Діяльність громадських організацій в економічній сфері окремої країни

(С. О. Коновалова)

Спад виробництва, знецінення національної валюти, різке падіння рівня життя громадян - це лише незначна частина тих проблем, з якими зіштовхнулася Україна за останні роки.

Динаміка розвитку громадських організацій в економічній сфері в Україні характеризувалася останніми роками переважно позитивними тенденціями. Проте існує низка серйозних проблем, які гальмують подальше зростання громадянської активності та перешкоджають ефективному використанню недержавних організацій для захисту прав та реалізації економічних інтересів громадян.

Метою цього підрозділу монографії є дослідження економічних причин виникнення організацій громадського суспільства, виокремлення специфіки механізму їх функціонування та впливу на економічну сферу окремої країни.

Громадянське суспільство існує, не маючи єдиного організаційного центру. Складові цього суспільства — громадські організації і їх об’єднання — виникають спонтанно. Без будь-якої участі держави громадянське суспільство перетворюється на потужну силу суспільного життя, яка самоорганізується і саморегулюється. Більш того, в одних країнах громадянське суспільство є і успішно розвивається, а в інших, зокрема в СРСР, його не було багато десятиліть.

Крім того, складові громадянського суспільства виникають переважно спонтанно (у зв’язку з появою у групи громадян або підприємств конкретного інтересу і потреби в його реалізації). Потім якась частина цих об’єднань може припинити своє існування.

Існують загальні причини, що живлять процес створення і розвитку громадянського суспільства, вочевидь, досить серйозні. Їх немало, але нас цікавлять перш за все причини економічні, бо це обумовлено метою цього дослідження.

Перша причина пов’язана з приватною власністю. У

розвиненому демократичному суспільстві переважна частина населення — приватні власники. Зрозуміло, представників крупного бізнесу не так багато. Проте розвиненим і багаточисельним є середній клас. Для переважної більшості цих власників засобом здобуття доходів, прожитком їх сімей є приватна власність. Це приватні підприємства (у промисловості, торгівлі, сільському господарстві, в добувних галузях і ін.), земля, нерухомість, що здається в оренду, коштовні папери, що приносять дохід, грошові кошти, що приносять відсотки, інтелектуальна власність, володарями якої є письменники, композитори, винахідники, науковці і так далі. Ним не просто є що втрачати, з втратою власності вони позбавляються найважливішого — джерела засобів для життя. Важливість і навіть необхідність для них приватної власності яскраво засвідчила реакція української громади в листопаді 2010 р. під час обговорення проекту Податкового кодексу

України.

Тому не дивно, що на збереження власності, на створення оптимальних умов для зусилля її володарів.

її дієздатності направлені енергійні

найбільш ефективними є колективні об’єднання власників з однаковими

Досвід показує, що зусилля: різного роду інтересами; асоціації фермерів, союзи підприємців, банкірів і ін. Їх представники постійно взаємодіють з відповідними комісіями в законодавчих органах і з урядом, добиваючись оптимізації умов функціонування приватної власності, що належить членам цих організацій.

Отже, приватна власність, будучи найбільш розвиненим інститутом демократичного суспільства, є головною з економічних причин виникнення і функціонування громадянського суспільства, перетворення його на найпотужнішу суспільну структуру.

Друга причина тісно пов’язана з першою. Йдеться про вільну ринкову економіку. Демократичне суспільство разом з іншими свободами передбачає господарську систему, що розвивається за своїми законами. Лише дотримуючись цих законів, можна успішно вести підприємницьку діяльність. І головне — протистояти законам ринку поодинці дуже важко. Різного роду об’єднання підприємців, тобто організації громадянського суспільства, покликані полегшити це завдання.

Третя економічна причина необхідності виникнення і функціонування громадянського суспільства полягає в наступному. Демократична держава покликана максимально задовольняти інтереси і потреби своїх громадян, в тому числі соціально—економічні. Інтереси, що народжуються в суспільстві, настільки багаточисельні, настільки різноманітні та диференційовані, що практично держава не може мати інформації про всі ці інтереси. Значить, необхідно інформувати державу про конкретні інтереси громадян, задовольнити які можна лише силами і засобами самої держави. І знову ж таки ефект досягається, якщо діяти через організації громадянського суспільства.

В економіці функціонує широка мережа громадських організацій, утворених недержавними підприємствами (промисловими, торгівельними, фінансовими і іншими). Вони відрізняються від інших організацій громадянського суспільства своїми завданнями та метою створення, місією, на яку вони орієнтовані, а також сферою її реалізації. Розглянемо детальніше особливості їх функціонування.

Про ці підприємства можна сказати, що, по-перше, в сучасних демократичних державах вони складають абсолютну більшість. В Англії, Франції, Австрії та інших західноєвропейських країнах 4/5 всіх підприємств є недержавними. У США ж взагалі немає державних промислових і торгівельних підприємств, немає і державних комерційних банків. По-друге, будучи недержавними, вони виникають і функціонують в умовах ринкової економіки зі всіма наслідками, що з цього випливають: економічні ризики, вірогідність банкрутства, жорстка конкурентна боротьба і багато чого іншого.

У різних країнах і в різні часи конкретні цілі організацій громадянського суспільства в економічній сфері можуть мінятися, але магістральні, стратегічні напрями їх активності залишаються незмінними. Розглянемо ці напрями, маючи на увазі, що вони характерні і для громадянського суспільства, що формується в господарській сфері України.

1. Захист інтересів і прав підприємств, які входять у ці організації. Досягається це за допомогою участі їх представників у вищих органах державної влади, в підготовці проектів нормативних правових актів або їх експертизі. Міра участі організацій громадянського суспільства в процесі ухвалення державних рішень досить висока в Австрії і Швейцарії. Фахівці пояснюють це високим рівнем розвитку і згуртованості цих організацій. Водночас в таких країнах, як Канада і Італія, ця участь слабкіша, що пояснюється замкнутістю й роздробленістю створених у сфері бізнесу організацій і об’єднань.

2. Всесвітнє сприяння зміцненню економічних позицій (на внутрішньому і зовнішніх ринках) підприємств, що входять в організації бізнесу: шляхом забезпечення залучення фінансових коштів (у тому числі і за допомогою держави) для реалізації перспективних проектів, шляхом впровадження нових форм господарювання, освоєння нових ринків збуту продукції, оптимізації всього комплексу умов роботи підприємств, що входять у ці об’єднання.

3. Організація громадського контролю за дотриманням антимонопольного законодавства і правил добросовісної конкуренції.

4. Проведення в рамках об’єднання господарської і комерційної діяльності. Наприклад, установа фондів.

5. Підвищення професіоналізму і ділової кваліфікації підприємців за допомогою створення центрів і шкіл бізнесу, комерції, менеджменту, а також проведення конференцій і організації ділових зустрічей.

Звичайно, всі організації громадянського суспільства в економічній сфері концентрують свої зусилля перш за все на зазначених напрямах. Але цим активність не обмежується. Громадянське суспільство в економічній сфері робить дуже багато для розвитку системи підприємництва загалом та для розвитку і вдосконалення ринкових стосунків.

Цілі і напрями діяльності об’єднань і організацій в економічній сфері громадянського суспільства просліджується в структурі, цілях і спрямованості активності практично будь— якого об’єднання у сфері бізнесу.

Розглянемо приклади громадських організацій і об’єднань, що діють в економічній сфері, які відображають мотиви їх створення, форми активності й мету.

Організації роботодавців та їх об'єднання створюються і діють з метою представництва інтересів роботодавців в їх відносинах з іншими сторонами соціального партнерства. Суперечливий характер економічних та соціальних інтересів різних сторін є основною проблемою, на вирішення якої спрямовується діяльність таких організацій. А саме: робітники прагнуть постійного підвищення рівня соціальних гарантій і заробітної плати. Але ж це призводить спочатку до зростання витрат, потім — оптових цін на продукцію, і як наслідок, — до падіння виробництва і втрати прибутків для роботодавців. Баланс інтересів порушується. Виникає необхідність в організаціях, які б захищали законні права підприємців в економічній і соціально-трудовій сферах, а також сприяли вирішенню конфліктів в самому підприємницькому середовищі.

Організація роботодавців як громадська неприбуткова організація, яка об’єднує роботодавців на засадах добровільності та рівноправності з метою представництва і захисту їх прав та інтересів, керується у діяльності положеннями Закону України від 24.05.2001 р.

Основними завданнями організацій роботодавців та їх об’єднань є:

— співробітництво з органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування, професійними спілками, їх об’єднаннями та іншими організаціями найманих працівників;

— забезпечення представництва та захист законних інтересів і прав роботодавців у відносинах з органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування, професійними спілками, їх об’єднаннями та іншими організаціями найманих працівників, іншими об’єднаннями громадян;

— участь у формуванні та реалізації соціально—економічної політики держави;

— участь у проведенні колективних переговорів та укладанні генеральної, регіональних і галузевих угод та забезпечення виконання своїх зобов’язань за укладеними угодами;

— координація діяльності роботодавців у виконанні зобов’язань за генеральною, регіональними чи галузевими угодами;

— контроль за виконанням іншими сторонами соціального партнерства зобов’язань за генеральною, регіональними та галузевими угодами;

— сприяння максимальному дотриманню інтересів роботодавців при вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів);

— сприяння вирішенню колективних трудових спорів, запобіганню страйкам як крайньому засобу вирішення цих конфліктів;

— збалансування попиту і пропозиції робочої сили, запобігання масовому безробіттю шляхом сприяння створенню нових робочих місць, забезпечення раціональної структури зайнятості населення;

— вдосконалення системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів, поширення професійних знань та досвіду;

— забезпечення координованості дій роботодавців, їх організацій та об’єднань щодо виконання науково-технічних і соціальних програм, спрямованих на збільшення обсягів виробництва продукції і послуг, підвищення їх конкурентоспроможності, врегулювання та поліпшення умов праці;

— розвиток співробітництва з іноземними і міжнародними організаціями роботодавців та їх об’єднаннями.

Для підготовки погоджених рішень щодо здійснення політики зайнятості можуть створюватися координаційні комітети сприяння зайнятості з однакової кількості представників профспілок, органів державного управління, власників підприємств та уповноважених ними органів, підприємців. Порядок формування координаційних комітетів і організація їх роботи визначається представленими в них сторонами.

Світовий досвід показує, що навіть на податкову політику держави можна впливати у бік лібералізації. Але знову ж таки успіх реальніший, якщо переговори з державними органами веде об’єднаний показний орган, що виник за ініціативою підприємців, тобто організації громадянського суспільства. Багаточисельні союзи підприємців існують у всіх країнах світу. Можна навіть констатувати, що в структурі громадянського суспільства вони займають найбільшу питому вагу. Перехідні до ринкової економіки Україна та Росія не стали виключенням. У перебігу всього декількох років тут виникли десятки різного роду об’єднань підприємців. Серед них: Російський союз промисловців і підприємців, Конгрес російських ділових кругів, Союз підприємців і орендарів, Асоціація спільних підприємств, Союз об’єднаних кооперативів, Асоціація керівників підприємств, Союз акціонерних суспільств, Асоціація кооперативів, Союз молодих підприємців Росії, Союз малих підприємств Росії.

В Україні можна назвати такі: Український союз промисловців і підприємців, Асоціація приватних пекарів і кондитерів України, Асоціація роботодавців торгівлі та комерційної сфери економіки України, Асоціація фахівців з нерухомості України, Всеукраїнська громадська організація “спілка перукарів України”, Всеукраїнська спілка працівників торгівлі і послуг “Трудова Співдружність” та ін.

Наведемо також більш конкретні приклади діяльності організацій громадянського суспільства в економічній сфері на прикладі Росії та України.

У 1992 році в Росії створений Союз підприємців і орендарів. Його мета — всебічний захист економічних, правових і інших інтересів підприємців і орендарів, сприяння розвитку орендних стосунків в країні, а також формуванню комерційних і кредитних стосунків між членами союзу.

Російський союз приватних власників утворений в 1990 році. Мета — сприяти зміцненню приватної власності, традицій російського підприємництва, розвитку вільних ринкових стосунків. У нього входять кустарі, члени артілей, керівники кооперативів і малих підприємств, фермери, володарі інтелектуальної власності, індивідуали, що працюють на основі реєстраційних посвідчень і патентів. Союз створив Академію приватного підприємництва, відкрив комерційний банк “Земляни”, заснував газету “Приватний підприємець”, створив Добродійний міжнародний фонд підтримки і розвитку приватної власності в Росії.

Союз акціонерних товариств створений у 1991 році. Його цілі — створення повноцінної системи акціонерного господарювання, сприяння перетворенню державних підприємств в акціонерних, участь в створенні і вдосконаленні правової основи організації і функціонування акціонерних суспільств в Росії. Вже до моменту свого створення Союз прийняв широку програму майбутньої діяльності, що включає створення свого комерційного банку, страхових компаній, спільних підприємств, біржі, торгових домів, госпрозрахун­кових навчально-консультаційних центрів, видавничого центру.

Союз малих підприємств Росії виник у 1990 році. Головна мета — всебічно сприяти усуненню монополізму в російській економіці. Цією організацією розробляються пропозиції із удосконалення державного законодавства в частині освіти і функціонування малих підприємств. Крім того, Союз малих підприємств Росії займається розвитком ділової співпраці малих підприємств. Він сприяє своїм членам в освоєнні нової техніки і технології, у впровадженні управлінських новин. Союз проводить конференції і ділові зустрічі, сприяє малим підприємствам в будівництві виробничих будівель.

Наведені приклади стосуються господарської сфери. Проте соціальні інтереси трудящих тісно пов’язані з економічними. Часто соціальні форми є засобом досягнення економічних інтересів. Однією з таких форм, створених на основі суспільної ініціативи, є широко розвинене в демократичних країнах робоче представництво на підприємствах, тобто організації і об’єднання робітників в цілях реалізації різного роду інтересів. Воно в усіх демократичних країнах визнане законним, функціонує легально, його члени захищені юридично від переслідувань і звільнень.

Якими є права і функції, що виконуються організаціями осіб найманої праці на підприємствах?

По-перше, такі представництва мають право вивчати і узагальнювати вимоги робітників, що стосуються рівня заробітної плати, охорони праці, трудових стосунків, розпорядку роботи, тривалості робочого тижня, професійних захворювань, тривалості оплачуваних відпусток, соціального страхування і пенсійного забезпечення. По-друге, у функції цих організацій входить участь в управлінні різними соціальними установами, призначеними для колективу підприємства. Це — житловий фонд, дома відпочинку, їдальні, бібліотеки, спортивні і культурні комплекси.

У різних країнах права і функції робочого представництва в частині управління вказаними соціальними установами різні. Вони визначаються відповідним законодавством у кожній країні.

Захищати інтереси робітників покликані професійні спілки.

Правовий статус профспілки як добровільної неприбуткової громадської організації, що об’єднує громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання), регламентований Законом України від 15.09.1999 р. № 1045-XIV “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” [143]. Згідно з ним, професійні спілки створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки.

Для цього вони впливають на збільшення попиту на працю і підвищення заробітної плати. Попит на працю профспілки можуть збільшувати таким чином: введення протекціоністських митних тарифів, збільшення попиту на продукцію, яка виробляється за допомогою реклами “товарів із профспілковою етикеткою”, вимогами до уряду збільшити фінансування виробництва підприємств, інтереси яких вони захищають тощо.

Профспілки також можуть впливати на зростання заробітної плати завдяки обмеженню пропозиції праці через обов’язковий вихід на пенсію осіб пенсійного віку, скорочення робочого тижня та ін.

Галузеві профспілки об’єднують всіх робітників певної галузі через підписання галузевих угод із встановленням мінімального рівня заробітної плати. Страйки позбавляють фірми пропозиції праці, і таким чином впливають на роботодавців при встановленні заробітної плати. Вони контролюють пропозицію праці і нав’язують ставки заробітної плати.

Профспілки беруть участь у розробці державної політики зайнятості, відповідних законодавчих актів і рішень місцевих адміністрацій. Права і повноваження профспілок щодо захисту громадян від безробіття визначаються генеральною, галузевими, регіональними угодами та колективними договорами, що укладаються з власниками підприємств та установ.

Права професійних спілок можна поділити на такі групи.

1. Право профспілок, їх об’єднань представляти і захищати права та інтереси членів профспілок.

Профспілки, їх об’єднання здійснюють представництво і захист трудових, соціально—економічних прав та інтересів членів профспілок в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, у відносинах з роботодавцями, а також з іншими об’єднаннями громадян.

У питаннях колективних інтересів працівників профспілки, їх об’єднання здійснюють представництво та захист інтересів працівників незалежно від їх членства у профспілках.

У питаннях індивідуальних прав та інтересів своїх членів профспілки здійснюють представництво та захист у порядку, передбаченому законодавством та їх статутами.

Профспілки, їх об’єднання мають право представляти інтереси своїх членів при реалізації ними конституційного права на звернення за захистом своїх прав до судових органів, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також міжнародних судових установ.

Представництво інтересів членів профспілки у взаємовідносинах з роботодавцями, органами державної влади та органами місцевого самоврядування здійснюється на основі системи колективних договорів та угод, а також відповідно до законодавства.

2. Право профспілок, їх об’єднань на ведення колективних переговорів та укладання колективних договорів і угод.

Профспілки, їх об’єднання ведуть колективні переговори, здійснюють укладання колективних договорів, генеральної, галузевих, регіональних, міжгалузевих угод від імені працівників; здійснюють контроль за виконанням колективних договорів, угод. У разі порушення роботодавцями, їх об’єднаннями, органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування умов колективного договору, угоди профспілки, їх об’єднання мають право направляти їм подання про усунення цих порушень, яке розглядається в тижневий термін. У разі відмови усунути ці порушення або недосягнення згоди у зазначений термін профспілки мають право оскаржити неправомірні дії або бездіяльність посадових осіб до місцевого суду.

3. Право захисту прав громадян на працю та здійснення громадського контролю за додержанням законодавства про працю.

Профспілки, їх об’єднання захищають право громадян на працю, беруть участь у розробленні та здійсненні державної політики у галузі трудових відносин, оплати праці, охорони праці, соціального захисту.

Проекти законів, які стосуються соціально—економічних відносин, подаються відповідними органами виконавчої влади з урахуванням пропозицій всеукраїнських профспілок, їх об’єднань.

Проекти нормативно—правових актів, які стосуються трудових відносин або соціального захисту громадян, розглядаються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування з урахуванням думки відповідних профспілок, об’єднань профспілок.

Профспілки, їх об’єднання мають право вносити пропозиції суб’єктам права законодавчої ініціативи і відповідним органам державної влади про прийняття або внесення змін до законів і інших нормативно—правових актів, які стосуються соціально— трудової сфери.

Профспілки, їх об’єднання мають право брати участь у розгляді органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а також роботодавцями, їх об’єднаннями, іншими об’єднаннями громадян своїх пропозицій.

Форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами у колективному договорі з додержанням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. У разі, якщо колективний договір на підприємстві не укладено, власник або уповноважений ним орган зобов’язаний погодити ці питання з профспілковим органом.

Профспілки здійснюють громадський контроль за виплатою заробітної плати, додержанням законодавства про працю та про охорону праці, створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належних виробничих та санітарно— побутових умов, забезпеченням працівників спецодягом, спецвзуттям, іншими засобами індивідуального та колективного захисту. У разі загрози життю або здоров’ю працівників профспілки мають право вимагати від роботодавця негайного припинення робіт на робочих місцях, виробничих дільницях, у цехах та інших структурних підрозділах або на підприємстві в цілому на час, необхідний для усунення загрози життю або здоров’ю працівників.

Профспілки мають право на проведення незалежної експертизи умов праці, а також об’єктів виробничого призначення, що проектуються, будуються чи експлуатуються, на відповідність їх нормативно—правовим актам з питань охорони праці, брати участь у розслідуванні причин нещасних випадків і профзахворювань на виробництві та давати свої висновки про них.

Для здійснення цих функцій профспілки, їх об’єднання можуть створювати служби правової допомоги та відповідні інспекції, комісії, затверджувати положення про них. Уповноважені представники профспілок мають право вносити роботодавцям, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування подання про усунення порушень законодавства про працю, які є обов’язковими для розгляду, та в місячний термін одержувати від них аргументовані відповіді. У разі ненадання аргументованої відповіді у зазначений термін дії чи бездіяльність посадових осіб можуть бути оскаржені до місцевого суду.

4. Права профспілок у забезпеченні зайнятості населення.

Профспілки, їх об’єднання беруть участь у розробленні державної політики зайнятості населення, державних та територіальних програм зайнятості, проводять спільні консультації з цих проблем з роботодавцями, їх об’єднаннями, а також з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, пропонують заходи щодо соціального захисту членів профспілок, які вивільняються в результаті реорганізації або ліквідації підприємств, установ, організацій, здійснюють контроль за виконанням законодавства про зайнятість.

Права і повноваження профспілок щодо забезпечення захисту працівників від безробіття та його наслідків визначаються законодавством і колективними договорами та угодами.

У разі, якщо роботодавець планує звільнення працівників з причин економічного, технологічного, структурного чи аналогічного характеру або у зв’язку з ліквідацією, реорганізацією, зміною форми власності підприємства, установи, організації, він повинен завчасно, не пізніше як за три місяці до намічуваних звільнень надати первинним профспілковим організаціям інформацію щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також провести консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом’якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

Профспілки мають право вносити пропозиції органам державної влади, органам місцевого самоврядування, роботодавцям, їх об’єднанням про перенесення термінів, тимчасове припинення або скасування заходів, пов’язаних з вивільненням працівників, які є обов’язковими для розгляду.

Профспілки, їх об’єднання мають право брати участь і проводити відповідні консультації з питань залучення і використання в Україні іноземної робочої сили.

5. Права профспілок щодо соціального захисту та забезпечення достатнього життєвого рівня громадян.

Профспілки, їх об’єднання беруть участь у визначенні головних критеріїв життєвого рівня, прожиткового мінімуму, а також мінімальних розмірів заробітної плати, пенсій, соціальних виплат, політики ціноутворення, розробці соціальних програм, спрямованих на створення умов, які забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини та соціальний захист у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

6. Права профспілок у галузі соціального страхування.

Профспілки, їх об’єднання беруть участь в управлінні державним соціальним страхуванням як представники застрахованих осіб.

7. Права профспілок в управлінні підприємствами та під час зміни форм власності.

Профспілки представляють права та інтереси працівників у відносинах з роботодавцем в управлінні підприємствами, установами, організаціями, а також у ході приватизації об’єктів державної та комунальної власності, беруть участь у роботі комісій з приватизації, представляють інтереси працівників підприємства—боржника в комітеті кредиторів у ході процедури банкрутства.

8. Права профспілок у вирішенні трудових спорів.

Профспілки, їх об’єднання мають право представляти інтереси працівників в органах, що розглядають індивідуальні трудові спори.

Профспілки, їх об’єднання мають право представляти інтереси працівників у вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів) у порядку, встановленому законодавством. Представники профспілок беруть участь у діяльності примирних комісій, трудових арбітражів та інших органів, які розглядають колективний трудовий спір (конфлікт).

9. Право профспілок на організацію страйків та проведення інших масових заходів.

Профспілки, їх об’єднання мають право на організацію та проведення страйків, зборів, мітингів, походів і демонстрацій на захист трудових і соціально—економічних прав та інтересів працівників відповідно до закону.

10. Право профспілок, їх об’єднань на інформацію з питань праці та соціально—економічного розвитку.

Профспілки, їх об’єднання мають право одержувати безоплатно інформацію від роботодавців або їх об’єднань, органів державної влади та органів місцевого самоврядування з питань, що стосуються трудових і соціально—економічних прав та законних інтересів своїх членів, а також інформацію про результати господарської діяльності підприємств, установ або організацій. Зазначену інформацію має бути надано не пізніше п’ятиденного терміну.

11. Право профспілок на створення навчальних, культурно—освітніх закладів, дослідних та інших організацій.

Для вирішення актуальних проблем профспілкового руху, підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації профспілкових кадрів, з метою захисту прав та інтересів членів профспілок профспілки та їх об’єднання мають право за рахунок власних коштів створювати навчальні, культурно- освітні заклади, дослідні, соціально-аналітичні установи, а також правові, статистичні, соціологічні навчальні центри та центри незалежних експертиз.

Для висвітлення своєї діяльності профспілки та їх об’єднання мають право бути засновниками засобів масової інформації та здійснювати видавничу діяльність відповідно до закону.

12. Права профспілок щодо питань охорони здоров’я громадян, фізичної культури, спорту, туризму та охорони довкілля.

Профспілки, їх об’єднання організовують і здійснюють громадський контроль за реалізацією прав членів профспілки у сфері охорони здоров’я, медико-соціальної допомоги. Профспілки, їх об’єднання беруть участь у діяльності експертних, консультативних та наглядових рад органів та закладів охорони здоров’я, а також можуть брати участь у розвитку масової фізичної культури, спорту, туризму, створенні та підтримці спортивних товариств і туристичних організацій.

Профспілки, їх об’єднання беруть участь в охороні довкілля, захисті населення від негативного екологічного впливу, сприяють діяльності громадських природоохоронних організацій, можуть проводити громадські екологічні експертизи, здійснювати іншу не заборонену законом діяльність у цій сфері.

13. Права профспілок у сфері захисту духовних інтересів трудящих.

Профспілки, їх об’єднання можуть брати участь у створенні умов для загальнодоступного користування громадянами надбаннями української національної культури, культур національних меншин, які проживають на території України, світової культури, свободи літературної, художньої, наукової, технічної творчості, соціального захисту працівників інтелектуальної сфери діяльності.

14. Права профспілок, їх об’єднань у захисті житлових прав громадян.

Профспілки, їх об’єднання відповідно до своїх статутів (положень) беруть участь у розробленні державної житлової політики, здійсненні заходів, спрямованих на розвиток житлового будівництва, поліпшення використання та забезпечення збереження житлового фонду, у захисті економічних та соціальних прав громадян, пов’язаних з одержанням, утриманням і збереженням житла.

15. Право профспілок щодо притягнення до відповідальності посадових осіб.

Профспілкові органи мають право вимагати розірвання трудового договору (контракту) з керівником підприємства, установи або організації, якщо він порушує законодавство про працю, про колективні договори та угоди.

Вимога профспілкових органів про розірвання трудового договору (контракту) є обов’язковою для розгляду і виконання. У разі незгоди з нею керівник, стосовно якого прийнято рішення, або орган чи особа, від яких залежить звільнення керівника, можуть у двотижневий строк оскаржити рішення профспілкового органу до місцевого суду. У цьому разі виконання вимоги про розірвання трудового договору зупиняється до винесення судом рішення.

Профспілки можуть мати статус первинних, місцевих, обласних, регіональних, республіканських, загально­державних. Профспілки, які бажають створити об’єднання профспілок, укладають відповідну угоду та затверджують статут (положення) про об’єднання.

У профспілковому русі зростає число нових профспілок, альтернативних державним. Нові профспілки більш однорідні соціально і професійно, позбавлені громіздкого бюрократич­ного апарату.

Дослідимо детальніше, який вплив мають профспілки на економіку країни.

Для того, щоб з’ясувати позитивним чи негативним є вплив профспілок, треба розглянути декілька проблем. По— перше, чи впливають профспілки на підвищення заробітної плати? По-друге, підвищують або знижують економічну ефективність? По-третє, чи сприяють вони інфляції?

Розглянемо переваги в заробітній платі для членів профспілки.

Слід зазначити, що вже на початку 80-х років ХХ століття окремі профспілки успішно добилися істотного підвищення заробітної плати. Середня заробітна плата членів профспілок виявилася значно вищою, ніж зарплата не об’єднаних в профспілки робітників.

Незважаючи на ці питання, практичні дослідження однозначно показують, що профспілки дійсно підвищують зарплату своїх членів відносно зарплати не членів профспілки, хоча розмір цієї надбавки до зарплати різний залежно від професії, галузі промисловості та расової приналежності. Існують також свідоцтва того, що надбавка до зарплати членів профспілки зросла в 1970-х роках. Ранні дослідження показують, що в період між 1923 і 1958 р. середня різниця в заробітній платі членів і не членів профспілки складала приблизно 15-20%; у пізніших роботах вказується, що в 1970-х роках ця різниця збільшилася до 20-30%. Щоправда, заморожування і зменшення зарплати (“поступки в зарплаті”), які зачепили членів профспілки на початку і в середині 1980-х років, найвірогідніше значно зменшили 20- 30%-ву надбавку до їх зарплати [43].

Ці оцінки переваг в зарплаті, які мають члени профспілки, ймовірно, занижені, оскільки останні отримують значно більше додаткових виплат, ніж робітники, що не належать до профспілки. У тих випадках, коли такими додатковими виплатами користуються як члени, так і не члени профспілки, перші отримують додаткові виплати більшого розміру.

У СРСР профспілки формально брали участь у встановленні розмірів оплати праці. Формально - у тому сенсі, що кожен документ із оплати праці як у Центрі, так і на місці підписувався керівництвом профспілок. Але профспілки лише підписували, вирішувала держава. Наведемо приклад загального плану. У 80-х роках ХХ століття було здійснено чергову реформу оплати праці, за якою збільшення розмірів тарифних ставок і окладів відбувалося одночасно із зниженням розрядів посад, тобто фактичної надбавки трудящі не отримали (більше ставку, але нижче розряд). Всі документи з реформи, яку було направлено не на користь працівників, були проте підписані профспілками і викликали незадоволення трудящих.

Всі економісти також визнають, що профспілки мають дуже несуттєвий вплив на середній рівень реальної зарплати всіх робітників — як членів, так і не членів профспілки.

Встановлення вищої зарплати членам профспілки може призвести до того, що попит роботодавців на робочу силу скоротиться, і вони наймуть менше робочих. Працівники, що залишилися, шукатимуть роботу на ринку не організованої в профспілки робочої сили. В результаті пропозиція робочої сили збільшиться і призведе до зниження заробітної плати на ринку не об’єднаних в профспілки робітників. Чистий результат зведеться до того, що середній рівень заробітної плати не зміниться. Тісний зв’язок між продуктивністю і середнім рівнем реальної заробітної плати справедливо передбачає, що профспілки дійсно мають мало можливостей підняти реальну зарплату найманих працівників загалом, але певні групи робітників (члени профспілки) отримують відносно вищу заробітну плату, якщо водночас інші робітники (не члени профспілки) отримують нижчу реальну зарплату.

Далі з’ясуємо, як профспілки негативно діють на ефективність і продуктивність праці.

Існують три основних методи, користуючись якими, профспілки чинять негативний вплив на ефективність.

Метод перший — практика збереження чисельності робочої сили і робота строго за правилами. Деякі профспілки, поза сумнівом, удаються до практики “створення роботи” і “збереження чисельності робочої сили” та протидіють впровадженню машин і устаткування, які сприяють збільшенню випуску продукції. Така практика зниження продуктивності часто застосовувалася проти змін в технології. Робітники і адміністрація домовлялися про таку чисельність робочої сили, яка була розумна і необхідна у момент укладення трудового договору. Але з’являлися нові технології, і така кількість робітників вже не була потрібна. Профспілка ж заперечувала проти можливої втрати робочих місць.

У найзагальнішому вигляді можна стверджувати, що профспілки несуть відповідальність за встановлення правил і практики, несприятливих для ефективності виробництва. Наприклад, за правилами, робітника можна підвищити на посаді відповідно до його трудового стажу, а не тому, що він здатний ефективніше виконувати певну роботу. Крім того, профспілки можуть ввести обмеження на деякі види робіт, які робітники могли б виконувати. Нарешті, часто стверджують, що профспілки обмежують прерогативи адміністрації в складанні графіка роботи, визначенні виробничих завдань і вільному прийнятті безлічі рішень, які сприяють підвищенню ефективності виробництва.

Іншим засобом профспілок, використання якого може спричинити негативний вплив на ефективність, є страйки. Якщо переговори профспілки і адміністрації заходять у безвихідь, починається страйк, і виробництво на підприємстві зупиняється на час страйку. Підприємству нічого продавати, воно втрачає прибуток, а робітники приносять в жертву свої доходи.

Статистичні дані про страйки показують, що вони відносно рідкі, а пов’язані з ними сукупні економічні втрати порівняно малі. За оцінками, щорік складається понад 80 тис. колективних договорів, а кількість страйків зазвичай складає приблизно 5 тис. Більш того, більшість страйків продовжуються всього декілька днів. Середня щорічна кількість втраченого через страйки часу складає всього 0,2% від сукупного робочого часу. Ця втрата дорівнює 4 годинам на кожного робітника в рік, тобто менше 5 хвилин на кожного робітника в тиждень.

Слід додати, що економічний збиток, пов’язаний із страйками, може бути як більше, так і менше тих витрат, які обумовлені втратою робочого часу. Витрати можуть бути більше, якщо порушується виробництво в нестрайкуючих фірмах. Наприклад, тривалий страйк в сталеливарній промисловості або на транспорті зробить серйозний негативний вплив на виробництво і зайнятість у багатьох інших галузях і секторах економіки. З другого боку, витрати можуть бути менше тих, які обумовлені втратою робочого часу, тому що не страйкуючі фірми можуть збільшити випуск продукції і тим самим компенсувати виробничі втрати страйкуючих фірм.

Третій і тонший інструмент, за допомогою якого профспілки можуть негативно впливати на ефективність, — це саме перевага членів профспілки в зарплаті. Якби спочатку не існувало профспілки, то ставка заробітної плати залежала б від найму робочої сили на конкурентній основі.

Дані економістів, що підрахували втрати продукції через неефективне розміщення трудових ресурсів, пов’язане з підвищенням заробітної плати членам профспілки, свідчать про те, що така втрата порівняно невелика.

Інші економісти, навпаки, вважають, що профспілки таким чином роблять позитивний внесок до підвищення продуктивності і ефективності праці.

Цей позитивний внесок пов’язаний, на їх думку, по-перше, з таким явищем, як “ефект шоку”. Ефект шоку полягає в тому, що підвищення заробітної плати, якого в цьому випадку досягла профспілка, може змусити фірми ввести вдосконалені методи виробництва і організації праці і тим самим добитися підвищення ефективності. Аналіз нераціонального розміщення трудових ресурсів можна просунути ще на один крок вперед і довести, що перевага в зарплаті членів профспілки буде стимулювати фірми, що входять в профспілку, до прискорення заміщення праці капіталом і пошуку технологій, що скорочують витрати (збільшують продуктивність). Це означає, що, зіткнувшись зі зростанням витрат у зв’язку з підвищенням зарплати членам профспілки, роботодавці будуть вимушені скоротити витрати шляхом використання більшої кількості устаткування і пошуку вдосконалених методів виробництва, які вимагають менше трудових ресурсів і капіталу на одиницю продукції. Практично, на досить конкурентному ринку товарів охоплена профспілкою фірма - чиї витрати на робочу силу, скажімо, на 10-15% вище, ніж у конкурентів, які не входять до профспілки — просто не виживе, якщо не зуміє підняти свою продуктивність. Інакше кажучи, зарплата членів профспілки може мимоволі примусити адміністрацію зробити такі кроки, які призведуть до збільшення продуктивності праці.

Другим аспектом можливого позитивного впливу є скорочення плинності робочої сили. Позитивний вплив профспілок на продуктивність частково пояснюється тим, що профспілки виконують функцію колективного голосу, виступаючи від імені своїх членів у вирішенні трудових суперечок, обговоренні поліпшення умов роботи і так далі. Це означає, що якщо група робітників не задоволена умовами найму, у неї є два можливі засоби для вираження своєї незгоди: “механізм добровільного звільнення” і “механізм усних контактів”. Механізм добровільного звільнення передбачає використання ринку робочої сили — відхід із справжнього місця роботи у пошуках кращого — як засіб проти “поганих” роботодавців і “поганих” умов роботи. На відміну від цього методу, механізм усних контактів передбачає переговори робітників з підприємцями з приводу поліпшення умов праці і вирішення трудових суперечок. Для окремого робітника може бути достатньо ризиковано виражати своє незадоволення працедавцю, тому що останній може звільнити його з роботи “як бунтівника”. Але профспілки можуть забезпечити робітників колективним голосом під час обговорення проблем і претензій до адміністрації, аби наполягти на їх задовільному рішенні.

Точніше кажучи, профспілки можуть сприяти зниженню плинності робочої сили двома шляхами. По-перше, профспілки використовують механізм усних контактів замість механізму добровільного звільнення з роботи. Вони ефективно регулюють виробничі конфлікти, які інакше “вирішувалися” б робочими шляхом добровільного звільнення і зміни місця роботи. По-друге, перевага в зарплаті членів профспілки утримує їх від переходу на іншу роботу. Вища зарплата перетворює фірми, охоплені профспілкою, на більш привабливе місце роботи.

Скорочення плинності робочої сили різними шляхами веде до підвищення ефективності. По-перше, в результаті цього скорочення зростає досвід робітників, а, отже, продуктивність їх праці. По-друге, зменшуються витрати фірми на набір нових робітників. Нарешті, скорочення плинності спонукає працедавців більш охоче вкладати капітал в навчання (а, отже, і в продуктивність) своїх працівників. Якщо, наприклад, робітник вирушає з роботи після року навчання, роботодавець не отримає жодного прибутку від підвищення продуктивності його праці в результаті навчання. Скорочення плинності збільшує можливість того, що власники компаній отримуватимуть прибутки від будь-якого різновиду навчання, яке вони нададуть, і тому вони більш охоче підвищують кваліфікацію своїх робітників.

У багатьох випадках підготовка робітників здійснюється неорганізовано. Більш кваліфіковані робітники можуть пояснювати менш кваліфікованим робітникам, як вони виконують свої функції, на робочому місці, під час обідньої перерви або “перекуру”. Проте більш кваліфікований і досвідчений робітник може і не захотіти ділитися своїми знаннями з менш досвідченим співробітником, якщо останній здатний згодом скласти йому конкуренцію. Завдяки тому, що за наполяганням профспілок у вирішенні питань про підвищення на посаді або звільненні первинне значення надається трудовому стажу, такої небезпеки немає. Будучи захищеними, такі робітники з більшою готовністю передають свої знання і досвід новачкам або допоміжним робітникам. Організоване навчання підвищує якість і продуктивність робочої сили в даній фірмі.

Найскладнішим і найбільш дискутивним залишається питання про те, чи можуть профспілки підняти середній рівень номінальної заробітної плати і тим самим викликати інфляцію, обумовлену зростанням витрат, або, точніше, збільшенням заробітної плати.

Існують дві моделі інфляції: модель інфляції попиту і модель інфляції, зумовлена зростанням витрат [6]. Модель інфляції попиту вказує, що за такого обсягу сукупної пропозиції збільшення сукупного попиту призводить до вищого рівня цін. Кейнсіанський варіант моделі відносить збільшення сукупного попиту на рахунок будь-якого з його компонентів: збільшення споживання, інвестицій, державних витрат або попиту на зовнішньому ринку. На думку монетаристів, збільшення сукупного попиту пояснюється лише збільшенням грошової маси. Проте в будь-якому разі причина або поштовх до інфляції виникає на товарному ринку у сфері попиту, що приводить згодом до збільшення попиту на робочу силу і підвищенню номінальної заробітної плати. Важливе те, що відповідно до теорії інфляції попиту збільшення зарплати є наслідком або симптомом інфляції, а не її причиною. Підвищення заробітної плати є не причиною інфляції, а швидше результатом надлишкового сукупного попиту. Збільшення заробітної плати просто сприяє інфляції, а не викликає її.

Моделі інфляції, викликаної зростанням витрат, навпаки, допускають, що підвищення зарплати під впливом профспілок слугує причиною інфляції. Якщо збільшення номінальної заробітної плати перевищує зростання продуктивності праці, то витрати на одиницю праці збільшуються. За умови, що витрати на оплату праці складають близько 3/4 всіх витрат виробництва, можна чекати, що ціни на товари підвищаться в зразковій відповідності до збільшення витрат на одиницю праці.

Яка з цих точок зору правильна? Підвищення номінальної заробітної плати просто супроводжує інфляцію і сприяє їй, як вважають прибічники теорії інфляції попиту? Або підвищення заробітної плати під впливом профспілок є джерелом інфляції, як стверджують прибічники теорії інфляції, викликаної зростанням витрат? Оскільки немає загальноприйнятої відповіді на це питання, більшість фахівців кваліфікують встановлення зарплати профспілками як чинник, який сприяє інфляції.

Можна стверджувати з достатньою впевненістю, що основні спалахи інфляції, яка швидко розвивається, починалися або зі збільшення сукупного попиту, або із серйозних порушень у механізмі пропозиції, які майже або зовсім не мали жодного відношення до підвищення заробітної плати. Відповідно до моделі інфляції, яка обумовлена зростанням витрат, це призводить до скорочення об’єму продукції і зростання безробіття. А це заважає профспілкам вимагати збільшення заробітної плати. Таким чином, зростання витрат на одиницю праці не може породити тривалу інфляцію, якщо лише погоджені фінансові і фіскальні заходи не призведуть до збільшення сукупного попиту у відповідь на зменшення обсягу випуску продукції і зростання безробіття, яке може бути викликане інфляцією, обумовленою збільшенням заробітної плати. Отже, найбільш розумний висновок полягає в тому, що профспілки навряд чи є першопричиною інфляції. Інакше кажучи, профспілки, мабуть, не можуть викликати первинні спалахи інфляції або велике підвищення існуючого рівня інфляції незалежно від інших чинників.

Серед громадських організацій, які діють в економічній сфері України, варто приділити увагу також кредитним спілкам. Головною метою цих організацій є фінансовий та соціальний захист їх членів.

Перші прототипи сучасних кредитних спілок виникли в Україні ще у другій половині ХІХ ст. В основі їхньої діяльності містились засади кооперації. Такі товариства загалом надавали короткострокові позики, але під низькі відсотки. Найпоширенішим видом забезпечення була іпотека. Загалом зростання числа активних учасників кредитних відносин в післяреволюційний період обумовлювалось, насамперед, змінами ідеології щодо питання власника землі.

Після проголошення незалежності України почався процес відродження кредитних спілок як організацій реальної взаємної допомоги між громадянами на випадок тимчасових фінансових труднощів.

Закон України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 року закріпив норми, що стали основою окреслення правових засад сучасного стану становлення кредитних спілок в Україні [139]. Право на об’єднання фізичних осіб у громадські організації для задоволення, зокрема, економічних, соціальних інтересів закріплене у ст. 36 Конституції України 28 червня 1996 року [142].

Констатуючи факт існування кредитних спілок як особливих організацій, 20 вересня 1993 року Указом Президента України було затверджене Тимчасове положення про кредитні спілки в Україні [430]. Зараз діяльність спілок регулюється Законом України від 20.12.2001 р. № 2908—III “Про кредитні спілки” [135].

Згідно із законом, кредитна спілка - це громадська організація, головною метою якої є фінансовий та соціальний захист її членів шляхом залучення їхніх особистих заощаджень для взаємного кредитування. Запропоноване визначення не зовсім точно розкриває мету, задля якої створюється ця кредитна організація, оскільки головним завданням спілки вбачається лише захист відповідних інтересів її членів. Необхідність захисту інтересів (прав) виникає в разі їх порушення. Головною метою об’єднання фізичних осіб у кредитні союзи є задоволення фінансових і, як наслідок, соціальних інтересів, а не їх захист, тому що права та законні інтереси цих осіб ніхто ще порушував. Функція захисту інтересів членів спілки могла б реалізовуватись шляхом представницької діяльності (наприклад, у суді).

Суть створення кредитної спілки також розуміється як можливість взаємної фінансової допомоги. Отже, отримати кредит може лише член цієї організації. Винятком із цієї конститутивної ознаки кредитної спілки є надання позик іншим кредитним спілкам та їхнім асоціаціям.

Кредитна спілка є юридичною особою, що засновується фізичними особами, які досягли 18—річного віку, незалежно від громадянства, але за умови їх постійного проживання на території України, які не обмежені судом у дієздатності та не перебувають у місцях позбавлення волі.

Крім того, бажаючих створити таку організацію має об’єднувати якась ознака (місце праці, місце проживання, професійна ознака та ін.).

Кредитні спілки діють на підставі статуту, маючи місцевий статус, вони легалізуються шляхом реєстрації в управліннях Міністерства юстиції України з тією лише особливістю (стосовно інших громадських організацій), що їхній статут підлягає погодженню з питань кредитування та розрахунків з управлінням Національного банку України.

Створена в такий спосіб громадська організація має кредитний характер, оскільки в основі її діяльності, як і банку, лежить функція залучення, акумулювання тимчасово вільних коштів та їх перерозподіл відповідно до потреби. Підпункт 2 пункту 11 передбачає, що кредитна спілка розподіляє доходи на вклади членів спілки, пропорційно до внесених ними коштів. Пункт 17 Положення тлумачить вклад члена спілки як вступний та членські внески. Статус таких вкладів містить ознаки ощадного вкладу і слугує засобом залучення коштів.

Разом з тим, такий вкладник набуває своєрідних “корпоративних прав”: право на участь в управлінні справами кредитної спілки через загальні збори як найвищий керівний орган; право на виділення належної частки в майні спілки в разі її ліквідації або виходу з неї. Крім того, вкладник дістає право на кредит.

Кредитна спілка як юридична особа, самостійний суб’єкт громадських відносин, виконує, зокрема, функцію посередника між фізичними особами, які володіють тимчасово вільними коштами, і такими, що відчувають їх тимчасову недостатність. Суб’єктами кредитної угоди виступають кредитна спілка як кредитор і член спілки як позичальник. Елементи кредитування присутні у відносинах між особою, яка передає в розпорядження юридичної особи свій внесок (вклад), та спілкою, яка на такі вклади розподіляє частину свого доходу. Специфіка посередницької діяльності кредитних спілок полягає також в тому, що надання таких послуг не має на меті прибутку. Як стороні кредитного договору, спілці належать відсотки за позику, але отримані нею доходи здебільшого розподіляються на вклади членів пропорційно до їх розмірів. При цьому засновники кредитних спілок ніяких переваг порівняно з іншими членами не мають. У процесі здійснення банком операцій у справі залучення коштів і розміщення кредитів різниця між відсотками за кредит і відсотками за вклади становить його дохід. Кредитна спілка отримує дохід, але не залишає собі прибутку, оскільки є неприбутковою організацією.

У статуті кредитної спілки визначаються можливі шляхи спрямування доходів, крім розподілу їх за вкладами членів, що відповідно поповнює і позиковий фонд. Зокрема, такі доходи можуть скеровуватись на формування інших фондів (видавничих, навчальних, культурно—освітніх), на реалізацію другорядних видів діяльності (благодійництва, проведення навчальних семінарів, культурно—масових заходів, заснування засобів масової інформації тощо).

Загалом процес кредитування спілками схожий з банківським. Водночас кредитні угоди, що укладаються цими організаціями, мають окремі особливості: 1) позичальником може бути лише фізична особа — член спілки (крім надання позик іншим кредитним спілкам); 2) забезпечення вимагається лише на частину суми кредиту, що перевищує вклад; 3) низькі відсотки; 4) наслідком неповернення кредиту може бути не лише договірна відповідальність, але й виключення із членів спілки.

Аналогічно до кредитних угод, де кредитором виступає банк, позика спілки повинна використовуватись за цільовим призначенням і є строковою, оплатною і забезпечуваною.

Законодавство не містить спеціальних правил відповідаль­ності в разі нецільового використання кредиту, тому слід застосовувати норми, закріплені в статуті. Питання пролонгації кредиту теж відносять на розсуд самої кредитної спілки, в статуті якої має бути визначено, який саме орган компетентний це вирішувати.

Умови отримання позики для всіх членів спілки однакові, отже, такий договір містить ознаки публічності. Його можна також охарактеризувати як договір про приєднання, оскільки члену спілки пропонують типову кредитну угоду, і в разі відсутності заперечень чи уточнень з боку позичальника він може приєднатися до неї.

На жаль, останнім часом більшість кредитних союзів дискредитували себе і майже повністю втратили довіру населенням через декілька гучних справ з фінансовими махінаціями заощаджень вкладників.

Але ж, хоча й з певними перешкодами, кредитні спілки поступово займають певне місце в економіці України. Цей процес гальмується не лише через проблеми економічного, але й правового характеру. Формування законодавчої бази діяльності кредитних організацій із урахуванням досягнень світового досвіду та специфікою місцевих умов є необхідною передумовою функціонування товарно—кредитного господарства як подальшого якісного рівня становлення економіки України.

У деяких джерелах до громадських організацій також зараховують і торгово-промислові палати.

Але Закон України “Про торгово-промислові палати в Україні” [145] відокремлює їх від інших організаційно— правових утворень, наприклад, громадських організацій або об’єднань підприємств, виділяючи їх в окрему самостійну сферу, на яку не поширюється дія Законів України “Про об’єднання громадян” та “Про підприємства в Україні”. Таке специфічне ставлення законодавства до торгово-промислових палат знаходить своє відображення, перш за все, в принципах створення та нормативному закріпленні цілей та завдань торгово-промислових палат. Крім того, право на об’єднання в торгово-промислові палати обмежене статусом суб’єктів об’єднання та умовами щодо кількості та територіальної залежності їх утворень (п.п.1,7 ст.1; п. 2 ст. 5, п. З ст. 14 ЗУ “Про торгово-промислові палати в Україні”).

За цими умовами в Україні діє лише одна Торгово— промислова палата України, в систему якої входять регіональні торгово-промислові палати. Регіональність їх обумовлена межами областей, міст Києва та Севастополя, Автономної Республіки Крим. В межах кожного регіону може діяти лише одна регіональна торгово-промислова палата. Це означає, що учасник регіональної торгово-промислової палати Миколаївської області не може бути членом регіональної торгово-промислової палати Одеської області і навпаки (ст. 6 ЗУ “Про торгово-промислові палати в України”).

Отже, торгово-промислові палати в Україні є недержавними неприбутковими самоврядними статутними організаціями, які мають статус юридичних осіб і об’єднують на засадах членства організації та підприємців, визначених цим законом.

Торгово-промислові палати, на відміну від громадських організацій, мають право займатися підприємницькою діяльністю, але тільки в тому обсязі, в якому це необхідно для виконання їх статутних задач. Отриманий прибуток не розподіляється між членами торгово-промислової палати, а направляється на виконання її статутних задач.

У цілому, розглянуті приклади громадських організацій в економічній сфері країни є лише елементами системи громадянського суспільства.

Загальна структура громадянського суспільства має здебільшого горизонтальний характер: всі організації такого суспільства належать до добровільних та самоврядних. Проте в громадянському суспільстві не виключені і вертикальні зв’язки, що виникають тоді, коли ряд однотипних об’єднань організовує місцевий орган, членами якого вони стають. Такі органи виникли і в Україні і в Росії. Наприклад, Союз наукових і інженерних суспільств.

Тому надзвичайно важливим є питання про взаємодію держави та громадянського суспільства в економічній сфері.

Вочевидь, що громадянське суспільство і держава постійно йдуть назустріч один одному. Громадянське суспільство звертається до держави зі своїми ініціативами, що вимагають державної підтримки (перш за все, матеріальної), інтересами, вимогами, проханнями і так далі

У процесі формування громадянського суспільства в нашій країні намічається тенденція включити суперечливі соціальні явища в рамки переговорного процесу, створивши механізм соціального партнерства, що регулюватиме трудові стосунки. Ініціатива створення такої системи йде зверху. Профспілки і підприємці внаслідок своєї роз’єднаності не можуть обійтися без посередництва держави. Розширюється практика укладення колективних договорів, що визначає соціальну відповідальність сторін.

Формування системи соціального партнерства — тривалий процес. У США він зайняв близько 30 років. Головна умова успіху побудови системи партнерства полягає у вмісті і термінах проведення економічних перетворень, в успішному функціонуванні інших сфер громадянського суспільства.

Держава йде назустріч громадянському суспільству в різних формах: це вивчення громадських ініціатив, виділення матеріальних засобів для розвитку активності багатьох суспільних об’єднань, організацій, фондів.

Практично у всіх сучасних демократичних країнах у системі владних структур організовані і функціонують спеціальні органи для зв’язку з організаціями громадянського суспільства. Напрями і форми їх діяльності надзвичайно багатоманітні: реєстрація цих організацій, надання ним допомоги (консультація, фінансування), створення

сприятливих умов для їх функціонування.

Поширена така форма контактів держави з

громадянським суспільством, коли представники громадських організацій входять в різні спілки і комісії, що працюють при професіонали, що володіють вельми цінною інформацією, яка стосується конкретних проблем розвитку суспільства і стану громадської думки.

парламенті і уряді. Вони представницьких органах парламентських комітетах громадянського суспільства

часто стають депутатами в політичної влади. У і комісіях представники виступають як експерти і

Серед такого роду комітетів і спілок при парламентах і урядах низки західноєвропейських країн слід зазначити соціально—економічні ради, що мають консультативний характер. У них входять як представники державних організацій, так і представники багатьох громадських організацій економічної і соціальної сфер. Такі ради існують у Франції, Австрії, Швеції, Італії, Бельгії, Іспанії і інших країнах. Уряди цих держав запитують думку рад про проекти законів з питань соціального і економічного характеру. У свою чергу, за власною ініціативою ці ради можуть звернути увагу уряду на важливість і невідкладність вирішення тих або інших конкретних проблем.

В Україні особливе місце посідають інститути соціального партнерства. Крім органів державної влади, до їх складу входять професійні спілки та їх об’єднання, а також організації роботодавців та їх об’єднання. Соціальне партнерство розглядається як система правових і організаційних норм, принципів, структур та процедур, які спрямовані на забезпечення взаємодії між найманими працівниками, роботодавцями, державними органами в регулюванні соціально—економічних відносин на

національному, галузевому, регіональному рівні та рівні підприємств.

Метою соціального партнерства є досягнення соціального миру в суспільстві, забезпечення балансу соціально— економічних інтересів, запобігання конфліктам та створення необхідних умов для поступового економічного розвитку та підвищення життєвого рівня сторін.

Соціальне партнерство має такі форми: спільні консультації, колективні переговори та укладення договорів і угод; погодження на національному рівні політики доходів і соціально—економічної політики загалом; заходи щодо захисту національного ринку праці в умовах глобалізації; спільне розв’язання колективних конфліктів; організація примирних та арбітражних процедур; участь найманих працівників в управлінні виробництвом; спільне управління фондами

соціального страхування; розгляд претензій та контроль за виконанням спільних домовленостей.

В Україні відповідно до Указу Президента № 34/93 “Про Національну раду соціального партнерства” [428] з метою узгодженого вирішення питань, що виникають у соціально- трудовій сфері, у відносинах Уряду України, підприємців і професійних спілок при Президентові України було утворено Національну раду соціального партнерства, склад якої був таким: від Уряду України - 22 особи; від об’єднань підприємців — 22 особи; від об’єднань профспілок України — 22 особи.

У грудні 2005 року Указом Президента України № 1871/2005 [429] було затверджено положення про ‘Національну тристоронню соціально-економічну раду”.

Основними завданнями Національної ради є: укладення угод з питань регулювання соціально—економічних і трудових відносин; розроблення та внесення Президентові України пропозицій з питань формування та реалізації державної соціально—економічної політики.

У цілому ж, демократичний режим передбачає тісну взаємодію держави і громадянського суспільства як основи політичної і економічної стабільності.

Сучасні економічні реформи покликані забезпечити господарську свободу як основу незалежності особистості. Триває процес розвитку різноманітних форм власності. Приватизація дозволяє приватним особам набувати у власність частини державного майна. Трудові колективи отримали право орендувати державні підприємства, набувати на акціонерній основі об’єкти промисловості, торгівлі, сфери послуг.

Розвиток ринкових відносин та неурядових організацій в економічній сфері країни відбуваються майже синхронно. Громадські організації лише віддзеркалюють процеси, які відбуваються в реальній економіці. Тому значна частина проблем, які гальмують розвиток громадянського суспільства в економічній сфері, пов’язана з реальним сектором та становленням підприємництва. Серед базових економічних причин, що ускладнюють розвиток громадських організацій, — невідповідність вітчизняної ділової культури загальносвітовим тенденціям, нерозвиненість організаційної свідомості та організаційної культури. Все це потребує відповідних змін у психології та господарській культурі населення.

Окрім того, для України характерним є злиття влади та крупного капіталу, монополізація багатьох сфер економіки та корупція, що безумовно не може сприяти розвитку малого та середнього бізнесу. Загальна зневіра людей до влади часто є основною причиною пасивної громадської позиції населення країни, в тому числі в економічній сфері. Люди зайняті переважно проблемами повсякденного виживання та уникають участі в суспільній діяльності, тому що не вірять у її позитивні наслідки. За часів радянської влади, ті ж самі профспілки були лише формальним утворенням, а не інструментом для вирішення економічних та соціальних питань. Така спадковість свідомості складає специфіку поведінки наших співвітчизників. Як наслідок, показник залучення громадян до діяльності інститутів громадянського суспільства в економічній сфері все ще залишається гранично низьким.

За співвідношенням питомої ваги громадських організацій до кількості населення Україна все ще значно поступається іншим європейським країнам. Так, в Україні на 10 тис. населення існує 11 зареєстрованих громадських організацій, в Угорщині — 46, в Хорватії — 85, а в Естонії — 201.

Причинами громадської пасивності також були й залишаються недостатня інформованість про існуючі громадські організації та ефективність їх діяльності, пасивність самих громадських організацій щодо інформування громадян та їх залучення до своєї діяльності.

Ще однією економічною проблемою громадських організацій в Україні є неефективна структура фінансування, в якій частка “пожертв” приватних вітчизняних та іноземних донорів становить 73 %, а фінансування з боку держави - лише 2 %. Водночас державне фінансування громадських організацій в країнах Центральної Європи становить 30-40 %, а в більшості країн Західної Європи державне фінансування є основним джерелом надходжень громадських організацій [61, c. 46-58]. Особливо загрозливою вказана тенденція є на фоні загострення внутрішньої та світової фінансово-економічної кризи, що призводить до значного скорочення фінансових надходжень, як від вітчизняних, так і від зарубіжних донорів.

Ситуація ускладнюється тим, що нормативно—правові акти України містять положення про заборону громадським об’єднанням займатися безпосередньо комерційною діяльністю (згідно з європейськими стандартами, неурядові організації мають право займатися комерційною діяльністю, якщо увесь прибуток від неї направляється на розвиток організації та здійснення нею своєї статутної діяльності).

Проте, загалом у динаміці розвитку громадянського суспільства в Україні переважають позитивні тенденції. Зростає кількість громадських організацій та їх особового складу. Що стосується кількісного зростання неурядових організацій в економічній сфері, то позитивна динаміка цього процесу спостерігається за показниками реєстрації громадських об’єднань. Так, за даними Державного комітету статистики, станом на 1 січня 2009 р. в Україні зареєстровано профспілок та їх місцевих об’єднань — 22678 (порівняно з лише 15639 у 2006 р.) [178]. Зміцнюється їх матеріально-технічна база та організаційна спроможність, розширюється сфера діяльності, удосконалюється нормативно-правова база.

Суттєвим позитивним чинником, що має сприяти відкритості у діяльності організацій громадянського суспільства та інформування про неї громадян, стало відкриття Міністерством юстиції України у березні 2009 р. на своєму веб-сайті “Єдиного реєстру громадських формувань” [127].

Основними міжнародними критеріями для визначення рейтингу розвитку громадянського суспільства є кількісне зростання неурядових організацій, їх організаційна спроможність та фінансова стабільність, правове та політичне оточення, в якому вони функціонують; розвиток незалежних професійних спілок; участь груп захисту інтересів у політичному процесі. За цими критеріями Україна впевнено пересувається у рейтингу розвитку громадянського суспільства на пострадянському просторі. Бурхливе зростання організацій громадянського суспільства в економічній сфері пояснюється не лише становленням приватної власності і ринкової економіки, що зробило їх появу необхідним, але й створенням важливих умов, які зробили розвиток такого суспільства можливим. Йдеться про демократизацію суспільно- політичного життя в країні.

Завершуючи аналіз, можна зробити висновок, що становлення громадських організацій в економічній сфері України має власну специфіку, але загалом розвивається шляхом, яким пройшли демократичні країни Заходу.

Далі подивимось, які особливі риси і дії проявляють громадські організації в політичній сфері країни.

5.3.