Світоглядно-ідеологічні основи дослідження місця і ролі громадських організацій у демократизації суспільства

(В. П. Бех, О. Г. Рябека)

Оволодіння будь-яким явищем не може відбутися без формування дослідником чи колективом дослідників світоглядної призми на предмет дослідження. Для цього треба сформулювати декілька ідеологем, що мають стати ефективними інструментами подальшого теоретичного аналізу участі громадських організацій у відправленні владної функції у структурі цілого — соціальному організмі країни.

Перша ідеологема полягає у тому, що ми сприймаємо явище влади як соціальний інститут, що виник і стало функціонує у структурі соціального організму країни. На практиці виникла і інтенсивно формується специфічна наука про владу — кратологія (від грецького kratos — сила, влада, могутність, панування, перемога) [453; 454].

Це вкрай важливо, так як поширеною є думка про те, що влада довічно належить тільки державі і держава має на неї монопольне право. У такому сприйнятті перспективи демократизації суспільства виглядають дуже туманними, оскільки вони є залежними від волі держави, хоча провідну роль тут має відігравати саме народ. Тому далеко не випадково, що у Конституціях усіх країн записано, що саме народ є джерелом влади. Так, у Конституції України зазначено: “Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування” [192].

Отже, ми виходимо з того, що влада є соціальним інститутом у тотальному соціальному процесі [366; 402, c. 432— 434; 444; 452; 22; 225; 226, c. 4-29; 204], що однаковою мірою належить як державі, так і громадянському суспільству та його структурним елементам, наприклад, ЗМІ. Доведенню правомочності цього моменту були присвячені кандидатські дисертації М. Бойчука [37] і М. Калініченка [168], а також Б. Калініченка [167], що були успішно захищені вітчизняними дослідниками протягом 2006-2009 рр. Це нібито статусний аспект влади та її властивість бути належною різним суб’єктам культурно-історичного процесу.

Вітчизняними вченими, дослідниками з ближнього зарубіжжя були підготовлені і репрезентовані монографії, що містять елементи соціально—філософського аналізу феномену влади, словники з кратологічної тематики (С. Рябов, В. Халіпов), численні наукові статті в періодичних виданнях, що стосуються проблеми влади. Вийшли в світ на пострадянському просторі і літературні праці, в яких автори розглядають різні питання, пов’язані з проблемою влади. Тема влади (політичної влади) стала однією з ключових в курсі політології і отримала розробку в підручниках з політології як в Україні, так і в країнах ближнього зарубіжжя.

На сьогодні вітчизняними дослідниками і дослідниками ближнього зарубіжжя охоплено широке коло питань, які стосуються розробки загальної теорії влади, а саме:

— становлення і розвиток вчень про владу;

— природа, основні властивості влади, її функції;

— визначення поняття влади, розкриття його змісту;

— система і структура влади;

— характеристика окремих видів і форм влади;

— взаємообумовленості влади і культури;

— відповідальність влади;

— процес легітимації влади;

— засоби і методи влади;

— соціально—психологічні, ідейно—свідомі складові

механізму влади;

— практичні аспекти реалізації влади.

Отже, у наявній літературі, насамперед довідниковій, ми знаходимо цілу низку визначень терміну “влада”. Так, В. Халіпов у роботі “Кратология — наука о власти” пише, що влада, “є соціальним суспільно-політичним явищем, як важлива, невід’ємна ланка, що є визначальним структурним елементом у житті суспільства з усіма своїми перевагами, можливостями і недоліками, як система у суспільному організмі, що потребує постійного аналізу, розвитку і удосконалення” [452, с. 140]. Однак не можна не звернути увагу на те, що поряд з цим терміном він подає й інший термін, а саме: “інститути влади до яких він відносить - “найважливіші структурні утворення, що складають систему влади (влад) як ціле (вищі, виконавчі, законодавчі, судові, контрольні органи та ін.) [452, с.

Але найбільш опрацьованим є, на нашу думку, тлумачення цього терміну у кратологічному словнику “Власть” цього ж автора. Тут зазначено, що влада [452, с. 70-71]: (англ. право управління — power authority панування — rule; грецьке — κratos; лат. — austoritas imperium; німені — Macht ісп. — poder італ. — dominio, potere; португ. — poderio; фр. — pouvoir есперанто — potenco) 1) здатність, право і можливість

розпоряджатися будь—ким, будь—чим, здійснювати рішучий вплив на долю, поведінку і діяльність, вдачу і традиції людей за допомогою різного роду засобів — закону, права, авторитету, волі, суду, примусу; 2) політичне панування над людьми, їх спільнотами, організаціями, над країнами та їх угрупованнями; 3) система державних органів; 4) особи,

органи, що наділені відповідними державними, адміністративними повноваженнями, або як такі, що володіють різного роду впливом, повноваженнями за звичаєм, або як такі, що привласнили їх собі.

У “Короткому енциклопедичному словнику”, що виданий у 2004 році колективом вітчизняних авторів, знаходимо більш ґрунтовно опрацьоване тлумачення цього терміну. Тут записано: “влада (слово грец. походження, означає панування, управління, володіння, володарювання) — право і можливість розпоряджатися чимось і кимось, підкорюючи своїй волі. Вона існує скрізь, де є стійке об’єднання людей: в сім’ї, виробничих колективах, різноманітних організаціях і установах, в усій державі” [445, с. 121].

Для визначення поняття влади таким чином, щоб воно успішно виконувало свою функціональну роль, найбільш повно розкривало свій зміст і відображало загальні і суттєві ознаки явища, що розглядається, необхідно керуватися низкою принципів, які стосуються визначення цього поняття і розкриття його змісту. Виділимо чотири таких принципи: зміст поняття влади повинен бути унікальним; зміст поняття влади повинен бути відносно близьким до традиційного (буденного) значення слова “влада”; поняття влади повинне бути пов’язане і співвіднесене з іншими поняттями (категоріями); зміст поняття влади повинен включати основні сутнісні ознаки явища влади.

Застосування вищезгаданих принципів є ефективним за умови, що буде вироблена чітка послідовність дій при виведенні, визначенні поняття влади і розкритті його суті та змісту. Тому уявляється можливим спочатку приступити до поетапного розкриття суті та змісту поняття, що визначається, шляхом послідовного аналізу взаємопов’язаних понять (категорій), які в узагальненій формі відображають основні сутнісні ознаки влади громадських організацій.

Отже, сутність влади — це підкорення одного суб’єкта другому або одних суб’єктів іншим суб’єктам. Універсальний і загальний організаційний принцип влади — командування. У нашому випадку має бути встановлена певна межа між насиллям держави і впливом громадських організацій, встановитися більш демократична рівновага у організаційній взаємодії і вони разом мають перейти від “суб’єкт—об’єктних” до “суб’єкт—суб’єктних” відносин.

На основі вищевикладеного можна дійти до низки висновків, що детермінують умови, конфігурацію і зміст подальшого аналізу влади громадських організацій у кратологічному вимірі.

По-перше, самопрояв влади громадських організацій є визнаним фактом, оскільки у суспільствознавчій науці, кратології, політології, соціології, соціальному управлінні, теорії журналістики і соціальній практиці вкорінена ідея про існування, наряду з законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади, так званої “четвертої гілки влади”, що по силі протидії тотожна до них.

По-друге, влада громадських організацій представляє собою цілісний владний інституту у соціологічному значенні соціальний, а у світоглядному — університет формування усіх видів індивідуальної свідомості, управління мисленням і поведінкою людей, їх колективів громадського або невиробничого призначення, етносів, націй і народів завдяки використанню семантичного тиску на людей та їх організаційні утворення.

Друга ідеологема пов’язана з визнанням феномену влади як параметра управління соціальним розвитком, тобто функціональною властивістю синергетичного походження здійснювати регуляцію суспільних відносин не залежно від того у чиїх руках вона знаходиться.

Громадянське суспільство і держава генетично, морфологічно і функціонально взаємопов’язані одне з одним і феномен влади має для формування громадянського суспільства двояке значення, а саме: як інструмент власного внутрішнього споживання, що нам відомо як саморегулююча діяльність і як інструмент зовнішнього, мається на увазі державного, регулюючого тиску, що відомий нам як організуюча роль держави.

“Відтак правовою держава може стати лише зі становленням правового суспільства. Це паралельні процеси. Правова держава - це продукт громадянського суспільства. Зникають, застарівають історично конкретні типи держави і модифікації громадянського суспільства, але не самі ці феномени як такі” - слушно зауважує І. Кресіна [58, c. 88].

Водночас на практиці розхожою є й зворотна думка, суть якої полягає у тому, що, навпаки, держава є джерелом формування громадянського суспільства, оскільки вона, державна влада, здатна впливати на процеси у суспільстві, зокрема на поведінку будь-яких соціальних груп та людей, за допомогою спеціальних органів та установ. При цьому наводяться шляхи та механізми такого впливу. Так, наприклад, В. Бакуменко зазначає, що “вплив держави на суспільство реалізується за такою схемою: держава - державна влада - державне управління - державно-управлінські рішення — державно—управлінські дії — суспільство” [23].

При цьому визначається, що передумовою і результатом становлення громадянського суспільства є демократичний державний (політичний) режим, який спирається на чинне законодавство відповідної країни.

Еволюція соціальних систем проходить у певному просторі та часі, описується сукупністю деяких, що впорядковуються в так званому фазовому просторі [451]. Фазовий простір, який описує реальні системи, є багатомірним. Кількість змінних дуже велика і врахувати “щомиттєву” послідовну еволюцію всіх змінних дослідник (управлінець, проектант) принципово не в змозі. Разом з тим є ситуації, області в фазовому просторі, де для того, щоб зрозуміти і передбачити майбутнє з визначеним ступенем достовірності, достатньо невеликої кількості параметрів.

У синергетиці найбільш важливі змінні, які описують русло, отримали назву параметрів порядку.

Поняття параметрів порядку було введено в працях Хакена [451], щоправда, для опису стабільних мод колективних процесів. Там, де вдається визначити русло, складні системи описуються просто. Проте з часом невизначеності нелінійно накопичуються, колективні стани перегруповуються, попередній порядок деградує, енергія колективного стану розсіюється, кількість змінних, необхідних для опису розподілу енергії та матерії (ресурсів), нелінійно зростає - русло закінчується. Такі області у фазовому просторі отримали назву областей джокерів, а самі правила, за якими починає діяти система, - джокерами [172].

Таку назву вибрано під впливом традицій теорії імовірності, коріння якої лежить у теорії азартних ігор. Джокер, залучена назва гральної карти, за бажанням гравця перетворюється в будь-яку іншу. Наявність джокера в колоді набагато збільшує невизначеність та ускладнює ситуацію. У задачах еволюції фізичних та хімічних систем показано, що джокери зазвичай пов’язані зі зміною топології фазового простору: в деяких областях визначальними стають швидкі змінні, а в області русла його хід визначають повільні [172]. Джокер може бути пов’язаний з точкою біфуркації, коли малі флуктуації, випадковий “шум” можуть визначати хід процесу.

Суспільно—цивілізаційний процес через свою інерцію має програмований характер, зберігаючи самоорганізаційну сутність. Завдяки феноменам спеціалізації він набуває вигляду сукупності формалізованих русел - галузей та підгалузей: промисловості, торгівлі, науки. Формалізовані русла є рамками еволюції у деякому спеціалізованому (галузевому) напрямі, а формальні русла охоплюють розвиток певного проекту державного розвитку відповідно до деякої затвердженої державою (суспільством) процедури. Водночас існують неформальні русла - реальне або інформаційне об’єднання зародків неврівноваженого еволюційного зростання в певний колективний стан без офіційного затвердження цього стану. Якщо припустити, що русла розділені за існуванням у часі поетапно, встановлюється така генеалогія: деякі з неформальних русел відбираються та офіційно затверджуються. Таким чином вони стають формальними. Успішні формальні русла через певний час та після певної зміни включаються в структуру формалізованих.

Велику роль у цивілізаційному прогресі грає організація правильної взаємодії між формалізованими, формальними і неформальними руслами. Ускладнюється проблема організації через існування явища перетину русел: неформальні русла частково використовують ресурси формалізованих, а формальні русла об’єднують у собі компоненти і ресурси формалізованих.

Розглянемо деякі проблеми стратегічного державного управління за допомогою синергетичних образів русла та джокера.

Економіка, техніка, інтелектуально—інформаційна,

владно-державна, ментально-культурна системи, система людських ресурсів розвиваються у постійній взаємодії між собою на підставі певної системної багатоманітності. Час від часу еволюційна потужність будь-якого власного розмаїття вичерпується і розвиток або зупиняється, або спотворюється. Ситуацію може виправити поява сторонніх впливів або джокера. Джокерами можуть стати технологічні відкриття, наукова інформація, психологічна енергія суспільно орієнтованих бажань та дій особистостей. Це еволюційно— позитивні джокери. Джокерами можуть стати і політичні рішення, які бувають двох видів: а) в інтересах загалу та еволюції системи загалом; б) в інтересах вузького кола для здобуття конкурентних переваг.

Сучасні телекомунікації забезпечили високу щільність інформаційного перекриття галузевих русел. У такому випадку виникає достатній рівень нелінійності взаємодії. Нелінійність може викликати формування джокерів. Вона є джерелом неврівноваженостей. Ті джокери, які дають новий поштовх поширенню інноваційних винаходів та технологічних циклів і, одночасно, можуть приводити до швидкого збагачення групи, яка інвестувала капітал (інтелектуальний, фінансовий або інший) в інновації, є позитивними. Вони підвищують можливості русла або дають початок новому руслу, в якому вдосконалюється соціум загалом і, відповідно, зміцнюється держава. Розгортання природної

неврівноваженості викликає природний перерозподіл економічних та політичних позицій між групами.

Встановити точний критерій природності джокера є нелегким завданням. Проте в певному наближенні можемо стверджувати, що природними позитивними джокерами є ті, що розширюють можливості деякої (деяких) підсистеми відкритої системи, не зменшуючи можливостей інших. Щодо соціальної системи це означає примноження багатства виділеної соціальної групи не за рахунок спекуляції з енергетичними, матеріальними чи фінансовими потоками, а завдяки організації інноваційних технологічних процесів. В абсолютно чистому вигляді діяльність жодної групи історично на теренах України ще не відбувалася. Завжди паралельно зі збагаченням одних груп ішло збідніння інших. Проте загальна тенденція чітко розділяє паразитичні і конструктивні процеси. Джокер, що є джерелом природної неврівноваженості системи відкритого типу, приводить в своїй еволюції до природного розширеного відтворення та визначеного розподілу економічних та політичних позицій між соціальними групами. Такий перерозподіл не перешкоджає жодній складовій еволюційних русел, зберігає єдиний темпосвіт розвитку, прискорюючи його загалом. Механізмами регулювання такого еволюційного процесу виступають природна (некоригована монопольно) конкуренція та державне (соціальне) регулювання правовою та культурно—інформаційною системами. Неприродний (штучний) джокер, як правило, виникає у процесі реалізації планів вилучення багатств, цінностей, капіталів у загалу (громади, соціуму) або у груп конкурентів шляхом встановлення неправомірних конкурентних переваг.

Останнім часом широко розповсюдженим явищем стало застосування особливих штучних джокерів — технологій маніпулювання масовою свідомістю — як у руслі масового споживання (реклама), так і у владно—політичному руслі (PR- технологій). Для того, щоб примусити людей діяти всупереч своїм інтересам, які містяться в певному руслі розвитку, їх треба перевести в область джокера, дезорієнтувати хоча б тимчасово, особливо в тому, що стосується сенсу, цінностей, вибору, очікувань. На якийсь час у масовій свідомості виникає замість реального інше русло - віртуальне, саме те, на яке розраховують маніпулятори. Таким шляхом можна вирішити вузькогрупові інтереси. Проте, якщо генерувати штучних джокерів, руйнується або спотворюється область реальних джокерів, що звужує конус еволюції і перспективу. Управління з частим застосуванням штучних джокерів є управлінням блокуючого, зв’язувального типу, що суперечить державним інтересам і може створювати загрозу національній безпеці.

Стратегічне управління як складова має стратегічне планування, завданням якого є проектування русла еволюції. У будь-якому випадку воно здійснюється через взаємодію влади та соціуму. Якщо влада примушує соціум рухатись вздовж вибраного нею русла, швидкість досягнення еволюційних показників менша, ніж у випадку партнерських взаємин у виборі русла. Окрім того, в умовах монополізації владним режимом права оплати “суспільного замовлення” навіть за наявності двох або більше проектних груп виробництво по- справжньому альтернативних проектів є неможливим через природний егоїзм персоналу, що здійснює владу.

На сучасному етапі цивілізаційного розвитку одним із найважливіших проявів владної функції є політичне керівництво, якість якого значною мірою визначає якість системи державного управління. З погляду синергетичної взаємодії “минуле — сучасне — майбутнє”, вибору русла еволюції та затвердження його у формі стратегічного плану визначальними є дві підсистеми системи політичного керівництва: владна та опозиційна.

До влади в умовах демократичного розвитку віднесемо ті політичні структури (зокрема партії), які зуміли шляхом виборчого процесу легітимізувати право на управління державними інституціями, та адміністративні структури і їхній персонал, сформовані вищезазначеними політичними структурами.

До опозиції — ті політичні структури, які не легалізували право управління державно—адміністративними інституціями. Влада організовує реалізацію проекту русла, на який вона на певний строк отримала вотум довіри. Опозиція організаційно забезпечує розробку проекту альтернативного русла. Разом з тим лише опозиція може мати достатні організаційні ресурси контролю за процесом діяльності влади, насамперед у питаннях, пов’язаних із використанням організаційних та адміністративних можливостей державної машини на користь персоналу структур влади.

Відсутність опозиції з реальними організаційними можливостями означає безальтернативність розвитку, звуження еволюційного конуса можливостей, а також відсутність публічно висловленої альтернативної оцінки ефективності політичного керівництва та державного управління, без якої неможлива реальна об’єктивна оцінка цих процесів.

Отже, громадські організації, що створюють потужне русло у життєдіяльності соціального організму країни, є активними учасниками саморегуляційних процесів і здатні виступати у якості своєрідних джокерів, а несанкціонований доступ їх у цю сферу означає значне нарощування ентропії соціальної системи загалом або в її окремих сегментах, наприклад, економіці. Тому процесу демократизації громадянського суспільства, що за природою еволюційного процесу самостійно оволодіває владою, може відповідати протилежний процес, а саме наділення громадських організацій владою. Ця протилежна процедура в теорії управління відома як децентралізація і деконцентрація влади. Передача повноважень з центру на місця передається шляхом децентралізації й деконцентрації влади, що дає змогу будувати демократію знизу догори [294, с. 281—321].

Боротьба цих процесів у сфері розподілу влади відома нам як суперечність між глобалізацією і регіоналізацією влади, концентрацією і децентралізація влади. По-іншому, недержавна і державна різновиди влади - здатні “переливатись” одна в одну шляхом децентралізації і деконцентрації, що веде на практиці, відповідно, до демократії або тоталітаризму.

Отже, влада громадянського суспільства, оскільки має однакову природу з державною владою, то вони можуть вільно переходити одна в одну шляхом централізації/децентралізації або концентрації/де-концентрації. З цього погляду нас не повинно бентежити те, що громадянське суспільство під тиском глобалізації перебирає на себе функції держави. Оскільки корінним чином зміниться характер регуляції соціального життя і це поставить проблему всезагального всеобучу населення майстерності управління у суспільстві.

Нам треба визначитись з функціями громадських організацій у механізмі державної влади. Цей аспект значно складніший за соціальний аспект, оскільки треба провести, з одного боку, більш глибокий аналіз розмежування держави і громадянського суспільства, а з другого - провести лінію між владою і громадянським суспільством і державою у складі соціального організму країни.

Законодавство може бути досконалим, відповідати всім нормам розвинених демократичних держав, але доки не буде узгодженості у діях гілок влади, доки вони не підпорядковуватимуться єдиній стратегії суспільного розвитку, громадянське суспільство з повним правом можна буде називати утопічним проектом для виправдання непослідовних дій політиків.

Окрім того, стратегічна складова відіграє чи не найбільш значущу роль у механізмі стимулювання суспільної активності. Публічно проголошена стратегія визначає життєві орієнтири громадян, дає їм можливість будувати своє життя з впевненістю у перспективі.

Відсутність стратегії є, на думку В. Баркова, чи не найголовніша з причин суспільної дезорганізації [58, с. 56]. Остання руйнує взаємодію громадянського суспільства і держави. Таким чином, відсутність адекватної стратегії держави відносно розподілу влади з громадськими організаціями, як наслідок фрагментарності спроб запровадити стратегічний підхід у державному плануванні та управлінні, є однією з найголовніших причин системної дезорганізації. Має бути розроблений підхід, який би дав змогу сформулювати пріоритети розвитку і побудувати взаємини між громадянським суспільством і державою так, щоб ці пріоритети не були тільки на папері, а сприяли суспільній солідарності, стали підґрунтям суспільного консенсусу і сумісного використання інституту влади.

Третя ідеологема полягає у визнанні провідної ролі державної влади у структурі соціального організму будь-якої країни. Це пов’язано з тим, що держава покликана здійснювати політичне керівництво соціальним розвитком на певній території. Тут термін “політичне” означає право держави визначати на свій власний розсуд пріоритети інтересів різних груп населення, аж до загальнонаціонального рівня.

Соціальний порядок сучасних суспільств

фундаментальним чином залежить від держави і спирається на нього. Сучасна держава - це соціальна держава. Будь-яка соціальна держава виконує активну регулюючу і навіть формуючу суспільство функцію. У руках держави знаходиться право, його відправлення, системи правового контролю і примушення — прокуратура, поліція, пенітенціарна система.

Держава володіє можливостями контролю за економічними процесами, стимулюючи одні і обмежуючи інші. Держава контролює основні соціальні процеси - конфлікти між соціальними групами, здійснює процес перерозподілу багатства, підтримує нижчі класи, гарантує рівність життєвих шансів і громадянських прав всьому населенню. Держава здійснює контроль над національно-державною територією. У руках держави зосереджено найважливіше для сучасного суспільства джерело влади, контролю і впливу - армія.

Перелік цього, далеко не повного, списку державних повноважень дозволяє говорити про фундаментальну, конституюючу роль держави для сучасного суспільства. Держава - інстанція що конституює і контролює, особливо такою є соціальна держава. Без підтримки соціальної держави не може існувати масове суспільство.

Глобалізація, мультикультуралізація, поява мережевої якості у більшості соціальних інститутів і процесів лише породжують додаткові проблеми і завдання, належні бути вирішуваними сучасною соціальною державою. Ці проблеми може вирішити тільки соціальна держава, що є і національною державою, тобто суспільством — українським, російським, американським, французьким, італійським тощо.

У кожному суспільстві, у кожній країні створюється та діє власна модель державного будівництва і його цілей, організації та функціонування вищих органів влади, розмежування повноважень між ними, громадянських прав і свобод, участі громадян у державному управлінні, судового розв’язання конфліктів, територіального устрою.

Для цього створюється державний механізм країни, завдячуючи якому реалізуються і регулюються всі сторони і сфери життєдіяльності суспільства. Проблеми дослідження механізму держави розглядалися багатьма авторами, серед яких варто відзначити О. Бандурку, А. Бикова, А. Губанова, В. Греченко, В. Лазарєва [183; 193; 5; 1; 216; 416; 62; 215; 159; 457; 237; 215; 192] та ін.

У вітчизняній та зарубіжній науковій літературі неодноразово зверталася увага на багатоаспектне розуміння поняття “'механізмудержави, який використовується в працях науковців з 50—х років ХХ століття. Це призвело до дискусій щодо правомірного застосування терміну “державний апарат”. Адже до цього цих два поняття ототожнювалися.

Одним із перших намагався розмежувати ці дві категорії Ю. Козлов, який виходячи на той час з доктрини, що громадські організації (профспілки) відіграють значну роль в управлінні державою, то вони є також частиною механізму держави, а що стосується державного апарату, то ця категорія значно вужча оскільки включає в себе тільки державні формування [183].

Комплексне дослідження цієї проблеми було проведено В. Копейчиковим у праці “Механізм держави”, опублікованій в 1968 р. Відповідно до його концепції, механізм держави складають державні органи, державні підприємства і установи, одні з яких, керуючись державно—владними повноваженнями, управляють іншими, що здійснюють функції держави [193, c. 30] Таке формулювання було вірним в радянський період, коли більшість підприємств, установ і організацій, в тому числі промислових і комерційних становили державну власність, а громадські організації, по суті, були напівдержавні.

Особливу увагу слід приділити підходу С. Алексеева до цієї проблеми, в науковій праці “Держава і право”, де “механізм” розглядається не в статиці, а в динаміці. “Термін “механізм”, — пише він, — лише відтіняє цілісність апарату, його спрямованість на діяльність, на досягнення відомого результату” [5, c. 34].

В. Лазарев продовжує цю думку і виводить її на новий рівень “Дослідження механізму держави в статиці не дасть правильних результатів. Тільки його функціонування розкриє відповідні цілі, роль і значення окремих органів і його складових частин” [216, c. 57]. Термін “механізм держави” поділяється на два більш вузьких по значенню поняття: механізм держави — статика і “механізм функціонування держави” -динаміка.

Механізм держави в статиці — це сукупність органів, що здійснюють управління суспільством, реалізують основні напрямки державної діяльності [215, c. 38]. Виходячи з цього механізм держави складають законодавчі, виконавчі, судові та інші органи, а також “силові структури”, які в разі необхідності застосовують заходи примусу (армія, міліція, внутрішні війська, місця затримання і ін.) [215, c. 38].

“Під механізмом функціонування” В. В. Лазареев розуміє всю сукупність внутрішніх факторів, інститутів, засобів, що забезпечують діяльність складових частин держави в їх взаємодії” [215, c. 37]. Інакше кажучи, саме механізм

функціонування забезпечує постійну, організовану діяльність всього механізму держави.

Враховуючи вищесказане, можна зауважити, що поняття “механізм держави” та “державний апарат не тотожні. Під державним апаратом розуміємо єдину цілісну систему органів (включаючи і держаних посадовців), що наділені владними повноваженнями та забезпечують здійснення функцій держави. Механізм держави - це державний апарат та інші державні підприємства і установи. Таке тлумачення терміну “механізму “ не зовсім віддзеркалює усі аспекти “життя” держави. Поняття механізму повинно забезпечити можливість “бачити” державу як єдине, цілісне, соціальне явище, що безперервно функціонує в часі та просторі.

Звернемо увагу на те, що суспільство будь-якої демократичної країни можна розділити на дві категорії: перша (політична) — тією чи іншою мірою зайнята реалізацією функцій держави — публічна; друга (громадська) - не зайнята реалізацією функцій держави, але бере участь в реалізації управлінських функцій в суспільстві — народовладдя. Публічна влада не збігається із громадською, але виступає від імені всього народу. З такої позиції розглядається не просто механізм держави, а механізм здійснення публічної легітимної влади.

Таким чином, механізм держави — це регламентована нормами права діяльність легітимного державного апарату, державних підприємств і установ за допомогою засобів, способів, інститутів, що забезпечують постійну дію складових частин держави в їх взаємозв’язку для реалізації цілей та функцій держави на всій території країни.

Під легітимністю розуміється — прийняття влади населенням країни, признання її права управляти соціальними процесами, готовність їй підкорятися. Легітимна влада характеризується наділенням державно—владних повноважень.

Отже, тут нас надзвичайно цікавить саме друга (громадська) складова суспільства, що не зайнята реалізацією функцій держави, але бере участь в реалізації управлінських функцій в суспільстві — народовладдя. Карл Маркс трактує, як відомо, історію громадянського суспільства як процес вивільнення суспільних індивідів з лабет всеохоплюючої держави. Громадянське суспільство, згідно з переконанням А. Грамши, є суспільство соціальним, сферою громадянських асоціацій, профспілок, церкви, засобів масової комунікації, прошарком між державою і економічною структурою.

Можливість громадських організацій брати участь в управлінні і розширювати народовладдя аж до повного

відмирання держави, на що вказували у свій час класики марксизму теоретично можна пояснити і через розведення процесів і відповідно понять: “державна політика”, “державне регулювання” і “державне управління”. прикладі галузі освіти, оскільки вона, суспільстві влади.

Зробимо це на освіта, у знаннєвому сферою застосування

стає стрижнем і головною

аналізі

висновки ґрунтуються на розмежування У спеціальній змісту

літератури цих сфер літературі поняття

Наші

спеціально організаційної представлені політичної влади [94, c. 24—25]:

присвяченій діяльності.

такі основні інтерпретації

— вольове відношення спонуки, насильства:

— діяльність суб’єктів цього відношення;

— сукупність суб’єктів цього відношення—діяльності;

— процес реалізації функцій влади;

— сукупність (система) інститутів влади, нормативно оформлених (не завжди і не тільки в законі і праві) суб’єктів політичної влади і механізмів їх дії;

— технологія реалізації функцій політичної влади (принципи, методи, прийоми, засоби).

Виділяють такі істотні властивості політичної влади:

— універсальність її як основ, умови і засоби життя суспільства;

— здатність проникати у всі сфери і види соціальних відносин;

— здатність функціонувати на всіх рівнях соціальної системи, встановлювати і відтворювати ієрархічність:

— полісуб’єктність;

— різноманіття матеріальних і духовних форм;

— різноманіття персоніфікованих і безособових форм;

— приймати різний соціальний масштаб;

— поліфункціональність;

— інституціоналізірований характер;

— різноманіття ступенів формалізації, інституціоналізації і легалізації;

— різноманіття засобів здійснення.

Державне регулювання уже істотно відрізняється від державної політики, оскільки це явище характеризується у таких категоріях:

— правила і процедури входження в ринок і виходу із нього суб’єктів господарювання, їх створення і ліквідації;

— дозвільна система на проведення певного виду господарської діяльності;

— правила та процедури, що регламентують певні види діяльності, які не підпадають під дозвільну систему;

— контроль за безпекою та якістю продукції;

— контроль за обов’язковими платежами до бюджетів та до державних цільових фондів;

— правила щодо обсягу та процедур подачі обов’язкової звітності;

— регулювання цін;

— антимонопольне регулювання;

— контроль та обмеження щодо грошових та товарних потоків (що стосуються також інвестиційної та зовнішньоекономічної діяльності);

— регулювання зайнятості та використання трудових ресурсів.

Отже, регуляторна політика держави охоплює зміст регуляторних актів та сферу адміністративних процедур, зокрема процедури погодження рішень органів влади, консультації з неурядовими організаціями, спостереження за виконанням ухвалених рішень, встановлення адміністра­тивної відповідальності за порушення, в тому числі у сфері державної освітньої і інформаційної політики.

Для прикладу є сенс звернутись до визначення поняття “управління освітньою діяльністю”. Тут ми маємо попередньо зазначити, що виокремлюємо два види управління, а саме: державне і недержавне. Державне управління ми маємо розглянути зараз, щоб не порушувати логіку порівняльного аналізу, мається на увазі зіставлення понять “державна політика”, “державне регулювання” і “державне управління”.

Недержавне управління, в якому ми виділяємо також два підвиди: менеджмент освіти і педагогічний менеджмент — розглянемо далі, оскільки це потребує три різновиди інформаційного забезпечення. Останнє має управлінський, науковий і навчальний виміри.

Російські науковці, уточнюючи визначення системи державного управління як реального об’єкту, що було дане Г. Атаманчуком, прийшли до висновку про те, що сучасна система державного управління — це цілісність, що утворюється такими компонентами [4, с. 28] •*

1) інститутами державного управління;

2) професійною спільністю державних службовців;

3) професійною діяльністю державної служби;

4) процесами реалізації управлінських функцій;

5) технологією (методами, прийомами і засобами

управлінської дії);

6) відносинами і зв’язками, що виникають між суб’єктами управління, провідне місце серед яких займають управлінські;

7) об’єднаними структурою, що є визначений спосіб поєднання компонентів і елементів.

Інтегруючи ці три підходи до встановлення взаємозв’язків головних понять предметного поля цього дослідження є сенс навести підсумкову думку науковців щодо розмежування явищ, про які вище йшлося. Політичний орган державної виконавчої влади, на думку російських вчених, володіє, на відміну від органу державного управління, низкою відмінностей [94, 34—35].

Серед останніх головними є те, що він, з одного боку, формується за політичною процедурою, а не в адміністративному порядку, а з другого - формується за політичними критеріями, а не за критеріями професіоналізму, кваліфікації, компетентності і досвіду і є носієм державного суверенітету, даного конституцією, а не організаційною автономією, як орган державного управління.

Відповідно відмінності функцій і повноважень політичні і адміністративні державні органи відрізняються технологією діяльності. Займаючись матеріалізацією політичних рішень, органи державної адміністрації широко застосовують засоби матеріальної дії на об’єкти своєї влади, тоді як політичні органи вважають за краще безпосередньо використовувати ідеологічні ресурси і приймати рішення по застосуванню матеріальної дії, усуваючись від його реалізації. Рідкісним виключенням є воєнно-політичні інститути, керівництво яких іноді безпосередньо бере участь в операціях.

Оскільки вказані відмінності не є вичерпними, вважаємо, проте, що приведений перелік дає можливість з’ясувати межу політичного рівня організації державної влади і адміністративного.

Отже, державна адміністрація (управління) є функцією політики, що виступає по відношенню до неї як “засновник”, аналогічно суб’єктам господарської діяльності. І, насамперед, в цьому сенсі можна говорити про політичну природу і характер діяльності державного управління.

Однак, аналізуючи зміст поняття “управління освітою”, слід мати на увазі, що воно є більш широким ніж поняття “державне управління освітою”, оскільки тут слід враховувати інші рівні менеджменту, що притаманні регіону або навчальним закладам. Це означає, що є потреба звернутись до інших джерел і уточнити цей аспект предметного поля дослідження.

Так, наприклад, В. Луговий у статті “Управління освітою”, що подана в “Енциклопедії освіти” констатує: “Управління освітою — цілеспрямована зміна її стану. Ефективне і результативне управління потребує знання природи об’єкта управління, наявності відповідної інформації для прийняття управлінських рішень, механізмів та ресурсів їх реалізації” [120, c. 944].

Для нас важливо, що цей автор розгортає структуру управління в якій присутні державні, корпоративні, додамо від себе, приватні корпоративні і громадські суб’єкти управління. “В Україні для управління освітою створюється, — пише він, — система органів державного управління, органів управління навчальних закладів й громадських органів, виділяються людські, фінансові, матеріальні ресурси. В основу управління освітою покладено державну освітню політику, яка фіксується в законодавстві та доцільно орієнтує управлінську діяльність” [120, c. 944].

Отже, громадські організації мають гарну перспективу долучатися до державного управління у тій частині, де йдеться про неполітичне керівництво, оскільки політичне — це монополія саме інституту держави. У всіх інших випадках держава, якщо вона проголошує себе демократичною, має потребу широкого залучення громадськості до відправлення функцій оперативного управління з оглядкою на стратегію державної політики. Таким чином, ми теоретично визначились з топологією громадської активності у системі саморегуляції соціального організму країни.

Четверта ідеологема торкається визначення ролі громадських організацій у взаємодії держави і громадянського суспільства. Генетичний аналіз свідчить про те, що існує декілька підходів до пояснення походження громадських організацій. Так, наприклад, низка західних соціологів висуває на перший план біологічні та психологічні причини об’єднання людей у різноманітні спілки, асоціації, групи. Вчені підкреслюють роль у цьому процесі інстинкту самозбереження: індивід у громадському об’єднанні шукає захисту від страху буття. Не менш популярні й інші аргументи: інстинктивна потреба у спілкуванні, прагнення до самоствердження (особливо характерне для лідерів). Американський соціолог П. Плау висунув припущення про взаємозв’язок між виникненням громадських об’єднань і раціональним прагненням людини до певних вигод, досягнення яких можливе за умови соціальної взаємодії та суперництва.

Незважаючи на розбіжності у тлумаченні причин виникнення громадських об’єднань, сенс існування останніх визначається як спільна життєдіяльність людей, що передбачає їх взаємну залежність і потребу одне в одному, забезпечує збереження і розвиток соціального організму. Це життя людей безпосередньо у колективі, соціальній групі, де усі діють спільно, спілкуються, обмінюються послугами, користуються спільними речами і цінностями.

Отже, й виникнення громадських об'єднань — процес об'єктивний, закономірний, зумовлений потребою людей у колективній творчості, розвитку ініціативи, здібностей. Лише через об'єднання індивід досягає особистої свободи.

Громадські об’єднання пройшли тривалий шлях формування та еволюції. Вони є продуктом соціально- економічного та суспільно—історичного розвитку кожної країни. Серйозний відбиток на їхній характер накладають особливості соціокультурного розвитку, історичні традиції, демографічні й етнокультурні процеси, особливості релігії, інші чинники.

Однак у сучасних умовах співробітництво між громадськими організаціями та державними інститутами слабко виражене. Переважають недовіра, упередження та страх контакту. Проте, є ознаки, що колишня “опозиційна стратегія” організацій громадянського суспільства трансфор­мується в стратегію критичної співучасті. Це відбувається через розуміння того, що шанси на реалізацію своїх власних прагнень залежать від доступу до державних інстанцій, які приймають рішення.

Одним із головних конституційних прав громадян у демократичній державі є право на об’єднання (свобода спілок та асоціацій), тобто право вільно створювати різні об’єднання, входити до них і виходити з них. Майже у всіх країнах (включаючи країни тоталітарного соціалізму) йдеться про свободу об’єднання в політичні партії, культурні, спортивні та інші громадські організації.

Конституція України (ст. 36) гарантує громадянам нашої держави право на свободу об’єднання у політичні партії, громадські організації для здійснення і захисту своїх прав та свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Права людини — це не дарунок держави, уряду, політичної партії чи її лідера, а суверенний, не відчужуваний атрибут кожної людини, кожної особистості, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, віросповідання, політичних поглядів і переконань, соціального походження чи майнового становища. Не народ існує для держави чи уряду, а держава й уряд - для народу, не народ - для Конституції, а Конституція - для народу.

Саме через громадські об’єднання, громадсько-політичні рухи, політичні партії до активної державотворчої діяльності залучаються широкі верстви населення, реалізуються й захищаються політичні та економічні інтереси тієї чи іншої частини суспільства (народу, нації, соціальної групи).

Ці організаційні утворення є формою підтримки зв'язків між громадянським суспільством і державою. Посередництвом партій населення заявляє про свої групові вимоги. Правлячі структури теж використовують партії, щоб звертатися до народу за підтримкою у вирішенні тих чи інших питань. Громадські об'єднання не залежать від держави, вони здатні впливати на державні інститути і водночас захищати суспільство від необґрунтованого втручання держави в громадське життя.

У свій час Г. Гегель писав про те, що громадянське суспільство складає комплекс приватних осіб, класів, груп, корпорацій, станів, інститутів, взаємодія яких регулюється цивільним правом і які прямо не залежать від самої держави. Одночасно цей автор писав про те, що “поряд із сім’єю корпорація є другий існуючий у громадянському суспільстві моральний корінь держави” [80, c. 277].

Конституційне право на свободу об’єднання є юридичною основою для створення і діяльності громадських організацій, політичних партій та професійних спілок. Для здійснення такого права законами не передбачено якогось попереднього дозволу. Тобто встановлено реєстраційний, а не дозвільний (як в інших країнах), порядок утворення спілок.

Ці організації можна було б назвати неполітичними організаціями громадян. Однак варто зауважити, що такі організації беруть активну участь у політичному житті. Їх головна відмінність від політичних організацій у тому, що основні завдання та орієнтири, які вони ставлять перед собою, зосереджені на інших проблемах. Це організації, які намагаються досягти економічних, просвітницьких, культурних та інших цілей, використовуючи для цього політичні засоби і методи.

Усвідомлення змісту діяльності громадських організацій та політичних партій, їхнього місця та ролі в суспільстві має не лише науково—пізнавальне, а й практичне значення. Ця теза ґрунтується на тому факті, що завдяки громадським організаціям так званий “середній клас”, що рядом дослідників розглядається не як цілісний соціальний клас, а як система шарів, страт, у соціальному організмі країни самовідтворюється. Без цього неможливо об’єктивно проаналізувати реалії нинішнього життя, виявити суперечності, які виникають у суспільстві.

Тому далеко не випадково у “середній клас” потрапляють, — як відзначає Є. Капітонов, — “верстви населення, що займають проміжне положення між полюсами соціальної ієрархії і характеризуються зближенням позицій (середній клас) за рівнем доходів, характером споживання, стилем життя, фундаментальними цінностями” [171, с. 105].

У вітчизняній літературі поняття “громадські організації” розуміють як добровільні формування громадян, створені у результаті їх вільного волевиявлення з метою вираження колективних інтересів і вирішення громадських питань та проблем. Визначення понять “спілки”, “асоціації” західними ученими зводяться до того, що їх називають неурядовими організаціями (πoπ-goverπτeπt organization, або NGO). Головними ознаками таких організацій є недержавність і неприбутковість. Ці дві властивості беруться як критерій для розмежування з іншими можливими об’єднаннями громадян. Якщо державне — отже, урядове або пов’язане з певною державною установою. Якщо прибуткове — то це сфера бізнесу.

Таким чином, прийнято вважати, що є три основні типи громадських об’єднань; державні органи влади, управління і т.д.), прибуткові (фірми, підприємства) та усі інші недержавні й неприбуткові організації громадян.

У цьому дослідженні ми виходимо з того, що в Україні

щодо складових громадянського суспільства вживані синонімічні назви: неурядова організація, громадська організація, неприбуткова організація, недержавна

організація, організація громадянського суспільства, організація “третього сектору”. Здійснюючи свою діяльність на національному та місцевому рівнях, такі організації є ядром “третього сектору”. Це перший висновок.

Друга вихідна посилка стосується того, що громадські організації є посередником між владою держави і владою органів системи місцевого самоврядування, який скеровує розвиток територіальної громади. Регіональні органи управління, до яких входить територіальний орган державного управління і органи місцевого самоврядування разом можуть так жорстко виступати проти особистості або професійної групи, що потребує захисту з боку громадянських організацій.

Таким чином, ми теоретично визначились з топологією громадської активності у системі саморегуляції соціального організму країни.

1.3.