Політична думка Заходу

Політична думка — це активна, цілеспрямована, узагаль­нююча ідеальна діяльність, спрямована на розвиток понять, категорій, теорій, доктрин, концепцій, що стосуються сфери політики.

Витоки політичної думки сягають 4—3 тисячоліть до н. е. У цей період активно формувалися рабовласницькі держави, а то­гочасні мудреці почали замислюватися над мистецтвом керуван- ня державою та населенням, сутністю суспільного устрою, міс­цем і призначенням людини в житті, методами й способами за­воювання, збереження та зміцнення державної влади, необхідніс­тю застосування з цією метою правових і моральних настанов, іншими ключовими питаннями організації надперсонального людського буття.

Ранні уявлення про політику впродовж наступних 2,5—3 тис. років подолали шлях від міфологічних до раціонально-логічних форм світорозуміння, набули ознак теоретичних знань і, збагаче­ні ідеями єгипетських, вавилонських, перських, китайських, ін­дуських, грецьких, римських та інших мислителів, трансформу­валися (інтегрувались) у політичну науку.

Не буде перебільшенням сказати, що спроби осягнути світ по­літики були й залишаються невід’ємною складовою життєдіяль­ності людини розумної. Водночас не всі пізнавальні конструкції, центр яких утворювали політико-владні відносини, увійшли до духовних надбань людства. Цілі пласти знань про політику втра­чено разом з цивілізаціями, що відійшли в історичне небуття.

Задля поєднання різних інтелектуальних горизонтів, які стали життєдайним середовищем формування світової політичної дум­ки, доцільно використати концепцію «осьового часу» німецького філософа К.

За Ясперсом, історичні перспективи отримали ті народи, які в різній формі доєдналися до держав-творців «осьового часу», по­трапили до сфери їх культурного впливу. Ті ж народи, які зали­шились осторонь (у часовому або просторовому розумінні) чи протиставили себе вказаним цивілізаційним оазам, не мали сис­темного впливу на подальший розвиток людства. Отже, теми на кшталт «політична думка етрусків (інків, ацтеків, кельтів, скіфів та ін.)» можуть бути окреслені або фрагментарно, або взагалі не мати змістовного наповнення.

Виходячи з цього, фундаментальними витоками політичної науки є політична думка вказаних стародавніх держав, чотири з яких репрезентують Азію — Китай, Індія, Персія, Палестина й лише одна (Греція) — Європу.

Для європейської цивілізації особливе значення має політична думка Стародавньої Греції. Важко переоцінити її значення й для України, оскільки часова вісь Греція — Рим — Візантія — Захід­на Європа — Київська Русь — Україна переконливо змальовує цивілізаційну лінію розвитку сучасної Української держави.

Докладніше: давньогрецька політична думка пройшла шіс­ть головних етапів, кожен з яких доцільно розглядати як окремий пласт політичного мислення.

Етап античних, міфічних уявлень (VIII-VII cm. до н. е.) представлено аристократичною (гомерівською), демократичною (гесіодівською) та «холопською» (орфічною) думками. їх об’єд­нує спроба змалювати виникнення Всесвіту, людини, суспільст­ва, держави з позицій релігійно-міфологічного світогляду.

Етап формування філософських поглядів на політичні процеси (кінець VII-VI cm. до н. е.) пов’язаний з творчістю «се­ми мудреців» — Клеобула, Солона, Хілона, Фалеса, Піттака, Біан- та, Періандра. Вони виробили не лише моральні норми людсько­го співжиття. Солон (640—559 до н. е.) завдяки рішучим рефор­мам в економічному й державному будівництві ввійшов в історію як «батько» політичних революцій та родоначальник давньогре­цької демократії. Приватна власність за його доби набула не ли­ше легітимного характеру, а й стала вирішальною ознакою під час визначення політичних прав громадян, обсяг яких залежав насамперед від майнового цензу, а не походження.

Етап появи раціоналістичних інтерпретацій політичного розвитку (V cm. до н. е.). їх творцями були софісти (Протагор, Горгій, Гіппій, Антіфонт, Фрасімах та ін.). Заслуга софістів поля­гає в олюдненні суспільно-політичних явищ, започаткуванні світської теорії політики, держави й права, переміщенні людини з «периферійних позицій» у центр політичного життя, ставленні до неї як до «міри всіх речей», проголошенні природної рівності людей (зокрема рабів), у розвитку демократичних поглядів.

Етап логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і політичних процесів (V — початок IV cm. до н. е.) пов’язаний з іменами Сократа (469—309 до н. е.) і Платона (427—347 до н. е.). Саме Платонові приписують авторство терміна «політика» як управління суспільними справами. У працях «Держава», «Критій», «Політик», «Закони» він заклав основи політичної філософії, роз­роблено концепції ідеальної справедливої держави, політичної со­лідарності, колективізму й рівності, аристократії, тимократії, олі­гархії, тиранії, монархії, демократії та «істинного правління».

Платон з філософських позицій обґрунтував політику, полі­тичні знання, політичне мистецтво, політичну ідеологію, держав­ний устрій, форми державного правління, політичну свободу, справедливий закон тощо. Він передбачив розмежування влад, освічений абсолютизм, геополітичний чинник, можливості рівно­сті (егалітаризму), розподілу праці, усуспільнення майна, скасу­вання приватної власності.

Ідеальна держава, за Платоном, є посередником між космосом і людською душею й виконує три функції (радницьку, захисну та ділову), які покладаються на три відповідні суспільні стани — правителів, воїнів і виробників. Така держава дотримується прин­ципу розподілу праці, зрівнює у правах жінок і чоловіків, установ­лює для правителів і воїнів спільність майна, дружин і дітей, до­лає суспільний розкол на бідних і багатих, виводить на верхівку державного правління наймудріших і найблагородніших аристо- кратів-філософів. Він розглянув чотири стани громадян, рівних у межах кожного стану («нерівна рівність»), до яких не належали раби та іноземці.

Платон виокремив вісім форм державного правління: істин­не правління, законну монархію (царську владу), незаконну монархію (тиранію), законну владу небагатьох (аристократію), незаконну владу небагатьох (олігархію), законну демократія (на основі законів), незаконну демократію (за відсутності за­конів), тимократію (варіант олігархії, правління, за якого дер­жавна влада належить привілейованій більшості з високим майновим цензом).

Наведемо кілька платонівських тез: демократія — лад «при­ємний і різноманітний», але вона урівнює рівних і нерівних від природи людей, а тому переростає в тиранію — «панування най­гіршого обранця народу, оточеного натовпом негідників»; спра­ведливість у тому, щоб кожен займався своїми справами й не втручався в чужі справи («кожному — своє»); політика — «цар­ське мистецтво», засноване на знаннях і таланті правити людьми; політичне мистецтво — це мистецтво плести політичну тканину, яка поєднувала б мужніх, щасливих і виважених однодумців; за­кони встановлюють для загального добра й не можуть мати кор­поративного характеру; закони повинні обмежувати правлячих, свободу підпорядкованих, бути суворими, регламентувати публіч­не й приватне життя людей тощо.

На розвиток тогочасної політичної думки істотно вплинули погляди Демокріта (470—366 до н. е.). Йому приписують авторс­тво в поглибленні ідей про справедливість у політиці як відповід­ність природі, суспільство, державу й закони як штучні утворен­ня людей унаслідок розвитку природного процесу, політичний конформізм і моральну солідарність громадян як необхідний компонент «хорошої» держави. Демокріт доводив земне, а не божественне походження людини, суспільне, а не небесне похо­дження права.

Етап започаткування ем пір и ко-теор етичного підходу до вивчення політичних проблем та оформлення давньої полі­тичної науки як специфічної галузі знань (IV cm. до н. е.). Цей етап пов’язаний з творчістю одного з найвидатніших мислителів Античності — Аристотеля (384—322 до н. е.), який розглядав людину як об’єктивне начало всіх політичних явищ.

За Аристотелем, держава є організацією не всіх людей, а лише тих, хто може брати участь у законотворчій, судовій і військовій діяльності. Держава, що виникла природним шляхом як найвища форма спілкування — це «самодостатня для існування сукупність громадян». Нове розуміння категорії «громадянин» передбачало оновлене розуміння держави як політичної системи, утіленої у верховній владі й залежної від кількості правлячих (один прави­тель — монархія або тиранія; кілька — аристократія чи олігархія; більшість — політія або демократія). Кращими формами держав­ного правління є ті, за яких правителі турбуються про загальне добро (монархія, аристократія, демократія), гіршими — за яких вони переслідують особисті інтереси. Ідеальною формою є полі­тія — своєрідне переплетіння демократії та олігархії, за якої ба­гаті змішуються з бідними завдяки формуванню середньої верст­ви населення, панує закон, усі громадяни дотримуються прин­ципу рівності й мають багато рабів («одні люди за своєю приро­дою — вільні, інші — раби»). Політична справедливість можлива лише у відносинах між вільними, рівними людьми й втілюється у політичній формі владування.

Право — політичний інститут, неполітичного права не існує.

Своїми постулатами Аристотель увінчував процес оформлен­ня політичної теорії як «науки наук», започатковував розвиток політичної етики, політичної юриспруденції, змальовував обриси майбутнього класичного конституціоналізму, обґрунтував право народу на законодавчу владу, визначив політичну сутність люди­ни, місце й роль різних верств населення та держави в політич­ному житті, заклав концептуальні засади теорій правової держа­ви, розподілу влад, сформував методологію дослідження полі­тичних процесів.

Етап поступового занепаду давньогрецької державності (III—II cm. до н. е.) під тиском Македонії та Риму. Цьому періоду властиве активне осмислення започаткованої Аристотелем полі­тичної етики, об’єктом якої була політична мораль, її місце в сис­темі політичних відносин та суспільному житті. Полібій (210— 128 до н. е.) започаткував становлення політичної історії як науки. Він став одним з перших теоретиків автономії, маючи на увазі грецькі поліси, які у II ст. до н. е. один за одним втрачали незалежність.

У 146 р. до н. е. Греція стала провінцією Римської держави, політична думка в якій розвивалась як під впливом Еллади, так і на власній основі.

Політико-теоретична думка Риму, звільнена від міфологіч­них нашарувань цезарського періоду, розвинулась у І ст. до н. е. Її злет пов’язаний з іменами Марка Тулія Цицерона (106—43 до н. е.), Тита Лукреція Кара (99—55 до н. е.), Гая Саллюстія Kpicna (86—34 до н. е.). Після краху Римської республіки з початком нової ери популярними стали ідеї Сенеки (3—65), Епіктета (50— 140), Марка Аврелія (121—180) та інших стоїків.

Значний вплив на розвиток світової політичної думки справи­ли римські юристи 1—3 ст. (Сабін, Гай, Папініан, Ульпіан, Mo- дестін та їх послідовники). Саме вони стали засновниками юрис­пруденції як науки «про божественні й людські справи, знання справедливого й несправедливого», піднесли розуміння права та закону на емпірико-теоретичний, логіко-понятійний, концептуа­льний рівень, а власне політичні доктрини «оточили» правовим простором. Справедливість (юстиція) стала тлумачитись як «воля віддавати кожному своє право», природне право із суто теоретич­ної конструкції перетворилося на діючі юридичні норми у вигля­ді публічного та приватного права.

Римські юристи здійснили кодифікацію імператорських кон­ституцій (указів), яких налічувалося кілька тисяч. Найціннішою політико-правовою пам’яткою Римської імперії став «Корпус юріс цівіліс» — зібрання конституцій, інституцій, дигестів і но­вел, відоме в історії як Кодекс Юстиніана (VI ст.). Саме він став могутнім джерелом багатовікової рецепції римського права в більшості європейських країн, зокрема й на українських землях, що відчутно вплинуло не лише на еволюцію політичної думки, а й на реальне політичне життя.

Політичні вчення періоду Раннього християнства та епохи Середньовіччя. Упродовж перших трьох століть нової ери рим­ські імператори всіляко протидіяли християнству й нищили його прихильників, кількість яких, утім, стрімко зростала. Під тиском нових соціально-конфесійних реалій, у 313 р., за царя Констан­тина Великого, християнство було проголошене в імперії паную­чою релігією. Раніше римські імператори вважали себе намісни­ками Бога на землі, необмеженими жодними законами. Почи­наючи з теоретичних викладок Аврелія Августина (354—430), християнська церква розпочала багатовікову боротьбу за зверх­ність духовної влади над світською, домінування церкви в полі­тичному житті.

У різних варіантах співвідношення божественного та земного в людині осмислювали англієць Ансельм Кентерберійський (IX ст.), француз Іоанн Солсберійський (XII ст.), італієць Йоахим Флорський (XII ст.), німець Альберт Великий (XIII ст.) та особ­ливо домініканський теолог, автор праць «Сума проти язичників» і «Сума теології» Фома Аквінський (1224—1274).

Провісником свободи совісті й права народу на законодавчу владу в XIV ст. став італійський мислитель Марсилій Падуансь- кий (1280—1343), який наголошував: Євангеліє — не закон, а вчення, а тому щодо віри людини не може бути примусу, віра — справа совісті людини. Проти всевладдя церкви ціною власного життя виступив і чеський мислитель Ян Гус (1371—1415).

XIV ст. — часовий рубіж виникнення ідеології гуманізму, пе­ріод ствердження нової епохи, яка, увійшовши в історію під на­звою Відродження (Ренесансу), символізувала повернення того­часних європейських країн до цінностей античної цивілізації.

Гуманісти-італійці слідом за Франческо Петраркою (1304— 1374) засуджували релігійно-політичний аскетизм, захищали ідею всебічного розвитку особистості, заперечували тиранію. У XV ст., починаючи з Італії, поглиблюються поняття свободи особистості як громадянської свободи, політичного права оби­рати й бути обраним до владних структур, рівності громадян перед законом, визнання необхідності існування представ­ницьких органів, виконавчої системи й авторитетного суду.

Особливо вагомий внесок у політичну думку здійснив італієць Ніколо Макіавеллі (1469—1527), який у своїх працях (насампе­ред знаменитому «Государі») протиставив теологічному розу­мінню державної влади політико-правовий світогляд. Його ідеа­лом державного устрою є сильна, жорстко централізована респуб­ліка, у якій владарюють представники народу, нова соціально- економічна сила — буржуазія та оборний глава держави, який, ураховуючи негативні якості людини, повинен бути «лисом, щоб бачити гадів, і левом, щоб нищити вовків». Для об’єднання су­спільства правитель може використовувати будь-які засоби, на­віть аморальні. Держава — вищий прояв людського духу, а слу­жіння державі — мета людської діяльності й щастя людини.

Ідеї всезагальної рівності людей, примітивного зрівняльного комунізму, усуспільнення майна, ліквідації приватної власності захищав ідеолог селянських мас у Німеччині Томас Мюнцер (1493—1525). Вимоги свободи мислення, переконання, совісті, рівності мирян і духовенства розвивав фундатор німецького про­тестантизму Мартін Лютер (1483—1546). Його жорстким опонен­том був засновник християнського гуманізму Еразм Роттердам- ський (1469—1536), ідеалами якого були освічена й гуманна мо­нархічна влада, свобода духу, самоврядні міські громади, здоро­вий глузд, стриманість, миролюбність, простота.

В Англії ідеї майнової рівності людей, скасування приватної власності як причини їх нерівності, зрівняльного розподілу, запе­речення багатства й експлуатації людини людиною, обов’яз­ковості праці для всіх, виборності органів влади, свободи совісті проповідував Томас Mop (1478—1535). Аналогічних поглядів до­тримувався італієць Томазо Кампанелла (1568—1639). Згодом цих мислителів було названо утопічними соціалістами.

Французька політична думка того періоду підживлювалась ідеями абсолютизму, пуританства, кальвінізму. Під час релігій­них війн голосно зазвучали ідеї народного суверенітету, договір­ного походження влади, права народів на опір тиранам, на зброй­не повстання, несумісності тиранії з природною рівністю і свободою людини.

Політична думка Нового часу. Починаючи з XVII ст., ціль­ного концептуального вигляду набули політичні ідеї, сутність і значення яких не підлягають сумніву навіть сьогодні. Новий час — це плеяда світочів політичної думки, хоча їх пропозиції щодо облаштування соціально-політичного життя були несхо­жими, а іноді навіть протилежними.

Відомими далеко за межами Англії стали погляди Томаса Гоб­бса (1588—1679) та Джона Локка (1632—1704). Унаслідок англій­ських революційних подій та активної публічної діяльності полі­тичних мислителів з’явилися два нормативних документи сві­тового значення — Хабеас корпус акт 1679 р. та Білль про права 1689 р. Разом з Великою хартією вольностей 1215 р. вони утвори­ли чинну дотепер «неписану» Конституцію Великобританії.

Глибокий слід у розвитку політичної думки залишив францу­зький правознавець, просвітник, один із засновників новітньої політичної науки Шарль Луї Монтеск’є (1689—1755). Він наго­лошував, що головне завдання держави — забезпечити людині політичні й громадянські свободи. До перших він відніс можли­вість робити все, дозволене законами, і не робити того, що зако­нами заборонено, до других — спокій духу, відчуття громадянсь­кої безпеки, запобігання необгрунтованим звинуваченням інди­віда, гуманне кримінальне законодавство, неухильне дотримання правил судочинства, недопущення деспотизму та зловживань з боку посадових осіб, непорушний режим законності тощо.

Монтеск’є вважають одним з класиків теорії стримувань і противаг гілок влади, засновником теорії правової держави. Він блискуче обґрунтував механізм забезпечення прав і свобод лю­дини й громадянина, що кореспондувалось як з радикальними устремліннями молодої буржуазії, так і з консервативними праг­неннями дворянства.

У політичній думці Нового часу чільне місце належить німе­цьким мислителям Еммануїлу Канту (1724—1804) і Георгу- Вільгельму-Фрідріху Гегелю (1770—1831). Доробок Канта — це основи німецької школи суспільного договору, природних прав людини, правової держави, нормативізму, громадянського суспіль­ства, свободи особистості, співвідношення свободи, права й мо­ралі, поділу влади, мистецтва політичного управління, зовніш­ньої політики. Внесок Гегеля — це аналіз проблем політики, пра­ва, держави, суспільства в площині об’єктивного духу, який він аналізує з позицій духу абсолютного.

Ідеї Гегеля справили значний вплив на Карла Маркса (1818— 1883) і Фрідріха Енгельса (1820—1895) — німецьких політичних мислителів, основоположників однієї з найбільш впливових течій політичної думки в новітній історії людства — марксизму.

Англійські та французькі мислителі XVII—XVIII ст. справили визначальний вплив на погляди американських політичних дія­чів— Бенджаміна Франкліна (1706—1790), Томаса Пейна (1737—1809), Джорджа Вашингтона (1732—1799), Джона Адам­са (1735—1826), Томаса Джеферсона (1743—1826), Джеймса Медісона (1751—1836), Олександра Гамільтона (1757—1804) та ін., більшість з яких були ідейними натхненниками американсь­кої революції 1775—1783 рр. та «батьками-засновниками» США. За активної участі згаданих політиків було створено видатні по­літичні документи — Декларацію незалежності 1776 р., Статті конфедерації 1777 р., Конституцію США 1787 р. Тоді ж було за­початковано й явище зворотного цивілізаційного обміну: вплив американських мислителів на європейські процеси, зокрема на французьку революцію 1789—1794 рр.

Республікансько-демократичну течію американської політич­ної думки представляли Б. Франклін, Т. Пейн і Т. Джеферсон, які сформували засади новітнього американського конституціоналі­зму, політичну доктрину незалежності північноамериканських колоній, висловили адекватне розуміння новітніх тенденцій полі­тичного розвитку (зокрема, рішуче заперечили інститути рабо­власництва й работоргівлі), обґрунтували американський конфе- дералізм і демократизм, своє бачення природних прав людини й суспільного договору, обстоювали принципи всенародного суве­ренітету, усезагального виборчого права, миролюбної зовнішньої політики, пріоритету людини над громадянським суспільством, а громадянського суспільства над державою, верховенства закону, правової держави, проголошували право народу на революцію. Саме Т. Джеферсон замінив класичну ліберальну формулу, сфор­мульовану Дж. Локком — «життя, свобода і власність» — замі­нив на «життя, свобода і право на щастя».

Дещо інших політичних поглядів дотримувались американ­ські федералісти — Дж. Адамс, Д. Медісон, О. Гамільтон та ін. Демократичну республіку вони розглядали як етап на шляху до встановлення конституційної монархії, обгрунтували доктрину політичного ізоляціонізму, віддавали перевагу інтересам держа­ви над правами людини, проповідували ідеї цензового виборчо­го права. Але їх цього заслугою стали боротьба зі становим по­ділом суспільства й становими привілеями, перенесення ідей Дж. Локка і Ш.Монтеск’є про поділ влад на американський грунт, розробка форм і методів політичного збалансування влад­них гілок, їх структури й компетенції, шляхів зміцнення центра­льного (федерального) уряду, захист інтересів і свобод великих підприємців, пошуки шляхів політичного компромісу між полі­тичними ворогами (зокрема північними та південними штата­ми).

Таким чином, політичні вчення Нового часу, підсумувавши попередні досягнення громадсько-політичної думки та всебічно висвітливши процеси формування нових націй-держав в умовах динамічної переструктуризації тогочасних суспільств, заклали основи формування й розвитку сучасної політології.

Головні парадигматичні підходи до історії політичної дум­ки. У середині XX ст. американський історик науки та філософії Томас Кун (1922—1996) увів поняття «парадигма» (грецькою paradeigma — приклад, взірець) як своєрідну логічну модель по­будови та розв’язання пізнавальної проблеми. За Т. Куном, пара­дигма — це метод отримання нових знань у період екстенсивного накопичення відповідної інформації; система постулатів, правил, форм; спосіб мислення, прийнятий у науковому співтоваристві в певну історичну епоху. Парадигма є критерієм вибору проблем і результатів, взірцем, на який неодмінно слід орієнтуватися мис­лячій людині, залученій у конкретно-історичні обставини.

Т. Кун запропонував розглядати науковий процес як «радикаль­ну зміну парадигматичних підходів». Зокрема, в історії політич­ної думки може бути виокремлено кілька парадигм, що відпові­дають основним етапам розвитку людської цивілізації: Антич­ність — це цивілізаційно-етична (полісна) парадигма трактуван­ня політики; Середньовіччя — теологічна парадигма; Новий час, XX ст. — національно-економічна парадигма.

Цивілізаційно-етична парадигма. Головна проблема грецької політичної думки — це устрій, облаштування полісу, через який реалізується ідея блага. Благо досягається завдяки реалізації різ­них форм правління, які визначаються суперечностями приватно­го й суспільного життя, свободи та рабства, деспотизму й демо­кратії. Сутність античної політики полягає в подоланні циві- лізаційно-етичної суперечності, змістом якої є: а) боротьба по­лісної цивілізації на кордонах античного світу проти варварства, що несе деспотію та рабство; б) протистояння моральної волі людини, яка має особистісно-неповторний вигляд, загальній волі полісу.

Виходячи з цього, перед лідерами грецької спільноти стояло завдання створення «гармонійного полісу», що могло бути досяг­нуто цілеспрямованим вихованням станових чеснот. Інтеграція таких чеснот, на думку античних мислителів, приводила до вті­лення в конкретних соціумах ідеї всезагального блага. На прак­тиці це знайшло вияв у автаркії полісу, його незалежному та са­модостатньому існуванні, у справедливості, що полягала в рів­ності для рівних і нерівності для нерівних, а також у свободі як реалізації людиною своєї природної сутності.

Теологічна парадигма пройшла у своєму розвитку два етапи. У період раннього Середньовіччя панувала ідея надприродного, божественного походження влади, яка заперечувала значення людського начала. Політичними ставали проблеми, що витікали з фундаментального осмислення можливості церковного перетво­рення соціальної реальності в рамках релігійної догматики. Полі­тична практика пояснювалася теологічною екзегезою Святого Письма. Індивід набував цінності через його зв’язок з Христом, що висувало перед ним специфічну заданість життєдіяльності. Ідея спасіння душі пронизувала всі сфери людського буття. Лю­дина відчувала себе громадянином двох світів: церкви, яка забез­печувала єдність і гармонію індивідуальної душі, та держави, що втілювала розірваність і примусовість людського існування. Ім­перія та папська церква виростали з єдиної ідеї — Божественного Граду, релігійно-суспільної єдності світу.

Починаючи з праць Фоми Аквінського, поступово утверджу­ється інша інтерпретація теологічного бачення політики. Цей теолог виходив з того, що є три елементи влади: принцип (Бог), спосіб (правитель) та існування (народ). Перший дається Твор­цем, другий і третій є похідними від соціуму. Отже, божественне право дає владу не одній людині, а багатьом. Відповідно, повс­тання народу проти тирана, який не дбає про благо підданих, не слід розглядати як заколот. Влада має виступати як комбінація невидимого управління та людських зусиль. Простір політики утворюють божественний промисел та інтереси й воля людської спільноти. Проте й за такої інтерпретації соціальних відносин мо­гутність влади походить від Бога, роль і призначення людини, насамперед правителя, полягає в тому, щоб точно й усебічно від­бити в своїй діяльності накреслення Всевишнього.

Національно-економічна парадигма ґрунтується на ідеї пере­творення соціального порядку на основі розуму, насамперед тео­ретично опрацьованих економічних і державно-політичних чин­ників. Конструктивні можливості державної влади знаходять своє вирішення в ідеї суверенітету, який втілюється в особливій формі політичної інтеграції суспільства — нації-державі. Народ є нацією за умови, якщо він стає джерелом державної влади та утворює державу, досягаючи політичної єдності та визначаючи власну політичну долю. Крім того, якість соціально-політичних процесів визначається масштабами та спрямованістю запропоно­ваних владою економічних перетворень. Отже, складний процес конструювання соціальної дійсності реалізується в суперечливій єдності двох принципів — національної держави та економічного суспільства.

Виходячи з цього, головна мета політичного мислення Нового часу полягає в поєднанні вказаних принципів у вигляді філософ­сько-правових і політико-ідеологічних доктрин, що набувають характеру усталених ідеологій. Сутністю політики Нового часу стають суперечності національно-економічного розвитку, що проявляються як внутрішні та міждержавні конфлікти.

До парадигм пояснення політики, запропонованих Т. Куном, сучасні автори додають й інші. Ними, зокрема, є:

натуралістична парадигма (природа політики пояснюється че­рез домінантне значення факторів, які виражають пріоритетний вплив зовнішнього середовища або характеристик самої людини);

географічна парадигма (головними детермінантами, що ви­значають формування й розвиток політичного життя, є територі­альні, фізико-кліматичні та інші явища). Продовженням геогра­фічної стала геополітична парадигма, яка має доволі багато прихильників у різних країнах;

біологічна парадигма як теорія, що синтезує фізіологію, гене­тику, біологію, екологію та еволюціоністську філософію (тільки примат інстинктивних, генетичних особливостей людини може бути достатньою підставою для функціонування політичної сфе­ри; на політичні процеси визначальний вплив мають стать, вік, темперамент та інші вроджені характеристики індивіда);

психологічна парадигма (сутність політики пояснюється через психічні властивості людини, її підсвідомі інстинктивно- рефлекторні риси та механізми поведінки);

антропологічна парадигма (політичні дії зумовлюються соці­ально-культурними характеристиками особистості);

раціонально-критична парадигма (природа політичної взає­модії людей пояснюється не зовнішніми, а внутрішніми чинни­ками, серед яких переважають конфлікт та консенсус).

2.