2006 р. № 768, яка набула чинності з 1 січня 2007 року. Безперечно, зменшення реєстраційного збору сприятиме створенню громадських організацій.

Крім завищеної вартості реєстраційних послуг, громадські організації мають й інші проблеми у процесі створення. Так, через відсутність детальних положень щодо мети створення громадських організацій у Законі “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 року (ст. 3) в управлінні юстиції досить вузько її розуміють, а саме як “захист законних прав та інтересів членів”, та змушують громадські організації вносити відповідні зміни до статутних документів. Така позиція реєструючих органів створює проблеми отримання громадською організацією неприбуткового статусу в податковій інспекції, тому що відповідно п. б) ст. 7.11.1. Закону “Про оподаткування прибутку підприємств” від 28 грудня 1994 року головним критерієм для надання організації неприбуткового статусу є сфера її діяльності (неприбутковими визначаються організації, що є'- “...благодійними фондами і благодійними організаціями, створеними у порядку, визначеному законом для проведення благодійної діяльності, у тому числі громадськими організаціями, створеними з метою провадження екологічної, оздоровчої, аматорської спортивної, культурної, освітньої та наукової діяльності, а також творчими спілками та політичними партіями, громадськими організаціями інвалідів та їх місцевими осередками, створеними згідно з Законом України “Про об’єднання громадян”...”).

4. Питання статусу громадських організацій. Закон “Про об’єднання громадян” поділяє громадські організації на всеукраїнські, місцеві та міжнародні. Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців” такого статусу не передбачає. Департаментом конституційного законодавства та державного будівництва Міністерства юстиції України підготовлено Проект Закону “Про внесення змін до Закону “Про об’єднання громадян”, який пропонує ліквідувати територіальні статуси громадських організацій. Набуття чинності такого Закону дозволило б громадським організаціям здійснювати свою діяльність на території всієї держави без створення місцевих осередків для отримання статусу всеукраїнської.

5. Податкове законодавство не створює умов належного фінансування неприбуткових організацій з українських джерел. Відповідно до п. 7.11.3. Закону “Про оподаткування прибутку підприємств” від оподаткування звільняються доходи неприбуткових організацій, отримані громадянського суспільства в Україні у вигляді' “безоплатної або безповоротної фінансової допомоги чи добровільних пожертвувань; пасивних доходів; коштів або майна, які надходять таким неприбутковим організаціям, від проведення їх основної діяльності; дотацій або субсидій, отриманих з державного або місцевого бюджетів, державних цільових фондів або у межах благодійної, гуманітарної допомоги чи технічної допомоги, що надаються таким неприбутковим організаціям відповідно до умов міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною радою України, крім дотацій на регулювання цін на платні послуги, які надаються таким неприбутковим організаціям або через них їх отримувачам згідно із законодавством, з метою зниження рівня таких цін”. Законодавство також створює легальні можливості для фізичних та юридичних осіб отримати податкові знижки через фінансову підтримку громадського сектору, проте цей механізм не приваблює потенційних інвесторів (представників бізнесових кіл). Причинами відсутності інтересу потенційних інвесторів є^: оподаткування таких доходів громадських організацій як вступні та членські внески; розмір ставки податкового кредиту становить 2 5 % оподаткованого прибутку, що значно звужує фінансову базу організацій; податкові пільги нараховуються тільки на прибуток, що позбавляє можливості надавати матеріальну допомогу підприємствам, які не мають грошового прибутку; включення у відсоток суми прибутку, що може бути списана на добровільні пожертвування, добровільних відрахувань до державного та місцевого бюджетів і до органів влади і установ, ними утворених; саме тому більшість пожертвувань з цього відсотка надходить до державних та комунальних закладів, а не до адресата; відсутність у чинному податковому законодавстві податкових пільг для платників єдиного податку на пожертвування неприбутковим організаціям; значна частина представників дрібного та середнього бізнесу позбавлена можливості отримати податкові зниження через допомогу неприбутковому сектору.

6. Проблеми правового забезпечення надання соціальних послуг. З 1 січня 2004 року набрав чинності Закон України “Про соціальні послуги”, який також впливає на стан розвитку неурядових організацій в Україні. На жаль, норми Закону не сприяють створенню ефективного механізму соціального захисту найбільш вразливих категорій громадян. Закон має такі недоліки: 1. Відсутні чіткі критерії визначення

одержувачів соціальних послуг через відкритий перелік “складних життєвих обставин”. 2. Положення Закону

створюють дискримінаційні умови для недержавних суб’єктів у сфері надання соціальних послуг: обмежуються можливості неприбуткових організацій у реалізації права надавати соціальні послуги через вимоги вносити зміни до статутів (відповідно до ст. 7 Закону статути непідприємницьких організацій мають вказувати перелік соціальних послуг, категорій осіб, яким вони надаються, умови та порядок їх надання); ліцензування професійної діяльності з надання соціальних послуг передбачено тільки для недержавних суб’єктів. 3. Ліцензування деяких видів соціальних послуг (юридичних, інформаційних, соціально педагогічних) порушує норми Конституції, яка гарантує громадянам реалізовувати це право без державних дозволів. 4. У разі відмови у наданні, обмеженні обсягу або припиненні надання соціальних послуг одержувачі послуг мають право оскаржити це рішення в суді та притягнути до відповідальності суб’єктів надання соціальних послуг. 5. Суб’єкт надання соціальної допомоги зобов’язаний письмово попереджати про можливість відмови від надання соціальних послуг або обмеження у їх наданні. Отже, основним наслідком дії Закону стало обмеження права недержавних осіб підтримувати непрацездатних громадян.

7. Ступінь підготовки законопроектів, спрямованих на виконання пункту 10 Плану дій Україна — ЄС. одним з пріоритетних завдань України, визначених Планом дій Україна — ЄС, схваленого Кабінетом Міністрів України 12.02.2005 р., є забезпечення розвитку громадянського суспільства. Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів “Про затвердження заходів щодо виконання у 2006 році Плану дій Україна - ЄС” від 27 квітня 2006 р. No 243. На 2006 рік заплановано розробити три законопроекти: проект Концепції взаємодії держави та громадянського суспільства у червні; проект нової редакції Закону “Про об’єднання громадян” у серпні, та проект Закону “Про відкритість і прозорість діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування” протягом року. Якщо робота над проектом Закону “Про внесення змін до Закону “Про об’єднання громадян” наближається до завершального етапу, то у розробці Концепції взаємодії держави та громадянського суспільства до завершення ще далеко. Головним розробником проекту Концепції взаємодії держави та громадянського суспільства є Міністерство юстиції. Концепція має стати основним документом для визначення напрямів реформування законодавства щодо громадянського суспільства, підвищення ролі громадянського суспільства, встановлення якісно нового рівня відносин інститутів громадянського суспільства з органами влади. Основою Концепції є Копенгагенські критерії, прийняті Європейською радою у Копенгагені 22 червня 1993 року, які щодо громадянського суспільства передбачають стабільність законів та інституційних структур, що гарантують демократію, верховенство закону, забезпечення прав людини, повагу та захист національних меншин. Враховуючи виключну роль Концепції у розбудові громадянського суспільства, необхідно звернути увагу на розділ щодо удосконалення законодавства з питань діяльності інститутів громадянського суспільства. Цей розділ передбачає конкретні дії держави, здійснення яких значно покращить правове середовище існування організацій громадянського суспільства. Серед таких дій:

— прийняття закону щодо врегулювання статусу та діяльності непідприємницьких організацій;

— розробка й прийняття закону, який врегулює питання волонтерського руху;

— внесення змін до законодавства України, яким регулюються питання об’єднань громадян, соціальних послуг, благодійництва та благодійних організацій, політичних партій в Україні;

— спрощення процедур реєстрації та встановлення прозорих і простих процедур легалізації непідприємницьких організацій;

— законодавче врегулювання підприємницької діяльності в контексті діяльності громадянського суспільства;

— створення сприятливих податкових умов для діяльності інститутів громадянського суспільства та законодавчому врегулюванні питань фінансування інститутів громадянського суспільства з боку держави, що сприятиме їх фінансовій стійкості;

— розглянути можливість закріплення в законодавстві України права фізичних осіб, які є платниками податків в Україні, адресувати певні відсотки свого податку на розвиток тих інститутів громадянського суспільства, які така особа вільно обирає;

— мінімізація державного контролю за діяльністю інститутів громадянського суспільства;

— імплементація в законодавстві України положень Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права, а також Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якими закріплено право на свободу асоціацій за кожною людиною, зокрема іноземців та осіб без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, у створенні та участі в об’єднаннях громадян, а також з урахуванням можливості їхньої участі у суспільному житті відповідно до європейських стандартів.

Активне громадське обговорення проекту Закону України “Про відкритість і прозорість діяльності органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування”, який підготовлено департаментом конституційного законодавства та державного будівництва Мін’юсту, відбулося 24 лютого 2006 року. У результаті обговорення представники громадськості дійшли висновку, що законопроект потребує серйозного доопрацювання через відсутність чіткого предмета регулювання: більшість норм законопроекту вже є чинним законодавством, а саме: Закон “Про інформацію”, Закон “Про основи державної регуляторної політики...”, Постанова Кабінету Міністрів України “Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади” № 3 від 4 січня 2002 р., Постанова Кабінету Міністрів України “Деякі питання щодо забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики” від 15 жовтня 2004 р. № 1378. Крім того, було зазначено, що цей законопроект має бути узгоджений з Проектом Закону “Про доступ до інформації” та Проектом Закону “Про внесення змін до Закону “Про інформацію”. Суттєвими недоліками запропонованої редакції Закону, які унеможливлюють досягнення його мети, є: 1) відсутність регулювання

відповідальності за відмову у наданні інформації; 2) запровадження пасивного доступу кожного громадянина до державної інформації та відсутність процедури активного доступу за бажанням громадянина; 3) відсутність визначення термінів; гарантій забезпечення права на доступ до публічної інформації; принципів забезпечення доступу до публічної інформації; режиму доступу до інформації; суб’єктів та процедур відносин у сфері доступу до публічної інформації; процедури оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації тощо; 4) умовний характер деяких положень законопроекту дозволяє чиновнику вирішувати питання надання інформації на свій розсуд; так, у ст. 1 проекту йдеться про відкритість і прозорість діяльності органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування як характеристику діяльності цих органів, що передбачає можливість взаємодії громадян, їхніх об’єднань, юридичних осіб з органом виконавчої влади, органом місцевого самоврядування під час формування й реалізації державної політики, впливу на рішення та діяльність цих органів, доступу до повної, об’єктивної, достовірної інформації про їхню діяльність; відповідно до ст. 3 “Будь яка інформація, яка знаходиться в органі виконавчої влади або органі місцевого самоврядування, повинна бути відкрита і доступна, за винятком переліку відомостей, доступ до яких обмежується законом”.

На підставі проведеного аналізу позитивних і негативних рис сучасного нормативно—правового регулювання діяльності громадських організацій зробимо короткі висновки та рекомендації.

1. За останні два роки намітилася позитивна тенденція у реформуванні правового регулювання діяльності громадських організацій - увага органів державної влади до позиції громадських ініціатив та врахування деяких з них. Важливо стабілізувати практику залучення до участі в удосконаленні правового забезпечення “третього сектору” представників громадськості. Інтереси громадян мають стати головним пріоритетом вдосконалення правової бази.

2. Для забезпечення виконання Плану дій Україна - ЄС необхідно якнайшвидше доопрацювати та прийняти Концепцію взаємодії держави та інститутів громадянського суспільства, Закон “Про громадські організації”, та Закон “Про відкритість і прозорість діяльності органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування”.

3. Реформування законодавства, що забезпечує діяльність організацій громадянського суспільства, потребує системного підходу, передусім затвердження державної стратегії розвитку громадянського суспільства та плану дій з впровадження в життя законопроектів та підзаконних актів щодо діяльності непідприємницьких організацій.

4. Проекти Законів “Про громадські організації” та “Про непідприємницькі організації” потребують узгодження та одночасного прийняття.

5. Необхідно закріпити сприятливі умови для фінансування громадських організацій: членські та вступні внески мають бути віднесені до неоподатковуваних доходів неприбуткових організацій; для потенційних українських спонсорів “громадського сектору” податкове законодавство має створити вигідні умови (скасувати нижчу межу розміру податкового кредиту; надати можливість отримати податкові пільги підприємствам, які роблять пожертвування не за рахунок прибутку, а також платникам єдиного податку тощо).

6. Враховуючи обмежені фінансові можливості громадських організацій, необхідно зменшувати витрати на реєстрацію: після скорочення тарифів реєстраційних зборів потребує вирішення проблема подвійної реєстрації. Щоб закрити питання вартості реєстрації громадських організацій, доцільно ще скасувати окрему плату за реєстрацію статуту організації.

7. Для забезпечення соціального захисту недієздатного населення правове регулювання соціальних послуг потребує коректив:

— коло осіб, що потребують соціальної допомоги, має обмежуватися фізичними особами, дієздатність яких обмежено за об’єктивними критеріями. Також необхідно встановити, що призначення опікуна, піклувальника чи помічника у здійсненні прав не є перешкодою для надання соціальних послуг;

— необхідно розширити можливості надання соціальних послуг приватними особами;

— анулювати дискримінаційні для недержавних суб’єктів вимоги щодо ліцензування та змісту статутних документів;

— оскарження відмови, припинення чи обмеження надання соціальних послуг недержавними організаціями дозволити тільки у разі надання їх за кошти бюджету: такі самі обмеження у реалізації права на оскарження рішень суб’єктів надання соціальних послуг застосовувати і у

випадках письмового непопередження про можливість відмови від надання соціальних послуг або обмеження у їх наданні;

— створення законодавчої бази, що надасть можливість на конкурсній основі визначати споживачу (громаді) структуру, яка буде надавати конкретні соціальні послуги.

Загалом, основою реформування правової бази діяльності громадських організацій має бути принцип партнерства та пріоритет конституційних прав і законних інтересів громадян та суспільства. Але поки що цей процес в Україні відбувається надто повільно і користується вкрай слабкою підтримку у державних служб та політичних акторів.

4.2.