Діяльність громадських організацій у соціокультурній сфері

(О. І. Авєріна, М. М. Калініченко)

Соціокультурна сфера є однією з важливих складових багатогранної діяльності будь-якої держави. Соціально- культурне будівництво значною мірою пов’язане з духовними потребами громадян, з морально—естетичним та інтелектуальним вихованням людини.

Щодо соціальної ролі громадських організацій, в літературі можна виокремити чотири концепції: сервісну, концепцію груп саморозвитку, концепцію соціальної дії і побудови громадянського суспільства [231].

Згідно із сервісною концепцією, головна ціль громадських об’єднань - це надання послуг населенню. Державні підприємства соціального обслуговування будують свою діяльність на основі макроінформаційних показників і не можуть враховувати особливі потреби різних груп населення. Таким чином, громадські організації займаються тими ж справами, що і держструктури, але є більш ефективними, гнучкими і наближеними до потреб людей.

Концепція груп саморозвитку (Т. Клименкова) зміст діяльності некомерційних організацій вбачає в розвитку людського потенціалу. Отже, робота громадських організацій є роботою з розвитку соціальної активності і добровільної ініціативи. Тобто діяльність цього сектору - це не просто поміч “зверху”, а це здебільшого самопоміч.

Концепція соціальної дії (М. Ліборакіна), яка акцентує увагу на ролі громадських рухів - вони розглядаються як ядро “третього сектору”. А їх місія — соціальні зміни за рахунок колективної дії.

Четверта концепція розглядає “третій сектор” у рамках розбудови громадянського суспільства (М. Флямер). Її основна ідея - відстоювання власних інтересів, громадська приватизація політики [231].

Наведені концепції не є протилежними, але взаємодоповнюючими і такими, що розкривають основні аспекти виникнення та існування різного роду об’єднань громадян у демократичному суспільстві.

По-перше, діяльність та розвиток різного роду громадських об’єднань зміцнюють солідарність, згуртованість суспільства, що на рівні держави проявляється як національна єдність. Як вказували ще Г. Гегель, М Вебер, П. Сорокін та ін., наявність корпоративності в соціумі — це запорука його стабільності і сталого розвитку. Г. Гегель вважав, що корпорації є невід’ємною рисою громадянського суспільства і, поряд із сім’єю, утворюють моральну основу держави. “В наших сучасних державах громадяни лише в обмеженій мірі беруть участь у всіх державних справах, проте необхідно надати людині окрім її власної мети, ще й загальносуспільну діяльність. Це всезагальне, що держава не завжди їй дає, вона знаходить в корпораціях”. Ця теза вкрай актуальна для сьогоднішнього українського суспільства, що характеризується високою соціальною напругою в силу територіальних, національних, політичних і економічних протиріч.

По-друге, наявність громадських об’єднань є необхідною умовою функціонування соціальних інститутів. Як відомо, соціальний інститут є головною компонентою соціальної структури, що впорядковує поведінку людей у найважливіших сферах суспільного життя. Пристосовуючись до середовища, людство поступово створювало інструменти для вирішення багатьох задач і задоволення власних нагальних потреб. Так, потреба у відтворенні роду спонукала появу інституту сім’ї та шлюбу; потреба в безпеці та соціальному порядку призвела до появи держави та політичних інститутів; потреба в отриманні знань — до появи інституту освіти і т.п.

На сучасному етапі суспільного розвитку ми кажемо про наявність державного і комерційного секторів, що спрямовані на задоволення потреб і запитів. Проте, не завжди зазначені сектори можуть задовольнити сукупний попит в повному обсязі. Тому, завдяки механізмам самоорганізації в суспільстві з’являється так званий третій сектор, що представлений різноманітними громадськими об’єднаннями.

Таким чином, громадські організації доповнюють існуючі соціальні інститути, допомагають громадянам вирішувати спільні проблеми, відстоювати спільні інтереси.

Сучасні громадські організації в Україні можуть охоплювати одразу широке коло соціальних питань і мати декілька напрямків діяльності, як, наприклад, жіночі

організації, які можуть займатись проблемами

працевлаштування жінок, розвитком підприємницької діяльності, допомогою багатодітним сім’ям і підтриманням творчої молоді. Таке широке поле діяльності більшості громадських організацій дещо ускладнює процедуру їх класифікації, і виявлення пріоритетного спрямування.

Тому для формування системного погляду на всю розмаїтість громадських організацій соціокультурної сфери, вдамося до структури державної соціально-культурної політики, яка представлена такими галузями, як: освіта, наука, культура, охорона здоров’я, фізична культура та спорт, соціальний захист.

Зміст державної соціокультурної політики полягає в розробці та реалізації загальних програм підтримки і розвитку соціального, наукового, освітнього та культурного життя суспільства на рівні держави. Але, як показала практика, не завжди державним установам вистачає фінансових ресурсів, необхідної кількості кваліфікованих кадрів для реалізації проектів соціокультурного розвитку. Тому діяльність громадських організацій спрямовано на взаємодію з державними програмами і додаткове задоволення потреб населення в зазначених галузях. Виходячи з вищезгаданого галузевого розподілу, можемо визначити основні напрямки діяльності громадських організацій соціокультурної сфери, а саме: науково—освітня, культурно—просвітницька діяльність, діяльність із підтримання та охорони здоров’я, підтримка фізичного виховання та спорту, соціальна допомога. Далі доцільно розглянути кожен з них окремо.

Науково—освітня діяльність полягає у розробці або пошуці освітньо—наукових програм і проектів, програми підтримки талановитої молоді, організації наукових досліджень і розробок тощо. Доцільно розмежувати діяльність громадських організацій в освітній сфері і науковій діяльності.

Доволі відомими організаціями в галузі освіти і виховання є: Культурно—освітня організація “Просвіта”, “Центр освітньої політики”, Мережа “Громадські ініціативи України”. Завданнями цих організацій в даній сфері виступають наступні:

— обмін ресурсами та інформацією стосовно розробки та впровадження освітніх проектів;

— формування експертного середовища з освітніх проблем і проблем діяльності громадських організацій у сфері освіти;

— здійснення громадського моніторингу у сфері освіти України;

— вироблення механізмів впливу на прийняття рішень в освіті, способів взаємодії з органами управління освітою;

— реалізація спільних мережевих проектів.

Громадські наукові організації є об’єднаннями вчених для цілеспрямованого розвитку відповідних напрямів науки, захисту фахових інтересів, взаємної координації науково— дослідної роботи, обміну досвідом. Громадські наукові організації можуть існувати на постійній чи тимчасовій основі, утворюючи кваліфіковані колективи для вирішення науково- дослідних, проектно—конструкторських завдань. Зазначимо основні напрямки діяльності наукових громадських організацій:

— експертна допомога і технічний супровід державних проектів і програм;

— консалтингові послуги з науково—технічної

проблематики для юридичних осіб;

— проведення наукових досліджень і випробувань;

— співпраця з іноземними та міжнародними організаціями, науково—фаховими об’єднаннями, спілками і товариствами.

Слід вказати, що науково—освітня галузь має бути пріоритетним напрямком розвитку будь—якої країни, тому вкрай важливою є активність держави в цьому питанні і на перший план мають виходити саме державні проекти розвитку науки і освіти. Громадські об’єднання, зі свого боку, можуть надати інтелектуальні і фінансові ресурси, а також консультантську допомогу в реалізації програм.

У нашій країні від “радянського” минулого залишилась ціла мережа науково-дослідних інститутів (Інститут вугільної промисловості, Інститут електрозварювання імені

Є. О. Патона, Інститут біологічної хімії та нафтології, Інститут відновлювальної енергетики, Інститут газу, Інститут кібернетики імені В. М. Глушкова, Інститут молекулярної біології і генетики, Інститут ядерних досліджень, Інститут космічних досліджень, Астрономічні обсерваторії тощо) [275], і це далеко не весь перелік закладів при Національній академії наук України, які в свій час забезпечували постійний приріст наукового потенціалу країни, проводили фундаментальні розробки для освоєння космосу, оборонної, військової промисловості. Зараз, залишившись без суттєвих державних дотацій, науково-дослідні установи мають виживати самостійно, переважно за рахунок комерційних замовлень від вітчизняних та іноземних компаній. Отже, інноваційні, корисні для національної хімічної, медичної, будівельної, транспортної промисловості технології, замість того, щоб працювати на підйом національної економіки потрапляють до рук приватних підприємців, або відтікають закордон. Отже, в цьому питанні для оптимізації їх роботи необхідним є не лише державне втручання, надзвичайно корисними можуть стати і громадські ініціативи.

Культурно—просвітницька діяльність передбачає

морально-естетичне виховання людини, задоволення її духовних і культурних потреб. До цього напрямку належать організація клубів, спілок за інтересами і професійним спрямуванням, відкриття мистецьких центрів, галерей, виставок; програми сприяння мистецтву, створення благодійних фондів із підтримки культури та мистецтва, програми захисту національно—історичних пам’яток тощо. У цій сфері громадяни України проявляють високий рівень активності, адже існує ціла низка об’єднань, рухів і організацій, які зацікавленні в розвитку українців як культурної нації.

Тут можна виокремити два типи громадських організацій: перший створюють однодумцями або представниками певних професій в рамках спільного інтересу (Національна спілка художників України, Національна спілка письменників України, Асоціація діячів сучасного мистецтва України, Спілка парламентських журналістів, Всеукраїнська музична спілка, Асоціація арт-галерей України тощо); другий - створений для культурно—просвітницької роботи в рамках всього суспільства (Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка, Міжнародний фонд “Відродження”, Асоціація співробітництва із закордонними країнами в галузі культури та мистецтва “ARTALEX”, Міжнародний фонд “Євразія” тощо).

Перший тип організацій, так званого клубного типу, через спілкування і взаємодію своїх представників (професіоналів або любителів) створюють і культивують кращі зразки традиційної культури і мистецтва. Внутрішні зв’язки і мотивація членів таких організацій достатньо сильні, що забезпечує їх інтеграцію, дієвість принципу підтримки “своїх”, а також достатньо складні процедури “входу” в коло членів організації. Такі організації, як правило, не є багаточисельними, проте вони виступають осередками духовності і високої моралі суспільства. Їх провідна роль на рівні суспільства полягає в живленні і примноженні високої елітарної культури нації, в збільшенні прошарку мистецької еліти.

Увагу організацій другого - відкритого — типу зосереджено на “несенні культури в маси”. Завдяки існуванню і діяльності таких організацій функціонують центри розвитку мистецтва, проводяться художні виставки і концерти з метою ознайомлення всіх бажаючих з національною і світовою культурною спадщиною, а також задовольняють потребу населення в організації і проведені дозвілля.

Згідно з українським законодавством, творча спілка — добровільне об’єднання професійних творчих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мистецтва, яке має фіксоване членство і діє на підставі статуту [143].

Творча спілка діє на принципах добровільного об’єднання її членів, які належать до одного фахового напряму культури та мистецтва, самоврядування, взаємодопомоги і співробітництва, невтручання у творчий процес, вільного вибору форм і методів творчої діяльності, визнання авторських прав. У кожному фаховому напрямі може бути створено одне або більше добровільних творчих об’єднань.

Основними напрямами діяльності творчої спілки є'­

— творча діяльність у галузі культури і мистецтва;

— розвиток національної культури та мистецтва, розроблення і втілення в життя культурно—мистецьких заходів, організація творчих конкурсів, виставок, авторських вечорів, прем’єр, фестивалів тощо;

— створення умов для творчої праці, підвищення професійного, наукового та загальнокультурного рівня членів творчої спілки, виховання творчої молоді, оволодіння нею досягненнями національної та загальнолюдської культури;

— пошук талантів серед молоді та сприяння їх творчому розвитку;

— видання газет, журналів, книг та іншої друкованої продукції, створення кіно- та відеофільмів, аудіовізуальної продукції з метою популяризації досягнень української та світової культури і мистецтва, творчого доробку членів спілок;

— турбота про правовий, соціальний та професійний захист членів творчої спілки;

— сприяння відродженню, розвиткові та популяризації народної творчості, творчому використанню народних традицій у розвиткові культури та мистецтва, збереженню та збагаченню історико—культурної спадщини та довкілля, проведенню масових культурно—просвітницьких заходів, а також утвердженню демократичних, загальнолюдських цінностей;

— постійна співпраця з педагогічними та науково— педагогічними колективами навчальних закладів;

— надання допомоги в навчально—виховній роботі педагогічним колективам у патріотичному, культурному та інтелектуальному розвитку дітей та молоді, у морально— етичному та естетичному вихованні;

— сприяння обміну культурними цінностями,

співробітництво між діячами культури і мистецтва різних країн, національними і міжнародними організаціями культури та мистецтв;

— виховання поваги до історико—культурних цінностей, традицій українського та інших народів.

Творчі спілки України можуть мати всеукраїнський та регіональний (місцевий) статус.

Всеукраїнським творчим спілкам може надаватися статус національних.

Творча спілка створюється групою професійних творчих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мистецтва (всеукраїнська — у складі не менш як 100 осіб, регіональна (місцева) — не менш як 20 осіб), що мають у своєму доробку завершені та оприлюднені твори культури і мистецтва чи їх інтерпретації.

Членами творчої спілки можуть бути професійні творчі працівники — громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які досягли 18 років.

Наступна складова соціокультурної сфери - діяльність із підтримання та охорони здоров’я. До цієї сфери належать гуманістичні акції із допомоги невиліковно хворим, пропаганда здорового способу життя, програми захисту материнства і дитинства, програми підтримки людей з додатковими потребами, організація донорських і благодійних центрів, заснування лікарень та госпіталів тощо.

Через діяльність таких організацій реалізовується філантропічний потенціал суспільства, оскільки основною метою їх створення є кваліфікована або фінансова допомога хворим. Отже, у цьому руслі можна виокремити так звані організації взаємодопомоги, які створюються людьми, що зіткнулись з проблемами, пов’язаними з життям та здоров’ям, для взаємної підтримки в складній життєвій ситуації (Товариство “Чорнобиль”, Спілка “Ветеранів Афганістану”, “Союз ветеранів”, Громадське об’єднання “Центр взаємодопомоги при ВІЛ/СНІД “Ми з вами”“, “Товариство хворих на гемофілію” тощо); і благодійні організації, мета яких — збір та передача коштів на лікування та спасіння хворих членів суспільства (Благодійна організація “Фортеця надії”, “Українська асоціація благодійників”, Благодійний фонд “Допомога хворим на аритмію серця”, Благодійний фонд “Захист хворих на епілепсію”).

Велику роль у справі охорони здоров’я відіграють міжнародні організації та фонди (“Всесвітня організація охорони здоров’я”, “Міжнародний комітет Червоного Хреста”, Міжнародна організація “НАДІЯ”), що є дуже дієвими, оскільки мають великі фінансові надходження, володіють новітнім спеціальним обладнанням, до їх складу входять висококваліфіковані спеціалісти і ці організації співпрацюють з провідними медичними центрами і науково-дослідними лабораторіями.

Для України діяльність благодійних організацій - поки що нова практика, і тому вони не надають широкого спектру медичних послуг, а здебільшого знаходять кошти для лікування за кордоном або в Україні. Тому, якщо розглядати діяльність українських благодійних організацій з точки зору управлінського циклу, то вони здебільшого розглядають проблемні питання, дають експертну оцінку випадків, з якими звертаються громадяни, приймають рішення щодо надання благодійної допомоги і здійснюють супровід в процесі лікування або надання допомоги.

До іншої складової соціокультурної сфери - підтримки фізичного виховання та спорту - можна віднести створення галузевих спортивних клубів та секцій, влаштування різноманітних змагань та спортивних заходів, програми підтримки спортсменів—інвалідів і т.п. Дуже важливою роботою для цих організацій на рівні всього суспільства є пропаганда здорового способу життя і важливості спорту в житті кожного і, відповідно, кваліфіковане задоволення потреби суспільства в організації активного відпочинку. Основними клієнтами таких організацій звичайно є молодь, якій треба прививати позитивне ставлення до спорту через організацію мережі спортивно-оздоровчих закладів, випуск періодичних видань з цієї тематики, та влаштування спортивних заходів.

Слід вказати, що на сьогодні в Україні є певна кількість громадських організацій, які займаються питаннями підтримки спорту і фізичного виховання, але вони обслуговують достатньо вузький сегмент громадян. Це пов’язано з популярністю в нашій країні таких видів спорту, як футбол та бокс і асигнуваннями саме цих видів спортивної підготовки. Найбільш потужними спортивними асоціаціями на сьогодні є Асоціація футболу України, Асоціація боксу України, які мають мережі спортивних закладів для молоді і кошти для їх розвитку. Щодо інших видів спорту, на жаль, вони досить локально охоплені діяльністю громадських організацій.

Зрештою, соціальна допомога передбачає підтримку малозабезпечених верств населення. Ця діяльність здійснюється через благодійництво.

Благодійництво — це добровільна діяльність громадян або юридичних осіб щодо надання допомоги (безкоштовної або на пільгових умовах) іншим громадянам або юридичним особам. Специфічними формами благодійництва є меценатство (добровільна безкорислива матеріальна, фінансова, організаційна та інша підтримка фізичними особами набувачів благодійної допомоги) і спонсорство (добровільна матеріальна, фінансова, організаційна та інша підтримка фізичними та юридичними особами набувачів благодійної допомоги з метою популяризації виключно свого імені (найменування), свого знака для товарів і послуг).

Закон України “Про благодійництво та благодійні організації” [133] визначає благодійну організацію як

недержавну організацію, головною метою діяльності якої є здійснення добровільної безкорисливої пожертви фізичними та юридичними особами у наданні набувачам матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги в інтересах суспільства або окремих категорій осіб на засадах законності, гуманності, спільності інтересів і рівності прав її учасників, гласності, добровільності та самоврядування. Ці організації займаються: підтримкою і захистом громадян, включаючи поліпшення матеріального становища малозабезпечених; соціальною реабілітацією безробітних, інвалідів та інших осіб, які в силу своїх інтелектуальних або фізичних особливостей або інших обставин не в змозі самостійно реалізовувати свої права та інтереси.

Засновниками (засновником) благодійної організації можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які досягли 18 років, а також юридичні особи незалежно від форм власності.

Благодійні організації можуть утворюватися в таких організаційно-правових формах: членська благодійна організація; благодійний фонд; благодійна установа; інші благодійні організації (фундації, місії, ліги тощо).

Благодійна діяльність здійснюється у таких основних напрямах:

— сприяння практичному здійсненню загальнодержавних, регіональних, місцевих та міжнародних програм, що спрямовані на поліпшення соціально—економічного становища; поліпшення матеріального становища набувачів благодійної допомоги, сприяння соціальній реабілітації малозабезпечених, безробітних, інвалідів, інших осіб, які потребують піклування, а також надання допомоги особам, які через свої фізичні або інші вади обмежені в реалізації своїх прав і законних інтересів;

— надання допомоги громадянам, які постраждали внаслідок стихійного лиха, екологічних, техногенних та інших катастроф, у результаті соціальних конфліктів, нещасних випадків, а також жертвам репресій, біженцям;

— сприяння розвитку науки і освіти, реалізації науково— освітніх програм, надання допомоги вчителям, вченим, студентам, учням; сприяння розвитку культури, в тому числі реалізації програм національно—культурного розвитку, доступові всіх верств населення, особливо малозабезпечених, до культурних цінностей та художньої творчості;

— надання допомоги талановитій творчій молоді;

— сприяння охороні і збереженню культурної спадщини, історико—культурного середовища, пам’яток історії та культури, місць поховання; надання допомоги у розвитку видавничої справи, засобів масової інформації, інформаційної інфраструктури; сприяння розвитку природно—заповідного фонду та природоохоронної справи;

— сприяння розвитку охорони здоров’я, масової фізичної культури, спорту і туризму, пропагування здорового способу життя, участь у наданні медичної допомоги населенню та здійснення соціального догляду за хворими, інвалідами, одинокими, людьми похилого віку та іншими особами, які через свої фізичні, матеріальні чи інші особливості потребують соціальної підтримки та піклування; сприяння захисту материнства та дитинства, надання допомоги багатодітним та малозабезпеченим сім’ям.

Загалом, доцільність створення громадських організацій полягає в їх спроможності вирішувати багато задач соціокультурного розвитку країни. Це можливо за умови ефективного виконання основних функцій громадських організацій у зазначеній сфері, серед яких:

1) сервісна функція. Як уже зазначалось, громадські організації є похідними від соціальних інституцій і покликані задовольняти певні специфічні потреби суспільства. При цьому, користь громадське об’єднання буде приносити тоді, коли воно буде скорочувати необхідний для громадян час, що звертаються до нього по допомогу. Це означає, що людина, яка прийшла в силу різних причин до громадської організації, отримує від неї якісну і вчасну послугу, а не буде витрачати задарма свій час у “коридорах” цієї організації, як це часто буває з державними установами;

2) інформативна функція. Вона має подвійне спрямування, оскільки, з одного боку, громадські організації надають інформацію у вигляді консультацій, семінарів, інформаційних видань для певних категорій населення, а з другого, інформують широкий загал про досягнення або проблеми соціокультурного життя, наприклад, через соціальну рекламу. Ефективність функції забезпечується вдалим формуванням інформаційних каналів і повідомлень;

3) організаційна функція, яка полягає в об’єднанні, консолідації громадян задля досягнення певних цілей. Також об’єднання громадян займаються розробкою та реалізацією проектів соціально-культурного розвитку. Ефективність організаційних можливостей третього сектору залежить від налагодження соціального партнерства з державними установами та комерційними підприємствами, що буде забезпечувати юридичний супровід та матеріальну підтримку діяльності громадських організацій;

4) представницька функція. Громадські організації виявляють загальні інтереси різноманітних верств населення, орієнтують владні структури на врахування цих інтересів під час розробки державної соціальної і культурної політики. Саме “проштовхування” громадських інтересів коридорами влади є показником ефективності представницької функції. Тут найбільш дієвим є механізм лобіювання, що здійснюється через мережу формальних і неформальних зв’язків членів громадського об’єднання з представниками влади;

5) ідеологічна функція. Організації третього сектору активно формують громадську думку різних верств суспільства з приводу політичного, економічного і соціокультурного життя. Вони забезпечують розповсюдження певного світорозуміння та формують ідеологію людей. Ефективність виконання цієї функції забезпечується вдалою пропагандою, що привертає увагу і формує громадську думку;

6) просвітницька функція, що полягає в ознайомленні широкого загалу зі світовими та національними досягненнями науки, культури та мистецтва. Ефективність культурно— просвітницької діяльності на рівні громадських організацій залежить від залучення кваліфікованих співробітників, а також від матеріальної допомоги меценатів, отримання державних дотацій та “грантів”.

Отже, діяльність громадських організацій загалом і в соціокультурній сфері зокрема дає громадянам суспільно корисні проекти, матеріальну, моральну і медичну допомогу для багатьох людей, додаткові робочі місця, можливість об’єднання громадян зі спільними проблемами або інтересами.

Крім того, характерним є те, що діяльність громадських організацій охоплює практично всі сфери суспільного життя України. Що стосується соціокультурної сфери, то тут пріоритети означились так: найбільша питома вага припадає на фізкультурно—спортивні та оздоровчі об’єднання (16,2 %). Далі в рейтингу громадської активності займають місце об’єднання професійної спрямованості та молодіжні організації (відповідно 10,7 % та 10,3 % від загальної кількості громадських організацій). Серед поширених організацій можна виділити об’єднання ветеранів та інвалідів — 8,8 %, освітні, культурно—виховні — 5,5 %; 6% і 4% — відповідно займаються наслідками Чорнобильської аварії і проблемами довкілля [100, c. 8-9].

Однак, незважаючи на наведену статистику, недостатня дієвість українських громадських організацій у вирішенні соціокультурних проблем пов’язана з неефективністю виконання вищезазначених функцій. На наш погляд, причиною цьому є цілий ряд факторів.

По-перше, головною перешкодою, що суттєво гальмує розвиток вітчизняного третього сектору на сучасному етапі, залишається дефіцит громадянської активності населення. Громадські організації поки що не стали основним партнером держави у наданні соціальних послуг, тому більшість громадян не сприймають громадські організації як щось корисне і потрібне в соціальній сфері.

Дієвість і корисність громадських організацій вимірюється їх спроможністю впливати на владу. Цей вплив здійснюється через утворення дорадчих органів, через консалтинг і надання аналітичної інформації органам влади під час розробки державної соціокультурної політики. Недорозвинутим в сучасній Україні є популярний на Заході механізм лобіювання влади, за допомогою якого різноманітні інтереси громадян можуть визнаватись владою, закріплюватись законодавчо, отримувати бюджетні кошти на їх реалізацію. У світовій практиці відомо багато випадків, коли лоббі громадських організацій суттєво впливали як на політичні рішення країн, так і на діяльність окремих компаній. На вимогу громадських організацій, наприклад, відомі фармацевтичні фірми різко знизили в десятки разів ціни на препарати для лікування СНІДу.

Незважаючи на істотні недоліки законодавчої бази діяльності громадських організацій в Україні, також є певні досягнення в галузі просування інтересів. “Спілка військових матерів” значно вплинула на Постанову Верховної Ради “Про порядок проходження військової служби призовниками України”. В руслі пропаганди здорового способу життя завдяки тиску Коаліції громадських організацій “За вільну від тютюнового диму Україну”, були здійсненні суттєві зміни в законодавстві. Так, з 1 липня 2006 р. в Україні вступив в силу закон, що забороняє паління на робочих та у громадських місцях (окрім спеціально відведених місць) і регламентує

виробництво та продаж тютюнових виробів. Відповідно до цього законопроекту, забороняється реклама тютюнових виробів на радіо, телебаченні, у друкованих виданнях, призначених для дітей, у кіно і театрах, а також зовнішня реклама. Новий закон забороняє виробництво, ввезення і продаж в Україні тютюнових виробів, у яких вміст нікотину перевищує 1,3 міліграми і смоли — 15 міліграмів [134]. Після довгих років боротьби медиків і громадських організацій з парламентаріями 11 лютого 2010 р. таки набув чинності закон, що забороняє продавати пиво та слабоалкогольні напої неповнолітнімені Зазначені напої не можна вживати в парках, на дитячих та спортивних майданчиках, у лікарнях, навчальних та освітньо—виховних закладах, у громадському транспорті, у культурних центрах, у ліфтах, в органах державної влади [252]. (Хоча дієвість контролю за

дотриманням цього закону поки не демонструється на практиці.)

Отже, можливість впливати на законодавчу та виконавчу владу дає громадським організаціям реальну можливість здійснювати свої функції, тобто бути суспільно корисними, що в свою чергу, впливає на підвищення авторитетності цих організацій на рівні суспільства і мотивує громадян до вступу в їх члени.

Другим фактором, що гальмує розвиток громадських організацій саме в соціокультурній сфері, є досить слабкий управлінський підхід до вирішення поставлених завдань. Громадські організації, що функціонують у політико— правовому та економічному просторі країни, як правило, мають сформований механізм вирішення проблемних питань, який досить чітко регламентується нормативно—правовими актами і кон’юнктурою ринку відповідно. Соціокультурні процеси є менш детермінованими як з боку держави, так і з боку ринку, тому діяльність організацій тут має доволі спорадичний характер, що пояснюється відсутністю напрацьованого управлінського алгоритму розв’язання проблемних питань і розмитістю уявлень засновників організації відносно структурної і функціональної визначеності певної організації.

Зазначена проблема сьогодні проявляє себе як на практичному, так і на теоретичному рівнях. Існує багато інформаційних джерел, в яких ретельно описується механізм створення громадської організації, проте недостатньо розглянуто проблематику її подальшого функціонування, не аналізуються умови та заходи щодо підвищення ефективності таких організацій у вирішенні соціально-культурних потреб громадян.

На нашу думку, громадську організацію, що покликано задовольняти соціокультурні потреби громадян і сприяти культурному і духовному розвитку суспільства, потрібно організувати за матричним принципом. Матрична організаційна структура дає змогу: по-перше, чітко розмежувати напрямки діяльності організації, по-друге, створювати проблемні або проектні групи відповідно для вирішення нагальної проблеми, або розробки і реалізації певного соціального проекту. Створення проблемних (проектних) груп передбачає залучення до роботи над завданням необхідних фахівців і експертів, що забезпечить інформаційний, юридичний і фінансовий супровід проекту; чіткий розподіл функцій, завдань, обов’язків і повноважень серед членів групи; встановлення конкретних умов і строків реалізації проекту; координацію діяльності і контроль з боку керівника проблемної (проектної) групи. Ми впевнені, що саме матричний принцип побудови громадської організації надасть їй структурної і функціональної визначеності і забезпечить ефективне і швидке вирішення завдань соціокультурного розвитку.

Також досвід з організації функціонування громадських організацій доцільно переймати у розвинутих громадянських суспільствах Європи. Наприклад, з 8 по 12 лютого 2010 року за ініціативи та підтримки Міжнародного фонду “Відродження” та Інституту відкритого суспільства в Брюсселі (OSI Brussels) відбувся робочий візит представників українських громадянських тематичних платформ до Брюсселя, під час якого вони ознайомилися зі структурою, особливостями діяльності та організацією роботи громадянського суспільства, що там працює, а також дізналися про можливості впливу на формування політики інституціями ЄС [164].

Третім фактором, що негативно впливає на становлення громадських організацій соціокультурної сфери в Україні, є низька поінформованість громадян про діяльність організацій третього сектору, що гальмує їх розвиток і формування суспільної довіри до них. Інформаційний ресурс сьогодні активно використовують політичні неурядові організації для привернення уваги широкого загалу. Що стосується соціокультурної ініціативи, то про діяльність цих організацій знає лише невелике коло “зацікавлених”. Для активізації ж громадськості необхідно широко освічувати позитивні результати соціальних проектів, культурних подій та благодійницьких місій. Для вирішення цього питання керівництво громадських організацій має усвідомити важливість цих заходів і налагоджувати позитивні комунікації з “цільовими групами”.

Цільовими групами в такому випадку можуть бути:

— громадяни “клієнти”, в інтересах яких створено цю організацію і на яких спрямовано її діяльність;

— державні органи і установи, з функціонуванням яких пов’язана діяльність громадської організації;

— інші громадські організації, з якими можна утворювати коаліції, союзи та асоціації для спільного виконання завдань соціокультурного розвитку;

— організації або окремі особи, що можуть надати експертну, консультаційну, матеріальну і фінансову допомогу;

ЗМІ як засіб формування громадської думки стосовно подій пов’язаних з соціальною та культурною діяльністю тієї чи іншої громадської організації.

Комунікації з “клієнтами” певної громадської організації дають можливість отримання “зворотного” зв’язку для корекції діяльності останньої, а також для “рекрутування” нових членів. Для розвитку двостороннього інформаційного процесу, необхідно визначити свою “цільову аудиторію” серед громадян і зосередитись саме на ній. Для інформування певної групи населення можна використовувати такі способи:

— друковані й електронні засоби масової інформації - наприклад, створення власного сайту, де можна не тільки розмістити інформацію про діяльність організації, але й поспілкуватись у форматі форуму;

— інформаційні листки, брошури, які можна залишати в місцях перебування представників цільової групи;

— звернення через місцеві ЗМІ тощо.

Налагодження позитивних комунікацій з державними органами та установами надає можливість лобіювання інтересів певних громадських організацій, про що вже йшлося раніше. Для діалогу з владними структурами представники громадської організації мають постійно брати участь у відкритих засіданнях, зустрічах та семінарах, які проводять державні інституції або навіть мати своїх представників серед держслужбовців.

Партнерські відносини з іншими організаціями, рухами та партіями виникають через створення та реалізацію спільних проектів, а також проведення зустрічей та “круглих столів” з певної проблематики. Наприклад, створення єдиної бази даних для організацій, що займаються суміжними соціальними питаннями дає можливість значно поширити масштаб дії та підвищити кількість реалізації “соціальних замовлень”.

Привернення уваги консультантів, експертів та фінансових “донорів” можливе через формування позитивного іміджу і престижності громадської організації. Сьогодні в Україні більшість організацій і приватних осіб, що можуть запропонувати матеріальну і фінансову підтримку, надають перевагу адресній допомозі, або створюють власні благодійні фонди. Це відбувається через недовіру як до державних установ, так і відповідних громадських організацій. Тому перед організаціями третього сектору сьогодні стоїть дуже складне питання — спростувати негативний стереотип “поглинателів коштів” і відновити довіру до себе і своєї діяльності. Виправити таку ситуацію можливо лише через утворення жорсткого і прозорого механізму фінансової звітності.

Засоби масової інформації дають широкі можливості для привернення уваги до громадських організацій всіх зазначених груп. Для налагодження зв’язків зі ЗМІ використовується практика прес—релізів (періодичних стислих текстових повідомлень про певні культурні події або заходи), створення окремих тематичних програм або серії репортажів, присвячених соціокультурній проблематиці, широко використовується соціальна реклама.

Четвертим чинником, що гальмує розвиток громадської ініціативи, є незначний вплив громадських організацій соціокультурної сфери, що не дозволяє охопити широкі маси населення своєю діяльністю, особливо це стосується мешканців віддалених районів та селищ. Здебільшого організації третього сектору локалізуються в обласних центрах і не мають філій в районних центрах та селищах. Нерозвинутою на сьогодні є “культурна інфраструктура”. Якщо за радянських часів в кожному селі був клуб або Будинок культури, який виконував функцію культурно-освітнього осередку і закладу дозвілля, то зараз цю практику зруйновано і зазначені функції виконувати нікому.

Як відомо, сьогодні найбільш розгалужену інфраструктуру має глобальна інформаційна мережа “Інтернет”. Слід зазначити, що локальні мережеві співтовариства сьогодні є альтернативою реальним організаціям і перебирають на себе більшість їх функцій. Соціальні мережі і соціальні співтовариства зокрема, замінюють реальні, оскільки включають дуже широкі маси людей, які можуть спілкуватись між собою в електронному режимі, створювати проблемні групи, або групи за інтересами, обмінюватись думками, давати поради і корисну інформацію.

Відповідно до сучасних тенденцій мають працювати і громадські організації, оскільки через Інтернет вони зможуть охопити значно більше громадян і підвищити рівень надання своїх специфічних послуг. І в цьому руслі великим кроком вперед є створення Інтернет—порталу “Громадський простір”, де міститься повна база даних про різноманітні громадські організацій. Є доступ до законодавчих баз, каталог всіх українських, іноземних і міжнародних організацій третього сектору, надаються консультації досвідчених юристів, аудиторів, представників органів державного управління, консультантів донорських організацій, інших спеціалістів, містяться проекти і пропозиції щодо неприбуткових організацій. Тому функціонування у віртуальному вимірі сьогодні є нормальною практикою і має багато переваг, оскільки долає просторові перепони і економить час.

Підбиваючи підсумки аналізу діяльності громадських організацій в соціокультурній сфері, є сенс підкреслити: громадські об’єднання і рухи, їх діяльність є основою громадянського суспільства, системою вільних соціальних форм життєдіяльності людей, які функціонують на рівні з партійною формою соціально—політичного буття. Їх соціальне призначення полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв’язанні проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення громадської ініціативи, здійснення функцій самоврядування.

5.6.