Особистісний вимір оцінки розгортання процесів демократизації під впливом громадських організацій

(Г. О. Нестеренко)

Термін “критерій (походить від грец. слова “criterion” — мірило для оцінки чого-небудь) має приблизно однакові тлумачення в різних словниках та наукових монографіях:

— критерій — ознака, на підставі якої оцінюється яке— небудь явище [448, c.

— критерії — це конкретні значення на шкалах оцінок, що у свою чергу можна розглядати як якісні властивості систем [379, c. 258];

— критерій — засіб перевірки точності чи хибності того чи іншого твердження, поняття, явища, гіпотези, теоретичного об’єкту тощо в його практичному аспекті [443, c. 269];

— критерій — підстава для оцінки, визначення або класифікації чогось; ознака, взята за основу класифікації; мірило, мірка [378, c. 56].

У наявній науковій літературі можна (хоча й досить рідко) зустріти спроби виокремлення критеріїв (параметрів, показників, ознак тощо), за допомогою яких автори пропонують оцінювати ефективність розгортання громадянського суспільства, функціонування громадських організацій або дотичних процесів.

Так, В. Барков, Т. Розова, О. Піщуліна виокремлюють низку показників розвиненості громадянського суспільства, диференціюючи їх за сферами життєдіяльності соціуму. Так, вони пишуть, що в економічній сфері ознаками розвиненості громадянського суспільства є, зокрема, створені на ініціативній основі численні підприємства недержавного сектору з приватними і колективними формами власності. У соціальній сфері такими показниками є існування недержавних засобів масової інформації, а також механізмів вияву, формування і висловлення суспільної думки з метою вирішення соціальних конфліктів, розвиненість форм самоврядування, суспільних організацій та рухів. У політичній сфері на користь розвиненості громадянського суспільства можуть слугувати різноманітні суспільно-політичні об’єднання, партії та рухи, діяльність яких спрямовано на захист прав і свобод громадян, а також на збереження базових принципів демократії.

Б. Личко, с. Назаренко називають риси готовності громадянського________________________ суспільства виступити механізмом

забезпечення суспільної стабільності, яка буде являти собою “усталеність злагодженого руху” та стабільність розвитку:

- різноманітність соціального життя як відображення складності соціальної структури суспільства;

- конструктивний характер соціального і політичного плюралізму;

— самовиявлення соціальних і політичних інтересів;

- гарантованість прав і свобод громадян;

— політична діяльність у стилі узгодження інтересів;

— досягнення раціонального співвідношення політичних і соціальних інтересів окремих груп населення і політичних суб’єктів з об’єктивними потребами й інтересами суспільства взагалі;

— свідома і відкрита соціальна і політична боротьба, що виводить суспільство на шлях еволюційного розвитку;

— розвиток демократичних форм життя соціальних спільнот як у сфері громадського життя, так і у власне політичній сфері.

Л. Усаченко, спираючись на аналіз європейського і міжнародного досвіду і досліджуючи публічні консультації [273; 150; 284] (як спосіб взаємодії урядових і громадських структур з метою зібрання пропозицій зацікавлених сторін), називає кілька принципових позицій, що визначають ефективність публічних консультацій [438]:

1) визначення “аудиторії”, з якою проводяться публічні консультації (такою “аудиторією” мають бути зацікавлені сторони, а не “громадськість” взагалі). Робота “з громадськістю” є абстрактною, не визначеною в соціальному просторі та часі діяльністю, що не має і не може мати чітких адміністративних процедур. Тому в країнах Заходу працюють з групами інтересів, які можна чітко визначити і з якими можна організувати конструктивний діалог.

2) вибір формату обговорення: кращий результат досягається тоді, коли публічні консультації проводяться у формі не простого набору окремих виступів, а являють собою цілісну дію. В країнах Заходу, наприклад, на обговорення виносяться актуальні питання політики, виявлення, щодо них, позицій зацікавлених сторін для подальшого врахування результатів обговорень під час розробки і впровадження державно—політичних рішень. Уточнюючи, можна назвати критерієм оцінки ефективності публічних консультацій ступінь алгоритмізації їх проведення і забезпечення реальної свободи висловлювання: ефективні публічні консультації розгортаються як цілісна дія, де право на висловлювання мають усі зацікавлені сторони, а не заздалегідь заплановані і підготовлені промовці, як це часто можна спостерігати в Україні;

3) результати обговорення передбачають прийняття певного рішення, ґрунтованого на аналізі позицій всіх зацікавлених сторін. Авторка уточнює, що, як свідчить практика, основою методики публічних консультацій, яку впроваджено в Європейському Союзі та інших країнах розвиненої демократії, є поетапне узгодження рішення.

Визначаються процедури і принципи проведення ефективних публічних консультацій:

— визначення та чітке формулювання змісту консультацій;

— широке інформування громадськості щодо проведення публічних консультацій;

— передбачення достатнього часу для заявки на участь у консультаціях всіх зацікавлених сторін;

— організація системи зворотного зв’язку [87].

Також визначаються критерії вибору зацікавлених сторін для забезпечення ефективності публічних консультацій:

— безпосередній інтерес зацікавленої групи (економічний, правовий, політичний) у питанні, що розглядається;

— наявність у зацікавлених груп знань або практичного досвіду у сфері суспільного життя, що є предметом обговорення;

— представництво зацікавленою стороною тих суспільних груп, на які вплинуть зміни, що будуть наслідком рішень, прийнятих в результаті публічного обговорення;

— бажання організаторів обговорення краще ознайомитися з позиціями зацікавлених груп, які потенційно будуть критично налаштовані до пропонованої політики;

— представництво науково—дослідницького середовища, незалежних аналітичних центрів;

— наявність зацікавлених груп зі сфери безпосереднього виробництва, торгівлі;

— представництво сфери споживання;

— регіональне та статеве представництво зацікавлених груп;

— представництво екологічних інтересів тощо [352].

Незважаючи на близькість наведених переліків показників, вимог і ознак до окресленої нами проблеми, нам не вдалось знайти в наявній науковій літературі вже розроблену систему критеріїв для оцінки ефективності впливу діяльності громадських організацій на процеси демократизації суспільства. (Наведені нами спроби являють собою або частковий випадок, стосуючись лише обмеженої сфери взаємодії громадських організацій з органами влади, або являють собою лише ескіз такої системи). Тож, це завдання постає перед нами.

Особистісний вимір оцінки впливу громадських організацій на демократизацію суспільства - це міра забезпечення прав і свобод індивіда, особистості, людини і громадянина. Хоча громадські організації і захищають права та свободи не однієї окремої людини, а подібних за потребами груп людей, все ж ступінь реалізації і захисту цих прав переживається кожним індивідом особисто, а тому і вплив діяльності громадських організацій на процеси демократизації суспільства може бути оцінено на суб’єктивному рівні. Оскільки для захисту інтересів історично виник і утвердився соціальний інститут держави, і він несе за це відповідальність, то роль громадських організацій у забезпеченні прав і свобод людини і громадянина опосередковується їх впливом на діяльність державних органів і на прийняття державних рішень. Використовуючи в цьому контексті влучну цитату В. Баркова, Т. Розової, О. Піщуліної, — “володіючи громадянськими правами і політичними свободами, людина спроможна самостійно посісти у суспільстві те положення, на яке вона заслуговує і яке ще найбільше відповідає обсягу та якості реалізованого особистісного потенціалу”. Тому в особистісному вимірі демократизації сили громадських організацій мають діяти за двома векторами: задовольняти потреби учасників без допомоги державних структур, а також стимулювати легітимними засобами державні структури до повного виконання ними обов’язків перед громадянами [24].

Оскільки досліджуване нами явище не є простим, кожен із названих (узагальнених) вимірів оцінки має включати комплекс часткових показників, за допомогою яких реально можна оцінити взаємозв’язок явищ.

Часткові показники, за якими можна оцінити вплив громадських організацій на забезпечення прав і свобод людини (їх також можна тлумачити як кількісне вираження умов, за яких здійснюється ефективний вплив громадських організацій на демократизацію суспільства в особистісному вимірі), передбачають:

— наявність власності в кожного громадянина, або відсоток громадян із приватною власністю (адже приватна власність — основа індивідуальної свободи і демократії);

— дієвість механізмів дотримання законності в державі (звісно, це безпосередньо залежить від органів державної влади, але громадські організації можуть активно на це впливати);

— співпраця представників громадських організацій з органами державної влади (міра активності цієї співпраці і багатоманітність форм, а також їх адекватність цільовій групі громадськості);

— ступінь активності представників громадських організацій, яка базується насамперед на переконаннях і ентузіазмі, а не є “проплаченими” діями;

— наявність достатнього фінансування діяльності громадських організацій (такого, що не зобов’язує до прислуговування в інтересах джерела коштів — бізнесового угруповання тощо);

— ступінь довіри громадян до громадських організацій (яка залежить від прозорості діяльності останніх, а також від зацікавленості населення їх програмами і реальними напрямами діяльності);

— відкритість громадських організацій (хто і на яких умовах може вступати до того чи іншого об’єднання);

— наявність у складі громадської організації кваліфікованих кадрів (які здатні провадити діяльність організації зважено, обґрунтовано і адекватно інтересам цільової групи, а не державній політиці);

— наявність у мікрооточенні громадської організації вагомих стейкхолдерів (груп впливу і ключових осіб, які підтримують організацію і побажання яких враховуються в її діяльності).

Розглянемо детальніше на прикладах і підкріплюючи власну позицію поглядами інших науковців, як за допомогою названих часткових показників може бути оцінений вплив громадських організацій на процеси демократизації суспільства.

Як відомо, ідея індивідуальної свободи і приватної власності лежить в основі самої концепції громадянського суспільства. Залежність демократизації суспільства від наявності приватної власності в громадян найбільш яскраво видно в англосаксонській, або так званій ліберальній моделі (Англія, Швейцарія) громадських організацій, які виконують незалежну від державних та комерційних структур виробничу й комунікативну функції щодо здійснення великої частки соціальної роботи. Таку модель, перш за все, обумовлено панівною ідеологією індивідуалізму. Вважається, що необмежене володіння власністю і лібералізм підприємництва сприяють накопиченню багатства і заохочують до приватної ініціативи [248, c. 10].

Такий критерій оцінки ефективності діяльності громадських організацій, як дієвість механізмів дотримання законності в державі, як уже було зазначено, опосередкованим чином характеризує діяльність неурядових структур. Проте в сучасних умовах глобалізації на них покладається все більше відповідальності, наприклад, у питаннях забезпечення свободи слова і доступу інформації. Адже свобода слова і доступу інформації належить до ключових прав і свобод людини, а її забезпечення — до ключових чинників і умов, що дозволяють людині реалізовуватись в ролі головного агента (актора) демократичного суспільства. Контекст свободи слова створюють вільні в своїх діях і захищені законом засоби масової інформації, які дають змогу громадянам бути по- справжньому обізнаними зі станом справ у країні. Через ЗМІ людина може висловити своє судження стосовно тієї чи іншої суспільної проблеми, того чи іншого політичного діяча. Проте погоджуємось із Д. Селютіним, що в глобальному громадянському суспільстві відбувається вільний обіг інформації, на який майже не може впливати держава, обмежуючи право громадянина на отримання достовірних фактів [369]. За таких умов зростає потреба у впливі громадських організацій.

Загалом, спроможність громадських організацій представляти і захищати інтереси громадян за останні роки зросла. Як свідчать аналітики, якщо у 2002 р. відповідні показники дорівнювали лише 16 % у загальному спектрі основних сфер діяльності неурядових організацій, то у 2008 р. вони помітно зросли і становили 42 %. Позитивною динамікою відзначається зміцнення матеріально-технічної бази та організаційної спроможності активних громадських організацій. При цьому загальний рівень організаційної спроможності українських неурядових організацій (оцінюється за стратегічним менеджментом, системою керівництва, лідерством, стратегією залучення коштів, відповідністю фінансового менеджменту стандартам бухгалтерського обліку, людськими та матеріальними ресурсами) перевищив середній рівень (2,9 балів за п’ятибальною шкалою) [169, с. 63-80; 392, с. 10-11].

Як визначається сучасними дослідниками і відповідає реаліям, можливі такі основні форми взаємодії держави та громадських організацій як одиниць громадянського суспільства:

- співпраця: громадянське суспільство й держава внутрішньо єдині, індивідуальні й загальні інтереси збігаються і реалізуються спільними зусиллями всіх громадян і держави як цілого, держава виступає винятково засобом задоволення розумних потреб усіх громадян (ідеальний варіант);

- домінування держави, поглинання державою громадянського суспільства: держава перетворюється на самодостатнє утворення, яке починає паразитувати на громадянському суспільстві, використовуючи його як засіб задоволення інтересів правлячої еліти (тоталітарне суспільство);

- домінування громадянського суспільства - повне підпорядкування громадянським суспільством держави, руйнування її як носія загальної волі й засобу досягнення спільних інтересів;

- домінування окремих сегментів громадянського суспільства: держава перетворюється на чисту формальність, своєрідну ширму для прикриття, маскування безчинств приватних осіб чи їхніх корпорацій; владні ресурси держави використовуються для задоволення егоїстичних інтересів одних індивідів і придушення опору інших;

- відчуженість, розірваність, протистояння громадянського суспільства й держави, перманентна боротьба між ними на паритетних засадах (дійсний теперішній стан у більшості

“відкритих суспільств”) [372, c. 57—60].

Співпраця громадських організацій з органами державної влади як показник для оцінювання розкривається через міру активності цієї співпраці і багатоманітність форм, а також через їх адекватність цільовій групі громадськості. Форми співпраці громадських організацій з органами державної влади, з одного боку, вже описані в попередньому розділі в рамках участі громадських організацій на різних етапах прийняття державно—політичних рішень, з другого — включають:

1) безпосередню взаємодію представників громадських організацій з політиками, які належать до органів влади і до політичних партій, в питаннях, що складають коло інтересів громадських організацій;

2) заохочення організованої громадськості до участі в політичних процесах;

3) спільну державно-громадську роботу із забезпечення громадянської освіти і виховання;

4) забезпечення справедливості і відкритості виборчого процесу.

А. Леухіна виокремлює п’ять типів взаємодії громадських організацій з державними органами, серед яких співпраця є лише одним із різновидів:

1) ворожий - відображення високої міри ризику, який уряди держав вбачають у діяльності об’єднань громадян;

2) ігнорування - характеризується відсутністю будь-яких реакцій держави на діяльність об’єднань громадян;

3) приборкування - має місце, коли суспільне значення діяльності об’єднань громадян ще тільки формується, але в них уже вбачають суб’єкта, здатного контролювати й розподіляти ресурси, зокрема місцеву та міжнародну фінансову підтримку; однак прозорих механізмів моніторингу діяльності та розподілу коштів і впливу ще не існує;

4) використання - має місце тоді, коли об’єднання громадян є досить добре сформованими й визнані спільнотою як важливі. Використання ресурсів об’єднань громадян дозволяє інститутам держави забезпечувати потреби населення в певних соціальних послугах, реалізовувати інноваційні проекти на місцях, заручатися політичною підтримкою іноземних урядів тощо;

5) співпраця - необхідна для зрілої консолідованої демократії і можлива за умов існування незалежних розвинених об’єднань громадян, спроможності органів влади до здійснення діалогу з громадськістю та реалізації спільних проектів, прозорих механізмів ухвалення рішень [229].

Актуальна співпраця громадських організацій з органами державної влади може бути змістовно і інструментально розкрита через розвиненість механізмів соціального партнерства, про що вже частково йшлося в підрозділі 5.2. Відносини соціального партнерства — це специфічний механізм взаємодії соціальних груп, причому як олігополістичних, так і латентних, що здійснюється рівноправними суб’єктами на добровільних засадах і на принципах довіри з метою розв’язання актуальних проблем соціально—економічного розвитку [364]. Відносини соціального партнерства вказують на те, що влада фактично поступово перерозподіляється. Ми згодні з О. Руденко, що сьогодні в Україні владні відносини з яскраво вираженим лідерством— пануванням державно—адміністративного апарату в ієрархічній системі повинні еволюційним шляхом змінитися відносинами співпраці, є однією з найбільш прийнятних концепцій управління. Необхідно поступово переходити від сприйняття держави як апарату насильства до розуміння держави як партнера суспільства для досягнення сутнісних цілей та інтересів обох суб’єктів партнерських відносин.

Явище соціального партнерства держави, громадян та комерційних організацій — в якому ключову роль відіграють профспілки — останніми роками активно популяризується, набуваючи форми соціального діалогу. У цьому контексті залишаються такі перешкоди, як необхідність утвердження паритетності як визначального принципу соціального партнерства в Україні (натомість влада здебільшого схиляється до позиції роботодавця та представника корпоративних інтересів власників).

Загалом, на нашу думку, співпраці громадських організацій з державою заважає чи не в найпершу чергу уявлення про “державу—ворога”: хоча і органи державної влади не особливо шукають шляхів співпраці із громадянським сектором, але і самі громадські організації часто зневажать можливостями співробітництва з офіційною владою. Саме це є причиною того, що співпраця громадських організацій з органами влади сильніше виражена на місцевому і регіональному рівні, ніж на загально­національному [295, c. 50-53]. Ця тенденція пов’язана і з нерозумінням корисності такої співпраці з боку владних структур та відсутністю у владних структур інформації про діяльність неурядових організацій [295, с. 19]. Тому, за даними емпіричних досліджень, майже в третині випадків (32%) ініціатива надходить виключно з боку громадських організацій, а з боку державних структур - майже ніколи (лише у 1% випадків). Хоча загалом результати дослідження відображають збільшення частоти контактів українських громадських організацій з державою в період з 2002 по 2009 рік. (Щоправда, погодимось: велика кількість контактів ще не дає можливості оцінити їх продуктивність).

Ступінь активності громадських організацій може проявлятись в усіх проаналізованих формах їх співпраці з органами державної влади. Як зазначає А. Матвійчук, на сучасному етапі розвитку суспільства здійснюється перехід від винятково захисних функцій громадських організацій до наступної стадії - цивілізованого лобіювання власних інтересів в органах влади. Адже громадські організації хочуть мати можливість впливати на політику, мати представництво у владі як чільна активна частина суспільства. Таке активне представництво може сприяти появі у владі нового: насамперед, технології цивілізованого лобіювання, сучасні технології документообігу, оперативність, демократичність, контроль виконавчої дисципліни, концепцію “електронного” уряду тощо. Уже сьогодні через громадські організації робляться спроби ініціювати механізми, які забезпечують рівну відповідальність бізнесу та держави в особі її службовців. Шляхом активної участі представників громадських організацій у складі дорадчих рад, комітетів, комісій, які створені при інститутах виконавчої влади різного рівня, об’єднання намагаються впливати на важливі державні рішення, брати активну участь у підготовці нових законопроектів, постанов [248, с. 8].

Активність громадських організацій спеціально досліджується і в рамках емпіричних досліджень. Так, у дослідженнях Творчого центру Каунтерпарт вказується, що на тлі існування 63000 зареєстрованих неурядових організацій (станом на кінець 2009 р.) активно діє не більше 3—4 тисяч. Під терміном “активно діюча” мається на увазі організація, яка відповідає таким критеріям: є офіційно зареєстрованою; працює не менше 2-х років; має досвід виконання не менше 2-х програм чи проектів; має успішний досвід виконання проектів та відома в регіоні [295, c. 19].

Щоправда, надмірна ступінь активності громадських організацій може виявитись і негативним чинником. Як влучно вказує О. Радченко, занадто сильне громадянське суспільство не є для демократії абсолютним благом — його вплив на консолідацію демократичної системи та її подальше функціонування може виявитися і негативним чинником:

- воно може зробити процес формування більшості довшим, важчим і випадковим, тим самим знижується ступінь легітимності демократичного уряду;

- воно здатне породити постійні перекоси в розподілі впливів в політичному процесі;

- часто воно упроваджує в політичне життя складну і заплутану систему компромісів, в результаті яких може бути прийнято такий політичний курс, якого ніхто не бажав спочатку;

- воно може підсилити тенденцію до вирішення всіх проблем з “суспільного казана”, коли кожна асоціація і кожен рух задовольняють свої інтереси за рахунок суспільства загалом [347].

Достатність фінансування діяльності громадських організацій — один із економічних критеріїв оцінки ефективності їх впливу на процеси демократизації.

Для забезпечення фінансової стабільності діяльності громадської організації сьогодні можуть бути розглянуті три основні можливості:

а) заснування при громадській організації комерційного підприємства;

б) одержання замовлення на виконання робіт і надання послуг від органів державного управління;

в) одержання грантів на виконання соціальних проектів від організацій-донорів [418].

Проте тут важливим є не стільки абсолютний показник об’єму наявних для освоєння коштів — інколи більшу вагу відіграє те, наскільки громадська організація лишається незалежною від джерела свого фінансування. Щодо цієї проблеми варто навести кілька умовиводів В. Баркова, Т. Розової, О. Піщуліної:

— з одного боку, західна інтелектуальна і фінансова підтримка, що була надана через донорські структури для розвитку в Україні інститутів громадянського суспільства, розширення мережі недержавних організацій й вдосконалення місцевого самоврядування, — це неоціненний внесок у формування громадянського суспільства в Україні;

— проте є й негативи західного фінансування: гранти забезпечують громадським організаціям незалежність від української влади, але вони потрапляють до іншої залежності — від свого спонсора;

— донори, з одного боку, стимулюють громадську активність і сприяють громадським організаціям в їхній лобістській діяльності із захисту інтересів своїх членів, а з другого — донори непрямо сприяють формуванню негативного уявлення про владу. Адже основний акцент грантодавці роблять на вияв негативу, а не пошук конструктиву;

— програми іноземної фінансової допомоги надають українським громадським організаціям другорядного статусу (наприклад, існує багатомільйонна програма американської допомоги у вигляді грантів USAID, проте ці гранти зазвичай виграють великі американські консалтингові групи. У конкурсах USAID на проекти реформування певних сфер громадського життя в Україні вітчизняні організації беруть участь тільки як допоміжний ресурс для американських консалтингових фірм. До того ж і керувати проектами USAID можуть тільки громадяни США);

— система підтримки недержавних організацій за рахунок внутрішніх корпоративних джерел в Україні не розвинута (це проблема оподатковування, культури і професіоналізму громадських організацій) [24].

Крім того, є проблеми і в реалізації можливостей державного фінансування діяльності громадських організацій [257]. Загалом, в Україні досі діє неефективна структура фінансування громадських організацій, в якій частка “пожертв” приватних вітчизняних та іноземних донорів становить 73 %, а підтримка з боку держави — лише 2 %. Водночас державне фінансування громадських організацій у країнах Центральної Європи становить 30—40 %, а в більшості країн Західної Європи державне фінансування є основним джерелом надходжень громадських організацій [61, c. 46].

За наступним критерієм - рівнем довіри громадян до громадських організацій - теж не можна високо оцінити діяльність сучасних громадських організацій. На думку аналітиків, громадяни України, загалом, все ще досить низько оцінюють ефективність інститутів громадянського суспільства (про це свідчить рівень довіри громадян до них та участь у їх діяльності) і недостатньо уявляють можливості їх реального застосування. Кількість осіб, котрі не довіряють громадським організаціям, тривалий час перевищувала кількість тих, хто їм довіряє [169, c. 63-80]. За даними Інституту соціології НАН України, негативний баланс довіри до громадських організацій фіксувався у сталому значенні середнього бала індексу довіри (за 5-ти бальною шкалою) - 2,4 бала у 2004, 2005 та 2006 рр. У 2008 р. ситуація змінилася - вперше кількість осіб, котрі довіряють громадським організаціям, перевищила кількість тих, хто їм не довіряє. Середній бал індексу довіри до громадських організацій становив 2,6 бала [437]. Соціологічні опитування, проведені у 2007 р. Українським інститутом соціальних досліджень імені. Яременка та Центром “Соціальний моніторинг”, також показали перевагу кількості недовіряючих 43 % проти довіряючих 35 % [308].

Якщо пов’язувати ступінь довіри громадськості з її зацікавленістю діяльністю громадських організацій, то в цьому аспекті фахівці Національного інституту стратегічних досліджень зазначають, що зі зростанням кількості об’єднань громадян зацікавленість населення в їх діяльності зменшується. Яскравим прикладом такої залежності є період активної соціальної трансформації 1990-х років. Якщо в 1991 р. 30% опитаних брали участь у діяльності громадських організацій, у 1996 р. цей показник знизився до 13%. А в 2000 р. лише 8% населення брали участь у діяльності громадських організацій. Ми згодні, що це можна пояснити тим, що на початку 1990—х рр. більшість громадян була окрилена ідеєю української незалежності і кращого майбутнього — і участю у публічних акціях люди виявляли свою національну свідомість та бажання залучитися до демократичних процесів. Та невдовзі Україна зіткнулася з економічною кризою, і ейфорія перших років незалежності минула [25, с. 671-676].

Відкритість громадських організацій можна

охарактеризувати з позицій її статутних документів, які серед іншого включать умови прийому нових членів, а можна - з позицій реального входження до них пересічних громадян. Щодо останнього, то — згідно соціологічних даних — ступінь залучення громадян до діяльності інститутів громадянського суспільства залишається низькою. Переважна більшість опитаних повідомили, що не належать до жодної з громадських та політичних організацій чи рухів. Проте, позитивною (хоча й незначним чином) тенденцією є те, що їх частка поступово скорочується. У 2004 р. 83,8 % громадян України не належали до жодної з громадських організацій чи політичних рухів, у 2005 р. — 83,7 %, у 2006 р. — 83,6 %, у 2008 р. — 83,3 % [437, с. 500].

Щодо умов вступу нових членів громадських організацій, то вони можуть бути різними, але найчастіше (якщо організація є дійсно громадською і не створена в політичних або бізнесових інтересах вузького кола осіб) ці умови обмежуються лише вимогою визнання ідеології організації, участі в її діяльності і сплатою членських внесків, наприклад:

“4.2. Індивідуальним членом Організації має право бути особа, яка досягла 16—річного віку, визнає мету, завдання та Статут Організації, сприяє їх реалізації та виконанню; бере участь в діяльності Організації та сплачує членські внески.

4.3. Колективним членом Організації може бути трудовий колектив будь—якої організації, установи чи підприємства, який добровільно виявив бажання стати членом Організації, визнає мету, завдання та Статут Організації, бере участь в діяльності Організації та сплачує членські внески” [397].

Щоправда, існує і інша точка зору - про переважання форм організацій, що діють фактично на засадах громадських установ, з обмеженим членством. Цією тенденцією науковці пояснюють збільшення кількості громадських організацій на тлі зменшення кількості осіб, що беруть участь у їхній діяльності [25, c. 671-675].

Важливим критерієм ефективності діяльності громадських організацій є кваліфікаційно—кадровий показник. Як свідчить міжнародний досвід, створення нової ефективно діючої демократичної системи потребує нових професійних знань, умінь, процедур та інституцій. Це підтверджують і емпіричні дослідження, результати яких виявляють, що фаховий рівень учасників громадської ради пов’язаний зі ступенем їх авторитетності для органу влади та тим, якою мірою вони вміють переконувати. Ці чинники разом, в сукупності з суб’єктивним фактором (доброю волею до співпраці), визначають ступінь впливу громадської ради на прийняття органами влади рішень і їх діяльність загалом [403, c. 7-14]. Фактично володіння експертним знанням, тобто володіння певною сумою знань, виходячи з напрямку своєї діяльності, задля аргументації своєї позиції є важливою основою для участі в процесі прийняття державно-політичних рішень.

Причому це стосується не лише кадрів громадських організацій, але й владних інститутів - вони спільно зацікавлені у здійсненні радикальних суспільних реформ, оскільки здійснити їх може лише сильна влада (в плані підтримки широкою громадськістю), а цю підтримку вона може реально отримати з боку громадських організацій і об’єднань [438].

Наявність у складі громадської організації кваліфікованих кадрів найбільш яскраво видно на прикладі інституціоналізованих груп інтересів або так званих груп тиску - вони формально організовані, складаються з професійно підібраних кадрів та наділені чітко визначеними політичними й соціальними функціями [248, с. 10]. На сучасному етапі групи тиску виступають як спеціалізовані організації інтересантів, які, на відміну від політичної партії, не мають на меті завоювання і здійснення політичної влади за допомогою відповідних інститутів політичної системи, а головне своє завдання вбачають у систематичному тиску на ці

інститути з метою досягнення і захисту певного окремого інтересу. Вони використовують різні форми впливу: від відкритих демонстрацій, публікацій у пресі, виступів по телебаченню, до менш помітних — клубних, релігійних, соціальних, етнічних “зв’язків” та використання різноманітних засобів корупції, махінацій, тиску і навіть терору [481]. О. Голіченко — визначаючи групи тиску як громадські організації, які переслідують мету задоволення певних інтересів (майнових, професійних, вікових, конфесійних, етнічних, наукових, освітніх, творчих тощо) громадян і задля цього вступають у відносини з органами державної влади і посадовими особами — підкреслює: групи тиску, висуваючи вимоги до держави, не беруть на себе відповідальності за її політику [88].

Кваліфікація і компетентність кадрів громадських організацій — безумовно, важливий критерій ефективності їх впливу на демократизацію суспільства. Сьогодні ми можемо погодитись із аналітиками Національного інституту стратегічних досліджень, що якість послуг недержавних організацій “бажає кращого”. Адже хоча процеси професіоналізації громадських організацій поступово набувають в Україні сили, але фаховий рівень значної частини організацій все ще далекий від оптимуму і не завжди відповідає вимогам часу, що іноді провокує старання імітувати бурхливу діяльність. Як зазначають експерти Фонду “Європа ХХІ”, значна частина вітчизняних організацій функціонує, швидше, для заробітків у вигляді спонсорської і донорської допомоги. Зрозуміло, що декларування стурбованості суспільним благом і сприянням переходу України до демократії у такому разі є лише прикриттям для егоїстичних та споживацьких інтересів. Іноді громадські організації, відпрацьовуючи грантову допомогу, здійснюють дослідження, моніторинги, суспільні кампанії, які не тільки не відповідають елементарним фаховим стандартам, але й не мають жодного практичного значення. Водночас ці недержавні організації очікують від держави негайного врахування своїх “досягнень” і ухвалення владою відповідних рішень. До того ж підставою для “підозр” у непрофесіоналізмі є невчасність і неадекватність рекомендацій деяких недержавних організацій [24].

Як приклад наступного за списком критерію оцінки впливу діяльності громадських організацій на процеси демократизації суспільства - наявності в мікрооточенні громадської організації вагомих стейкхолдерів - можна навести функціонування євроклубів в Україні. Євроклуб — форма організації молоді, що сприяє творчій реалізації її членів, залученню молоді до участі в європейських ініціативах, інформуванню з питань європейської інтеграції, громадянській освіті та громадській діяльності молоді. Євроклуби можуть реєструватись як громадські молодіжні організації, або існувати при навчальних закладах, громадських організаціях, підприємствах.

Як зазначено на офіційному порталі проєвропейського громадянського суспільства в Україні “Європейський простір”, основними “стейкхолдерами” у розвитку євроклубів в Україні були Представництво Європейської Комісії в Україні та Міністерство освіти і науки України. Перше проголошує свою підтримку євроклубам в усій Європі, як основному інформаційному каналу Єврокомісії, що спрямований на молодь. Друге було зобов’язано ще у 2004 році сприяти створенню євроклубів при навчальних закладах відповідно до Державної програми інформування громадськості з питань європейської інтеграції на 2004—2007 роки. Крім того, реальну підтримку розвитку руху євроклубів надавали ряд проектів інституцій громадянського суспільства за підтримки таких донорів, як Міжнародний фонд “Відродження”, ПАУСІ, Фонд імені Стефана Баторія, МЗС Польщі та інші. Однак, євроклуби в переважній більшості випадків залишались сам на сам зі своїми проблемами, відсутністю інформації, ресурсів, досвіду, підтримки тощо. Постійної мережевої діяльності євроклубів не було, окрім окремих заходів, де такі мережі поставали ad hoc. На нашу думку, на тлі формальної вагомості названих стейкхолдерів, вони підтримували розбудову мережі євроклубів лише офіційно, для звітності. Тому і досі, за понад десятиріччя становлення справжньої мережі євро клубів в Україні не відбулось з різних причин, переважно пов’язаних з нерозумінням сутності євроклубів та потенційної ролі цієї форми організації молодіжної активності у справі європеїзації суспільства, ефективнішої реалізації європейського вибору України [435].

У цілому, наведені приклади дають змогу підкріпити виокремлені нами критерії для оцінки ефективності впливу громадських організацій на демократизацію суспільства в особистісному вимірі. Яскравим і переконливим свідченням того, що процеси демократизації ефективно розгортаються, може бути формування демократичної культури населення, насамперед таких її елементів, як^: розуміння і вірність основних цінностей демократії, відданість легітимності системи, дотримання меж своїх повноважень переважною більшістю державних службовців.

8.2.