Термінологічне підґрунтя аналізу впливу громадських організацій на демократизацію суспільства (В. П. Бех, М. А. Бойчук)

Послідовно розглянемо зміст концепту “демократизація громадянського суспільства”. Аналіз почнемо з терміну “демократизація”, оскільки цей процес має бути головною властивістю нового стану суспільства після завершення дії громадських організацій.

Про третього учасника — негромадянське суспільство, що знаходиться у просторі соціального організму країни, ми подамо відомості пізніше, оскільки воно не є головним учасником процесу демократизації, а, навпаки, заважає йому, породжуючи мутантну форму цілого.

Демократизація - це процесуальна форма буття демократії. Саме на основі цієї ідеологеми ми маємо формалізувати і дослідити низку атрибутивних характеристик процесу демократизації соціального життя за допомогою вивчення місця і ролі громадських організацій у реалізації владних повноважень у соціальному організмі країни. Насамперед, має йтись про таке: форми, завдяки яким громадські організації долучаються до влади у суспільстві (пряма, представницька та ін.); рівні (наддержавний /наднаціональний, державний/ національний, територіальний /регіональний/місцевий); напрями, за якими просувається демократія у суспільство; співвідношення владних повноважень держави і громадянського суспільства; технології здійснення владних повноважень громадськими організаціями; реальний вплив громадських організацій на вирішення суспільних проблем; міру демократичності української держави; ступінь свободи, притаманний громадянам країни та їх добровільним об’єднанням.

Отже, для уточнення змісту терміну “демократизація” ми звертаємось до базової категорії “демократія” (з грец. - “народовладдя”, від “демос” - народ і “кратос” - влада) - форма організації суспільства, його державно-політичного устрою, що ґрунтується на визнанні народу джерелом влади, послідовному здійсненні принципу рівності і свободи людей, їх реальної участі в управлінні справами держави і суспільства [479].

Демократія вимагає, щоб влада цілком належала народові. Він здійснює її безпосередньо шляхом прямої участі у вирішенні державних і громадських справ (референдуми, плебісцити, демонстрації, мітинги, збори громадян, народні ініціативи тощо) або через обраних ним представників (депутатів) у представницькі органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Через інститути народних засідателів і присяжних відбувається участь громадян у здійсненні судової влади. Представницькі органи і посадові особи у демократичній державі, переважно, обираються. Показником якості демократії, свідченням її дієвості є політична та економічна стабільність суспільства.

Реальний вплив демократії на розвиток суспільства оцінюється з погляду створення у ньому гідних людини засад життя і діяльності, забезпечення гарантій прав та свобод, честі і гідності людини та громадянина незалежно від соціального стану, статі, віку, національності і віросповідання, а також свободи визначення людиною своєї життєдіяльності в політичній, економічній, соціально-культурній, національній та інших сферах на основі різних форм власності, плюралізму думок, вільного волевиявлення особистості, її активної участі у суспільних процесах.

Реальна, а не уявна демократія - це не тільки формальна рівність правових можливостей, але насамперед їх всебічне забезпечення. Формула “народ є джерелом влади” стає не просто декларацією, а фактичним станом справ у суспільстві. Демократія передбачає поважання права і закону, наявність у суспільстві сталої законності і міцного правопорядку, послідовне здійснення принципу поділу державної влади за її функціональними формами на законодавчу, виконавчу й судову.

Демократії притаманні широкі асоціативні зв’язки на всіх рівнях суспільного життя, інституційний і політичний плюралізм: партії, профспілки, народні рухи, масові об’єднання, асоціації, спілки, товариства, які об’єднують людей за різноманітними інтересами і нахилами. Інтеграційні процеси слугують розвиткові державності, демократичних засад усього суспільного життя, а також свободи особи.

Громадські органи, крім активної участі у виробленні рішень, пропозицій і рекомендацій, здійснюють також реальний контроль за виконавчою владою. Участь народу в управлінні справами суспільства і держави стає справді масовою. Складається ситуація, коли об’єкти і суб’єкти управління ніби збігаються. Здійснюючись з волі більшості, демократизація управління водночас враховує також інтереси меншості, використовуючи метод погодження рішень під час їх розробки.

У демократичній державі існує розподіл повноважень між центром і місцевими органами влади. Перші вирішують питання, від яких залежить існування всього суспільства, його життєздатність: екології, розподілу праці в міжнародному, регіональному і світовому співтоваристві, запобігання конфліктам тощо, другі — забезпечують вирішення питань місцевого самоврядування, економічного, соціального і культурного життя людей у містах, селах, селищах, а також в адміністративно-територіальних осередках, до яких ці населені пункти належать.

Таким чином знімається проблема концентрації і монополізації влади в державі й суспільстві. Демократія є об’єктивною умовою формування і функціонування громадянського суспільства і правової держави, вона сприяє процесам національного визволення, забезпечення

суверенітету нації, утворенню і розвитку національної державності.

Демократія як суспільне явище пройшла складний і довгий шлях багатовікового розвитку. Історично вона має багато типів, форм, особливостей вияву (громадська, племінна, антична, буржуазна, постіндустріальна та ін.). Вчення про демократію свідчить, що, набуваючи різних форм, вона завжди залишається одним з методів організації і здійснення влади, знаряддям певних суспільних сил для проведення своєї політики. Немає і не може бути демократії “взагалі”, “чистої”, “надкласової”. Завжди були і є конкретними форми її вияву.

Однаковий режим може бути за різних форм правління та організації влади. Так, за формою правління Великобританія, Швеція, Норвегія, Данія — обмежені монархії, ФРН та Італія — парламентські республіки, США і Франція — президентські республіки, але державний, політичний режим у цих країнах один і той самий — демократичний.

Навпаки, в країнах з однаковою формою правління політичний режим може бути різним. Парламентська республіка як форма правління утвердилась у багатьох країнах, але панівний у них політичний режим різний — від демократії в її класичному вигляді до звичайного фашизму.

У наш час демократія стає адекватною тим новим проблемам, що їх висуває перед людством сучасний стан цивілізації. Найповнішого розвитку вона набуває у процесі формування громадянського суспільства і правової держави. Правова демократична держава може існувати тільки за умов громадянського суспільства, забезпечуючи функціонування його демократичних інституцій.

Демократія є фундаментом правової держави і громадянського суспільства, вона стає реальним способом життя суспільства, показником його соціальної якості, каталізатором ефективного суспільного розвитку, сприяючи активізації громадської активності людей, їх виробничої діяльності, подоланню байдужості до дій влади, утвердженню у громадян почуття обов’язку і відповідальної поведінки у всіх сферах суспільних відносин.

Для суспільства, що оновлюється, демократія є фактором утворення і розвитку справжньої колективності — важливої соціальної, культурної і політичної сили, яка формує суспільство і людину саме демократичного типу.

Сутність демократії в її соціальному, політичному та економічному виявах визначається її можливостями як морального й духовною чинника, домінуючого в суспільній свідомості. Основи демократії, її інститути, умови її утвердження і функціонування визначено в основному законі держави — конституції. У статті 1 Конституції України проголошено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою [192].

Демократизм нашої держави і всього українського суспільства визначається республіканською формою правління, де громадяни мають право обирати Верховну Раду України - законодавчий орган, Президента України, вирішувати питання місцевого самоврядуваня тощо.

Про високий рівень демократії в Україні свідчить система закріплених в її Конституції прав і свобод людини. Всі громадяни мають рівні конституційні права і свободи, переважна більшість з яких є визначальними для розуміння України як демократичної держави. Далеко не всі, навіть демократично розвинені держави, мають закріпленими у своїх конституціях такі положення демократичного спрямування, які містяться у Конституції України. Проте ще не всі ці конституційні положення відображають реальність сучасного становища української й суспільства, багато з них є стратегічними завданнями, які мають бути вирішальними для формування в Україні послідовної і найповнішої демократії, яка б відповідала високим стандартам цивілізованого світу.

Отже, демократизація - це процес оволодіння громадянським суспільством як суб'єктом історичної дії владними повноваженнями для участі в управлінні власними країни.

(громадськими) справами в структурі соціального організму

Далі є потреба проаналізувати іншу складову основного поняття дослідження, а саме — громадянське суспільство. Зазвичай дослідники виділяють, як відомо, “широке” і “вузьке” тлумачення поняття суспільства [36, с. 351—352; 65; 298]. У “широкому” розумінні суспільство розглядається як частина матеріального світу, яка відособилася від природи і яка являє собою форму життєдіяльності людей, що історично розвивається. У “вузькому” розумінні суспільство — це певний етап людської історії.

Нас у цьому дослідженні передусім цікавить широке трактування цього поняття, оскільки саме воно забезпечує застосування системного підходу до визначення суспільства, який дає можливість осмислити основні особливості влади як глобального соціального явища і її фундаментальну роль в найскладнішій соціальній системі, якою є все людське співтовариство загалом.

Системний підхід до осмислення суспільства почав своє формування у другій половині XIX столітті (К. Маркс та ін.) і остаточно сформувався протягом ХХ століття (Н. Луман, Т. Парсонс та ін.). У рамках цього підходу суспільство розглядається і визначається як соціальна система, тобто як деяке соціально—матеріальне утворення, в якому зв'язок утворюючих його елементів сильніше за зв'язок останніх з елементами, що не входять в це утворення [14; 20; 439; 460].

Крім того, у визначенні суспільства спостерігається постійне суперництво двох взаємовиключних тенденцій у поясненні його походження і соціальності. Згідно з однією з них, суспільство — це природне утворення, згідно з другою, суспільство — це штучна побудова, штучний механізм, сконструйований людьми для блага індивідів. До тих, хто поділяє перший погляд відносяться, як відомо, О. Конт, Г. Спенсер, Т. Парсонс, Р. Мертон, А. Етціоні, а до другого - Дж. Локк, Т. Гобс, Ж. Руссо та деякі інші.

Суспільство як соціальна реальність цікавило багатьох видатних учених, кожний з яких намагався дати йому своє тлумачення. Так, К. Маркс [241, c. 493] визначав його як “продукт взаємодії людей”. О. Богданов [34] вважав, що “суспільство — це економічна організація, що виникла стихійно”. Тобто К. Маркс і О. Богданов вважали, що суспільство є результатом виробничих відносин між людьми.

Т. Парсонс [298] визначав суспільство як соціальну систему, якій притаманна найвища самодостатність, що забезпечує функції цілепокладання, адаптації, інтеграції й відтворення зразка. Він писав: “У найбільш розповсюджених теоретичних уявленнях, якими оперує функціоналізм, суспільство взяте як система соціальних відносин, і спеціальних вузлів, низок таких відносин. Система організується в упорядковане і самозберігаюче ціле загальними зразками норм і цінностей, що забезпечують і взаємозв’язок частин і наступну інтеграцію цілого” [162, c. 238]. Тут для нас дуже важливим момент виділення Т. Парсонсом “зразків норм і цінностей”, до аналізу яких ми далі обов’язково повернемось, оскільки в цьому вбачаємо пояснення духовної природи влади. Поєднання системи норм, зразків поведінки з “регулюючими” їх цінностями Т. Парсонс називає лигітимізацією нормативної системи, завдяки якій остання інтегрується з культурною системою суспільства [297, c. 25—37].

Дж. Тернер [417], узагальнюючи базові ідеї теоретиків функціоналізму (Т. Парсонса, Р. Мертона та ін.), відзначає, що “суспільство, як самодостатня система, аналогічно організму, вочевидь, має певні базові потреби й нужди, задоволення яких необхідні для його виживання, збереження гомеостазу й рівноваги”.

На думку Ф. Гідінгса [9], суспільство - це особливого роду організація, що є частково продуктом “безсвідомої еволюції”, а частково — результатом “свідомого плану”.

Водночас Е. Шилз [473, с. 341—360] стверджує, що “суспільство — це не просто сукупність людей, що об’єдналися, а сукупність споконвічних і культурних колективів, що взаємодіють і обмінюються послугами одне з одним. Цим самим колективи утворюють суспільство в силу свого існування під загальною владою, що здійснює свій контроль над територією, визначеними кордонами, підтримує й насаджує більше або менше загальну культуру”.

За визначенням Г. М. Васильєва [45], суспільство — це “цілісність, що самоорганізується і керується колективним розумом”. При цьому “колективний розум виступає ядром процесів самоорганізації на рівні суспільства”.

Серед численних спроб визначення поняття суспільства як соціальної системи, на наш погляд, заслуговує на увагу підхід С. Крапівенського, який підкреслює, що суспільство у цілому як система має надскладний і ієрархічний характер [203]. І це цілком справедливо, враховуючи, що в об’єктивній реальності існує нескінченна безліч різних соціальних систем (сім’я, клас і ін.), які входять у більш складні соціальні системи (нація, населення країни і ін.), а ті, у свою чергу, утворюють єдину надскладну ієрархічну соціальну систему — людське суспільство у цілому. Ця надскладна ієрархічна соціальна система являє собою впорядковану, самокеровану цілісність безлічі різноманітних суспільних відносин, носієм яких є індивід і ті соціальні групи, в які він включений. Це визначення дає можливість сформулювати низку положень, які відображають основні характерні риси суспільства як соціальної системи і які мають принципово важливе значення для розкриття змісту поняття влади громадянського суспільства.

Отже, громадянське суспільство тяжіє до тих утворень, що виникли природним шляхом, тому воно й керується природним правом. Крім того, йому притаманна влада, але вона теж має не штучний, а природний характер, тобто вона виникає, функціонує і застосовується людьми не на тих засадах, що склалися у адміністративно-командній піраміді.

Визначальним моментом для оцінки місця і ролі громадських організацій у дискурсі подальшого саморозгортання соціального світу є розуміння суспільства та його співвідношення з державою в епоху глобалізації. Відповідь на це питання має дати соціологія, що має його за свій предмет.

Виявляється, що теорія суспільства [113] панувала у соціології не так як визначення її дослідницького поля, а як пояснювальний принцип, що пояснював сенс соціальної тотальності. Вона, теорія суспільств, виконує роль соціальної картини світу, горизонту розуміння, що задає сенс і орієнтацію усім без винятку теоретичним побудовам і емпіричним дослідженням.

Кінець XX століття і початок XXI століття в соціології як науці — і більш широко — в соціологічному аналізі історичного життя — являється в досить заплутаному і навіть парадоксальному вигляді. Ця парадоксальність і заплутаність обговорення проблем виникає з внутрішньої суперечності двох базових інтерпретацій тези глобалізму, який висунутий як головна теза для опису фундаментальних процесів сучасності.

Теза глобалізму існує в двох варіантах: у теоріях сучасності як пізнього модерна, що розвиваються “нормальною” (у сенсі Т. Куна) соціологією, з одного боку, і в теоріях постмодерна - з другого.

Для теорій пізнього модерна глобалізм — це повсюдна реалізація соціальних принципів, закладених в суспільствах модерна, в культурі епохи Освіти; це процес уніфікації територій і взаємодій. Завдяки цьому сучасність виступає як зрілий модерном, не позбавлений, проте, тенденцій, що фрагментують його.

Для постмодерністських теорій сучасність — це кінець модерна, кінець епістемології і соціального порядку модерна, це оформлення мережевих комунікативних систем, на основі яких оформляються глобальні системи взаємодії.

Глобалізація означає посилення зв’язаності, ущільнення територій, ослаблення меж, що історично склалися між різними територіями. Посилення зв’язаності,

взаємозалежності, ущільнення взаємодії здійснюється на всіх соціальних рівнях і в різних сферах — економіці, політиці, культурі, науці, освіті. Глобалізація означає стиснення як простору, так і часу.

Процес глобалізації здійснюється через створення глобальної мережі культурних кодів і повідомлень. Мода, кінематограф, політичні події, природні катастрофи, терористичні акти, курси валют, проривні наукові технології — всі ці події, знаки і повідомлення існують одночасно, одразу для всіх, будучи всім однаково зрозумілі. Завдяки глобальним засобам масової інформації, глобальному мережевому суспільству всі живуть в одній системі подій і єдиній системі сенсів.

Глобалізація здійснюється як процес універсалізації, гомогенізації і уніфікації соціальних, політичних і економічних інститутів і процесів. Створюються формально схожі системи державного управління, політичних партій; системи фінансового контролю і управління; соціального і пенсійного забезпечення; аналогічні системи охорони здоров’я, освіти, підтримки науки і культури, спорту і так далі Виникають загальні форми соціального протесту, соціальних почуттів і уявлень. Типізуються соціальні позиції, робочі місця і функції, системи соціальної стратифікації і споживання, оформляються транснаціональні еліти.

Сказане дозволяє вказати на фундаментальну проблему, яку породжує процес глобалізації. Цією проблемою є колосальний тиск, який випробовує сучасний національно- державний порядок як “зверху”, з боку “наддержавних” структур і процесів, так і “знизу”, з боку процесів регіоналізації і мультикультуралізації.

Виникає питання — що ж відбувається з суспільством? Адже суспільства модерна склалися і існували у формі національних держав. Деякі сучасні дослідники глобалізму — Дж. Уррі, І. Валлерстайн та ін. — заговорили у зв’язку з цим про “кінець “суспільства”. Спостережувана, нібито, неадекватність базових соціологічних категорій сучасним соціальним реаліям дозволяє поставити питання і про адекватність самої соціології як науки і запропонувати їй заміну у вигляді дисципліни під ім’ям “історична соціальна наука” (І. Валлерстайн) [532, с. 25—36]

На думку Джона Уррі, сучасність, що характеризується як “виникаючий глобальний порядок — це порядок постійного безладу і порушення рівноваги” [531, с. 203]. Розвиток різних “мереж і потоків”, різних “переміщень розмиває ендогенні соціальні структури” суспільства. З огляду на це, завданням соціології повинно стати вивчення різних мобільностей — народів, предметів, образів, інформації і відходів, а також складних взаємодій між цими різними мобільностями і їхніми соціальними наслідками.

Йдеться, фактично, про новий “порядок денний” для соціології як “науки” і, головним чином, про характер і природу її предмету. Соціологія повинна стати, на думку Уррі, “дисципліною, організованою навколо мереж, мобільностей і горизонтальних потоків”. “Соціологія мобільностей” повинна замістити “соціологію соціального як суспільства”.

Отже, теза “кінця соціального” постмодерністській соціології 80-х — 90-х років ХХ століття трансформується в теорію “мережевого суспільства” у М. Кастельса і в “соціологію мобільностей” у Дж. Уррі. Нове бачення “соціального”, як затверджує Уррі, може бути реалізовано тільки за допомогою нового методу, що полягає у використанні метафор, на яких базується і в яких знаходить віддзеркалення наше розуміння соціального життя. Більше того, Уррі вважає, що “соціологічна думка, так само як і будь-яка інша форма мислення, не може реалізовуватися “неметафорично” [531, с. 21]. Такі метафори як “мережа”, “потік”, “мобільність” і покликані сприяти розробці теорій “глобалізації” і “глобального”. Саме ці метафори покликані створити нову соціальну топологію і метафорику “територій”, навколо яких, нібито, було організовано поняття “суспільство”.

Більшість сучасних співтовариств не припускають “географічної близькості” людей, що їх створюють. Йдеться про громадські організації, що існують у формі “груп самодопомоги”, організації “прямої” дії, комунітаристські групи, етнічні, екологічні, групи відпочинку та ін., які утворюються на основі загального інтересу в політиці, спорті, культурі, любові до тварин, їжі, до альтернативної медицини і так далі.

Такі утворення складаються на основі вільного вибору. Люди швидко приєднуються до них і швидко їх покидають.

Кожна така група виявляє своєрідне поєднання принципів приналежності і рухливості. Багато хто є свого роду культурами опору, горизонтальним продовженням мереж громадянського суспільства, розташовуючись як усередині, так і за межами національних держав.

Новим баченням “соціального”, пропонованим

М. Кастельсом, Дж. Уррі та іншими, фактично затверджується втрата соціологією своєї наочності, втрата поняттям “суспільство” свого змісту, як якогось впорядкованого або структурованого цілого. З огляду на це, виникає питання — про що йде мова: про неадекватність сучасних соціологічних понять і теорій або про реальні процеси руйнування старих суспільств?

Очевидність розгортання глобалізаційного процесу не викликає ніяких сумнівів. (І тому не випадково в шостому розділі цієї монографії ми приділяємо цьому аспектові поглиблену увагу). Проте не викликає сумнівів і те, що національно—державний порядок не пішов у минуле і присутній як на рівні міжнародного порядку, так і на рівні внутрішньодержавної політики.

Немає сумнівів і в тому, що сучасні суспільства втратили класичну класову структуру, яка репрезентувала себе в політичній дії класів, і є перш за все масовими суспільствами. Безумовно, масовість — це головна соціологічна характеристика сучасних суспільств, що характеризує як природу соціальних інститутів і соціального порядку, так і особливості систем соціальної стратифікації, тип соціального характеру і так далі

Більше того, очевидно, що і сучасні соціологічні теорії інформаційного суспільства, і постмодерністська соціологія як базова соціологічна модель співвідносяться саме з моделлю масового суспільства або мають її як основу. Наприклад, Жан Бодрійяр, один з головних авторів тез “кінця соціального”, “кінця порядку”, “кінця історії” в основу аналізу сучасності і обґрунтування своїх тез вважає саме критичну теорію масового суспільства, концепцію “маси” як “мовчазної більшості”. Решта всіх характеристик, такі як “інформаційне” або “мережеве”, характеризують це масове суспільство з погляду рівня його науково-технічного розвитку, фіксують використовувані ним

технологічні ресурси і засоби комунікації. Вони швидше є метафорами, ніж аналітичними соціологічними

характеристиками, що, до речі, і визнається авторами цих концепцій.

Ситуація виглядає таким чином. Сучасні суспільства, поряд зі стійкими, типовими характеристиками, володіють цілими характеристиками, яких вони набули в процесі історичної трансформації. Ці характеристики мають кумулятивний характер, кожна з них з’являлася на якомусь певному етапі історичного розвитку, але не витісняла вже наявні характеристики, а швидше модифікувала їх і відсовувала на задній план історичного або теоретичного аналізу.

Наприклад, розвиток третього сектора в економіці і формування відповідних груп професій, типів діяльності, ціннісних орієнтації і систем організації не означало, що суспільства перестали бути промисловими, капіталістичними, масовими і так далі. Це просто було проявом ще однієї якості, що отримала назву “постіндустріального” (неологізму, що швидше затемняє, ніж процесу, що пояснює суть), яка модифікувала вже наявні якості, але не відмінила їх і навіть не подолала їх (хоча як компонент “пост” припускає саме подолання).

Крім того, аналіз різних соціологічних теорій суспільства дозволяє зробити висновок про те, що часто соціологія, фіксуючи нові соціальні процеси, що роблять трансформуючий вплив на сталий соціальний порядок, йде шляхом використання метафорики, не вкоріненої в соціологічній поняттєвості, шляхом помітної журналістської фрази. Результатом є нагромадження нових слів і термінів, що створюють видимість появи нової теорії і принципово нового соціального стану, тоді як мова йде тільки про прояв нового процесу, що вимагає свого осмислення і вписування в наявну соціологічну традицію. Метафора може виконувати роль інтелектуальної провокації, але не більше того. Типовим прикладом у цьому відношенні представляється метафорика “інформаційного” або “мережевого” суспільства.

Сучасні суспільства не втратили свого “капіталістичного” або “промислового” характеру, коли почали використовувати інформаційні технології. Інформаційні технології зажадали зміни організаційних форм, управління, нових професій і так далі, але промислова якість суспільства не пішла в минуле, так само як і капіталістична система відносин, в рамках якої розвиваються нові інформаційні технології і комунікативні можливості.

Крім того, сучасні суспільства є масовими суспільствами, що не втратили при цьому своєї національно—державної специфіки. І не схоже, що вони втратять цю специфіку в майбутньому. Більше того, як показує досвід існування суспільств XX ст., перш за все, тоталітарних, масові суспільства породжують проблему регулювання соціального життя, у зв’язку з чим на передній план виступає держава як головна регулююча інстанція. Вже Карл Мангейм вказав на дві можливі стратегії соціального управління в масовому суспільстві — стратегію тоталітаризму і стратегію демократичного управління, що спирається на демократичні соціальні інститути, розвиток принципів народовладдя, а головне — на розроблену стратегію в області культури, освіти і виховання. Центральним моментом в розробці принципів демократичного управління суспільством було, на думку Карла Мангейма, формування відповідної системи демократичних цінностей, їх твердження в суспільстві і реалізація в сформованому соціальному порядку не без опори на державу.

Висновки, як представляється, очевидні. Суспільство як впорядкована єдність, як національно-територіальна освіта існує і в осяжному майбутньому існуватиме в реальності, а значить суспільство як соціологічна категорія є необхідним засобом теоретичного аналізу. Більше того, абсолютно очевидно, що сучасність вимагає серйозного соціологічного осмислення і створення соціологічної теорії сучасних суспільств, максимально звільненої від помітної несоціологічною метафорики. Аналітична ревізія соціологічної поняттєвості очевидно необхідна, але її слід починати не з поняття “суспільство”.

Якщо ж, намагаючись підвести деякий підсумок, перерахувати основні якості сучасних суспільств, спираючись на розглянуті теорії і процеси, то перелік виглядатиме, за висновками Н. Полякової, таким чином [314, c. 376].

1) Сучасне суспільство — це суспільство, економічна, господарська підсистема якого описується сучасними теоріями інформаційного суспільства.

2) Його соціальна підсистема найадекватніше відбита теоріями масового суспільства.

3) Відповідна культурна підсистема може описуватися класичними теоріями масового суспільства і сучасними теоріями постмодерна.

4) Що стосується політичної підсистеми, сфери держави, то мова тут йде про національну державу, що є з погляду своїх внутрішніх функцій соціальною державою.

5) Процес глобалізації, який є головним фундамен­тальним процесом, що характеризує сучасність, означає повсюдне розповсюдження цих характеристик на всі сучасні суспільства, що, проте, не означає, що розгортання глобалізації має безконфліктний характер.

У цьому суперечливому сприйнятті сучасною соціологією суспільства, нас цікавить, у першу чергу, що додає до терміну “суспільство” прикметник “громадянське”, тобто, визначимо як в літературі сьогодні трактується термін “громадянське суспільство”, що має, за свідченнями Є. Бистрицького, 57 варіантів свого тлумачення [194, с. 14].

Тож, при всій різноманітності інтерпретацій громадянського суспільства, переважна більшість дослідників сходяться на тому, що поняття громадянського суспільства застосовується для вивчення неполітичної частини суспільної системи і має певне аналітичне навантаження лише у випадку розмежування суспільства і держави. Воно протистоїть і негромадянському суспільству. На наявність поза громадянським суспільством елементів звернув увагу у свій час ще Г. Гегель, який виходив не з природних прав, а з громадянства (членів общини і городян) як певної спільноти, цілісності, як із самодостатнього загального. У нього громадянське суспільство характеризується як таке, що уособлює результат диференціації між сім’єю й державою [80, с. 228].

Не вдаючись до особливої вигадливості, Г. Гегель називає, як відомо, елементами громадянського суспільства сім’ю і стани (землероби, ремісники, фабриканти, торговці), які утворюють дві підвалини цього суспільства. Стани утримуються зсередини добропорядністю й становою честю. Чернь - паразитична асоціальна маса, позбавлена добропорядності й станової честі — випадає зі структури громадянського суспільства, однак утримується в суспільстві.

Індивід є, на думку Г. Гегеля, самоціллю в громадянському суспільстві. “Індивіди як громадяни є приватними особами, метою яких є їхній власний приватний інтерес” [80, c. 231]. Проте індивід не в змозі самостійно досягти всіх своїх цілей, не скориставшись результатами праці інших. Тобто індивід реалізується як самоціль, тільки вступивши в систему суспільних зв’язків. “Егоїстична мета, — пише Г. Гегель — зумовлювана у своєму здійсненні загальним, засновує систему універсальної залежності, так що засоби існування і благо одного і його правове буття переплетені із засобами існування, благом і правом усіх, ґрунтуються на цьому і лише завдяки цьому дійсні й забезпечені” [80, с. 231]. “Я, — пише Г. Гегель далі, — зобов’язаний орієнтуватися на іншого, що надає [індивідуальному] форму всезагальності. Я отримую від інших засоби задоволення своїх потреб і тому повинен рахуватися з їхньою думкою. Але водночас я змушений виробляти засоби для задоволення потреб інших. Отже, одне переходить в інше: все приватне стає таким чином громадським” [80, с. 236—237].

Стани в розумінні Г. Гегеля — це щось на зразок об’єднань громадян, кожному з яких належить своє визначене місце в системі зв’язків. Доброчинність і станова честь вимагають, щоб індивід, причому за власним визначенням, перетворився на один з моментів громадянського суспільства завдяки своїй діяльності, становості і вмінню [80, с. 245].

Громадянство поза станами й суспільними зв’язками — це чернь. У черні “відсутня честь, яка змушує людину забезпечувати своє існування власною працею, і вона разом з тим претендує на забезпечення свого існування як на своє право” [80, с. 271]. Сам Г. Гегель вважав, що таким правом чернь наділяти не слід: суспільство, не знімаючи із себе відповідальності за надання індивідові громадських засобів існування, має водночас “захистити себе від себе самого. Мова йде не тільки про голодну смерть, але й про більш віддалену проблему про перешкоду утворенню черні” [80, c. 269].

Послідовно відстоюючи тезу про недопущення будь-яких форм суспільного паразитизму й утриманства, Г. Гегель із сумом констатував: “ В Афінах діяв закон, який зобов’язував кожного громадянина звітувати, на які кошти він живе; тепер же вважають, що це нікого не стосується” [80, c. 269].

Сьогодні поза громадянським суспільством і державою існують більш потужні суб’єкти, що не тільки прагнуть, а й фактично володіють владою. Йдеться про представників тіньового бізнесу та криміналітету. Тож воно, громадянське суспільство, має певні якісні характеристики. Тому його не слід змішувати із “людським суспільством” взагалі ні історично, ні структурно, ні культурно.

Історично, громадянське суспільство виникло на певному етапі розвитку західної цивілізації [294, c. 71], зазнало певних змін у процесі своєї еволюції і має історичні (часові) та національні (просторово-географічні) різновиди,

поширюючись у наш час на різні регіони і континенти. При цьому історичний аспект ми залишаємо без уваги, оскільки для цього немає часу.

Структурно, громадянське суспільство є підсистемою суспільства як цілого, яка наближається до соціальної (соціетарної) сфери суспільного життя. У зародковому стані вона фактично присутня в кожному сучасному суспільстві. Однак суспільства різняться її розмірами (вона може, як за тоталітаризму, прямувати до нуля, а може охоплювати основний простір людської життєдіяльності) та за її якістю: рівнем розвиненості, повноцінністю функціонування, системою цінностей.

Як підструктура суспільної системи, громадянське суспільство, у свою чергу, має складну внутрішню структуру, до якої входять компоненти інституційного плану і певний тип культури [294, c. 78].

Інститутами громадянського суспільства, що здатні бути носіями або суб’єктами владних відносин, є:

1) добровільні громадські організації і громадські рухи, а також політичні партії на перших стадіях свого формування, поки вони ще не задіяні в механізмах здійснення влади;

2) незалежні засоби масової інформації, що обслуговують громадські потреби та інтереси, формулюють і оприлюднюють громадську думку; громадська думка як соціальний інститут;

3) у певному аспекті — вибори та референдуми, коли вони служать засобом формування і виявлення громадської думки та захисту групових інтересів;

4) залежні від громадськості елементи судової і правоохоронної системи (як—то суди присяжних, народні міліцейські загони тощо);

5) на Заході є тенденція зараховувати до інститутів громадянського суспільства також розподільчо—регулятивні інститути сучасної держави загального добробуту;

6) неурядові організації.

Закон України “Про об’єднання громадян” [139], дає таке трактування поняття “об’єднання громадян”: “Об’єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод”. Об’єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) відповідно до Закону визнається політичною партією або громадською організацією [139].

Одним із найтиповіших прикладів об’єднання громадян виступає територіальна громада, яка згідно із Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” [136] має таке визначення: територіальна громада — жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

В аспекті культури, охарактеризована вище підсистема суспільства може називатись громадянським суспільством лише за умови, якщо в ній не тільки наявна певна кількість (мережа) добровільних асоціацій та інших громадських інституцій, але й панують цінності громадянської культури, спілкування відбувається на засадах довіри й толерантності. Тобто, громадянське суспільство — це не лише сфера, але й тип взаємодії, певна модель соціальної організації, з притаманними їй якісними характеристиками, а саме-' суб’єктами взаємодії в громадянському суспільстві є вільні і рівні індивіди, які вірять у свою здатність вирішувати малі і великі справи в суспільстві; вони зорієнтовані на громадські справи, вболівають за суспільні проблеми; індивідуалізм та конкурентність у їх діяльності поєднуються з відносинами взаємної довіри та співробітництва, здатністю йти на компроміси, поміркованістю і толерантністю.

Громадянська культура є культурою участі і підтримки, з прихильним ставленням громадян до політичної системи, збереженням необхідного для стабільного розвитку демократії балансу між активністю і пасивністю громадян. Така культура не може сформуватися без наявності значного числа власників, які ні від кого не залежать матеріально, так само, як і без правової захищеності індивідів. Тому громадянське суспільство — це сфера спілкування, взаємодії, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави і в якій переважають громадянські цінності.

Тільки сукупність історичних, структурних і культурних рис громадянського суспільства дає нам його “нормативний образ”, розкриває сутність цього поняття як ідеального типу. З переходом на описовий рівень ми можемо встановити міру наближеності конкретних суспільств до визначеного в такий спосіб ідеалу, сказати, наскільки в ньому розвинені структури і культура, притаманні саме громадянському суспільству.

Із поняттям громадянського суспільства та твердженням про його наявність пов’язують: існування в суспільстві незалежних від держави громадських організацій, або як тепер прийнято говорити — “третього сектора”; в науковому відношенні, це координація дії всієї соціальної структури через низку добровільних асоціацій; присутність в державі фактору впливу на державну політику, тобто наявність груп тиску та інших суб’єктів впливу на політичний процес у суспільстві.

Суспільство загалом стає громадянським, якщо у ньому розвинена названа вище система інститутів і взаємодій. Цей підхід розповсюджений у публіцистиці, але його вживають і науковці, маючи на це ті підстави, що у суспільстві з розвиненою мережею громадських організацій, громадським спілкуванням тощо міняється тип політичної культури. Вона теж стає цивільною, громадянською і змінює спосіб функціонування усіх суспільних інститутів. Його також ототожнюють з усією позаполітичною чи позадержавною сферою суспільного життя.

Кожне з цих тлумачень має свої підстави. Заперечити можна хіба що проти першого підходу як вузького (механістичного), та останнього, як формального, що не вказує на якісну специфіку феномена громадянського суспільства. Інші ж тлумачення цього явища мають право на існування як відображення певних сторін, аспектів громадянського суспільства, пов’язаних з виконанням ним своїх специфічних функцій.

Найголовніші функції громадянського суспільства є втіленням основних напрямів діяльності його інститутів та їх впливу на суспільне життя. По-перше, громадянське суспільство є засобом самовиразу індивідів, їх самоорганізації і самостійної реалізації ними власних інтересів. Значну частину суспільно важливих питань громадські спілки та об’єднання розв’язують самотужки або на рівні місцевого самоврядування. Тим самим вони полегшують виконання державою її функцій, бо зменшують “тягар проблем”, які їй доводиться розв’язувати.

По-друге, інститути громадянського суспільства виступають гарантом непорушності особистих прав громадян, дають їм впевненість у своїх силах, служать опорою у їх можливому протистоянні з державою, формують “соціальний капітал” — ті невід’ємні риси особистості, завдяки яким вона стає здатною до кооперації та ефективних солідарних дій, користуючись довірою та авторитетом.

По-третє, інститути громадянського суспільства систематизують, впорядковують, надають регульованості протестам і вимогам людей, які в іншому випадку могли б мати руйнівний характер і в такий спосіб створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади.

По-четверте, ці інститути виконують функцію захисту інтересів певної групи в її протиборстві з іншими групами інтересів. Завдяки їм кожна група отримує шанс “бути почутою на горі” владної піраміди.

Функціональна характеристика вказує на роль громадянського суспільства у суспільній системі, на те, чому його розглядають як опору демократії і як вияв свободи. Але громадянське суспільство не зможе повноцінно виконувати названі функції, якщо відсутній бодай один з найголовніших його атрибутів, до яких слід віднести: наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, наслідком чого є формування сфери громадського (цивільного) життя і громадської думки; організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами; незалежні від держави, добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні; зорієнтована на громадські інтереси та публічну політику діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва.

Соціологу—парсоністу із Каліфорнійського університету (США) Джері Александеру належить найкоротше за кількістю слів і водночас найширше за значенням визначення цього феномена: “громадянське суспільство - це сфера людської солідарності”. Близьким до нього є погляд іншого американця — Майкла Уольцера, який описує громадянське суспільство як “простір непримусової людської асоціації”.

Отже, громадянське суспільство — це сфера добровільної взаємодії індивідів і тих груп та організацій, які вони утворюють. Однією з цілей взаємодії є формулювання, висловлення і захист індивідами та їх об’єднаннями своїх інтересів. Це той зріз суспільних відносин, коли громадські організації виступають як групи інтересів, що є посередниками в стосунках індивідів з владою та рештою суспільства.

Групи перебувають у стані перманентного протиборства. І якщо вони достатньо чисельні та впливові, то їх взаємне побоювання не тільки не підриває стабільність плюралістичної демократії, але й зміцнює її. Адже представникам заінтересованих груп доводиться постійно шукати шляхів до примирення, вести переговори, заключати союзи, тобто відмовлятись від політики силового тиску і формувати політичну культуру компромісів.

Суспільства, в яких визнання різноманітності групових інтересів поєднується з захистом індивідуальних прав особистості, функціонують як громадянські суспільства. В рамках таких суспільств люди об’єднуються в асоціації та виходять з них, конкурують з іншими спілками та групами інтересів, а також заявляють про свої вимоги державі як рівні і вільні індивіди, права яких захищені конституцією і законами. Отже, поняття громадянського суспільства характеризує також плюралістичний тип співіснування, організації і захисту групових інтересів та їх стосунків із державою, який істотно відрізняється від двох інших типів — клієнтелізму і корпоратизму. У цьому аспекті, аналіз взаємодіючих групових інтересів є нічим іншим як емпіричним дослідженням громадянських суспільств.

Цікаво, що при наявності популярного визначення, яке стверджує, що громадянське суспільство — це плюралізм і організація інтересів незалежно від держави, дослідження громадянського суспільства і груп інтересів переважно проводиться окремо одне від одного. Причини такого парадоксального факту можна пояснити тим, що організовані групи інтересів існують у двох різних іпостасях. З одного боку, вони є осередками взаємодії, спілкування й солідарності, провадження власне громадського (публічного) життя та спільного (колективного) вирішення проблем. У цій іпостасі їх прийнято характеризувати в термінах громадянського суспільства і брати до уваги, насамперед, їх соціальну й соціалізуючу роль. У відриві від інших функцій вона часто відкриває шлях до ідеалізації громадянського суспільства.

З другого боку, ті самі групи прагнуть відстояти свої інтереси в межах усього суспільства, втручаються в політику, здійснюють тиск на владу. Як наприклад, це робили під час помаранчевої революції Молодіжна неполітична організація “Пора”, або Комітет виборців України. У цьому випадку їх, зазвичай, розглядають як групи інтересів та групи тиску, піддаючи критичним оцінкам. Проте саме завдяки цій діяльності члени організацій проходять політичну соціалізацію і стають повноцінними громадянами, здатними протидіяти спробам узурпації влади, захищати свої інтереси політичними методами тощо. Організаційний плюралізм здатний перетворити людей, що мають спільні групові інтереси на суб’єктів суспільного й політичного життя. Саме він забезпечує можливість активного громадського життя і веде до утворення партій, які є наступною ланкою представництва специфічних групових інтересів та їх захисту політичними засобами.

Спрощеним є зображення громадянського суспільства сферою, вільною від політики. Але не менш однобокою є і його надмірна політизація, прирівнювання громадянського суспільства до політичної опозиції, ототожнення з радикальними рухами, спрямованими проти держави. В одних типах громадянських суспільств домінують соціальні функції громадських об’єднань, в інших, навпаки, головною є політична залученість та політична діяльність. Але ці типи можуть видозмінюватись, переходити з одного стану в інший, бо немає непрохідної стіни між політикою і громадянським суспільством.

Групи інтересів, що утворені зовсім з іншою, ніж тиск на владу, метою, несподівано для себе можуть зіштовхнутися з необхідністю діяти політичними методами, а отже, перетворяться на учасників політичного процесу. З другого боку, масові політичні рухи, що виступають з вимогою повалення недемократичних режимів, пізніше неминуче розпадаються, атомізуються і на їх основі утворюються помірковані, але більш стійкі організації. Масові рухи за означенням не є виявом розвинутого чи стійкого громадянського суспільства. Це є інший, специфічний спосіб взаємодії, адекватний кризовим періодам у житті окремих сфер суспільного життя або й цілого суспільства.

Як свідчать дослідження масових політичних рухів, така активність не може і не повинна бути тривалою. Тому затухання масових рухів у країнах Центральної і Східної Європи аж ніяк не може розглядатися як занепад чи криза громадянського суспільства. Рухи були проявом громадянської свідомості у політико—юридичному значенні громадянства (як citizenship). Їм на зміну мають прийти стійкі, організовані форми громадянського життя у соціальному сенсі (як civil life).

У громадянському суспільстві домінантними в публічній сфері є суспільні, громадські інтереси. З усвідомлення альтернативності шляхів їх захисту народжуються демократичні багатопартійні системи. Їх виникнення пов’язують з потребою встановлення стійких каналів зв’язку між багатоманітними структуризованими групами інтересів і владними інститутами. Громадянське суспільство розглядається як підстава і опора демократії, а демократія, з її складовою — багатопартійною системою, як перенесення властивого громадянському суспільству соціального плюралізму на політичний рівень. Однак багатопартійна система ще не є наслідком утвердження громадянського суспільства.

В розвинених демократичних державах політичні партії безумовно є виразниками тих чи інших групових інтересів, хоч вони опираються не на окремі групи, а на їх конгломерати. Партії акумулюють групові інтереси, узгоджують їх з загальносуспільними інтересами та в узагальненому вигляді підводять під свої платформи. Якщо партії ведуть себе саме так, то вони є програмно—політичними партіями. Виборці в такому випадку голосують за певну партію, пов’язуючи з її перемогою свої надії або на загальне покращення становища в країні, або на врахування інтересів своєї групи в державній політиці разом з інтересами низки інших груп.

У перехідних системах, де інститути громадянського суспільства ще не зміцніли, інтегровані суспільні інтереси часто підміняються вузько груповими інтересами тих, хто об’єднався в партію. Така партія приваблює на свій бік тих виборців, які сподіваються на отримання певних особистих вигод внаслідок її перемоги. Так виникають клієнтельні партії (кланові, олігархічні), які нічого спільного із становленням громадянського суспільства не мають. Клієнтельські партії — це патронажні організації, які приділяють значну увагу організаційним аспектам роботи, і мають забезпечувати постійними ресурсами (“клубними благами”) свої членів і симпатиків, лояльність яких повністю базується на наданні їм матеріальних благ і підтримки.

Значно важче розбудовувати програмні партії, особливо в умовах невисокої громадянської свідомості. Їм нелегко нарощувати свій вплив серед виборців, особливо якщо вони не були при владі і не довели ділом соціальної спроможності своїх програм. Однак саме від цих партій найбільше залежить стабілізація демократичних режимів, формування партійних систем західного типу. І саме наявність таких партій свідчить про розвиненість громадянського суспільства.

Отже, громадянське суспільство — це, з одного боку, - об’єктивно існуюча суспільна реальність, підсистема суспільства як цілого, яка розвивається в політичному просторі і часі, має свої стадії та географічно—територіальні різновиди. А з другого — це теоретична абстракція, “ідеальний тип” за допомогою якого намагаються розпізнати цю реальність і глибше осмислити суспільну систему під певним, специфічним для теорії громадянського суспільства кутом зору.

І дійсність, і теорія еволюціонуючи в часі, зазнали змін, які було узагальнено під назвами “громадянського суспільством — І, —ІІ та — ІІІ”. Це — часові або історичні моделі громадянського суспільства. Поряд з ними можуть бути виділені моделі, в яких враховані переваги тих чи інших функцій у життєдіяльності громадянських суспільств. Вони також властиві певним етапам його еволюції, або певним країнам. Варіантом такого “моделювання” є виділення Ненсі Розенблюм таких різновидів громадянського суспільства як “демократичне”, “посеред­ницьке” та “виборче громадянське суспільство” [485].

“Демократичне громадянське суспільство” вирізняється насамперед тим, що його суб’єкти роблять наголос на політичний участі та потенційній опозиційності громадських об’єднань до владних структур (функція противаги). Головною справою громадянських об’єднань тут є прищеплення громадянам почуття політичної дієспроможності, здатності до розгляду політичних питань, а також схильності розглядати їх в ім’я загального добра. Для цієї цілі, вони повинні внутрішньо бути ліберально—демократичними “міні— республіками” орієнтованими на публічні арени обговорення і здійснення політики” [455].

Посередницьке громадянське суспільство” розглядається як агент формування таких чеснот як вихованість, “соціабельність”, здатність до солідарного вирішення проблем. Воно націлює громадян на соціальні зв’язки, принципи громадянськості, відкритості, товариськості і відповідальності — якості, що тримають плюралістичну ліберальну демократію разом (за Токвілем). У посередницькому громадянському суспільстві “від асоціацій не очікують формування політичних вимог, і соціальне співробітництво зовсім не обов’язково має трансформуватись у політичне представництво”.

“Виборче громадянське суспільство” докладає зусиль до підвищення економічної ефективності і загального добробуту. Це нова тенденція в розумінні його функцій, але саме вона найбільше відповідає умовам сучасності. Пропонуючи цю модель як найбільш перспективну, Н. Розенблюм посилається на Гегеля, який писав про суперечливість та обмеженість морального впливу громадянського суспільства, в якому переважають егоїстичні інтереси, вузько групова прив’язаність, бідність — риси, що й сьогодні загрожують єдності громадянського суспільства і вимагають “різноманітних виправлень”. Про необхідність розвитку громадянського суспільства саме в цьому напрямі пишуть також теоретики сучасного егалітарного лібералізму та учасницької демократії (М. Вольцер, Б. Барбер та інші).

Простір громадянського суспільства наповнений специфічними формами влади.

Особливо багато прикладів недержавної влади ми знаходимо у працях В. Леніна. Наприклад у лекції “Про державу” 11 липня 1919 року він наводить такі приклади недержавної влади, як: “влада старійшин роду”, “влада жінок”, “влада рабовласників”, “влада одного”, “невиборна влада”, “влада меншості”, “влада поміщика”, “влада капіталу”, “влада грошей”, “влада купки міліардерів”, “влада народу”, “влада загальнонародна”, “влада радянська” та ін. [227, с. 64-84].

Автори уже відомої нам монографії “Власть” до неполітичних, тобто недержавних, видів влади віднесли - сімейну, станову, статевовікову, владу Вчителя, педагога або наставника, керівника - лідера у різних колективах, влада одного індивіда над іншим у ході міжособистісного спілкування та ін. [63, с. 57]. В. Халіпов, аналізуючи цей феномен влади, додає значну їх кількість. Назвемо тільки деякі з них, а саме: влада авторитету, влада засобів масової інформації, влада літератури і поезії, влада банків, влада бізнесу, влада шефа, влада партії, влада слів, влада аргументів, влада віри, влада умов, влада моди, влада громадської думки, влада традицій, влада ідеалів, влада ненависті та багато ін. [453, с. 120-137].

Особливим видом недержавної влади, що має потужний вплив на членів громадянського суспільства, є влада Бога, релігії або церкви. У біблійних текстах записано: “Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога” (Рим. 13.1). Влада церкви полягає у здійсненні впливу на життя віруючих людей, їх свідомість, справи і поведінку. Для цього широко застосовуються церковна символіка, канони, ритуали, обряди, таїнства, свята, церковний одяг, манера поведінки, форма спілкування з людьми. Цей процес достатньо розвинутий і усвідомлений сучасною політологічною думкою [93; 461]. Крім того, за часи сучасної перебудови українського суспільства значно зріс інтерес до неї і тому нині ця форма влади набула у просторі громадянського суспільства значного поширення і розквіту.

Отже, дійсно, із літературних джерел випливає багато відомостей про існування достатньо розвинених форм недержавної влади, що наповнюють простір громадянського суспільства владними відносинами ненасильницького характеру. Ми тут свідомо не торкаємося, наприклад, руйнівної за характером влади маргінальної маси, мафіозних структур або суб’єктів тіньової економіки, що потужно протистоять, як державі, так і громадянському суспільству, оскільки вони є складовими негромадянського суспільства.

На основі всього вищевикладеного можна дійти висновку про те, що влада громадянського суспільства є відносно самостійним явищем, що виникла природним шляхом і спонукає індивідів у різні часи і епохи вступати у договірні стосунки, підкорятися один одному без наявності насильницького примусу, а згідно із здоровим глуздом і бажанням досягти конкретної мети на шляху реалізації своїх приватних інтересів. Вона охоплює усі сфери громадського життя, що збігаються зі структурою соціального організму країни, протистоїть державній владі і владі негромадянського суспільства, контролюється самими учасниками родового процесу за допомогою санкцій і моральних норм, що напрацьовані конкретним етносом, народом.

Таким чином, активність громадянського суспільства спрямовує соціальний розвиток всього соціального організму країни, а саме забезпечує творення і відтворення родового життя людей. Природа влади громадянського суспільства така сама, як і природа державної влади - духовна. Її онтологію складають смисли (є смисли, що існують поза будь-яким суб’єктом історичної дії, а є смисли, що виробляють особистості чи колективні особистості, наприклад, Європейський Союз, політичні партії чи корпорації). Дві форми існування смислів, що утворюють онтологію влади, забезпечують на практиці два види підкорення. Ясно, що у першому випадку підкорення відбувається принципам свободи, справедливості, добра, щастя, або певного типу ідеології, нарешті, здоровому глузду і це притаманне саме громадянському суспільству, а у другому випадку - відбувається підкорення волі певного суб’єкта, що може бути спрямована проти розвитку особистості, носити насильницький характер, стримувати соціальний прогрес, бути людиноненависницькою ідеологією, наприклад, як фашизм, що притаманне державній владі.

Владні відносини у царині громадянського суспільства виникають і функціонують за принципом “суб’єкт — суб’єкт”. Влада тут предстає перед нами у вигляді сукупності норм і принципів угоди, що добровільно укладають між собою члени громадянського суспільства у присутності інституту свідків (зовнішній вимір) і як потяг до вільного розвитку, до свободи і демократії (внутрішній вимір). Влада громадянського суспільства має всі ті самі атрибутивні характеристики, що й державна влада, з тією різницею, що підкорююча сила полягає не у загрозі застосування у якості санкцій зовнішніх сил примусу, а випливає зі змісту практичного сенсу, якими керуються члени громадянського суспільства. Тут править не теоретично доведена істина, а інтуїтивно сприйнятий “сенс життя”, або так званий здоровий глузд.

Отже, концепт “демократизація громадянського суспільства” віддзеркалює процес наділення громадянського суспільства владними повноваженнями для легітимної або санкціонованої участі в управлінні соціальним розвитком. Громадські організації виступають тут агентами, інструментом або носіями управлінських впливів. Громадські організації мають природне право і природну силу впливу, оскільки вони є колективними носіями індивідуального або приватного інтересу, що посилюється за рахунок колективної взаємоусвідомлення і взаємодії її носіїв.

Таким чином, здатність громадянського суспільства бути вирішальним суб’єктом управління в демократичній системі управління зумовлена наявністю, за оцінкою М. Туленкова, насамперед двох його властивостей. “По-перше, станом відносної незалежності громадянського суспільства від держави, тобто його здатністю до організації власної життєдіяльності, а по-друге, можливістю справляти на державу повномасштабний управлінський вплив, який визначає стан і спрямованість діяльності держави (органів державної влади) в інтересах людей громадянського суспільства. Ці властивості є взаємопов’язаними, оскільки, з одного боку, управлінський вплив громадянського суспільства на державу зумовлений ступенем його незалежності від останньої, а з другого - це й ступінь відносної незалежності цього суспільства від держави, що підтримується за допомогою цього управлінського впливу. У громадянському суспільстві, як показує аналіз, будь-яка людина здатна реалізувати себе в усій своїй різноманітності.

Усі індивіди є один для одного об’єктом реалізації інтересу, а їхня взаємодія є не тільки засобом задоволення власних потреб, але й засобом постійного відтворення свого існування. Тобто самоврядний порядок організації відображає насамперед порядок зв’язків між людьми як об’єктами взаємного інтересу. За своєю сутністю цей порядок є сукупністю різноманітних самоврядних форм і способів стійкої взаємодії особливих і загального інтересів людей, що забезпечують задоволення їхніх нагальних потреб” [424, c. 7]

Слід підкреслити, що й закордонні дослідники теж вважають, що такі взаємозалежні соціальні групи за інтересами, які організовані на самоврядних засадах, забезпечують певний баланс влади, оскільки конкуруючи між собою, ці групи суттєво обмежують владу держави. Так Д. Трумен, досліджуючи роль і механізми функціонування соціальних груп, називає такі організовані групи (з тривалою взаємодією членів) групами за інтересами [529, с. 48-52]. Аналізуючи значимість організованих груп для політичної мобілізації людей, Р. Олсон, зокрема, визначає функції цих соціальних утворень як суб’єктів організації колективної дії [520, с. 66-73]. Отже, для розуміння механізмів відтворення самоврядного порядку взаємодії людей в громадянському суспільстві необхідно насамперед розкрити ті соціальні ролі, які виконують ці самодіяльні утворення в організації взаємодії особливих інтересів індивідів і соціальних груп. Тож розглянемо сутність і зміст соціальних ролей самодіяльних соціальних утворень громадянського суспільства в організації взаємодії особливих інтересів людей.

1. Виявлення особливих інтересів. З погляду соціології,

існування самодіяльних соціальних утворень є результатом виникнення сталих взаємодій між людьми з приводу досягнення загальної мети. Процес їх взаємодії — це співвідношення специфічних якостей індивідів, а також самовизначення кожного з них щодо інших людей з погляду реалізації своїх якостей. В ході взаємодії відбувається не тільки актуалізація та розвиток особистих якостей індивідів, але й їх прояв, пов’язаний з необхідністю здійснення спільних дій заради досягнення визначеної мети. Отже, взаємодія людей в рамках самодіяльних соціальних утворень є ключовим засобом самоусвідомлення, визначення

спрямованості й змісту їхніх дій, в ході яких відбувається вибір соціальних об’єктів для реалізації своїх інтересів. Власне кажучи, кожний індивід у процесі соціальної взаємодії проходить усі стадії формування свого особливого інтересу, тобто його виявлення та усвідомлення.

2. Вираження особливих інтересів. Виявлення індивідами своїх особливих інтересів є початковим етапом соціальної самоорганізації громадянського суспільства, оскільки різноманітність соціальних якостей індивідів виявляється в різноманітності їх особливих інтересів. Процес взаємодії особливих інтересів припускає, таким чином, усвідомлення їх соціальної значимості для людей. Причому особливий інтерес є соціально значимим для індивіда тільки тоді, коли з ним пов’язаний не тільки зміст, але й спрямованість його дій, що є необхідним з погляду особливих інтересів інших індивідів.

Тобто особливий інтерес кожного індивіда немов усуспільнюється і суб’єктом цього інтересу стає організована соціальна група, яка перетворює цей особливий інтерес кожного індивіда на особливий груповий інтерес.

Соціально значимий груповий інтерес є, таким чином, одним із основних інструментів самодіяльної організації людей. Цей інтерес, будучи результатом взаємодії індивідів, стає суттєвим чинником не тільки посилення, але й розширення цієї взаємодії. Залежно від ступеня соціальної значимості цього інтересу змінюється його групоутворююча роль, тобто чим більшою є соціальна значимість особливого інтересу, тим більшу кількість людей він “здатний” організувати (об’єднати) навколо себе, а також тим більшою мірою надати їхнім діям загальної спрямованості. Остання, у свою чергу, є важливим засобом “ретрансляції” особливого інтересу та подальшого його поширення в рамках певної соціальної системи.

Отже, цей процес є соціальним механізмом розширення масштабу взаємодії особливих інтересів окремих індивідів. А самодіяльні соціальні утворення людей є своєрідними “підсилювачами” їхніх особливих інтересів, а також важливим засобом розширення взаємодії людей в суспільстві, подолання обмежених можливостей окремих індивідів, зокрема їхньої “одиничності” тощо.

3. Узгодження особливих інтересів. Особливий інтерес кожного окремого індивіда є за своєю природою відображенням його специфічного становища в суспільній системі, а також пов’язаних з ним його особистих якостей. У сукупності вони впливають на формування змісту і спрямованості дій індивідів, а також на способи реалізації їх особливих інтересів, навіть якщо об’єкт цього інтересу є той самий. У рамках самодіяльних соціальних утворень відбувається, таким чином, процес пошуку загального й несуперечливого способу реалізації особливих інтересів індивідів. Цей спосіб є результатом взаємного пристосування змісту і спрямованості особливих інтересів окремих індивідів, коли кожний з них, залишаючись самим собою як особистість, не заважає розвитку іншої особистості. Отже, відбувається складний процес узгодження особливих інтересів індивідів.

Процес узгодження цих інтересів йде в суспільстві безупинно, тим самим, формуючи склад індивідів і характер їхнього зв'язку. Цей процес має позитивний результат у суспільстві тільки тоді, коли досягається необхідний рівень узгодженості особливих інтересів індивідів, оскільки завдяки цьому відтворюється та розвивається не тільки їх стійка взаємодія, але й розширюються масштаби самих самодіяльних соціальних утворень. І навпаки, за негативного результату цього процесу стійка взаємодія індивідів порушується, що приводить до звуження масштабів функціонування самодіяльних соціальних утворень.

Однак як позитивний, так і негативний результат процесу узгодження особливих інтересів індивідів завжди присутній одночасно. Причому залежно від їхнього співвідношення самодіяльні соціальні утворення організаційно зміцнюються або руйнуються. Останнє призводить до зміни складу елементів і зв’язків у структурі самого громадянського суспільства, тобто до виникнення в ньому якісно нового типу — самоврядного порядку взаємодії індивідів.

4. Реалізація особливих інтересів. Виявлення,

відображення й узгодження особливих інтересів людей необхідні не самі по собі, а для задоволення потреб існування й розвитку останніх у суспільстві властивими їм способами, а також за допомогою організації тих дій і взаємодій, що відповідають їхнім якостям. У цьому фактично й полягає сутність процесу реалізації особливих інтересів людей. Під ним, зокрема, розуміється не тільки задоволення специфічної структури їхніх потреб, але й той особливий зміст відносин і зв’язків між ними, завдяки яким найефективніше задовольняються їхні специфічні потреби та інтереси. Отже, ті зв’язки й відносини, що виникають у процесі тривалої і сталої взаємодії людей, є не чим іншим, як відображенням їхніх особистих якостей. Причому самодіяльні соціальні утворення громадянського суспільства формують прийнятне соціальне середовище, в якому найбільш ефективно реалізуються особливі інтереси індивідів.

5. Захист особливих інтересів. Узагалі індивіди, вступаючи у взаємодію з іншими індивідами з приводу реалізації своїх особливих інтересів, намагаються досягти результату не тільки шляхом узгодження, але й шляхом однобічного чи взаємного придушення інтересів один одного. Кожний індивід прагне реалізувати свої особливі інтереси в найбільш сприятливий для себе спосіб, що якнайкраще відповідає специфіці цих інтересів. Водночас способи (чи засоби), що використовуються для цього окремими індивідами, можуть не відповідати (частково або цілком) особливим інтересам інших індивідів, які є для перших об’єктом реалізації їхніх інтересів. Самодіяльні соціальні утворення не тільки формують соціальне середовище для реалізації особливих інтересів своїх членів, але й одночасно є важливим інструментом захисту цих інтересів: акумулюючи в собі всі соціальні й матеріальні ресурси, самодіяльні соціальні утворення забезпечують людям захист від впливу зовнішнього середовища і створюють їм можливості для реалізації їхніх особливих інтересів. Отже, самодіяльні соціальні структури створюють відповідні умови для взаємодії людей заради узгодження їх особливих інтересів.

6. Вплив особливих інтересів. Здатність самодіяльних соціальних утворень до акумуляції соціальних і матеріальних ресурсів, впорядкування дій і взаємодій окремих людей, а також до надання цим діям і взаємодіям певної спрямованості сприяє підсиленню впливу особливих інтересів людей на зовнішнє соціальне середовище. Тож здатність самодіяльних соціальних утворень до виконання управлінських функцій визначає можливості самого громадянського суспільства до самоорганізації власної життєдіяльності.

Остання буде тим ефективнішою, чим різноманітнішими є самодіяльні форми існування людей, та чим більше ці форми відповідають численним особистим якостям окремих індивідів, що дає можливість залучати до взаємодії все більше особливих інтересів людей і сприяє не тільки стійкості функціонування громадянського суспільства, але й його відтворенню. Головну роль у цьому, а також у формуванні самоврядних механізмів певного суспільства відіграють насамперед ті форми самодіяльної організації життєдіяльності людей, що забезпечують взаємодію їх особливих інтересів. Такими формами є соціально- економічні, соціально—політичні, соціально-культурні та інші, на основі яких у суспільстві й виникають самодіяльні соціальні утворення громадян [424, c. 11—15].

Подальший теоретичний аналіз атрибутивних властивостей громадських організацій буде торкатися економічної, соціокультурної, правової, політичної, духовної, природоохоронної сфер соціального організму країни. Разом з міжнародними аспектами перелічені форми, що заповнюють відповідні горизонти соціального цілого, мають дати уяву про системність буття громадських організацій.

1.2.