Політичні вчення аристократії. Платон і Арістотель

Багато чим відрізнялась від поглядів родової спадкової знаті соціально-політична думка рабовласницької аристократії. Це змусило ідеологів аристократичної верхівки переглянути свої застарілі погляди, вдатись до створення нових філософських док­трин, здатних протистояти ідеям демократичних сил.

Родоначальник об’єктивного ідеалізму, учень Сократа, автор відомих філософських діалогів Платон (427—347 рр. до н. е.) в ученні про суспільство виклав концепцію ідеальної аристокра­тичної держави. За структурою ідеальна держава складалась із трьох станів: правителі-філософи, охоронці-воїни і третій стан — землероби, виноградарі, ремісники. Становий поділ суспільст­ва — умова міцності держави — спільного поселення громадян. Самовільний перехід з нижчого стану у вищий недопустимий і є великим злочином, тому що кожна окрема людина має займатися тією справою, до якої визначена природою. Займатися своєю справою і не втручатися в чужі — це і є справедливість. Визна­чення справедливості Платоном покликане виправдати суспільну нерівність, поділ людей на вищих і нижчих від народження. Бі­льшість людей не здатні стримувати свої пристрасті, бажання та прагнення і тому не здібні досягти удосконалення, наблизитись, стати ідеалом, а звідси й необхідність у державі та законах. Дер­жава забезпечує властиві людям вроджені потреби, реалізує інте­реси, тому в досконалій, ідеальній державі люди поділяються на певні соціальні спільності — стани, верстви відповідно до їх душі.

Держава Платона — ідеалізація єгипетського кастового ладу. Форми правління і державного устрою не досконалі, хоча серед них є правильні і неправильні. Характеризуючи форми держави, Платон вважає правильними формами монархію і аристократію, якщо вони законні, а їх діяльність спрямована на досягнення бла­га та узгодженості.

Розглядаючи всі існуючі форми управління державою, Платон вважав їх недосконалими і протиставляв їм модель політичного устрою — так звану ідеальну державу, яка нібито здатна реалізу­вати головний принцип життя — справедливість і благо. Держава виникає з необхідності забезпечити природні потреби людей на основі закону, наділяє громадян матеріальними благами, органі­зує виховання і розвиток душі та тіла, згуртовує людей і захищає їх своїми засобами. Проте жодна з існуючих форм державного управління не здатна забезпечити доброчесність, задоволення по­треб громадян та ін. Навпаки, в суспільстві панує багатство і бідність, марнотратство і вбогість, тиранія і беззаконня, гідних пригнічують, а негідники управляють. Індивідуальні чесність і порядність вступають в суперечність з суспільною справедливі­стю або уявленнями про неї. Прикладом суперечностей є смерть Сократа, тому що його небажання поступитися моральними нор­мами, власними переконаннями і необхідність реалізувати не­справедливий закон обумовили вибір — випити отруту і піти з життя.

Соціально-політичні програми Платона зафіксували зміни у політичній свідомості спадкової знаті, що відбувалися в процесі її переростання з родової аристократії в землеробську. Завоюва­вши економічне і політичне панування в умовах колективної об­щинної власності, родова аристократія ревно охороняла патріар­хальні порядки, особливо в землеробстві — в традиційній сфері впливу. Згодом родова аристократія пристосувалась до відносин приватної власності і рабства, визнала необхідність закону, але продовжувала твердо відстоювати збереження полісного земле­володіння. Саме це і пояснює її прагнення законсервувати поліс як форму державного устрою. У трактаті «Закони» Платон ближ­че підходить до інтерпретації політичного життя, малює реаліс­тичну картину соціальної та політичної еволюції людства. У «Ді­алогах» Платон визначає політику як «мистецтво управління людьми», твердить, що коли за природою індивіди не рівні та мають хижацький інстинкт, слід гадати, що сильніші індивіди мають можливість і право «задовольняти свої бажання» за раху­нок слабких. Такий підхід відображав ідеологію вибраних, які вважали, що «сила дарує право», яке є «інтерес більш сильної партії». Платон конструював саме сильну ідеальну державу. Справедлива людина і справедлива держава схожі. Історичні змі­ни трактуються як результат тривалих змін і перетворень способу життя народів, зміни в методах здобування засобів існування (перехід від скотарства до осілого землеробства), причому утво­рення монархії або об’єднання племен, зміни політичного харак­теру пояснюються змінами способу життя, тобто політично.

У формуванні теорії політики важливу роль відіграв великий філософ Арістотель (384—322 рр. до н. е.). Народився в Стагорі у Фракії, освіту одержав в Афінах, у школі Платона. Піддав кри­тиці платонівську теорію безтілесних форм (ідей), проте повніс­тю подолати платонівський ідеалізм не міг, хитався між ідеаліз­мом і матеріалізмом.

Розкриваючи роль політики у суспільному житті, Арістотель підкреслював, що політика має відігравати морально-виховну роль, щоб полегшити досягнення загального блага — справедли­вості. Інструментом політики є держава, а державним благом — справедливість, тобто те, що служить загальній користі. Похо­дження політики Арістотель визначає як розумну практику, спрямовану на приборкання пристрастей і прагнень індивіда, вбачаючи користь політики в егоїстичній тваринній природі лю­дини, чуттєві прагнення якої стихійні та руйнівні. Політика по­кликана облагородити поведінку людини, забезпечити панування розуму над нею. Звичайно, держава зобов’язана своїм існуванням суб’єктивним життєвим потребам людей. Але лише держава за­безпечує повністю розквіт особи, тому що за природою люди­на — істота суспільна. Звідси Арістотель твердить, що суспільст­во передує особі. Проведена ж ним аналогія між суспільними класами і окремими системами одного організму становить пере­думову політичної концепції солідарності, співжиття різних соці­альних спільностей, заперечуючи боротьбу в суспільстві.

Головне завдання політичної теорії Арістотель бачив у тому, щоб відшукати досконалий державний устрій. Класифікація форм управління державою у «Політиці» здійснюється за двома критеріями: кількістю, чисельністю правлячих осіб і здійснюва­ною в державі метою. Правильними формами управління держа­вою Арістотель вважав: монархію, аристократію і політію, а не­правильними — тиранію, олігархію і демократію. І хоча сам перелік форм управління державою не оригінальний, нове в тео­рії Арістотеля те, що є намагання звести всю багатоманітність державних форм управління до двох основних — олігархії та де­мократії. Їх породженням або змішуванням виступають усі інші різновидності влади. В олігархії — влада належить багатим, а в демократії — незаможним, неімущим. Олігархія посилює існую­чу соціальну нерівність людей, а демократія надзвичайно зрівнює багатий і простий люд. Міркування про демократію та олігархію Арістотель зводить до розуміння соціально-станових суперечно­стей, що визначають розвиток рабовласницької держави. Та сим­патії Арістотеля все ж на боці політії — змішаної форми управ­ління державою, що виникає з поєднання елементів олігархії та демократії. Економічну основу політії становить лад, де перева­жає власність середніх верств населення, соціальну основу — власники землі. Політичний лад характеризується поєднанням олігархічних і демократичних форм і методів здійснення влади. Арістотель розрізняє два види справедливості: зрівняльну і роз­подільну. Змішані форми управління державою є Спарта, Кріт.