Громадські організації в політичній сфері країни

(Я. М. Курган, А. В. Найчук)

Політична сфера країни є порівняно самостійною сферою суспільного буття, що охоплює всі прояви і реалії функціонування політичного життя.

Змістом політичної сфери є насамперед політико-владні відносини народів, націй, соціальних груп, особистостей щодо завоювання, утримання, використання влади і впливу на владу.

Обсяг політичної сфери визначається наявністю всіх політичних форм життєдіяльності суспільства, що виникають і функціонують навколо політико-владних відносин як виразу політичних інтересів і політичних потреб у суспільстві. Розвиненість політичної сфери зумовлюється розвитком організаційних структур, активністю всіх форм політичної діяльності в суспільстві, її насиченістю подіями, широтою функціонування, організованістю політичних сил, впливом на інші сфери.

Не останню роль у розвитку політичної сфери відіграють інститути громадянського суспільства, або організації громадянського суспільства.

Громадські об’єднання політичної сфери є допоміжною громадською інституцією у системі реалізації і становленні демократії, одним із завдань якої є сприяння у залученні населення до участі у вирішенні їхніх проблем.

При цьому громадським організаціям притаманна певна автономність від політики, оскільки держава безпосередньо не втручається в їх діяльність, а лише регулює її відповідно до чинного законодавства.

Уточнюючи місце громадських організацій в реалізації державної влади (в політичній сфері), немає потреби наголошувати, що реальна участь громадян у вирішенні питань державного значення є передумовою формування ефективної політики державного управління, з метою забезпечення прав та потреб громадян загалом та кожного окремого громадянина зокрема.

Лише окреслимо певні зрушення у взаємовідносинах між владою та громадськими організаціями політичної сфери, що останнім часом спостерігаються в Україні.

Опубліковані у журналі “Громадянське суспільство” дані за 2004—2008 роки свідчать про позитивні тенденції у розвитку взаємовідносин державної влади та громадських організацій.

Значною мірою посилюється роль громадських організацій на рівні державного управління. Підтвердженням цієї тези є дослідження О. Віннікова [60, с. 2—5], який наголошує, що за результатами аналізу законодавчого регулювання щодо організацій громадянського суспільства в Україні за 2008 рік у взаємодії між державою і громадськими організаціями є такі зрушення:

1) порівняно з 2004-2007 роками у 2008 році жоден із поданих урядом або президентом законопроектів щодо організацій громадянського суспільства (громадських організацій зокрема) не було відкликано або відхилено. Загальна кількість актів, що впливають на утворення і діяльність організацій громадянського суспільства, затверджених протягом 2008 року, становила 180 порівняно зі 155 актами у 2007 році;

2) зросла активність організацій у визначенні пріоритетних змін;

3) після ухвали п’ятої за два роки постанови уряду про інформування громадськості про євроатлантичну інтеграцію України було ухвалено положення про конкурс проектів і програм для громадських організацій в цій сфері.

Крім того, про посилання ролі громадських організацій в політиці свідчить ухвалення урядом у листопаді 2007 року Концепції сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства (4) та Порядку громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади (5), яка є більш практичною формою взаємодії, порівняно з участю громадських організацій у консультативно—дорадчих органах, висновки та рекомендації яких не мають обов’язкового характеру (про що вже йшлося в другому розділі).

Підтверджено також обов’язкову наявність експертизи організаціями роботодавців і профспілками окремих актів органів виконавчої влади з питань праці і соціальної політики. Разом із впровадженням електронних звернень до органів виконавчої влади та систем контролю якості в цих органах це дуже позитивні тенденції.

Серед негативних тенденцій слід зазначити, що брак відкритого громадянського обговорення мети та порядку утворення нових консультативно—дорадчих органів (як—от Національної стратегічної асамблеї при КМУ, Національної конституційної ради при Президенті) призводив радше до конфліктів між організаціями, ніж до консолідації їхніх зусиль.

Підсумовуючи, необхідно зауважити, що громадські організації протягом останніх п’яти років набули нових прав та форм у просуванні інтересів на рівні державного управління, хоча ще є над чим працювати.

Поряд із забезпеченням інтересів громадян на державному рівні постають і проблеми політичної участі громадськості в державному управлінні на місцях (в межах певних територіальних громад).

На думку деяких дослідників [60, с. 2-5], реалізацію права громадян — мешканців певної територіальної громади — можна розділити на декілька варіантів залежно від суб’єктивного ставлення самих жителів до самоврядної дільниці:

— активна позиція — наявність у людині потенціалу до реалізації права на участь у місцевому самоврядуванні, активне використання цього потенціалу, відстоювання своїх прав та інтересів шляхом безпосередньої участі у суспільно- політичних процесах;

— пасивна позиція — байдужість та небажання реалізовувати свій потенціал для вирішення власних проблем, або впевненість у вирішенні цих проблем іншими;

— інертна позиція — інертність вчинків громадянина у реалізації права на місцеве самоврядування.

Здебільшого в територіальних громадах України спостерігається інертна або пасивна позиція щодо діяльності громадських організацій або участі в такій діяльності. Однак така позиція, на думку колективу авторів, компенсується надмірним втручанням у відповідні суспільні відносини з боку інститутів державної влади [101, с.

Це свідчить про необхідність вироблення стратегії виховання дійсних учасників цих процесів, заохочення до співпраці з політичними і правовими нормами, цінностями політичної і правової культури, свідомої діяльності та ін.

Умовно серед провідних форм участі громадських організацій в політичній сфері суспільства можна виокремити такі.

Законодавча ініціатива — участь у розробленні та обговоренні проектів нормативно—правових актів.

Експертна та консультаційна діяльність, що включає:

— утворення спільних консультативно—дорадчих та експертних органів, рад, комісій, груп для забезпечення врахування громадської думки у формуванні та реалізації державної політики;

— здійснення інститутами громадянського суспільства громадського контролю за діяльністю органів державної влади у формі громадського моніторингу підготовки та виконання рішень, експертизи їх ефективності;

— подання органам державної влади експертних пропозицій.

Інформативна діяльність:

— проведення моніторингу і аналізу громадської думки;

— забезпечення своєчасного публічного реагування на пропозиції та зауваження громадськості;

— проведення форумів;

— ознайомлення широких верств населення з формами його участі у формуванні та реалізації державної політики.

Соціальна підтримка:

— залучення інститутів громадянського суспільства до надання соціальних послуг;

— виконання спільних проектів інформаційного, аналітично-дослідного, благодійного і соціального спрямування тощо.

Контроль за діяльністю органів виконавчої влади.

Громадський контроль, на думку А. Крупника, є інструментом громадської оцінки виконання органами влади та іншими підконтрольними об’єктами їхніх соціальних завдань та невід’ємною складовою системи публічного управління та незамінним чинником розвитку соціуму в умовах розбудови демократичної, соціальної, правової держави [210, c. 13].

Ми не будемо детально зупинятися на цих формах, оскільки вони добре представлені у розділі 7 цієї монографії при проектуванні механізму реалізації влади громадських організацій.

Розглянемо форми впливу громадських організацій на політичну сферу.

Діяльність громадських організацій в політичній сфері визначається такими формами впливу на останню:

По-перше, це прямий вплив, який здійснюється громадськими організаціями у формі:

— захисту інтересів членів організації;

— впливу на електоральну поведінку (або участь громадських організацій у виборчому процесі).

По-друге, це опосередкований вплив, який здійснюється у вигляді:

— здатності громадської організації набути статусу політичної партії (тобто стати основою/платформою для її утворення);

— можливості громадської організації сформувати опозицію правлячій групі.

Проаналізуємо спочатку прямий вплив громадських організацій на політичну сферу.

Діяльність громадських організацій в політичній сфері щодо захисту власних інтересів та інтересів громадян базується на виконанні певних функцій, а саме:

- структурування суспільства за групами інтересів;

- представлення і захист інтересів певних соціальних груп;

- формулювання вимог щодо бажаної для різних груп інтересів державної політики;

- здійснення впливу на процес прийняття необхідних політичних рішень, наприклад, через легальне лобіювання необхідних суспільних рішень та ін.

Останнім часом спостерігається розповсюдження ідеї щодо формування нової форми взаємовідносин між владою та громадськими (неурядовими) організаціями. Такою формою, як було показано в ході ретроспективного аналізу, може стати укладання компакту (суспільного договору), який може мати різні форми й назви (меморандум, заява, концепція розвитку громадянського суспільства тощо) [163, c. 11] - але за будь- якого тлумачення спрямований на відстоювання інститутами громадянського суспільства прав і свобод у ході постійного переговорного процесу.

Перші в Україні суспільні договори між владою і громадськими організаціями було підписано у Дрогобичі та Червонограді восени 2006 року. Підписання договору є де- факто продовженням діалогу рівноправних сторін і, зокрема, має бути мотивом для приєднання до договору інших неурядових організацій.

Другим аспектом прямого впливу громадських організацій на державні органи управління є вплив на електоральну поведінку громадян, або участь громадських організацій у виборчому процесі.

Мета “втручання” громадських організацій може бути різною, серед найбільш розповсюджених зазначимо такі:

- поширення різної інформації щодо політичних акторів виборів;

- контроль за виборчим процесом;

- консультування виборців у питаннях виборчого процесу, виборчого законодавства тощо;

- спостереження за проведенням чесних і прозорих виборів;

- підготовка членів виборчих дільниць тощо.

Оскільки виборчі процеси в Україні, на думку М. Лациби [223], характеризуються тим, що ні органи влади, ні політичні партії не зацікавлені в проведенні чесних і прозорих виборів, представники влади і владних партій намагаються використати “адміністративний ресурс” для того, аби лишитися при владі, а опозиційні партії готові з легкістю порушувати стандарти чесних та прозорих виборів, якщо це допоможе їм перемогти.

Як наслідок, відповідальність громадських організацій під час виборів посилюється ще й тим фактом, що необхідно уникнути суб’єктивізму відносно тих чи інших партій, залишитися неупередженими консультантами у наданні консультативної допомоги виборцям.

Так, вибори-2004 довели, що громадські організації України мають достатню вагу й у своїй більшості реально відстоюють права громадян.

Саме громадські організації, чесні журналісти та небайдужі громадяни виявилися головними опонентами влади та політичних партій, що порушували виборче законодавство. Саме вони забезпечували поширення всебічної інформації про вибори та сприяли усвідомленому вибору громадян.

Більшість громадських організацій в Україні достатньо професійно виконували свою функцію здійснення громадського контролю за виборчими процесами. Однак відомо й чимало випадків використання політиками громадських ініціатив з метою спрямованої підтримки певних політичних сил та агітації за них.

За результатами виборів 2004 року та останніх виборів Президента України (на основі результатів опитування понад 60 представників громадських організацій, що брали участь у виборчих процесах 2004 року та висновків власних спостережень) можна виокремити найбільш поширені види діяльності громадських організацій під час виборчого процесу.

По-перше, це інформаційно—мобілізаційні акції-' інформування виборців щодо різних аспектів виборчої компанії і виборчих прав громадян, мобілізація виборців та активізація їх участі у виборах.

Приклад — діяльність Комітету виборців України (КВУ) — проекти Харківського та Херсонського відділень КВУ — із мобілізації виборців та проведення інформаційних заходів, а саме:

— спостереження за виборчою компанією;

— навчання членів виборчих комісій;

— навчання спостерігачів від громадських організацій;

— просвітницькі лекції для студентів ВНЗ;

— організація роботи “гарячої телефонної лінії” для виборців та ін.

Серед типових “мобілізаційних” програм, які визначено М. Лацибою, можна виокремити такі:

1) серія семінарів “Не обираєш майбутнє — воно обирає тебе”, проведених громадською організацією “Подільський полк Характерного козацтва” спільно із Житомирським обласним центром молодіжних ініціатив у рамках програми “Навчання та підвищення активності молодих виборців у містах Західного регіону під час виборів Президента України 2004 року” (за підтримки Міжнародного республіканського інституту), м. Хмельницький;

2) підтримка роботи ініціативних груп населення Куйбишевського району м. Донецька з активізації виборців, який надав Донецький центр соціальної адаптації шахтарів (за фінансування місцевих бізнесових структур) та ін.

По-друге, — правозахисна діяльність- консультування виборців та учасників виборчого процесу стосовно методів захисту їх виборчих прав.

Цим видом діяльності займалися, наприклад, Об’єднана асоціація юристів Закарпаття та Фундація регіональних ініціатив (м. Ужгород), а також Всеукраїнська громадська організація “Фундація сприяння правосуддю” (м. Київ), яка провела 2 семінари із питань законодавства про вибори та ін.

По-третє, — моніторингова діяльність- стеження за дотриманням виборчого законодавства, спостереження на виборчих дільницях та безпосередньо в день голосування, проведення електоральних соціологічних досліджень.

Четвертий вид діяльності громадських організацій під час виборчого процесу — просвітницька діяльність- правова й організаційна підготовка спостерігачів, правова підготовка членів виборчих дільниць, підвищення якості підготовки суддів у галузі виборчого законодавства;

Яскравим прикладом останніх двох пунктів є діяльність Чернігівського громадського комітету захисту прав людини, який здійснював за підтримки Асоціації американських правників та організації “Правова ініціатива” в центральній та Східній Європі” проект “Правова допомога суб’єктам виборчого процесу—2004”, що передбачав роботу з широким колом цільових груп — від суддів до членів комісій, а також широкий спектр напрямків діяльності — від правової допомоги до підготовки звіту за результатами моніторингу порушення прав людини на виборах та ін. [223].

На відміну від виборів 2004 року, останні вибори 2009 року:

— не відрізнялися масовою активністю громадських організацій,

— не характеризувались значним суспільним резонансом у вигляді проведення масових акцій протесту, акцій перевірки списків виборців та ін.;

— засвідчили значно менший відсоток залучення населення до виборчого процесу, на фоні наполегливої рекламної діяльності, і діяльності щодо залучення населення до політичного процесу зокрема;

— продемонстрували збільшення обсягів активного

використання громадськими організаціями рекламних технологій, символіки, ЗМІ: загалом кампанія

характеризувалася застосуванням великої кількості інноваційних методів впливу на суспільну думку і політичну активність населення

— супроводжувались продовженням проекту “Екзит—пол”, започаткованого у 2004 р.;

— характеризувались посиленням адміністративного тиску: державні структури і деякі політичні сили створювали постійні перешкоди для діяльності громадських організацій;

— вирізнились послабленням тенденції співпраці більшості громадських організацій з партнерськими організаціями, а створення коаліцій було особливістю виборів—2004 року. Хоча таке співробітництво є переважно успішним та дозволяє консолідувати зусилля та ресурси, не дублювати дії, а також розповсюджувати діяльність на більшій території. Найбільш відомими коаліціями і мережами громадських ініціатив були: “Новий вибір-2004”, “Комітет виборців України”, ВК “Пора”, “Знаю!” та ін. Хоча діяльність цих громадських об’єднань продовжується, активність на президентських виборах 2009 року значно зменшилася.

Ще однією формою впливу громадських організацій на органи влади під час виборів є діяльність неформалізованих громадських об’єднань (“Пора”, “Чиста Україна”, “Студентська хвиля”, “Знаю!” та ін.). Такі об’єднання спеціалізуються переважно на:

— проведенні масових акцій;

— розповсюджені агітаційної продукції та інформаційних матеріалів на виборах;

— зборі коштів;

— надаванні організаційної допомоги людям, що беруть участь у громадських акціях;

— представники таких організацій можуть брати участь у виборах як спостерігачі тощо.

Отже, як показує практика участі громадських організацій у виборах 2004 року і 2009 року, громадські організації здійснюють переважно три типи проектів, а саме:

1) мобілізаційні проекти, спрямовані на мобілізацію виборців та активізація їх участі у виборах або ж на мобілізацію суспільно активних громадян для активної участі в передвиборній компанії;

2) інформаційні пакети (проекти правової допомоги), основними завданнями яких є інформування виборців про різні аспекти виборчої компанії та про їхні виборчі права, підвищення якості професійної підготовки суддів у галузі виборчого законодавства та проведення електоральних соціологічних досліджень;

3) проекти участі в процесі виборів шляхом правової підготовки членів виборчих комісій, а також здійснення спостереження на виборчих дільницях безпосередньо в день голосування.

Таблиця 5.1

Порівняльна характеристика політичних партій і громадських організацій

Опосередкований вплив громадських організацій забезпечується, перш за все, можливістю громадських організацій трансформуватись у політичні партії. Громадські організації є такими ж необхідними складовими політичної системи, як держава і політичні партії. І хоча на перший погляд партії і громадські організації мають однакову мету діяльності, вони характеризуються істотними відмінностями. Спробуємо порівняти (табл. 5.1).

Отже, політичним партіям притаманні такі ознаки:

— обмежена тривалість існування;

— наявність досконалої організації на всіх державних рівнях;

— прагнення центральних та місцевих партійних організацій до влади;

— пошук народної підтримки через вибори або інші політичні і суспільні структури.

Громадські організації також мають певні особливості, однак представимо їх у вигляді порівняння з політичними партіями, отже:

— громадські організації можуть існувати тривалий час;

— наявність внутрішньої організації (система зв’язків, спільність членів, координація дій через настанови і розпорядження та ін.)

— громадські організації не ставлять за мету завоювання влади, а скоріше вимагають іншої поведінки владних структур;

— прагнуть підтримати громадян, наприклад, наданням консультативної допомоги тощо під час виборів.

Таким чином, громадські організації створюються з найрізноманітнішими цілями, функціонують практично у всіх сферах суспільного життя, опановують цивілізовані методи відстоювання своїх інтересів у взаємодії з державою.

Завдання громадських організацій у політичній сфері — організувати нормальне життя на засадах самодіяльності, без втручання і без допомоги держави.

У цьому випадку держава — це головний політичний інститут політичної системи, партії — посередник між громадянами і державою, а громадські організації - об’єднання самих громадян.

Громадські організації не ставлять за мету оволодіння державною владою. Відмінність їх від усіх інших суспільних угруповань пов’язана з особливостями функціонування (виникнення за ініціативою знизу, фактична єдність, забезпечення інтересів своїх членів та прихильників незалежно від мети та характеру об’єднання, нетрадиційність) та принципами діяльності (добровільність, поєднання особистих і суспільних інтересів, самоврядування, рівноправність, законність, гласність).

Отже, за своєю природою і характером діяльності громадські організації не є політичними організаціями. Однак їх діяльність почасти набуває політичного характеру, оскільки громадські організації:

— по-перше, об’єднують людей, що входять до спектру політичних сил (патріотичні сили, національно орієнтовані групи, прихильники реформування суспільства тощо),

— по-друге, є потенційною базою для виникнення на їх основі нових політичних партій.

Перетворення громадської організації у політичну партію не є новим явищем у політичній практиці України. Формування громадських організації є логічним наслідком зародження політичного плюралізму. Так, наприкінці 1980-х — початку 1990-х рр. відродження політичного плюралізму стало поштовхом у формуванні незалежних громадських організацій, функціонування яких у радянські часи було жорстко централізованим, а діяльність обмежена культурними, екологічними чи економічними напрямами роботи.

Найпершими на політичній арені заявили про себе дисидентські правозахисні групи, що стежили за дотриманням гуманітарної частини Гельсінських угод 1976 року. Влітку 1988 року Українська Гельсінська Спілка оприлюднила “Декларацію принципів” і почала діяти не як суто правозахисна, а як політична організація. (Інформація про її правохахисну діяльність розширено подана в наступному підрозділі.)

У цей період громадські організації, започатковані творчою інтелігенцією, звертають свою діяльність переважно до політичної сфери, а згодом низка з них перетворюється на політичні партії. Зокрема, у вересні 1988 року Спілка письменників України висунула ідею створення Народного руху України за перебудову, а вже у вересні того ж року на Установчому з’їзді Руху було прийнято рішення про його перетворення в альтернативну щодо КПРС політичну силу.

Яскравим прикладом такого перетворення в наші часи стала громадська організація “Пора”, яка активно проявила себе на виборах 2004 року, та вже на наступних виборах міського голови м. Києва виступала як нове політичне об’єднання.

Іншою формою впливу громадських організацій на владу є можливість формувати опозицію. Ми вже наголошували, що одним із завдань громадських організацій є відстоювання інтересів її членів, також відстоювання та контроль за діяльністю органів виконавчої влади.

Так, однією з форм контролю за виконанням може стати опозиційна політична діяльність громадських організацій. Порядок реалізації цього права в Україні визначається законом та Конституцією України та базується на демократичних принципах, таких як верховенство права, визнання державою опозиційної діяльності тощо. Суб’єктами реалізації опозиційної діяльності можуть бути політичні партії або громадські організації та їх об’єднання

Політична опозиція — політичні партії, їх коаліції (блоки), програмні цілі та завдання яких не узгоджуються з офіційним курсом чинної державної влади.

Громадська опозиція - громадські організації та їх об’єднання, групи громадян та окремі громадяни, законні інтереси яких не враховуються (ігноруються) практичними діями чинної державної влади [99, c. 39].

Громадська опозиція може здійснювати такі функції:

— захист інтересів членів громадської опозиції;

— представництво інтересів інших громадян;

— створення дорадчого органу опозиції;

— підтримка політичної опозиції (політичні партії та їх об’єднання);

— активна участь та підтримка діяльності Альтернативного Кабінету Міністрів (якщо такий утворено парламентською опозицією);

— контроль за діяльністю органів виконавчої влади.

Активність громадських об’єднань у напрямку формування опозиції в Україні законодавчо не врегульовано, однак, об’єднуючись у спілки, громадські організації здатні впливати на діяльність владних партій вже зазначеним способами, серед яких:

— активізація населення, яке незадоволено політикою владних структур;

— інформування населення про діяльність, бездіяльність виконавчої влади;

— проведення моніторингу серед різних верств населення щодо політики влади, та винесення пропозицій щодо змін;

— впливу на процес прийняття урядом політичних рішень, легальне лобіювання необхідних для суспільних груп рішень;

— забезпечення громадського контролю за діяльністю влади.

Крім описаних двох форм впливу громадських організацій на політичну сферу країни — прямого та опосередкованого — є історичні і сучасні підстави вести мову про існування також прихованого впливу громадських організацій на політичне життя суспільства. Яскравими прикладами цього впливу виступають лицарські ордени та масонський рух. Подивимось на приховану політичну активність цих громадських організацій детальніше.

За тлумаченням “Політологічного енциклопедичного словника”, масонство (від англ. “freemasonry і франц. “franc macon” — вільний каменяр) — релігійно—етичний рух, який має на меті “освітній” вплив на владні структури та проникнення в них [310, c. 194]. Проте масонство — більш складне явище. В королівській масонській енциклопедії Англії висувається 20 теорій походження масонства: від біблейських патріархів, від часу будівництва Соломонового храму та від Хрестових походів [175, c. 7]. Однак, як зазначає О. Крижановська: “Насправді ж, масонський Орден найімовірніше виріс із середньовічної цехової організації, точніше — з корпорації каменярів—будівельників” [205, c. 15], пов’язуючи це із

широко—масштабним будівництвом як церковним так і світським. Учасники будівництва селилися недалеко від об’єктів й зберігали свої мулярські інструменти в спеціальних приміщеннях—ложах — “праобраз пізніших масонських лож (“майстерень”)” [205, c. 16].

В історії термін “франкмасон” (“вільний каменяр”)

з’являється наприкінці XIV століття в англійських документах — він спочатку слугував для виділення більш кваліфікованих робітників [175, c. 2]. Між різними артілями—ложами існували різноманітні зв’язки, а їхні робітники могли розраховувати на підтримку інших представників за професією. Також надавалася допомога артілей вдовам, людям старшого віку, дітям—сиротам [175, c. 10]. Середньовічні артілі будівельників мали свої ритуали, статут, суд та благодійну касу [175, c. 10].

Подальші зміни в суспільно-політичному житті призвели до змін у масонстві. Як зазначає О. Крижановська: “Наприкінці Середньовіччя в спілки (гільдії) мулярів— будівельників почали вступати і інтелектуали, які не мали ніякого відношення до будівельної професії. Вони присвятили себе ліберальним починанням, займалися моралізаторством, маючи намір морально й духовно удосконалити себе й оточуючих. На зламі XVI — XVII ст. такі доброзичливці вже кількісно переважали в ложах...” [175, с. 10]. Отже, поряд з “оперативним масонством”, тобто безпосередньо “будівельниками”, сформувалося “масонство спекулятивне”, інтелектуальне, яке спроектувало процес “будівництва церков” на ідеї “створення храму в душі людини”, “собору” як символу ідеального “людського гуртожитку”. Створення “оперативного масонства” призвело до формування масонської організації сучасного типу. При цьому “оперативне масонство” перестало існувати [175, с. 10].

В основу діяльності нових масонських товариств лягла традиційна середньовічна таємність, конспіративність. Саме в них прибічники суспільного прогресу вбачали можливість пропагування свої ідей в боротьбі з католицькою церквою та політичним тероризмом [205, с. 17]. Ці зміни надали можливість англійському науковцю Дж. Робінсону трактувати, що масонство — це не гільдія будівельників, а опозиційна, захисна організація в противагу державі та церкві [358, с. 267­279]. У 1662 р. в Лондоні було створено Королівське Товариство природничих наук, засновниками якого були представники “масонської ложі”. Це було одне із перших легальних об’єднань, яке могло відкрито формулювати свої погляди [358, с. 235].

З часом масонські етичні принципи стали привабливими і для громадсько-політичних діячів, які прагнули звільнитися від догм старої ідеології (Д. Вашингтон, Г. Е. Лессінг, А. М. Б. Стендаль, Ш. Фур’є, П. Ш. Прудон, Р. Тагор, Ш. Л. Монтеск’є, Д. Ф. Рузвельт, Д. Р. Форд та ін.). Проте проголошений масонами принцип універсалізму, духовного єднання в його практичному втіленні виявився значною мірою лицемірним. Єднання “вільних каменярів” було скоріше ілюзорним, аніж реальним. Пройняті світлою кінцевою метою - будівництвом нового суспільства на засадах свободи - рівності та братства, масони не зреклися при цьому своїх конкретних соціальних і політичних уподобань і тому, в періоди суспільних збурень, як правило, опинялися в протилежних таборах і, “нітрохи не вагаючись стинали голови один одному” [205, c. 19].

В сучасному світі нараховується близько 5—6 млн. масонів, переважна більшість яких мешкає в США. Але масони не мають міжнародного органу, який об’єднував би усі ложі. Всесвітнє масонство є конгломератом національних автономних братств, які суттєво відрізняються за характером та спрямованістю своєї діяльності [310]. Проте основою їхньої діяльності залишається боротьба за свободу людини від політичної та церковної тиранії. Частково при цьому масонські Ордени набувають статусу громадських організацій [425, c. 8]. Масони утворили ряд осередків громадської та гуманітарної діяльності - парамасонські організації, засновані “адептом Ордену Полем Гарісом Ротарі - клуб, Лайонс - клуб, Ліга прав людини та інші” [205, c. 161]. Метою їх є спрямована робота на захист гідного існування людини, свободи совісті та слова, громадських прав, демократичних інститутів.

Ще цікавішим був прихований вплив на політичне життя середньовічних лицарських орденів.

Лицарство (“лицар” в романських мовах означає “кавалер”) було сформовано із статутів таємних товариств, військових, національних та релігійних традицій, побудоване на порядку (“орден” з латинської “ряд”, “порядок”) в побуті та світогляді кожного народу.

Щоб зрозуміти масштаби та роль лицарських орденів в історії людства, зупинимося на їх класифікації. Так, французький дослідник Ж. Руа у праці “Історія лицарства” пропонує такі “розряди”:

- легендарні лицарські об’єднання, які існують лише в романах (Лицарі Круглого Столу);

- історичні Ордени, які у своїй більшості виникли в часи Хрестових походів з метою визволення Гробу Господнього, коли християни об’єднувалися у спільне військо і йшли в Палестину. Саме в цей період відбувалося формування Лицарських Орденів, які відрізнялися за певними особливостями і вносили кожен посильний внесок у всесвітню історію народів (Орден Святого Іоанна Єрусалимського, Тевтонський Орден, Мальтійський Орден);

- почесні Ордени, в основі яких лежить не якась особлива діяльність, а винагородження загальних заслуг (Орден Золотого Руна, Орден Підв’язки) [361, c. 225-226].

Більш детальну характеристику типів лицарських Орденів дає український науковець Б. Сушинський, хоча, як зазначає автор, “поділ цей буде умовним, оскільки в діяльності деяких Орденів можна віднайти ознаки одразу кількох типів”:

1) чернечо-лицарські;

2) лицарсько-чернечі;

3) лицарські військово—чернечі;

4) лицарські чернечо—військові;

5) лицарські військово—політичні;

6) військові духовно-лицарські;

7) світські духовно—лицарські;

8) кавалерські;

9) лицарські релігійно—політичні;

10) лицарсько—масонські;

11) лицарсько—містичні;

12) династичні [411, c. 75].

Щодо чернечих Орденів, їх особливістю є те, що вони постійно проживали в монастирях і у них була відсутня зброя. Вони мали свої традиції, обряди, проте не здійснювали військових походів з метою змін політичного устрою, загарбання територій тощо. Члени Ордену займалися, керуючись статутом, доглядом за хворими в шпиталях, працювали на монастирських землях, жебракували.

На відміну від суто чернецьких, чернечо—військові та військово—чернечі ордени мали свою специфіку. Вони зберігали свою первинну сутнісну ознаку, їх члени залишалися ченцями і, здебільшого, жили в монастирях. Проте в першому випадку військова служба (охорона кораблів, караванів, арсеналів) мала другорядне значення, в другому, Орден мав яскраво виражені військові цілі. Прикладом служить Орден Храму або Орден Тамплієрів. Члени Ордену брали під свою охорону усі комунікації, якими пересувалися прочани, а також засоби їх пересування: каравани, обози, кораблі. Ерлеберт Шалонський в перші роки існування Ордену писав: утіху і співучасть несуть рицарі Храма

бідним, паломникам, жебракам й усім тим, хто відправляється до Гробу Господнього” [383, c. 31].

Яскраво вираженим Орденом військово—політичного спрямування були Лицарські військово—політичні ордени (Орден Мечоносців, Тевтонський та Лівонський Ордени) [411, c. 77—78]. Вони формувалися з воїнів, воїнська атрибутика поєднувалася з атрибутикою релігійною. В їхню інфраструктуру входили храми, монастирі, шпиталі. Кінцева мета їхньої діяльності —утворення власної держави (орденської держави). Б. Сушинський на прикладі Ордена Святого Георгія, гаслом якого виступає “Влада! Влада! Верховна влада!”, розкриває зміст лицарських військово—політичних орденів: “Ще в XVI ст. частина тих аристократів —

конкістадорів, яка командувала іспанськими військами в Латинській Америці, та яка вирішила назавжди осісти в цих краях, вступили в змову: не присягати владі на вірність іспанському королеві... Ці воєначальники мріяли здійснити військовий переворот і створити могутню іспанську імперію. Тобто, вони хотіли йти тим самим шляхом, яким пішли англійські “конкістадори”, котрі відокремили нинішні Сполучені Штати Америки від метрополії — Великобританії.

Здійснити цей задум святогеоргіївцям не вдалося, хоча ми бачимо цілу низку країн, які утворилися на землях, завойованих конкістадорами” [411, c. 78].

Специфічною ознакою військових духовно—лицарських орденів було те, що вони повною мірою не були ні релігійними, ні військовими. Релігійно—культурні споруди, які знаходилися під їхньою опікою, слугували лише закладами для моління та шпиталями. Лицарське буття складало систему поглибленого духовного самовдосконалення, котре обов’язково передувало самовдосконаленню фізичному, і зумовлювало це фізичне вдосконалення, націлюючи його на підготовку до стриманого, поміркованого, сповненого звитяги та випробовувань, мужнього життя воїна [411, c. 82]. Вони виробляли філософську базу, в основі якої лежав певний спосіб життя і мислення, ставлення до земних утіх і до смерті. Доводячи при цьому морально-етичні переваги до ореолу богообраності: “Істина хоробрість полягає в тому, щоб жити, коли правомірно жити, і вмерти, коли правомірно вмерти” (Дайодзі Юдзанге “Початкові основи військового мистецтва”); “Якщо на війні самураю випаде програти бій і він повинен буде скласти голову, йому необхідно гордо назвати своє ім’я і померти з посмішкою, без принизливої поспішності” (Ямамото Цунемото “Приховане серед листя”).

Основна мета світських духовно—лицарських Орденів, — пізнання таємних знань про небесний і земний світи, вивчення історії та розвитку науки, відповідно генезису буття цивілізації, тому що випередження останньої у своєму розвитку є небезпечним для людського існування.

Усі Ордени до певної міри є релігійними, тому що підтримують обрану їхніми членами віру. Проте релігійно- політичні Ордени відрізняються від військово—політичних та військово-чернечих тим, що провідною метою їхньої діяльності є релігійний аспект: пропаганда своєї віри, відстоювання перед іншими вірами та політичними лідерами країн своєї віри тощо. Там, де чернечо—військові, військово—чернечі, або військово—політичні Ордени діяли спочатку зброєю, а потім словом, там релігійно—політичні Ордени діють “словом Божим, словом правди” [411, с. 84—85]. Впливаючи при цьому на політичну сферу, досить часто за допомогою релігійно— політичних інтриг.

Отже, можна сказати, що військово—політичні та військово—чернечі ордени впливали на політичне життя скоріше у прямій формі, а релігійно—політичні — в прихованій.

Прикладом такої діяльності може слугувати Орден єзуїтів (офіційна назва товариства Христа). Гаслом “Товариства Христа”, як визначає Г. Бемер, на початковому етапі: було

повернення мас, які покинули огорожу церкви. За допомогою яких засобів вони збиралися досягнути мети? Насамперед, забезпечити прихильність підростаючого покоління. Тому єзуїт насамперед має бути законовчителем. Він повинен виховувати у християнському вченні дітей, повинен укорінювати в них десять заповідей і символів віри і цим шляхом заставляти їх думати та жити відповідно до вчення церкви. До дорослих єзуїту найкраще підійти в образі духовника. Тому після закону вчительства, єзуїту необхідно звернути особливу увагу на проповідь. Проте народ у багатьох місцях відвик від проповіді, досить часто люди взагалі не ходять до причастя. Тому необхідно знову прищепити йому бажання сповідатися, а для цього єзуїт ніколи не повинен відпускати без причастя, хто приходить. На інших можна впливати за допомогою проповідей, тому що проповідь є найбільш близьким та сприятливим шляхом до сердець мас. Тому єзуїт повинен усюди проповідувати, і як проповідник він завжди повинен прагнути бути зрозумілим для народу...” [292, с. 47—48].

Єзуїти—місіонери не обмежували себе Європою та Близьким Сходом, вони проникали в Індію, Японію, Китай. Більш того, в 1610 році в Парагваї була створена єзуїтами релігійна держава, яка проіснувала 150 років.

З посиленням свого впливу єзуїти все частіше почали “влізати” в політику, що, власне, і стало причиною розформування ордена спеціальною папською булою від 1773 року [292, с. 5]. Саме політична їх діяльність залишила свій особливий слід у формуванні морально-етичних засад європейської цивілізації: єзуїтська мораль, єзуїтська підступність, єзуїтська дипломатія тощо.

Варто зазначити, що ще в Стародавньому Римі спроби різних товариств впливати на політику призвели до їх закриття. Як згадував імператорський намісник Пліній Молодший, за часів імператора Трояна у римській провінції Віфінія були заборонені всі товариства-гетерії, включаючи товариство пожежників.

Лицарсько—містичні, таємні Ордени, на відміну від таємних політичних союзів, на думку Є. Черняка, характеризуються: системою посвячення, ритуалами,

обрядами, безумовним підтриманням і цілковитим, закріпленим клятвеними зобов’язаннями підпорядкування членів організації відповідним ідеологічно обґрунтованим нормам поведінки [463, с. 86]. Яскравим прикладом може слугувати “Товариство Сіону”, яке ніколи не афішувало свою діяльність, переслідуючи одну мету: усілякими заходами захищати християнство, поширювати його на Схід та Захід, розбудовувати християнські лицарські Ордени, монастирі та товариства. Як зазначає Б. Сушинський, значна частина членів цієї організації ставала керівниками, або входила в керівний склад Тевтонського, Лівонського Орденів [411, c. 87].

Щодо династичних Орденів, то вони об’єднували осіб, які належали до одного монархічного або князівського роду незалежно від того, чи є він правлячим.

Відтак лицарські Ордени внесли значний вклад у формування суспільних відносин. Частково легалізовані, але зі збереженням своїх традицій, вони об’єднували значну частину населення під егідою віри та суспільного статусу.

Загалом, різноманітні таємні об’єднання як в історії розвитку людської цивілізації, так і сьогодні продовжують чинити істотний вплив на політичну сферу суспільства. Іншими прикладами цього прихованого впливу можуть слугувати як стародавні жіночі таємні об’єднання, члени яких практикували священне насилля над чоловіками, так і сучасні студентські братства, зокрема, вже описане товариство “Череп і кістки”. Вплив останніх на політичне життя США, наприклад, є майже легендарним.

Підсумовуючи результати дослідження діяльності громадських організацій у політичній сфері, варто підкреслити такі висновки.

По-перше, громадські організації відіграють важливу роль у забезпеченні сталого демократичного розвитку суспільства. Громадські організації протягом останніх п’яти років набули нових прав та форм у просуванні інтересів на рівні державного управління, хоча ще є над чим працювати.

По-друге, основними формами участі громадських організацій у реалізації політичних інтересів є законодавча ініціатива; консультаційна та експертна допомога; інформаційний супровід власної діяльності та діяльності органів влади; соціальна підтримка та контроль.

По-третє, громадські організації мають декілька форм впливу на політичну сферу, а саме: пряма форма впливу — шляхом захисту інтересів громадян та вплив на електоральну поведінку; опосередкована форма впливу — громадські організації стають основою для утворення політичної партії або групуються в опозиційні об’єднання для відстоювання інтересів громадян. Також виділяється і прихований вплив, яскраво виражений в діяльності таємних об’єднань.