Метафора

Гра здатна створювати умовне поле, в якому будь-яка річ може поставати в несподіваному образі і змінювати свою звичну ідентичність. Об'єкт ніби переодягається в чуже, не притаманне йому значення.

Отже, метафора є однією з традиційних і вічних проблем гуманітарного пізнання, а її філософсько-наукове осмислення бере свій початок принаймні від Арістотеля. Саме він дає тлумачення метафори, на яке посилається більшість авторів аж до теперішнього часу. Ідеться про перенесення назви з одного об’єкта на інший, в основі якого лежить здатність помічати в предметах схожість [Аристотель, 2010]. Хоча наразі дослідники пропонують й інші визначення метафори, звернення до уподібнення, що лежить в основі цього процесу, є досить популярним. Зокрема, класичними стали дослідження Р. Якобсона, який пов’язує два тропи, або дві фігури мовлення, - метафору і метонімію - з, відповідно, асоціаціями за схожістю та асоціаціями за суміжністю, а також двома аспектами функціонування мовного знака: парадигматичним і синтагматичним (див.

Погляд на метафору як на віднайдення схожості між двома об’єктами лежить в основі її тлумачення як прихованого порівняння. Мається на увазі, що зміст висловів “її очі - це зорі” і “ї очі - як зорі” є тотожним і в обох випадках ідеться про вислов- лене уподібнення двох об’єктів. Але навіть якщо і об’єднати мета­фору з іншою фігурою мовлення - порівнянням, то навряд чи це буде достатнім для прояснення сутності як першої, так і другого. Зрештою, подібним є все до всього і що завгодно з чим завгодно можна порівнювати. Що саме робить порівняння і метафори по­етичними зворотами, що надає їм чудесної можливості змінювати погляд на речі?

Один з дослідників метафори, А. Річардс, зауважує, що для її утворення важливим є не те, що дві речі виявляються пов’язаними, а те, як саме вони пов’язані. У цьому випадку відмінності між цими речами є не менш важливими, ніж їхня подібність. Саме неочіку- вані поєднання роблять метафори “свіжими” [Ричардс, 1990].

Справді, метафора - це не просто поєднання чи порівняння об’єктів. Зрештою, і наукова діяльність передбачає постійне віднайдення спільного і встановлення аналогій. Метафора - це не­можливе порівняння. І саме в цьому - уможливлювати неможливе

- криється її головна онтологічна загадка. Тому більш коректною, ніж ті визначення, що апелюють до схожості та порівняння, можна вважати, наприклад, таку дефініцію: “Метафора - це таке семан­тичне перетворення, коли образ, сформований щодо одного класу об’єктів, застосовується до іншого класу або іншого представника класу” [Метафора, www.krugosvet.ru].

- зауважував К. Лінней. Метафора легко руйнує усталені класифікації і... теж знаходить у предметах суттєве. Як же це відбувається?

Чи не найбільш розроблюваним напрямком, що тлумачить механізм метафоричного перетворення, є теорія констатації спільних властивостей. Ідеться про те, що метафора опосередкова­но вказує на деякі неочевидні до того характеристики одного об’єкта шляхом зіставлення з іншим об’єктом. Цієї думки дотриму­вався, наприклад, X. Ортеґа-і-Ґассет, який вважав, що в основі та­кого виділення і зіставлення спільних ознак лежить розумове абст­рагування [Ортега-и-Гассет, 1990]. Людина може не звертати увагу на відмінності між двома об’єктами, зосередившись лише на тому, що є між ними спільного.

Але ми пам’ятаємо, що метафора зіставляє незіставне і порівнює непорівнюване. Для того щоб це пояснити, теорія констатації спільних властивостей пропонує змістити дослідницькі акценти з процесів розуміння об’єктів на процеси розуміння слів. При цьому залучається семантичний погляд на значення слова як на набір ознак (предикатів). Нарешті, робиться суттєве припущення про те, що існують так звані основні, “характерні” і маргінальні, “нехарактерні” ознаки слова. Останні відповідають побічному зна­ченню слова - конотації - і дають можливість порівнювати об’єкти, які є не порівнюваними в прямому розумінні [Бирдсли, 1990]. Ба­зуючись на згаданих припущеннях, Е. Ортоні пропонує таку логіку розмежування прямих і метафоричних зворотів: нехай ми маємо метафору або порівняння типу “А схоже на В”. Тоді можливі такі варіанти: “Якщо характерні предикати В є також характерними предикатами А, то порівняння буде буквальним і референти його членів будуть описані як “насправді” подібні.

Але що це, власне, таке - “характерні” і “нехарактерні” озна­ки? Звідки беруться останні? М. Блек, розвиваючи інтеракціоністську теорію, вважає, що тут ідеться просто про за­гальноприйняту систему асоціацій до певного значення. Наприк­лад, називаючи людину вовком, ми актуалізуємо у свідомості слухача набір епітетів, який у нашому суспільстві традиційно за­стосовують до вовків. При цьому “ті притаманні людині риси, про які без перебільшення можна говорити ‘‘вовчою мовою”, одразу стають важливими, а інші відходять на задній план" [Блэк, 1990 с. 165]. Метафора, таким чином, спроможна організовувати суб’єктивне сприймання об’єкта.

Погляди Блека зміщують фокус дослідження метафори на сферу суспільної практики. Значення слова при цьому розглядається з позицій традиційного його використання у певному середовищі. Ця теорія вимагає вже не суто лінгвістичного чи се­мантичного, а соціально-психологічного погляду на функціону­вання тропів.

Використання психологічних закономірностей для з’ясува­ння механізму функціонування метафори, хоча і в річищі зовсім іншої парадигми, представлено в напрацюваннях O. Артем’євої [Артемьева, 1999]. Дослідниця розглядає його в контексті феноме­на міжмодального перенесення. У найпростішому чи, радше, найвідомішому вигляді цей феномен проявляється як синестезія - здатність до суб’єктивного переведення відчуття з однієї модальності в іншу. Але особливо цікавим він видається в ракурсі психосемантичних досліджень. Адже в класичному семантичному просторі ЕРА можуть бути розміщені і піддані порівнянню об’єкти з різних предметних сфер. Це можливо завдяки тому, що осі цього простору є амодальними ознаками.

тоді має назвати конкретну квітку, яка нагадує йому задуманий об’єкт. Ця гра, власне, і демонструє функціонування метафори у своєму найпростішому, “дитячому” вигляді: на основі називання однієї речі вгадується інша.

Тому видається цілком слушною думка Артем’євої про те, що в основі мовної метафори лежить механізм міжмодального пе­ренесення, під яким слід розуміти процес відтворення образу об’єкта в іншій предметній сфері на основі “спільного знаменника” в просторі емоційно-оцінних характеристик (цей простір може бути представлений більш широко, ніж традиційний ЕРА). Дослідниця так навіть і називає ці шкали - “метафоричні” [там само].

Слово “метафора” з грецької, власне, й означає “перенесен­ня”. У класичному, арістотелівському, розумінні йдеться про пере­несення імені з одного об’єкта на інший. Але важливо пам’ятати, що якраз перейменування в метафорі, принаймні початково, і не відбувається. Якщо перенесена з одного на інший об’єкт назва стає законним іменем останнього, то це говорить лише про те, що ця назва дістає нове значення, але це вже буде не метафоричне, а пря­ме вживання слова. Метафора ж залишає ім’я за старим об’єктом, хоча й активно користується ним, причому робить це всупереч уся­ким законам.

Запропонований Артем’євою погляд на метафору як на міжмодальне перенесення приваблює тим, що залучає до пояснен­ня її механізму поняття емоційно-оцінних характеристик об’єкта, пов’язаних із суб’єктивним ставленням до нього. Адже в більшості класичних теорій метафори аспект емоційного переживання залишається нібито за кадром, а на перший план виходять тлума­чення когнітивістської спрямованості. Але ж поетична метафора несе не так пізнавальне, як емоційно-насичене навантаження. Принаймні вона формує не тільки нові погляди, а й нові враження.

Водночас цей підхід не позбавлений тих вад, які взагалі притаманні теоріям спільних властивостей. У їх основі лежить припущення, що існують якісь характеристики, що є спільними для тих двох об’єктів, між якими робиться явне або неявне порівняння, і що, сприймаючи метафору, ми переносимо ці характеристики з образу добре відомого на образ менш відомого об’єкта.

Утім, є підстави сумніватися, що такі спільні параметри зав­жди можуть бути точно й однозначно вказані. Розгляньмо згадану вище метафору “ця людина - вовк”. До неспецифічних характери­стик поняття ‘ вовк” можна віднести цілий набір прикметників: “злий”, “страшний”, “поганий”, “сильний”, “великий” тощо. За якими з них, власне, робиться порівняння? Трапляються й такі ви­падки, коли намагання виявити конкретний і “правильний” набір характеристик, за якими нібито порівнюють два зіставлених у метафорі об’єкти, видаються взагалі наївними. Такий різновид ме­тафори Ф. Уїлрайт називає діафорою й умовно протиставляє її традиційній арістотелівській метафорі-порівнянню - епіфорі [Уил­райт, 1990]. На відміну від останньої діафора утворюється шляхом простого зіставлення двох значень, щось спільне між якими шукати якщо і немарно, то принаймні малопродуктивно. Якщо не спирати­ся на англомовний матеріал, який наводить Уїлрайт, то численні приклади діафори можна відшукати, наприклад, серед поетичних експериментів доби “срібного віку”. Скажімо, дуже важко з’ясувати точний зміст вислову, якщо в ньому використано слова, прямий зміст яких невідомий (“Бобэоби пелись губы. Вээоми пе­лись взоры” - В. Хлєбников; “...прекратилась чернильница желания твоего Трр и Пе.” - Д. Хармс), або якщо слова не узгоджені всередині фрази (“копи богатства беги отца...”. - А. Кручених). Результати цих експериментів показали, зокрема, що дискурсивний (тобто адекватний раціональному обговоренню) зміст зовсім і не­обов’язковий для існування й розуміння віршованих строф. Більше того, як помітив Д. Мережковський, “в поэзии то, что не сказано и мерцает сквозь красоту символа, действует сильнее на сердце, чем то, что выражено словами” [Поэзия серебряного века, 2008, с. 23­24]. Але і поза футуризмом чи символізмом будь-яка поезія залишає за собою право на ірраціональність, їй явно не до вподоби однозначність тлумачень. Повністю роз’яснити літературну мета­фору чи порівняння - значить перетворити їх на теорему. А проте неправомірно було б говорити, що метафора зовсім позбавлена дискурсивного змісту. Тут можна лише згадати про її роль у пізнанні і науці зокрема - тема, якої неодноразово торкалися

дослідники [Ортега-и-Гассет, 1990; Суровцев, Сыров,

www.philosophy.nsc.ru].

Яким же чином промовляє метафора? Вона це робить так, щоб дати отримувачу можливість зрозуміти дещо. Як зауважує Уїлрайт, “будь-яка гарна метафора залишає за адресатом право тлумачити її на його власний розсуд” [Уилрайт, 1990, c. 97]. Отже, це радше шлях до розуміння змісту, а не його вмістилище. Тому вона позбавлена як визначеності вказівки, так і визначеності дефініції. Тут виникає запитання: навіщо йти хиткими містками метафоричного звороту, якщо можна сказати прямо, оминаючи пастки неоднозначного трактування?

Найпростіша відповідь міститься в численних працях дослідників метафори і може бути сформульована приблизно так: використовуючи аналогію, метафора дає можливість перейти від розуміння більш відомих або менш складних явищ до розуміння явищ більш складних і менш відомих. Іншими словами, ми звертаємося до метафори, коли нам не вистачає досвіду і знань, щоб говорити прямо.

Але така відповідь є лише частковою. Вона містить неявне припущення про те, що будь-який стан речей у принципі може бути прямо описаний словами, тобто між реальністю (у найширшому розумінні) і множиною значень теоретично може бути задана взаємно однозначна відповідність. Тут можна зацитувати вже зга­даного Уїлрайта, який підкреслював, що ‘‘дійсність є плинною і більш або менш парадоксальною, сталеві сіті не кращий засіб чер­пати з неї” [там само, c. 108]. Множина значень, закріплена в мові, може зачерпнути лише те, що представлено в соціальному досвіді. Вона співвідноситься лише з тією реальністю, яка пройшла відбір суспільних сертифікацій та узагальнень. Але поза межами цих до­мовленостей, а отже, й умовностей, дійсність у принципі не може бути описана вербальними значеннями. І навіть якщо постійно розширювати царину соціального досвіду, то це не значить, що за межами значень не залишається ще щось Невимовне, хоча б тому, що вербальна сітка є дискретною, а дійсність - ні.

Метафора репрезентує той тонкий досвід, що вислизає крізь сіті. Її заслуга навіть не в тому, що вона може допомогти перейти від розуміння явищ більш простих до явищ більш складних, а в тому, що вона спроможна примусити і відомий “простий” предмет зрозуміти інакше. Д. Девідсон про це говорить дуже влучно: “«Ба­чити як» не дорівнює «бачити що». Метафора, роблячи деяке бук­вальне твердження, примушує нас побачити один об'єкт ніби у світлі іншого, що й тягне за собою прозріння. Оскільки в більшості випадків воно не зводиться (або повною мірою не зводиться) до пізнання деякої істини або факту, то наші спроби буквально описа­ти зміст метафори просто приречені на провал” [Дэвидсон, 1990, с. 191-192].

Таким чином, метафора як явище дає дослідникові можливість розсунути тлумачення відносин “індивід - дійсність” за межі суто когнітивістських або функціоналістських парадигм. І якщо вище зазначалося, що вона відкриває її отримувачеві можливість для нового розуміння, то тепер слід зауважити, що термін “розуміння” тут постає в найширшому сенсі, виходячи за межі суто раціонального пізнання. Воно взагалі випадає з лінійного протиставлення “суб'єкт - об'єкт” і набуває конотацій “осягнення” чи “прозріння”. Метафора - це передусім не нова кількість інформації, а нова якість бачення. Тому вона у змістовому плані спрямована не лише на об'єктивний, а й на суб'єктивний світ. Вона формує певний модус сприймання дійсності, а відтак безпосеред­ньо стосується внутрішнього життя. Тобто тією ж мірою, якою правомірно говорити, що метафора формує образ об'єкта, правомірно говорити також, що вона формує суб'єктивне пережи­вання. Це переживання можна розглядати як складний емоційний відгук, пов'язаний з образною презентацією об'єкта, і особливо важливою є його наявність для поетичної метафори.

Ця ж дуальність відображення і почуття взагалі характерна для мистецтва. Формуючи образ, воно водночас формує інструмент для створення емоційного враження у того, хто сприймає. Про що в першу чергу хоче сказати поет, коли вводить поетичне порівняння чи метафору - про порівнюваний об'єкт чи про свої переживання? І чи можна, сприймаючи художній твір, відокремити одне від друго­го, відділити зміст від враження? Адже художні засоби і є в кінцевому підсумку тим, що через себе сплавляє зовнішнє і внутрішнє, а переплавивши, досягають зміни змісту внутрішнього. Хоча художній образ як естетичний феномен є, з одного боку, самоцінним, з другого - це засіб досягнення катарсису. Причому силу мистецтва зазвичай пов'язують саме з перетворювальними властивостями переживань, які воно викликало. У цьому плані ме­тафору як поетичний прийом можна вважати засобом створення певного переживання чи враження. Якщо ж перенести акценти суто на репрезентаційні можливості метафоричного звороту, то тоді його можна вважати пізнавальним прийомом.

Як було згадано вище, пізнавальні потенції метафори на відміну від її функції креатури переживання не були обійдені ува­гою дослідників. Серед тих же, хто розглядав саме почуттєвий ас­пект цієї діади, можна назвати П. Рікера. Хоча сам французький дослідник послуговувався терміном “відчуття”, він розглядав його в “емоційному сенсі слова” [Рикер, 1990, c. 430] і вважав, що в метафорі ці відчуття виконують три функції. По-перше, вони роб­лять об'єкти нашої думки по-особливому присвоєними. По-друге, вони супроводжують і доповнюють образний ряд мистецького тво­ру, формуючи його настрій. По-третє, вони виконують функцію гальмування так званих тілесних емоцій. Це значить, що “коли ми читаємо, ми не відчуваємо буквально переляку чи гніву” [там само, c. 431-432], що Рікер пов'язує з так званою подвійною референцією художнього твору - його події є і реальними, і нере­альними водночас.

Таким чином, “відчуття” Рікера ніби існують, а ніби й не існують як емоційні переживання, і, більше того, навіть їх певним чином скасовують. Мені здається, що для опису складних колізій почуттєвого аспекту метафори і зокрема його взаємовідношень із пізнавальним її аспектом найбільш адекватним було б поняття смислу, якщо його розглядати як суб'єктивний аспект репрезен­тацій дійсності. Такий спосіб його визначення, про що вже згадува­лося вище, значною мірою узгоджується з класичною для постра­дянської психології традицією, закладеною Виготським і Леонтьєвим.

Нагадаємо, Виготський послуговується цим поняттям, щоб розкрити суб'єктивний аспект мислення, що не зводиться до сло­весного значення, хоча й опосередковується ним. Леонтьєв також подає смисл як суб'єктивний аспект значення, але суб'єктивність при цьому розглядається не як процесуальний аспект когнітивних узагальнень, а як зіставність значення з актуальними мотивами, тобто його забарвленість чуттєвим баченням.

Між описаними підходами до розуміння смислу немає абсо­лютних суперечностей. Адже в обох випадках ідеться про суб’єктивні аспекти знакової репрезентації, але в одному випадку цю суб’єктивність розглядають як специфіку психічного процесу, а в другому - у зв’язку з особистісно забарвленим ставленням до дійсності. Проте ці обидва аспекти є характеристиками живої психічної реальності. Дуже важливо, що представлені підходи фіксують ті властивості репрезентацій, що є значущими для нас з погляду дослідження природи метафори. Це, по-перше, те, що формування і вираження думки хоча й опосередковуються знаками, та, проте, не зводяться до вербального вираження і не детермінуються ним, по-друге, зв’язок знаково-опосередкованих відображень дійсності з чуттєво-емоційним ставленням до неї.

Перший із цих підходів зосереджує увагу на смислі як на процесі розуміння і трактування дійсності на противагу значенню як об’єктивованому результату цього процесу. Звісно, усяка репрезентація є і процесом, і результатом відображення; їх розме­жування правомірне лише в плані гнозису, а не онтології. Просто цей підхід допомагає усунути ілюзію фіксованого значення слова, що існує поза психічним відображенням, і тим самим відкриває можливості для розкриття внутрішньої логіки метафори. Справді, відсутність жорсткого поєднання процесу розуміння і фіксованого значення означає, що ми можемо використовувати і переносити на інший об’єкт деякі аспекти цього розуміння. Розгляньмо наведену тезу докладніше.

Коли ми говоримо, що чиїсь очі - це зорі, нам зазвичай не­важко реконструювати смисл сказаного, незважаючи на те, що на рівні словникових значень цей вираз сприймається як абсурдний. Просто, оперуючи в даному контексті поняттям “зорі”, ми спроможні виділити в ньому не лише посилання на конкретний денотат, а й ще щось, що пов’язано із суб’єктивним досвідом, залу­ченим до даного поняття. Як зазначав Фреге, значення - це спосіб вказування на даний предмет. Іншими словами, воно фіксує не об’єкт як дійсність, а радше операційний момент її виокремлення. Це й означає, що за значенням слова стоїть суб’єктивний метод виділення предметної сфери, пов’язаної із цим словом, - його смисл. А якщо цей метод внутрішньо жорстко не пов’язаний з де­нотатом, то він може бути застосований до іншого об’єкта, що й має місце в метафоричному звороті. Наприклад, коли ми рекон­струюємо значення слова “зорі”, то переносимо на об’єкт “очі” ту суб’єктивну реальність, яка актуалізована в нашому досвіді.

Якщо спосіб виділення предметної сфери розглядати в межах когнітивістської традиції - як набір відмітних ознак, за яким визна­чають певний клас об’єктів, то вийде, що саме ці ознаки, чи принаймні деякі з них, можуть бути перенесені на інший денотат. Тут ми повертаємося до теорії метафори в термінах спільних вла­стивостей: деякі характеристики одного об’єкта транслюються на інший.

З практики відомо, що якщо запропонувати випробуваним скласти вільний опис якогось об’єкта, то серед присвоєних йому ознак майже обов’язково будуть як специфічні, так і неспецифічні характеристики. Зведення цього набору ознак до таких, що не коре­люють між собою, тобто до незалежних параметрів, і приводить до появи простору ЕРА, про який ішлося в першому розділі. Це означає, що суб’єктивна реальність, або суб’єктивний досвід, на основі якого виділяється певне значення, не зводиться до суто раціональних критеріїв. Він є значно ширшим й охоплює, зокрема, емоційно-оцінні характеристики. Тут можна повернутися до теорії міжмодального перенесення Артем’євої, але лише зробивши одне суттєве зауваження, а саме: у метафоричному перенесенні з образу одного об’єкта на інший транслюються, узагалі кажучи, не дискретні характеристики, а синтетичні смисли. Теоретично смисловий зміст в окремих випадках може бути зведений до конкретної ознаки чи кон­кретного параметра, але оскільки він причетний до почуттєвої тка­нини царини емоційних оцінок, то його звуження до раціоналізованого параметра майже завжди буде натяжкою.

Так ми підійшли до другого суттєвого аспекту визначення по­няття ‘‘смисл”, а саме до наявності у знаково-опосередкованих репрезентаціях дійсності чуттєво-емоційного ставлення, про що йшлося в концепції Леонтьєва і його послідовників. Але не слід за­бувати і про певну специфіку використання даної категорії. У межах діяльнісного підходу смисл як суб’єктивний аспект функціонування значення розглядають у контексті його співвіднесеності з мотивами, тобто опредметненими потребами. Ті емоційні переживання, які відкриваються завдяки метафорі, як і емоції, пов’язані з переживан­ням художнього твору взагалі, є специфічними в тому плані, що вони викликані умовним образом, або, ширше, умовною реальністю (на чому, зокрема, наголошував Рікер). Це не робить їх менш “емоційними” чи “почуттєвими”. Більш правильно було б сказати, що вони не пов’язані з актуальними потребами читача чи слухача, адже переживання художнього твору не пов’язане із жодним праг­матичним інтересом за визначенням. Емоція тут - не мітка задово­лення потреб, вона постає як певна самоцінність. Це якраз і дає змогу вирішити дилему Рікера про те, що викликані метафорою відчуття ніби і є емоціями, а ніби й скасовують їх. Можливо, терміни “переживання”, “хвилювання” або “почуття” в цьому випадку бу­дуть більш адекватними, ніж термін “емоція”. А що стосується кон­кретно метафори, то саме залучення терміна “переживання” видається найбільш точним, оскільки в ньому міститься апеляція до певного суб’єктивного досвіду - того, що відбулося в житті індивіда і не залишило його байдужим.

Тож маємо підстави вважати, що актуалізація досвіду є наріжним каменем функціонування метафори; саме завдяки цьому процесу отримувач стає спроможним зрозуміти представлений контент. Якщо більш конкретно - метафора являє собою звернення до суб’єктивного досвіду взаємодії з тим об’єктом, порівняння з яким у прямому розумінні видається абсурдним. Так, якщо звузити ракурс бачення до когнітивістської проблематики і розглядати ме­тафору як специфічний засіб пізнання, це означатиме, що вона допомагає в розумінні явищ складних і маловідомих шляхом залу­чення досвіду взаємодії з іншим предметом, певні властивості яко­го вже добре відомі. Це є найбільш очевидний і найкраще описаний варіант функціонування метафори.

Більш цікавим є варіант, коли метафоричний образ актуалізує досвід взаємодії з об’єктом, про який узагалі важко сказати, що він чимось схожий на об’єкт, про який ідеться, - випадок діафори. Але відтворення переживань, пов’язаних з представленим в образі об’єктом, переноситься і на той об’єкт, про який метафорично намагається розповісти автор, тим самим висвітлюючи своє, ав­торське його сприймання. Тоді предмет розповіді перестає бути просто абстрактним явищем, з ним набуває зв’язку конкретний особистісний досвід. Об’єкт, який підлягає метафоричному визна­ченню, залучається до інших контекстів, а відтак змінюється і його розуміння. Але особливо важливим є те, що для людини, яка сприймає, таким чином відкривається внутрішній світ і відчуття того, хто створив метафору, - той суб’єктивний погляд на речі, який не транслюється буквальним висловом. Те, що в метафорі відбувається залучення індивідуального досвіду, дозволяє розши­рити трактування терміна ‘‘переживання” зі сфери емоційного відгуку на інтенціонально пов’язану з ним подієвість, особистісну історію. Це аналогічно тому, що говорилося про гру: переживання - це не просто емоційне ставлення до чогось, а й реалізація життя, задана з боку суб’єкта.

В обох варіантах - і у випадку метафори-пояснення, і у ви­падку метафори-враження - вона дає можливість зрозуміти саме ракурс сприймання об’єкта - це те, про що йшлося вище: бачити “як”, а не бачити “що”. Чи ми переносимо з однієї на іншу річ якісь примітні риси, чи суто суб’єктивні переживання, ідеться про те, що в ситуації взаємодії з дійсністю акценти зміщуються з результату відображення на процес відображення. Ми поєднуємо не два об’єкти (які в принципі непоєднувані), а досвід взаємодії з ними. У процесі створення, а також розуміння метафори акценти зміщені з об’єктної реальності на реальність психічну. Логіка метафори - це апеляція до суб’єктивної правди, а не об’єктивної істини. Оскільки події розгортаються у внутрішньому просторі, метафорична репрезентація може розгортатися від відтворення інтимних пере­живань до вказування на конкретні об’єктні характеристики. Коли­вання між внутрішнім і зовнішнім тут пов’язані із нерозривністю переживання і відображення у психічному житті. Ці два його по­люси проявилися в ході обговорення змісту концепту ‘‘смисл”: когнітивний смисл Виготського відповідає аспекту відображення; особистісний смисл, за Леонтьєвим, містить аспект переживання. Когнітивний аспект прояву і функціонування смислу, пов’язаний з діалектичним характером його відношень зі значенням, дав змогу пояснити логічну “суперечливість” метафоричного образу дійсності. Той аспект смислу, який пов’язаний з чуттєвим ставлен­ням до дійсності, із суб’єктивним переживанням, дає можливість побачити у метафорі не просто інструмент розуміння і тлумачення об’єктивної дійсності, а й спосіб особистісного перетворення, пов’язаний з її поетичною функцією.

Залучення емоційно насиченого чи взагалі особистісно зна­чущого досвіду до репрезентації певного об’єкта означає також нову якість сприймання останнього. Дійсно, метафора виникає там, де відбувається вербальна комунікація. Значення слова - це передусім категоризація дійсності, причому категоризація устале­на. Назвати об'єкт - значить зарахувати його до певної категорії. Тому оперування значенням - завжди опосередковане сприймання дійсності, і всяка вербальна репрезентація вже містить у собі пев­ний рівень абстрагування. Але метафора дає змогу внести в сприй­мання об'єкта конкретику ситуації, пов'язану з безпосередністю чуттєвого відображення (“вона наче з криги”, “він шукає вчораш­нього дня” - приклади з повсякденного життя). Тут не просто щось складне порівнюється з чимось простим - радше порівнюється щось неявне із відчутним і почуттєвим. Об'єкт перестає бути суто абстрактним, його залучено до особистісної історії. Можливо, це й сумнівна перевага з погляду наукового пізнання, але як спосіб відкриття нових аспектів взаємодії зі світом вона є дуже цінною як для мистецтва, так і для побутового життя. Недарма саме ці дві сфери є невтомними постачальниками метафор.

Категоризація об'єкта - це завжди його бачення під певним кутом, адже він зараховується до класу за певними ознаками чи критеріями. Якщо об'єкт класифіковано певним чином, то певний ракурс його сприймання вже задано. Заданими є також шляхи взаємодії з ним (“це стілець - на ньому сидять”). До певної міри ми взаємодіємо не з об'єктом самим по собі, а з об'єктом-у-категорії, тобто значенням. Метафора є порушником класифікацій, тому вона навертає до неопосередкованого сприймання дійсності, примушує суб'єкта взаємодіяти з об'єктом, а не з власними абстракціями. Виведений з-під категорії об'єкт стає чимось цікавим і вартим ува­ги сам по собі. Метафоричні звороти відкривають для суб'єкта дійсність, залишаючи його наодинці з нею. Якщо значення розгля­дати як певне настановлення у взаємодії з об'єктом, то використан­ня метафори можна порівняти з певним “збоєм у програмі”, який дає можливість поглянути на об'єкт по-новому. Це особливо помітно, коли вказується на щось таке, що є відомим, вивченим і звичним. Саме неочікуване метафоричне визначення виводить його за межі знайомого, і це ‘ щось” раптом постає інакшим. Це і є перевтілення буденного, тобто сто разів пройденого, стертого, раз і назавжди визначеного.

Виведення з-під категорії означає звільнення від усталеного розуміння об’єкта і дає змогу змінити кут зору на нього - це важ­ливо і для того, хто створює, і для того, хто сприймає метафору. Зміна погляду - це можливість відкриття нових аспектів і смисло­вих зв’язків, таке собі суб’єктивне перетворення об’єкта. Відокремлення якоїсь речі від усталеного значення і набуття нею нових смислів є тим спільним механізмом, що ріднить метафору і гру. У грі так само на основі можливої схожості, а то й просто за власним бажанням суб’єкта один предмет уподібнюється до іншого чи то радше перетворюється на інший. Крім того, як метафорична, так і ігрова свідомість налаштовані на безпосередність сприймання. Адже як і в метафорі, у грі складні ідеї та образи предметів перево­дяться в конкретику відчуваного: будь-який предмет чи історія можуть бути відтворені в ній тут і зараз. Нарешті, як і в метафорі, у грі важливо збудувати поле для створення переживання, яке не викликано ані справжньою ситуацією, ані актуальними потребами. Тому, як і гра, метафора є самоцінною.

Отже, для розуміння метафори слід розглядати слова не в плані значень, а в плані смислів. Значення, як елемент мови, пов’язане з іншими значеннями парадигматичними відношеннями. Смисл завжди існує в актуальній комунікації, у мовленні, тому смислові зв’язки слова є відношеннями синтагматичними. Відтак можна сказати, що метафора порушує парадигматичні аспекти функціонування вербального знака, фіксуючись лише на синтагма­тичних аспектах. Це якраз і означає те, що підкреслювали деякі дослідники: проблема природи метафори полягає не в особливо­стях значень слів, а в особливостях їх використання [Дэвидсон, 1990; Серль, 1990]. Зрештою, ця проблема пов’язана з ілюзією того, що зміст знака йде за останнім просто автоматично. Ця ж ілюзія приводить до того, що функціонування мови виноситься за межі міжсуб’єктної взаємодії і взагалі суб’єктивного життя. Насправді щоразу йдеться про більш або менш розгорнутий процес розуміння знакового змісту. І цей процес розуміння не обов’язково приводить до загальноприйнятого значення як свого результату. Знак тут використовується для суб’єктивних цілей, він не має абсолютної влади над смислом. Якщо значення є загальноприйнятим у межах певної спільноти, то смисл - це те, що може бути сприйнятим конкретним індивідом. Тому метафора позбавлена сугестивних, спонукальних рис людської комунікації. Вона в принципі не до чого не зобов’язує, а лише дає можливість: як і гра, метафоричне мовлення передбачає абсолютно вільну взаємодію суб’єктів.

Водночас, як уже зазначалося, протиставлення смислу і зна­чення не є абсолютним та відображає діалектику індивідуального і соціального в репрезентаціях дійсності. Метафора - один із засобів міжособистісної комунікації, завдяки якому інтимний смисл, відчутий та зрозумілий її автором, може бути донесений до інших. Якщо цей смисл виявиться для них значущим, то він може стати загальногруповим явищем. Але для того, щоб смисл перетворився на значення, він має стати не тільки феноменом міжсуб’єктної взаємодії, а й набути історично-культурного виміру, увійти до соціальної пам’яті.

Якщо автор висловлює певний смисл через метафору, то він, найімовірніше, сподівається, що цей смисл буде сприйнятий пев- ною аудиторією. Але як тільки цей смисл стає не тільки зрозумілим, а й загальновідомим, він перетворюється на побічне значення даного слова - конотацію; якщо ж йому пощастить стати загальновживаним, побутовим, то він увійде в основне значення слова, яке таким чином розширить свій обсяг. Цей процес обертається вбивством тропів - тому конотація є мертвою, або стертою, метафорою. Для того щоб зрозуміти побічне, а тим більше основне значення слова, не варто вдаватися до пошуку смислів - вони вже закладені у сформованому значенні. У цьому випадку суб’єктивні аспекти сприймання об’єкта, що пов’язані з розгорнутим процесом віднайдення смислу, які мають місце при розумінні метафори, уже не є актуальними. Якщо в межах певного контексту слово вжито в прямому значенні, то, натрапляючи на нього, ми точно знаємо, що мається на увазі. Об’єкт, на який вказує слово, при цьому сприймається крізь призму стабільної класифікації, і відкриття нових смислів через безпосередню взаємодію з ним не відбувається.

Отже, у соціальному обігу метафоричний смисл перетво­рюється на один з аспектів значення слова. Якщо взяти тлумачний словник, то неважко з’ясувати, що майже всі слова тезауруса мають багато значень, а більшість із цих значень мають ще й ряд окремих смислових відтінків. Це особливо помітно у випадку перекладу іншомовних слів, коли залежно від контексту “імпортне” слово можна перекласти різними термінами з рідної мови. Очевидно, що більшість значень пройшли у своєму розвитку процес метафоричного вживання, принаймні така теорія існує в класичній лінгвістиці. Г. Гійом вважав, що саме такий шлях розвитку слова є базовим, оскільки, на його дум­ку, ідея, яка виражається, не може для себе винайти новий знак, але вона завжди запозичує той, який попередньо вже використовувався для вираження іншого змісту [Гийом, 1992].

Цікаві ілюстрації на підтвердження цього погляду наводять Дж. Лакофф і М. Джонсон [Лакофф, 1990]. Вони розглядають ши­рокий спектр складних та абстрактних понять, які у змістовому плані організовані відповідно до дуже простих та відчуваних даних фізичного досвіду. Наприклад, традиція вживання (принаймні в англомовній культурі) таких концептів, як “щастя” і “сум”, “майбутнє” і “минуле”, “життя” і “смерть”, “погане” і “хороше”, зумовлена організацією системи просторових орієнтацій. Ідеться про зафіксований у мові певний спосіб думати про ті або інакші змісти. І в нашій культурі майбутнє завжди бачиться попереду, а минуле - позаду; свідомість мислиться як те, що перебуває “над” несвідомим; добро розміщується “вище” зла тощо. Інший приклад - як навички первісного досвіду взаємодії з фізичними об'єктами стають основою для формування поглядів на різні ідеї, емоції, абстрактні концепти як на свого роду речові предмети. Зокрема, ми інтерпретуємо час так, ніби це цінна річ, обов'язок - ніби це якийсь тягар і т. ін. Ортеґа-і-Ґассет вважав, що метафора уподібнення свідомості матеріальним предметам лежить в основі реалістичного (матеріалістичного) світогляду, згідно з яким відношення між суб'єктом і сприйнятим ним об'єктом є аналогічними до відношень двох фізичних речей. Так з'являється ідея відображення як відбитка на кшталт воскової печатки [Ортега-и-Гассет, 1990]. Власне, саме слово “відображення” вже містить інтерпретацію психічного процесу як свого роду двійника реальності. Тому не дивно, що і сучасна психологія нерідко вдається до інтерпретації образу як своєрідного віртуального дублера об'єкта.

Отже, абстрактні поняття тією чи іншою мірою спираються чи принаймні можуть спиратися на елементарні узагальнення без­посереднього досвіду. Тобто, цілком у дусі метафори, більш склад­ні та абстрактні речі інтерпретуються на основі більш простих і легко відчуваних. Але на відміну від метафоричного звороту для сформованих застиглих значень ця інтерпретація більше не є маніфестованою.

Розгляньмо це докладніше. Річ у тім, що метафора ніколи не вказує, на якій підставі уподібнюються два об'єкти, і тому ці спо­соби уподібнення - спільні смисли - мають бути віднайдені слуха- чем чи читачем. При цьому смисл і вербальне значення в метафо­ричному визначенні завжди розведені, оскільки пряме тлумачення такого значення не має сенсу. Так, у вислові “ця людина - вовк” те, що ми говоримо про конкретну людину (певний смисл), не тотожне прямому значенню слова “вовк”. Тому використане тут значення, що представляється знаком (“вовк”), відокремлене від об'єкта, про який ідеться (людина). Для мертвої ж метафори смисл уже є злитим із значенням слова, яке тепер уживається напряму, тобто безпосе­редньо застосовується до об'єкта. Суб'єктивний спосіб інтерпретації дійсності - смисл - більше не відокремлений від вказівки, що міститься в знаку. Тому суб'єктивність інтерпретації, що стоїть за значенням, перестає усвідомлюватись, і воно видається об'єктивним. Денотат більше не відокремлений від свого сигніфікату. Таким чином, значення зливається з об'єктом і спосіб інтерпретації дійсності стає невідривним від самої дійсності.

Іншими словами, значення, задаючи певний підхід до розуміння дійсності, задає і результат цього розуміння, який надалі зливається з денотатом і видається вичерпним, однозначним. При цьому ті метафоричні ознаки, які лягли в основу виділення значен­ня, можуть залишатися невідрефлексованими. Тому ця “само- собойна” репрезентація дійсності може базуватися зовсім не на об'єктивних властивостях речей, відображуючи спільні ознаки індивідуальних досвідів. Отож можна говорити, що класифікація об'єктів, представлена в мові, є відображенням не над- чи поза- суб'єктивної позиції, а радше типово суб'єктивної. Але після того, як ця суб'єктивність знаходить своє втілення в усталеному значенні, вона перестає усвідомлюватись, і спосіб виділення денотативної сфери відтак не відокремлюється від неї самої.

Використання метафори, як, власне, й інших тропів, дає змо­гу вбити клин між стандартною вербальною інтерпретацією і дійсністю, являючи собою інакший спосіб символічної репрезентації. Адже кращий спосіб відокремити суб'єктивне від об'єктивного - це змінити кут зору. Отже, метафору можна вважа­ти потужним засобом як індивідуальної, так і соціальної рефлексії.