Методологічні основи дослідження місця і ролі громадських організацій у демократизації суспільства

(В. П. Бех, О. Г. Рябека)

Для плідного вивчення громадських організацій як чинника демократизації громадянського суспільства, треба мати такі засоби гносеологічного аналізу, що дозволяли б вивчати дане явище як процес і як продукт ноосоціогенезу.

Першим кроком тут слід обґрунтувати одиницю теоретичного аналізу цього явища. Її вибір визначить контури теоретичного аналізу і сам його зміст. Аналіз напрацьованого у сучасній науковій літературі свідчить про те, що первинний рівень пізнання громадських організацій як суб’єктів світового соціального поля вже здійснено науковцями різних країн.

На сьогодні здійснено глибокий науковий розгляд типології громадських об’єднань, порядку їхнього створення, реєстрації, внутрішньої структури, їх ролі в суспільстві, а також порядку здійснення державного нагляду і контролю за їх діяльністю. Подано роль сучасної держави у нормативно— правовій регуляції їх життєдіяльності, оскільки держава не втручається у внутрішні справи громадських об’єднань. Однак, оскільки вони мають публічний характер, то формалізовано вплив законів на врегулювання деяких принципових моментів їхньої структури та діяльності, що важливі для суспільства у цілому.

Також розроблено для вивчення у вищих навчальних закладах юридичного профілю спеціальний курс - “Громадські об’єднання в Україні”. Цей курс має міжгалузевий характер та тісно пов’язаний з багатьма юридичними та суспільство­знавчими дисциплінами, а саме: з конституційним правом України та конституційним (державним) правом зарубіжних країн; міжнародним правом; політологією; релігієзнавством та ін. Актуалізація питання про викладання та вивчення курсу

“Громадські об’єднання в Україні” зумовлена політизацією суспільства, низьким рівнем знань у сфері суспільно- політичної теорії та необхідністю оволодіти загальноцивілізаційними цінностями, визначити шляхи подолання глибокої кризи між державними органами та громадськими формуваннями.

Завданням курсу є аналіз діяльності громадських об’єднань та політичних партій у сфері організації державного управління щодо реформування вищих і місцевих органів державної влади та самоврядування. Його автори вбачають своє завдання у висвітленні світового та європейського досвіду створення, правового регулювання та діяльності громадських об’єднань.

Об’єктом розгляду курсу є загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку та функціонування громадських об’єднань як елементу громадянського суспільства, відносини між суспільними організаціями громадян, з одного боку, та органами державної влади, з другого.

Предметом вивчення є правові основи створення громадських об’єднань в Україні, принципи їх діяльності, юридичний статус, місце і роль суспільно-політичних організацій у сфері взаємодії і взаємного впливу держави та людини. Автори роблять спробу класифікувати правові норми, які регулюють відносини особи та суспільних формувань між собою та державними органами.

Матеріал курсу побудовано з урахуванням численних нормативно-правових актів та міжнародних документів, до яких приєдналася й Україна. Це дає змогу проаналізувати проблеми відповідності вітчизняного законодавства про громадські об’єднання загальновизнаним світовим

стандартам, прогнозувати напрями вдосконалення правового регулювання у сфері громадських об’єднань.

Авторським колективом викладачів Донецького юридичного інституту Луганського державного університету внутрішніх справ у складі: В. Бесчастний — начальник інституту, кандидат наук державного управління, доцент, заслужений юрист України; О. Філонов — начальник кафедри конституційного права та загальноправових дисциплін, кандидат юридичних наук, доцент; В. Субботін — доцент цієї кафедри, кандидат історичних наук; О. Денисова - доцент цієї кафедри, кандидат юридичних наук; О. Кудлай - старший викладач цієї кафедри; С. Пашков - старший викладач кафедри правових дисциплін Горлівського інституту Міжрегіональної академії управління персоналом випущено навчальний посібник, що рекомендований Міністерством освіти і науки України для системи вищої освіти України [99].

У пропонованому посібнику з позицій права висвітлено створення та діяльність об’єднань в Україні, дані про напрями діяльності політичних партій, профспілок, молодіжних, жіночих, ветеранських організацій, козацьких формувань тощо. Відображено порядок створення недержавних організацій, прийому до них нових членів, умови припинення їх діяльності. Розгляд цих питань ґрунтується на аналізі численних нормативно-правових актів. У додатках розміщені дані довідкового характеру, які полегшують сприймання матеріалу. Він рекомендований для студентів, курсантів і викладачів вищих навчальних закладів.

Інший вітчизняний дослідник, О. Держалюк, спираючись на результати загальнонаціонального опитування населення України, проведеного Фондом “Демократичні ініціативи” та фірмою “Юкрейніан соціолоджі сервіс” 5-18 грудня 2007 року та інші джерела, робить евристичні узагальнюючі висновки про:

- зростання кількості громадських об’єднань в Україні;

- переважання громадських організацій місцевого і обласного масштабів;

- переважання громадських організацій професійного спрямування;

- домінуючі мотивації створення громадських організацій;

- групи клієнтів і діяльність громадських організацій;

- домінування представництва і захисту прав як найпоширенішого виду діяльності громадських організацій;

- прийнятність, але не сприятливість умов розвитку вітчизняних громадських організацій;

- діяльність неурядових аналітичних центрів;

- дефіцит громадянської активності населення та інші перешкоди, що гальмують розвиток неурядового сектору.

Також автор пропонує власну класифікацію громадських організацій в Україні, розрізняючи такі їх групи:

1) організації “взаємодопомоги”, котрі об’єднують людей за принципом спільних проблем чи біди (наприклад, “Союз Чорнобильців”, “Українське товариство сліпих” та ін.);

2) організації чітко вираженої соціальної спрямованості (добродійні фонди та організації, орієнтовані на вирішення гуманітарно—соціальних проблем);

3) організації “клубного типу”, що включають різноманітні групи самовдосконалення, клуби за інтересами;

4) організації, що мають має “суспільно—охоронний” характер, зосереджуючись на захисті навколишнього середовища в широкому сенсі, тобто діяльності з охорони не лише природи, але й культури, мови тощо;

5) правозахисні організації, що здійснюють нагляд за законністю діяльності виконавчої влади, зокрема її каральних структур, а також дотриманням передбачених законом процедур в ході виборчих кампаній і виборів тощо;

6) “інфраструктурні” неурядові організації, чия місія - сприяння діяльності інших неурядових організацій в найширшому сенсі.

Загалом, О. Держалюк робить висновок, що для поліпшення участі громадських організацій в процесах демократичного розвитку мають завершитися два паралельні процеси: 1) громадські організації повинні довести свою необхідність для влади — розробляти такого рівня аналітичні матеріали та надавати такі послуги, які державні інституції зробити не можуть; 2) влада повинна визнати потребу в діяльності неурядових організацій, як ефективний засіб розширення потенціалу здійснення державної політики. На підставі цього висновку наводяться більш детальні рекомендації.

Американські дослідники подали, наприклад,

найрозвиненішу мережу та найбільшу кількість союзів й асоціацій, що утворилася у США — 20 тис. Є обширні енциклопедії, що присвячені цим суспільним формуванням. У деяких із них наводиться не менше 17 груп союзів і асоціацій, які включають безліч підвидів.

Приблизний перелік, або типова схема американських союзів і асоціацій, виглядає так.

1. Організації промисловців, торговців і профспілкові (професійні) організації. Ці союзи не комерційні та не призначені для отримання прибутку. Головне їх завдання — координація роботи, універсальний і спеціалізований захист та представлення інтересів їх членів у інших організаціях. Тобто це організації, що об’єднують реальних конкурентів і супротивників у сфері бізнесу, які виступають як одне ціле. Організації, що зазвичай конкурують між собою, об’єднуються в загальну гільдію, асоціацію, союз і разом відстоюють власні інтереси у боротьбі з конкурентами з інших країн, з державними урядовцями та ін.

2. Окремо виділяється група організацій у галузі сільського господарства і сільського виробництва. Вона включає як виробників сільськогосподарської продукції, так і переробників, і тих, хто займається дослідженням у цій галузі, — тобто всіх, хто пов’язаний із сільським господарством.

3. Правові, проурядові об’єднання та організації військового типу. їх також можна поділити на окремі підгрупи за ступенем причетності до держави, законів, державних структур. Сюди належать союзи міст, об’єднання з захисту навколишнього середовища міст і поселень, асоціації вивчення розвитку міського господарства. Ці організації створені для вивчення федерального законодавства, для допомоги місцевим державним органам; вони пов’язані з поліцією, податками, плануванням тощо.

4. Важливе місце займають наукові інженерні і технічні організації. Вони включають організації різних напрямів, починаючи з літери “А”: архітектура, астрономія тощо. Це об’єднання професіоналів, зайнятих у якійсь із цих сфер. Вони не можуть мати прибуткового характеру.

5. Освітні організації пов’язані зі шкільною, дошкільною, позашкільною, післяшкільною освітою. Наприклад, організації альтернативної освіти, іноземних студентів, абітурієнтів, аспірантів, організації дорослих людей, які здобувають освіту. У СІЛА є організації темношкірих студентів, іноземних студентів, жіночі студентські організації тощо.

6. Група культурних організацій також численна. Сюди належать об’єднання художників, артистів, письменників, збирачів книг, композиторів, танцюристів, фольклористів, істориків. Є союзи, що займаються есперанто, екзотичними видами мистецтва (наприклад, індіанським), організації бібліотекарів, музейних працівників, філософів, поетів, діячів театру і т.д.

7. Дуже важливе місце займають організації соціальної допомоги. Це, можливо, найактивніша група організацій. Наприклад організації, що борються з алкоголізмом, наркотиками, займаються допомогою особам, які вийшли з місць позбавлення волі. Це також організації допомоги безробітним, організації допомоги в сімейному житті (жінкам, яких б’ють чоловіки, батькам, котрим не дозволяють бачитися з дітьми тощо), сексуальним меншинам, емігрантам, організації планування сім’ї, допомоги особам, схильним до самогубства. Ці організації можуть називатися добродійними, або організаціями соціальної допомоги.

8. Велику групу організацій становлять організації медичного та оздоровчого характеру, які борються із різними серйозними захворюваннями (наприклад, із раком, серцево— судинними захворюваннями). Ці організації ставлять за мету допомагати людям, збирати гроші на дослідження. Є союзи професійного зразка, що об’єднують медиків певної сфери (терапевтів, дерматологів, радіологів). Тут є організації спеціального типу (ветеринарної науки, підтримки донорської служби, працівників лікарень, професійної медицини).

9. Організації допомоги публічній службі. Це об’єднання захисту цивільних прав, розвитку міст і районів, організації споживачів, допомоги вільному підприємництву, прав людини, міжнародних відносин, руху боротьби за мир. Як не дивно, сюди ж американці включають політичні партії. Тобто, на думку американських політологів і державознавців, політичні партії складають групу суспільних організацій. Також сюди належать організації допомоги органам ООН, допомоги біженцям тощо.

10. Важливе місце займає група національних (етнічних) організацій- грецька, вірменська, українська та інші общини за кордоном. Сюди ж належать так звані братські організації та організації іноземних інтересів.

11. Релігійні організації. Тут можуть матися на увазі як безпосередньо конфесії, оскільки вони не виділяються в окрему групу, так і організації, пов’язані з цими конфесіями, які підтримують їх, захищають, вивчають релігійні течії, що проповідуються конфесіями. Наприклад, Організація релігійних реформ, екуменічні організації, групи, що об’єднують місіонерів, організації спіритуалістів, католиків, євангелістів. Але, насамперед, це організації світських людей, а не професійних служителів культу. Це так звані допоміжні загони конфесій.

12. Важливе місце посідають ветеранські та патріотичні організації. Сюди включають і генеалогічні організації (вивчення державної символіки). У ветеранських організаціях беруть участь ветерани війни, відставні офіцери. Патріотичні організації зі сприяння армії, авіації і флоту є практично в кожній країні.

13. Можливо, якнайменше пов’язані з політикою такі групи об’єднань, як організації хобі і захоплень. Вони охоплюють людей, котрі мають різні хобі і захоплення: від відомих і поширених організацій радіоаматорів, колекціонерів, садівників, любителів смачно готувати, нумізматів, любителів тварин, до досить екзотичних — любителів повітроплавання на повітряних кулях. Завжди вважалося, що нумізмати і філателії — абсолютно безпартійні організації, і вони не можуть бути пов’язані з політикою. Проте у радянській практиці відомий цікавий приклад: коли формувалося представництво на з’їзд Рад СРСР, то воно було передбачене від усіх всесоюзних суспільних організацій. І оскільки товариство філателістів було всесоюзним, за законом про вибори, голова товариства філателістів СРСР — відомий космонавт В. Горбатко — був представлений на з’їзді як повноправний делегат.

14. Відомими та популярними є любительські атлетичні спортивні організації. Сюди належать найрізноманітніші об’єднання любительського спорту (зі стрільби з лука, баскетболу, боксу, хокею), включаючи спортивне рибальство, гольф, бридж.

15. Разом із союзами підприємців виділяються асоціації і федерації професійних союзів. Це не окремі професійні союзи, а їх об’єднання (“об’єднання об’єднань”). У США такі великі союзи — дуже впливова сила, про яку йтиметься далі.

16. Окремо розглядаються торгові палати і союзи

підприємців. Вони самі нічого не продають, а регулюють торгівлю, узагальнюють передовий досвід, спілкуються із закордонними колегами. Такі організації можуть бути національними, двосторонніми і міжнародними

(багатосторонніми, інтернаціональними). Серед найвідоміших: Національна федерація незалежного бізнесу, створена в 1964 р., яка налічує понад 560 тис. членів, зі штатом 120 осіб; американська асоціація жінок—бізнесменів, у ній 100 тис. членів, у штаті 65 осіб, місцевих відділень — 1600. Є безліч організацій, які об’єднують промисловців і бізнесменів окремої галузі. Наприклад, Американська асоціація виробників м’яса, Алюмінієва асоціація. Таких асоціацій велика кількість. Близько 2 тис. організацій такого зразка є тільки у США. Найвідомішими асоціаціями підприємців Америки є: Національна асоціація промисловості, Торгова палата США. Відомо декілька десятків асоціацій банкірів, декілька сотень організацій у галузях промисловості, сільськогосподарські асоціації, які найчастіше об’єднуються на змішаній основі (Національний інститут яблук, Національна асоціація яловичини). Дуже впливові асоціації у сфері засобів масової інформації (реклами, радіо, телебачення, друку).

17. Найнезвичайнішою за назвою є група суспільних організацій, яку американці називають організацією грецьких букв. Пояснення досить несподіване — це студентські організації престижних університетів і ВНЗ. За традицією такі організації мають у своїй назві 2—3 грецькі букви (наприклад, еф, бета, каппа, епсилон). За цими буквами і називаються студентські організації.

Окрім сімнадцяти основних, американці виділили і вісімнадцяту групу — організації, які стоять окремо. Такі організації або точно не визначають своїх програм, але прилучаються до суспільних організацій, або це організації без точної адреси, тобто усі інші. У будь-якому разі наголошується: для того, щоб потрапити в цю групу союзів і асоціацій, необхідно, аби в назві або діяльності вони підкреслювали добровільний і неприбутковий характер. Хоча американці іноді відносять сюди навіть незвичайні державні або пов’язані з державою організації.

Важлива група - асоціації у сфері науки управління. Оскільки наука управління - це сфера діяльності, яка стосується не тільки управління сільським господарством або виробництвом, але й управління державним процесом. Застосовуються прийоми і методи менеджменту і в бізнесі, і в політиці.

Значне місце займають фонди мільйонерів. Найбільш відомі фонди Рокфеллера, Форда, Дюпона. Це найвідоміші і найстаріші фонди. Фонд Рокфеллера - утворений у 1913 р. Взагалі головна ідея фондів - збирання грошей на добродійні цілі. Первинним мотивом для утворення цих фондів було приховування грошей від податків. Оскільки переказ грошей на добродійні цілі не оподатковувався, мільйонери, засновники фондів, вважали за доцільне не виплачувати величезних сум до бюджету, а утворювати власні фонди і робити добрі справи від свого імені, а не від імені держави.

Нині при різних фондах є науково-дослідні центри, інститути політичних досліджень, інститути в галузі охорони здоров’я, медицини, техніки. Важливу роль у політичній сфері виконують науково-дослідні організації при цих фондах. Вони займаються вивченням державно-правової практики, проводять соціологічні опитування. Їх вплив у суспільному житті великий. Наприклад, щорічна наукова конференція одного з інститутів при фонді Рокфеллера “відкрила” і “рекомендувала” для Америки кандидата у президенти Джиммі Картера. Це був складний час в Америці (після Уотергейтського скандалу було підірвано засади державного механізму і зганьблено найважливіші інститути влади), тому знадобився бездоганний кандидат, який підходив би для широкої публіки за усіма параметрами. Фонд Рокфеллера поставив мету знайти таку людину, і ось Джиммі Картер - майже нікому не відомий губернатор штату Джорджія — дуже швидко став відомою і популярною людиною, а в кінці того самого року він став президентом США.

Отже, ми повинні не відкривати вже набуті знання з цієї проблеми, що викладені навіть у навчальних посібниках, а знайти оригінальний дискурс висвітлення взаємодії громадських організацій, з одного боку, з державною владою, а з другого - з владою громадянського суспільства або системою органів місцевого самоврядування.

Рівні організаційної взаємодії громадських організацій з державною і місцевою владою, а також корпоративний рівень разом з проблемами суб’єктивного рівня, тобто відповідності кадрів громадських організацій проблемам ефективного використання влади у системі саморегуляції соціального організму країни утворюють оригінальну адміністративну вертикаль - координатну вісь подальшого аналізу предмету дослідження.

На нашу думку, елементарною одиницею дослідження процесу демократизації громадянського суспільства має стати форма залучення громадських організацій до прийняття і реалізації управлінських рішень. Для обґрунтування цієї тези достатньо вказати на те, що до форми належить взагалі все певне, визначене. При цьому відомо, що визначення демократизації суспільства як соціальної системи є водночас і визначення соціальної форми цього явища, оскільки воно щось установлене і завдяки цьому відмінне від того, форму чого воно складає; визначеність соціального як якість єдина зі своїм буттям.

Саме цей елементарний і доступний для будь-якого аналізу предмет дозволить мати різні варіації для дослідницьких процедур і оцінки результатів. Так, по-перше, він дозволяє всебічно охопити процес демократизації у всьому його багатоманітті.

По-друге, сукупність форм участі громадських організацій у прийнятті управлінських рішень вибудовується у напрями взаємодії цих непересічних суб’єктів владного поля у просторі соціального організму країни і за його межами.

По-третє, на основі форм громадських організацій і інших суб’єктів влади можна відтворити технологічний бік їх взаємодії і сам механізм взаємодії, вийти на розуміння тенденцій, суперечностей і ризиків процесу демократизації громадянського суспільства.

По-четверте, цей предмет дослідження дозволяє також прослідкувати продукти демократизації у різних сферах, наприклад, у системі саморегуляції соціального організму країни, в структурі системи місцевого самоврядування, в самій громадській організації і, навіть, в структурі особистості.

По-п'яте, вибір форми участі громадської організації у якості одиниці аналізу уберігає нас від повтору уже проробленої іншими дослідниками науково—пошукової роботи і робить майбутні результати нашої праці цікавими для інших і такими, що не повторюють, а доповнюють накопичене знання новими фактами і висновками.

По-шосте, на основі зіставлення змісту процесу демократизації громадянського суспільства з процесами децентралізації і деконцентрації державної влади як протилежними процесами, виводить на розуміння межі запровадження демократичних перетворень в конкретно- історичних умовах і для конкретної країни.

Для визначення змісту теоретичного аналізу демократизації громадянського суспільства за допомогою громадських організацій треба знайти специфічний процес опосередкування. Якщо віднайти такий теоретичний засіб то можна суттєво підвищити ефективність генетичного аналізу соціального явища. Гегель, наприклад стверджував, що “середній термін” — опосередкування — “складає нерв доказу, є, тому лише щось таке, в чому цей зв'язок виявляє себе і де він стає зовнішнім” [79, c. 275]. В іншому місці він визначав опосередкування “як рівність собі самому, що перебуває в русі”.

Оскільки йдеться про використання громадськими організаціями влади разом з органами державної і місцевої інституцій, то таким посередником, що поглинає усе різноманіття форм прийняття рішень, є управлінський цикл. Він складається з визначеної кількості стадій і уможливлює використання неймовірної кількості форм участі громадських організацій в його реалізації.

Визначена кількість операцій у прийнятті управлінського рішення, з одного боку, робить аналіз системним, оскільки є досить жорстока структура, що обумовлює межу і структуру дослідницької діяльності, а з другого - робить аналіз технологічним, тобто таким, що можна повторювати, вивчати, моделювати, множити, діагностувати, конструювати, проектувати і, нарешті, керувати ним.

Процес передачі частини владних повноважень з вищого рівня на нижчій у теорії управління, як відомо, подається терміном “децентралізація влади”. У навчальному посібнику “Основи демократії” децентралізація влади розглядається як “передача центром компетенції, ряду функцій і повноважень місцевим органам влади, які не підпорядковані центральній владі” [294, c. 650].

Відомий фахівець у галузі сучасного менеджменту Ричард Л. Дафт, наприклад, подає термін “децентралізація” (decentralization) — як “зсув владних повноважень з прийняття рішень у напрямі нижніх рівнів організації” [107, с. 826]. Тут же він наводить й визначення терміну “делегування” (delegation), як “процес передачі менеджерами владних повноважень і відповідальності співробітникам, що займають позиції на нижчих рівнях ієрархії” [107, с. 826].

Порівняння цих двох термінів між собою схиляє нашу

думку до того, що тут коректніше вживати термін “делегування”, а не “децентралізація” владних повноважень. І це пов’язано вітчизняних державного розширення адміністративно—територіальних автономій, республік — суб’єктів федерації та ін.) або нижчих органів та організацій при одночасному звуженні прав і повноважень відповідного центру” [479, с. 168].

з тим, що категорія децентралізація у сучасних виданнях подається, як правило,

управління і розглядається

і зміцнення прав та

одиниць

виключно до як “процес повноважень

(областей,

При цьому виокремлюють два типи децентралізації: адміністративну (бюрократичну) і демократичну

децентралізацію. Демократизація адміністративна (інститут намісництва) означає розширення компетенції місцевих адміністративних органів, які діють у межах цієї компетенції самостійно і до певної міри незалежно від центральної влади, хоча й призначаються центральним урядом. Цей тип децентралізації означає по суті “не децентралізацію, а деконцентрацію влади” (М. Драгоманов).

Децентралізація демократична передбачає створення розгалуженої системи місцевого самоврядування, коли місцеві справи вирішуються не представниками центрального уряду, а особами, обраними населенням.

До вибору терміну “делегування” нас підштовхує й характеристика сутнісних ознак категорії “децентралізація”, що одночасно виступають її основоположними принципами: незалежність від форми державного устрою; чітке законодавче розмежування функцій та повноважень між різними рівнями управління; цілеспрямований розвиток розгалуженої системи місцевого самоврядування; невтручання держави у сферу суверенітету прав земель, областей, регіонів (“суверенітет народу”); подолання патерналізму через запровадження принципів діалогу і співпраці на різних рівнях соціального управління; самостійність місцевих органів влади у фінансовій сфері, фінансова підтримка органів місцевого і регіонального самоврядування з боку держави; законодавче закріплення горизонтальних і вертикальних взаємовідносин у сфері соціального управління” [479, c. 169].

До того ж вітчизняна “Юридична енциклопедія” (1999) подає термін “делегування повноважень” як тимчасову “передачу своїх повноважень одними органами державної влади іншим органам державної влади або органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам та організаціям” [479, c. 54].

Одночасно, визначення у ролі провідного терміну “делегування” автоматично підводить нас до більш конкретного розуміння змісту демократизації.

Зміст цього процесу, за нашою робочою гіпотезою, треба проаналізувати на рівні процесу прийняття управлінських рішень, але його можна відслідкувати й на рівні продукту самоуправлінської діяльності — розподілу функцій управління. Це є можливим, оскільки ми тут маємо справу з функціональною і морфологічно сталою формами явища демократизації.

Отже, функціональне делегування повноважень органом управління вимагає розглянути участь громадськості у так званому управлінському циклі.

З управлінської літератури відомо декілька варіантів так званого управлінського циклу, що може нараховувати від трьох до декількох десятків етапів прийняття рішень [54; 288; 486]. Це визначення управлінських циклів у класичній теорії управління. Наприклад, у підручнику О. Віханського і О. Наумова “Менеджмент” процес прийняття управлінських рішень складається з трьох стадій та дев'яти операцій, а саме:

I стадія. “Визнання необхідності рішення”, що складається відповідно з операцій: а) сприйняття і визнання проблеми; б) інтерпретація та формулювання проблеми; в) визначення критеріїв успішного її вирішення.

II стадія. “Розробка рішення”, що складається з операцій: а) розробка альтернатив; б) оцінка альтернатив; в) вибір альтернатив.

III стадія. “Виконання рішень” що передбачає:

а) організація виконання рішення; б) аналіз і контроль виконання рішень; в) зворотній зв'язок і корекція.

Педагогічна література, що звертається до проблеми прийняття управлінських рішень у галузі освіти ще не визначилась зі складовими процесу управлінського рішення. Тут існують також декілька варіантів управлінського циклу. Так, наприклад, у книзі Марка Е. Генсона “Керування освітою та організаційна поведінка” (2002) [82, с. 77] визнається, що прийняття рішень — найбільш дискутований предмет. Значна кількість таких дискусій зосереджується на тому, як потрібно приймати рішення [82, с. 77]. Якнайменше зважаючи на примхи окремих авторів, у більшості праць, які стосуються процесу прийняття рішень, натрапляємо на такі думки:

1. Розпізнати, визначити і звузити проблему відповідно до цілей системи.

2. Проаналізувати й оцінити проблему.

3. Встановити критерії і стандарти, за якими оцінюватиметься рішення чи визначатиметься його прийнятність й адекватність.

4. Визначити альтернативи.

5. Зібрати дані на кожну альтернативу.

6. Застосувати критерії оцінювання до кожної альтернативи.

7. Вибрати найкращу альтернативу.

8. Застосувати вибір на практиці.

9. Оцінити результати.

Як бачимо, описаний тут процес прийняття рішень ґрунтується на класичній теорії, у якій наголошується, що раціональне мислення потрібно застосовувати в ідеальних умовах стабільного середовища. Усі альтернативи розглядають у межах емпіричного аналізу затрат і можливих прибутків від кожної з них. Цілі визначають перед визначенням засобів. Учасники, які беруть участь у прийнятті рішень, повинні визначити й узгодити цінності, пов’язані з цілями та засобами. Вихідним є таке припущення: одна або декілька осіб нагорі піраміди безпосередньо контролюють процес, вони мають доступ до повного переліку даних і виголошують результат після вибору цієї чи іншої альтернативи. Керування тут виражається у контролі над процесом прийняття рішень.

Водночас вітчизняні дослідники, наприклад,

Л. Карамушка у книзі “Психологія управління” трактує зміст та основні етапи прийняття управлінських рішень керівниками освітніх організацій дещо по-іншому.

Вона вважає, що “прийняття управлінського рішення, — це вибір керівником найбільш оптимального, адекватного конкретній ситуації способу розв’язання управлінської проблеми з кількох можливих варіантів, з його аргументацією як для себе, так і для оточуючих” [174, с. 64—66].

Як зазначають провідні спеціалісти [[375, с. 148—165; 170, с. 135—137; 75, с. 122—137; 456, с. 405—409; 471, с. 196—200; 156, с. 317—322]], процес прийняття управлінського рішення включає такі основні етапи­

— виявлення та усвідомлення керівником суті проблеми;

— всебічний розгляд і аналіз можливих альтернатив, способів її розв’язування;

— вибір найдоцільнішого у цій ситуації способу вирішення проблеми з його конкретною аргументацією.

Процес прийняття управлінського рішення безпосередньо пов’язаний з основними функціями менеджменту. У більшості розвідок, створюючи класифікації функцій управління, автори спираються на класифікацію засновника адміністративної школи управління А. Файоля, що стала класичною для загальної теорії управління. У рамках створеної ним теорії адміністрації, метою якої була розробка універсальних принципів управління [161, c. 181—187], виділяється п’ять основних функцій управління:

— планування — функція управління, яка полягає у визначенні цілей діяльності, необхідних для їх досягнення засобів, а також у розробці методів, найбільш ефективних у конкретних умовах;

— організація - формування структури об’єкта і забезпечення всім необхідним для його нормальної роботи, тобто створення умов для досягнення запланованих цілей;

— мотивація — активізація працівників і спонукання їх до ефективної діяльності в напрямі поставлених цілей, за посередництвом економічного та морального стимулювання зі створенням умов для розвитку і прояву творчого потенціалу співробітників;

— координація — забезпечення узгодженості в роботі всіх ланок системи шляхом установлення зв’язків і комунікацій між ними;

— контроль — якісний і кількісний облік і оцінка результатів роботи, на основі якого проводиться коригування раніше прийнятих рішень і планів [440].

Автори одного з найпопулярніших підручників з менеджменту М. Мескон, М. Альберт і Ф. Хедоурі розрізняють так звані первинні функції управління (планування, організацію, мотивацію і контроль) і два інтегруючі їх процеси — комунікацію (обмін інформацією) і прийняття рішень [256]. При цьому від себе ми можемо конкретизувати, що прийняття рішень виступає обов’язковою початковою ланкою будь—якої управлінської дії, а обмін інформацією виконує скоріше не самостійну, а допоміжну, обслуговуючу роль по відношенню до всіх функцій управління. Це зайвий раз підтверджує, що процес прийняття управлінських рішень розпочинає і замикає управлінський цикл, через що ми і обрали його в ролі між громадською і державною владою.

У підсумку слід зазначити, що процес демократизації соціального розвитку реалізується через участь громадських організацій в процесі державного управління, що визначається елементами управлінського циклу, до яких вони можуть долучитися, а саме:

— внесення (лобіювання, консалтинг) проблем;

— дискусія (публічні обговорення питань, громадські слухання);

— експертна оцінка альтернатив;

— участь в організації виконання;

— соціальний контроль завдяки формуванню громадської думки;

— корекція (зворотний зв’язок).

Отже, ми побудували іншу координатну вісь — горизонтальну складову, впродовж якої саморозгортається процес участі громадських організацій у прийнятті управлінських рішень будь-якою державою.

Узагальнюючи вищевикладений матеріал щодо методологічних підходів до вивчення місця і ролі громадських організацій в демократизації громадянського суспільства, ми підійшли до формалізації простору, в якому протікає цей складний процес.

Далі, узагальнюючи результати обґрунтування методологічного підходу до вивчення обраної проблеми, слід сказати, що поєднання горизонтальної і вертикальної осі між собою створюють своєрідну методологічну матрицю для подальшого теоретичного аналізу предмету дослідження (табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Аналітична матриця дослідження форм впливу громадських організацій на демократизацію суспільства

Отже, ми обґрунтували низку семантичних фільтрів для аналізу процесу демократизації суспільних відносин завдяки участі громадських організацій в прийнятті державою управлінських рішень, обрали елементарну одиницю для аналітичної роботи — форму участі громадської організації у прийнятті управлінських рішень державного характеру у відповідності до рівня управлінської вертикалі.

Цим ми завершуємо підготовчу роботу і маємо приступити до збору емпіричного матеріалу для його наступного узагальнення. Це означає, що ми маємо далі досліджувати предмет методом індукції, тобто набирати матеріал і потім його обробляти і виходити на певні висновки і пропозиції щодо посилення процесу демократизації в певних соціально- політичних і економічних умовах.

1.4.